ПОЛЬОВІ ЕТНОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІССЯ УКРАЇНИ (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ПОЛЬОВІ ЕТНОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІССЯ УКРАЇНИ (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, методи дослідження, показано зв’язок з науковими темами. Окреслено територіальні і хронологічні межі, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження. Розкрито його наукову новизну і практичне значення, засвідчено апробацію наукових результатів дисертації під час виступів на конференціях.

Перший розділ дисертації “Історіографія і джерела. Методологічна основа дослідження” складається з трьох підрозділів “Розробка теми у науковій літературі”, “Характеристика джерел” та “Методологія дослідження”.

У першому підрозділі проаналізовано виділені автором п’ять груп наукової літератури, яка стосується досліджуваної проблеми.

1) спеціальні історіографічні розвідки про комплексне дослідження Полісся чи його окремих районів за певні хронологічні періоди (кінець ХVІІІ – 80‑ті роки ХХ ст. – Н. та С. Толстиє (1968, 1983, 1995, 1996), В. Бондарчик та К. Матейко (1988), А. Дмитренко (2005), Р. Кирчів (2008, 2009); постчорнобильські дослідження – Р. Омеляшко (1996, 2007), М. Глушко (2006), С. Павлюк (2011));

2) публікації про польові дослідження окремих ділянок традиційної та сучасної культури поліщуків (статті, підрозділи у монографіях чи дисертаціях);

3) узагальнюючі праці про історію української етнологічної науки (З. Болтарович, В. Борисенко, В. Наулко, В. Горленко та ін.) чи окремих складових етнологічних досліджень – етнографічного музейництва (З. Гудченко, Г. Скрипник, А. Данилюк) та польових досліджень (М. Глушко);

4) праці про діяльність окремих народознавчих осередків (наукових установ (інститутів) чи їх підрозділів, музеїв, товариств, кафедр тощо), представників яких цікавило дослідження Полісся;

5) студії про життєвий шлях та наукову діяльність окремих учених (Л. Шевченко, С. Таранушенко, К. Матейко, М. Козакевич та ін.), у яких побіжно чи спеціально висвітлені їхні поліссєзнавчі зацікавлення.

Історіографічний огляд засвідчив, що у наявній науковій літературі лише окремі узагальнюючі праці присвячені дослідженню Полісся України другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Крім того, у них недостатньо уваги приділено географії, тематиці, методиці та результатам польової збирацької роботи.

У другому підрозділі здійснено характеристику джерельної основи дисертаційного дослідження за окремими видами опублікованих та неопублікованих джерел: експедиційних звітів; офіційних документів про діяльність наукових установ чи їхніх відділів, навчальних закладів, музеїв, товариств; теоретичних праць про методику проведення експедицій, складання історико-етнографічних атласів, комплектування музейних збірок; наукових студій про розвиток етнологічної науки та окремих її складових (польових досліджень, етнографічного музейництва) упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст. в Україні, Росії та Білорусії, життєвий шлях і наукову діяльність поліссєзнавців; польових етнографічних матеріалів; тематичних праць про різні складові традиційної чи сучасної культури поліщуків, українців та слов’ян загалом; документів особистого походження (спогади, автобіографії, щоденники, епістолярна спадщина тощо).

Основний корпус неопублікованих матеріалів опрацьовано в архівних наукових фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України (ІМФЕ НАН України) (фонди 14–2 (рукописи наукових праць та стенограма етнографічної наради 1954 р.), 14–5 (експедиційні матеріали) та 14 – кол. 4 (особиста колекція Я. Прилипка) (звіти про роботу над історико-етнографічним атласом)) та архіві Інституту народознавства НАН України (ІН НАН України) (фонд Етнографічного музею (науково-організаційна, управлінська документація, рукописи наукових праць співробітників); фонд 1 (оп. 1 – науково-організаційна та управлінська документація; оп. 2 – експедиційні матеріали та рукописи наукових праць; оп. 3 – документи з особового складу)).

У науковий обіг також введено окремі матеріали Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України (м. Київ) (ф. 439 – фонд Л. Шевченко), архівів Національного музею народної архітектури та побуту України (звіт С. Верговського про експедицію 1971 р.), Музею народної архітектури та побуту у Львові (експедиційні звіти 1970–1980‑х рр.) та Львівського національного університету імені Івана Франка (особова справа В. Пастущина).

Водночас автор дисертації записав спогади дев’яти учасників поліських експедицій 60‑х років ХХ – початку ХХІ ст. (переважно співробітників Київського і Львівського скансенів), які опрацьовані та зберігаються в архіві Львівського національного університету імені Івана Франка (ф. 119, оп. 7, спр. 362 Е).

У третьому підрозділі окреслено методологію дослідження. До основних методологічних засад пропонованого дослідження належать: критичний аналіз усього комплексу джерел та наукової літератури, які стосуються предмета дослідження; розгляд і трактування історичних реалій з позиції наукової об’єктивності; принцип історизму з комплексним використанням загальнонаукових методів аналізу та синтезу, спеціальних етнологічних методів польового дослідження, порівняльно-історичного, типологічного, комплексного та системного аналізу. Певна специфіка застосування наукових методів у пропонованому дослідженні пов’язана з тим, що воно підготовлене на стику етнології, історії та історіографії, через що його другий розділ є історичним, а третій – історіографічним.

Особливість застосування методу інтерв’ю полягала в тому, що за його допомогою було зібрано матеріал не про традиційну культуру, а про історію проведення поліських експедицій. Інформаторами виступали не сільські мешканці, а професійні науковці. Зафіксовані під час безпосереднього спілкування відомості (спогади вчених про окремі експедиції, дослідників, цінні експонати, явища традиційної матеріальної та духовної культури, методи фіксації польових матеріалів, умови праці етнологів у полі, публікації тощо) уточнюють та доповнюють матеріали, наявні в інших джерелах і науковій літературі.

Завдяки використанню порівняльно-історичного методу виявлено основні тенденції у розвитку польових етнографічних досліджень (зміна методів збору та фіксації польових етнографічних матеріалів, співвідношення стаціонарних й експедиційних досліджень тощо), а також наукових зацікавлень різними ділянками традиційно-побутової культури поліщуків. Застосування типологічного методу дало можливість на основі порівняння за різними параметрами окремих польових досліджень Полісся (як окремих експедицій, так і серійних наукових мандрівок) виділити їхні спільні, схожі, відмінні та специфічні риси і на основі цього розробити періодизацію. Застосування методу комплексного аналізу зводилося до всебічного аналізу самих польових досліджень (підготовчий етап, способи проведення польових досліджень, види і методи збору та фіксації етнографічних матеріалів, наукові результати і шляхи їх введення в науковий обіг) та широкого залучення різноманітних джерел про дослідження як етнологів, так частково і представників суміжних дисциплін. Використання методу системного аналізу зведено до розуміння польового етнографічного дослідження Полісся як динамічної системи, яка складається з окремих компонентів, між якими існують певні причинно-наслідкові та інші зв’язки, а водночас і сама є частиною більших систем (українська етнологічна наука чи слов’янознавство загалом).

У другому розділі “ГЕОГРАФІЯ ПОЛЬОВОГО ЕКСПЕДИЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ”, який складається з шести підрозділів “Науково-пошукова робота народознавців у повоєнному двадцятилітті”, “Збір польових матеріалів задля реалізації наукових проектів у 60–80‑х роках ХХ ст.”, “Створення музеїв під відкритим небом – важливий стимул пожвавлення польових досліджень на теренах Полісся”, “Науково-пошукова робота дослідників у радіоактивно забруднених районах Полісся України в постчорнобильський період”, “Експедиційні дослідження іноземних народознавців” та “Польові дослідження регіональних етнографічних та краєзнавчих осередків”, проаналізовано географію, тематику, учасників, методику та результати польової збирацької роботи на теренах Полісся України упродовж досліджуваного періоду.

Перший підрозділ присвячений польовим дослідженням науковців двох провідних етнологічних осередків УРСР (київського та львівського) упродовж повоєнного двадцятиліття, які аналізуються на тлі складного процесу відновлення української етнологічної науки.

Співробітники відділу етнографії ІМФЕ АН УРСР проводили свої польові студії на теренах Полісся за допомогою двох методик: монографічного вивчення окремого підприємства (Л. Шевченко про побут кролевецьких ткачів) та тематичних польових досліджень (П. Салій, Л. Шевченко).

З огляду на складну політичну ситуацію в західних областях України науковці Львівського відділення ІМФЕ АН УРСР та Етнографічного музею АН УРСР у своїх поліссєзнавчих студіях спершу зосередились на опрацюванні зібраних раніше матеріалів (В. Пастущин, Р. Гарасимчук). Окремі польові дослідження були проведені лише під час підготовки “Атласу матеріальної культури західних областей України” (1947–1949 рр.). У 1952–1953 роках науковці Українського державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР (МЕХП АН УРСР) (утворений у 1951 р.) провели дві комплексні маршрутні експедиції до Волинської та Рівненської областей з метою збору матеріалів до колективної монографії “Українське Полісся”, у наступні роки студіював народну архітектуру правобережного Полісся М. Козакевич. Щоправда, з-поміж усіх цих досліджень у науковий обіг були введені лише матеріали наукових мандрівок 1950‑х років.

Згідно з рішеннями першої всеукраїнської етнографічної наради (1954), українські етнологи приступили до підготовки двотомної монографії “Українці” та “Атласу матеріальної культури українського народу”. Публікацію монографії “Українці”, в якій були представлені також поліські матеріали, влада заборонила. Світ побачив лише відповідний розділ в одному з томів серійного видання “Народы мира” (1964). Натомість поліські матеріали, зібрані до атласу в 1960–1961 роках, оприлюднені лише частково.

У другому підрозділі йдеться про збирацьку роботу українських народознавців у 1960–1980‑х роках, у рамках якої автор виділив три основні напрями:

1) десятки експедицій і контрольних виїздів київських та львівських етнологів упродовж 1964–1971 років у рамках підготовки трьох випусків (землеробська техніка, житло та одяг) першого тому “Регіонального історико-етнографічного атласу України, Білорусії та Молдавії”. Щоправда, до кінця існування СРСР це фундаментальне дослідження (текстова частина та 155 карт) з ідеологічних міркувань так і не побачило світ, проте окремі його матеріали було введено у науковий обіг у формі статей та монографій;

2) комплексне експедиційне дослідження Полісся України науковцями МЕХП АН УРСР (з 1982 р. – Львівське відділення ІМФЕ АН УРСР) (1979–1983 рр.), яке увінчали підготовлені разом з білоруськими колегами колективні монографії “Общественный, семейный быт и духовная культура населения Полесья” (1987) та “Полесье. Материальная культура” (1988). Однак у названих виданнях вдалося ввести у науковий обіг лише частину із зібраного джерельного матеріалу, причому вони були ретельно “відредаговані”;

3) проведення десятків тематичних експедицій та індивідуальних виїздів у різних регіонах України, зокрема і на теренах Полісся, результати яких послужили джерельною основною монографічних досліджень про окремі ділянки традиційної та сучасної культури українців загалом і поліщуків зокрема.

У третьому підрозділі здійснено порівняльну характеристику поліссєзнавчих досліджень науковців найбільших скансенів України – київського, львівського та частково переяслав-хмельницького за такими параметрами: місце Полісся у системі польових досліджень та експозиції; географія, учасники, масштаби та методика проведення збирацької роботи; її результати – перевезені та встановлені пам’ятки народної архітектури, зібрані колекції з інших ділянок матеріальної культури, рукописні матеріали; особливості збирацької роботи в умовах незалежної України. Показано, що з 1969 р. й аж до Чорнобильської катастрофи науковці київського скансену (С. Верговський, Р. Свирида, Л. Орел та ін.) проводили систематичну збирацьку роботу на теренах Полісся України, частково Білорусії. Саме завдяки цій праці постав сектор “Полісся”, а його експозиція є однією з найкраще укомплектованих. Щорічну збирацьку роботу в 1993 р. відновило молоде покоління співробітників музею (І. Несен та ін.), але нині більше уваги приділяється дослідженню хатнього інтер’єру, календарної і сімейної обрядовості, промислів і ремесел. Натомість співробітники Музею народної архітектури та побуту у Львові (А. Данилюк, Р. Радович та ін.) систематичну збирацьку роботу в поліських районах Волинської та Рівненської областей проводили упродовж 1971–1992 років. Їхніми зусиллями було перевезено сім пам’яток народної архітектури, і все ж сектор “Полісся” в експозиції музею не створено й досі.

У четвертому підрозділі проаналізовано найважливіші аспекти дослідницької роботи в постчорнобильський період: діяльність ентузіастів наприкінці 1980‑х – на початку 1990‑х років; створення при Мінчорнобилі Історико-культурологічної експедиції (1992 р.); підготовчий етап (широкомасштабне картографування писемних джерел); методику проведення, географію та результати експедиційних досліджень (комплексні, музейні та серед переселенців), що спершу проводились на основі договорів з ІН НАН України, а згодом – зі створеним у 2001 р. Центром захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій (з 2007 р. – Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (ДНЦЗКСТК); керівник – Р. Омеляшко); рукописні матеріали та експонати, зібрані для майбутнього музею-архіву історії та культури Полісся; спільні й відмінні риси з відповідними дослідженнями у сусідній Білорусії.

Показано, що нині комплексними дослідженнями охоплено більше 350 сіл Середнього та частково Західного Полісся. Архів Центру ще й досі не впорядковано та не зареєстровано, хоча в ньому вже знаходиться більше 125 тис. одиниць зберігання. Також зібрано понад 40 тисяч етнографічних та археологічних пам’яток. Реалізація цієї державної програми врятувала від безслідного зникнення унікальну національну спадщину, а також сприяла заповненню білих плям в етнічній історії українського та інших слов’янських народів.

У п’ятому підрозділі проаналізовано спорадичні експедиції представників російських та білоруських етнологічних осередків, а також систематичні дослідження, пов’язані з реалізацією важливих наукових проектів. Особлива увага приділена збирацькій роботі упродовж 1974–1986 років у рамках реалізації програми “Полесского этнолингвистического атласа” (ПЭЛА), розробленої московськими етнолінґвістами під керівництвом Н. Толстого. За цей період вдалося обстежили 114 із 148 внесених у сітку атласу населених пунктів у межах УРСР, БРСР та РСФРР. Польові записи стали важливою джерельною основою численних наукових праць та збірників (“Полесский этнолингвистический сборник: материалы и исследования” (1983), “Славянские древности” (Т. 1–4; 1995–2009) та ін.).

Показано, що лише після розпаду СРСР збирацьку роботу на теренах правобережного Полісся України відновили польські народознавці, зокрема щодо підготовки “Етнолінгвістичного атласу Побужжя”, реалізації кількох проектів Інституту етнології та культурної антропології Варшавського університету. Щоправда, результати цих досліджень оприлюднені лише частково.

У шостому підрозділі охарактеризовано мережу регіональних етнографічних і краєзнавчих осередків, особливості діяльності та результати збирацької роботи їхніх представників упродовж трьох хронологічних етапів: перші повоєнні десятиліття – співробітники обласних історико-краєзнавчих музеїв майже не приділяли уваги польовим етнографічним дослідженням; 1960–1980‑ті роки – значно активізувалася збирацька робота краєзнавчих музеїв Луцька, Рівного, Сарн, Житомира, Чернігова, їхні музейні фонди суттєво збагатилися пам’ятками традиційної матеріальної культури поліщуків; викладачами та студентами університетів Львова, Луцька, Житомира та Чернігова зроблено численні фольклорно-етнографічні та діалектологічні записи; розгорнули діяльність республіканський й обласні етнографічні відділи Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури, що сприяло збереженню та популяризації окремих пластів традиційно-побутової культури поліщуків; 1990–2010 роки – значно розширилися масштаби та географія збирацької роботи співробітників новостворених відділів етнографії краєзнавчих музеїв Луцька, Рівного, Житомира та Чернігова, нововідкритих кафедр етнології та інших поліссєзнавчих осередків при університетах Києва, Львова, Луцька, Рівного (Науково-дослідна лабораторія поліссєзнавства), Житомира (Північноукраїнський діалектологічний центр імені М. В. Никончу­ка; Центр етнолінґвістичних досліджень), Чернігова та нових регіональних народознавчих осередків (Полісько-Волинський народознавчий центр (нині Інститут культурної антропології; керівник В. Давидюк), Рівненське фольклорно-етнографічне товариство), підсумком чого стали численні статті, збірники, діалектологічні словники та окремі монографічні дослідження.

Третій розділ “ПОЛЬОВІ ЕТНОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА – ВАЖЛИВА ОСНОВА ПОСТУПУ НАРОДОЗНАВЧОЇ НАУКИ” складається з п’яти підрозділів: “Наукові зацікавлення матеріальною культурою”, “Дослідження господарських занять, ремесел і промислів”, “Дослідження духовної культури поліщуків”, “Громадський і сімейний побут – важлива сфера зацікавлень поліссєзнавців”, “Результати польових досліджень як джерело до визначення місця Полісся у системі історико-етнографічного районування України”.

У першому підрозділі проаналізовано результати досліджень традиційного народного будівництва, одягу, харчування, шляхів сполучення і транспортних засобів поліщуків.

У повоєнний період саме традиційна архітектура Полісся найчастіше привертала увагу народознавців (С. Токарєв, Г. Стельмах, С. Таранушенко, М. Приходько, В. Самойлович, С. Верговський та ін.). З цієї проблематики було захищено три кандидатські дисертації (М. Козакевич, Р. Гошко, А. Данилюк), у яких проведено комплексну характеристику традиційного поліського будівництва. З-поміж учасників постчорнобильських експедицій на особливу увагу заслуговує творчий доробок представників етногенетичного напряму сучасної української етнологічної науки Р. Радовича (житлово-господарське будівництво) та Р. Сілецького (система опалення житла), який проливає світло на окремі важливі аспекти генезису традиційного житла українців, слов’ян загалом.

Традиційний одяг також належить до тих ділянок традиційної культури поліщуків, які цікавили народознавців найбільше (Г. Стельмах, К. Матейко, А. Українець, Л. Булгакова-Ситник та ін.). Два комплексні дослідження поліського костюму підготували Г. Стельмащук (видовий склад одягу, його сировина, крій, архаїчні елементи, декор, використання в обрядах) та Л. Пономар (взаємозв’язок предметів і термінів убрання).

Натомість традиційне народне харчування в перші повоєнні десятиліття не належало до пріоритетних тем польової збирацької роботи (Л. Шевченко); систематичне його дослідження розпочалось лише з 1970‑х років (Л. Артюх, Т. Гонтар та ін.). Упродовж двох останніх десятиліть найбільше уваги приділяють студіюванню ритуальних страв.

Шляхи сполучення і транспортні засоби поліщуків уперше стали об’єктом спеціального дослідження лише в 1979–1982 роках (Ю. Литвин). Багаторічні студії М. Глушка увінчала фундаментальна монографія про генезис тваринного запрягу в Україні (2003), в якій важливе місце відведено першоджерелам із Західного та Середнього Полісся.

Другий підрозділ присвячений дослідженню господарських занять, ремесел і промислів поліщуків.

У другій половині 1940‑х – на початку 1970‑х років під час дослідження основних господарських занять поліщуків найбільше уваги народознавці приділяли знаряддям обробітку ґрунту (В. Мамонов, М. Ковальський, В. Горленко). Натомість допоміжні господарські заняття, ремесла та промисли у перші повоєнні десятиліття цікавили етнологів лише спорадично (К. Матейко (гончарство), П. Салій (рибальство та мисливство), С. Уваротов, Л. Шевченко).

Збирацька робота значно пожвавилась у 1970–1980‑х роках, її увінчали розділи про відповідні ділянки господарської діяльності у колективній монографії “Полесье. Материальная культура” (1988), дисертація О. Нестер про ткацтво правобережного Полісся (1984), монографії О. Пошивайла про гончарство Лівобережної України (уперше докладно проаналізував комплекс міфологічних уявлень про гончарство та гончарів, професійну обрядовість, ужиткові й семіотичні функції глиняних виробів) (1993), С. Павлюка про традиційну хліборобську агротехніку (функціонування підсічно-вогневої системи на Полісся та удосконалення орних знарядь праці) (1991) та О. Боряк про ткацтво (з’ясування місця цього ремесла у традиційній духовній культурі) (1997) українців.

Новий етап у дослідженні господарських занять, ремесел та промислів поліщуків припадає на постчорнобильський період. Саме тоді було підготовлено дисертації про традиційне скотарство Середнього Полісся (М. Гладкий, 2004) та допоміжні господарські заняття північних повітів колишньої Волинської губернії (А. Дмитренко, 2000), а також монографію Р. Захарчук-Чугай про мистецтвознавчий аспект ремесел та промислів Чорнобильщини (2007).

У третьому підрозділі проаналізовано результати дослідження різних ділянок духовної культури поліщуків (сімейні, календарні й оказіональні звичаї та обряди, демонологія і народні знання). Лише в 19601980‑х роках частина з них стала об’єктом спеціальних систематичних досліджень. Матеріали тогочасних експедицій послужили джерельною основою для монографічних досліджень про весільну (Н. Здоровега, 1974; В. Борисенко, 1988), родильну (Н. Гаврилюк, 1981), календарну (О. Курочкін, 1978, 1995; Ю. Климець, 1990) обрядовість та народну медицину (З. Болтарович, 1990) українців, монографії Г. Пашкової про поліське весілля (1978), а також підрозділів з відповідних ділянок духовної культури у колективній праці “Общественный, семейный быт и духовная культура населения Полесья” (1987). У переважній більшості цих праць виділено поліські регіональні особливості відповідних ділянок традиційної культури українців, східних слов’ян загалом.

Польові етнографічні матеріали, виявлені та зафіксовані учасниками постчорнобильських експедицій, послужили основою кандидатських дисертацій про весільну обрядовість (І. Несен, 2004), медицину (І. Ігнатенко (Колодюк), 2005) та метеорологію (О. Васянович, 2007) Середнього Полісся, календарну обрядовість поліщуків Рівненщини (Н. Ковальчук, 2008). Вагомих наукових результатів досягнули і представники етногенетичного напряму М. Глушко (реконструкція конкретних реалій епохи ранньої бронзи (кінець ІІІ – початок ІІ тис. до н. е.), які зумовили виникнення таких календарних звичаїв та обрядів слов’ян, як полазник і колодка), К. Кутельмах (довів тісний зв’язок троєцької та жниварської обрядовості з вшануванням покійних предків) та Р. Сілецький (дійшов висновку, що основою традиційної будівельної обрядовості українців є уявлення про потойбічний світ, могутність мерців та визначальний вплив предків на долю живих, давні поховально-поминальні звичаї та обряди).

Спробу з’ясувати генезис окремих елементів календарної обрядовості поліщуків (русалки, куст, купальський вогонь) зробив відомий луцький поліссєзнавець В. Давидюк.

Значний вклад у дослідження традиційної духовної культури поліщуків зробили російські етнолінґвісти Т. Агапкіна, Л. Виноградова, О. Гура, Г. Кабакова, О. Левкієвська, А. Плотнікова, О. Сєдакова, А. Топорков, Н. та С. Толстиє та ін., у працях яких виявляємо реконструкції архаїчних пластів слов’янської культури.

З-поміж українських етнолінґвістів на особливу увагу заслуговують праці П. Романюка (весільна лексика Середнього Полісся), В. Мойсієнка (номінація поліської народної медицини) та В. Конобродської (поховально-поминальна обрядовість поліщуків).

У четвертому підрозділі йдеться про дослідження громадського та сімейного побуту поліщуків. З-поміж присвячених цій проблематиці нечисленних праць 1950–1960‑х років виділяється дисертаційна робота Л. Шевченко, у якій науковець подала комплексну характеристику громадського та сімейного побуту кролевецьких ткачів, та стаття провідного львівського фахівця з історії сільської громади і звичаєвого права Ю. Гошка про пережитки великої сім’ї на Поліссі. Вперше комплексне польове дослідження різних аспектів сімейного і громадського побуту сільського та міського населення Полісся України було проведене зусиллями львівських етнологів на початку 1980‑х років, підсумком чого стало кілька розділів у колективній монографії “Общественный, семейный быт и духовная культура населения Полесья” (1987), проте наукова цінність окремих з них є різною. Натомість учасників постчорнобильських експедицій ці ділянки традиційної культури поліщуків цікавили лише спорадично. Заслуговують на увагу спроби В. Балушка використати польові етнографічні матеріали з Полісся для реконструкції давньослов’янських ініціаційних обрядів.

У п’ятому підрозділі проаналізовано використання польових етно­графічних матеріалів для розробки таких важливих наукових проблем, як історико-етнографічне районування України та визначення місця Полісся в етногенезі слов’ян.

Результати польових досліджень етнологів та представників суміжних дисциплін у 1970–2000‑х роках дали можливість М. Глушку заперечити запропоновану в 1980-х роках інтерпретацію Полісся як “історико-етнографічної області” (М. Мороз, І. Чаквін) та розглядати його як історико-етнографічний регіон у системі історико-етнографічного районування України, який поділяється на три етнографічні райони (Західне, Середнє і Східне).

Результати досліджень архаїчних пластів культури поліщуків тривалий період були слабо співвіднесені з даними інших слов’янських етнокультурних ареалів. За останні тридцять років російські (Н. та С. Толстиє, О. Сєдакова, А. Плотнікова та ін. – оказіональна, календарна, поховальна обрядовість) та українські (В. Конобродська – поховально-поминальна обрядовість) етнолінґвісти, меншою мірою етнологи (М. Глушко – сухопутний транспорт та система запрягу, Р. Сілецький – будівельна обрядовість) деякі прогалини заповнили.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины