| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується актуальність теми, об’єкт і предмет дослідження, територіальні і хронологічні межі, визначається його мета і завдання, розкривається наукова новизна і практичне значення, містяться відомості про структуру і обсяг роботи.
Перший розділ – «Історіографія, джерельна база та методологічні засади дослідження» – розглядається стан наукової розробки, характеризуються джерела з теми, визначаються методологічні засади її вивчення.
Історіографія проблеми. Зазначено, що з набуттям Україною незалежності історична наука поступово відходила від тих принципів, які не дозволяли неупереджено висвітлювати події минулого. Вітчизняні історики, як і вчені інших гуманітарних наук, почали брати на озброєння нові методологічні підходи, проводити соціально-історичні дослідження у відповідності до нагальних потреб сучасного історичного процесу.
Плідним був період останнього десятиліття ХХ ст., коли з’явилася низка праць, у яких розкривалися загальні тенденції розвитку держави в умовах незалежності. Їх авторами були провідні вчені Інституту історії України НАН України, наукових закладів держави – В.Смолій, В.Даниленко, В.Литвин, Н.Барановська, С.Кульчицький, О.Бойко та ін. Зокрема, це монографія «Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001)». Вона присвячена проблемам формування Української держави крізь призму нових суспільно-політичних, соціально-економічних та культурних процесів трансформаційного періоду.
На початку ХХІ ст. побачили світ узагальнюючі праці присвячені сільськогосподарській сфері. Серед них чільне місце посів другий том двотомника «Історія українського селянства» (К., 2006). На тлі загального розвитку українського села побіжно аналізувалися процеси розвитку громадської ініціативи селян. Серед авторів – завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст., чл. - кор. НАН України В.Даниленко. Заслуговують на увагу збірники праць, що подані у його співавторстві та за науковою редакцією щодо періоду, який вивчався дисертанткою. Це – «Актуальні проблеми історії ХХ століття» (К., 2004), «Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика» (К., 2005), а також навчальні посібники з історії України. Якщо в перших названих наукових роботах була проаналізована законодавча база відносин державної влади з об’єднаннями громадян та релігійними конфесіями, то в посібниках викладені загальні підходи до неформальних, недержавних громадських об’єднань з боку державних органів та суспільної думки в цілому.
Висвітлення в названих доробках нових рис життя українського соціуму охоплювало всі сфери розвитку держави в умовах незалежності. Характерно, що значна увага приділялася вивченню витоків та тенденцій становлення громадянського суспільства в Україні, появі та реалізації нових громадських ініціатив, створенню та діяльності об’єднань громадян у сільській місцевості.
Специфічні проблеми виникнення та діяльності громадських об’єднань і організацій знайшли своє відображення в наукових доробках істориків, політологів, соціологів, держслужбовців, юристів та інші.
Щодо історичних праць, то дисертантка звертає увагу на досить змістовні матеріали монографії К.Левчук, дисертацій О.Кропивко, М.Басараба, О.Горбачової А. Семененко. У вказаних працях, по-перше, подано первинний матеріал щодо утворення та діяльності громадських об’єднань у незалежній Україні. Він за своїм змістом становить аналіз початкового етапу діяльності громадських об’єднань. По-друге, за виключенням дисертації О.Кропивко, авторами вивчалися загальні принципи функціонування громадських об’єднань без урахування специфіки їх роботи в українському селі. По-третє, навіть дисертація О.Кропивко відображає більш технологічні принципи й узагальнення матеріалів, ніж організаційно-масову діяльність об’єднань громадян в українському селі.
Наукові доробки дотичні до теми дослідження, які висвітлили певні аспекти проблеми, теж аналізуються авторкою. Зауважимо, що аналіз діяльності громадських об’єднань був фундаментальною проблемою розробки науковцями Інституту етнонаціональних та політичних досліджень НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, ряду інших провідних наукових установ. Серед праць дослідників варто наголосити на доробки К.Вінцуковича, І.Георгізова, В.Кравчука, А.Матвійчука, О.Хусмутдінова та ін. У них міститься значний фактологічний матеріал щодо діяльності громадських об’єднань, але він аналізується з позицій політичної або соціологічної наук, а також з точки зору держуправління.
Отже, огляд наукової літератури свідчить, що діяльність громадських об’єднань в українському селі в соціальних змінах у роки незалежності не визначалася предметом спеціального історичного дослідження.
Джерельну базу дослідження складають неопубліковані (архівні) та опубліковані документи. Неопубліковані документи, використані у дослідженні, зберігаються у центральних державних архівах України, обласних державних архівах, галузевих державних архівах та поточних архівах громадських об’єднань.
У Центральному Державному архіві вищих органів влади та управління України вивчені документи фондів: Ф. 5233 – Адміністрація Президента України Л.М. Кравчука (справа 19 – документи про проведення нарад Президента України з представниками політичних партій і громадських організацій. 21 лютого – 29 грудня 1992 р.; справа 69 – документи про заходи по підтримці діяльності творчих спілок та громадських культурно-просвітницьких організацій. 3 вересня – 30 грудня 1992 р.; справа 235 – документи про створення об’єднань громадян – довідки, звернення, заяви, інформації, листування). Зазначені документи розкривають процес становлення громадських об’єднань, у тому числі у сільській місцевості, відображають дискусійний процес стосовно характеру діяльності громадських об’єднань, організацій і рухів тощо.
Змістовними у даному архіві постали документи фонду Р-2 – Кабінету Міністрів України, зокрема, опису 15, що містять справи з 4948 по 5697. Зауважимо, що відображення діяльності громадських об’єднань та організацій на регіональному рівні та розвиток їх зв’язків на міжнародному рівні, особливо, стосовно сільськогосподарської діяльності, набуло чинності у справі 5287 – листування з міністерствами, відомствами, держадміністраціями, міжнародними і зарубіжними та іншими організаціями; справі 5288 – листування з питань діяльності національно-культурних фондів, товариств та об’єднань, політичних партій, організацій і рухів; справі 2274 – листування з союзними, республіканськими й обласними організаціями про охорону природи і раціональне використання природних ресурсів в Україні. Цінність цієї групи документів складають положення про взаємовідносини органів виконавчої влади з громадськими об’єднаннями, особливо з тими, що діяли в сільській місцевості. Їх зміст свідчить про деяку упередженість державних органів стосовно громадських об’єднань щодо статутної та організаційної діяльності останніх у цілому. Водночас вони подають досить широку картину характеру та змісту напрямків відтворення виробничого, соціального та ґендерного впливу об’єднань на суспільно-політичне та соціально-економічне життя українського села.
У Центральному Державному архіві громадських об’єднань України містяться специфічні документи щодо діяльності об’єднань громадян включно з партіями та громадськими організаціями. Більшість громадських об’єднань неполітичного характеру, як правило, не формували базу документів (навіть на рівні центральних органів) і не здавали їх до архіву. Водночас у фондах архіву є матеріали про утворення та діяльність у 90-х рр. ХХ ст. деяких політичних партій. Документи мають важливі відомості про тенденції виникнення об’єднань громадян у зазначений період. У цьому аспекті найбільш значимим для дослідження нашої теми є документи фонду Народного Руху України (Ф. 270). З матеріалів опису 1, зокрема, зі справи 20 – «Листи трудових колективів,
окремих громадян, які надійшли до газети «Літературна Україна»», можна зробити висновки про витоки формування об’єднань громадян у перехідний період.
Документи центральних державних архівів доповнюються даними регіонального характеру про діяльність громадських об’єднань. Вони зберігаються у фондах ряду обласних державних архівів, але, як правило, носять розпорошений характер. Проте у сукупності з документами центральних архівів допомогли відтворити картину організації та діяльності об’єднань громадян у сільській місцевості.
У зв’язку з тим, що фондоутворення, яке було пов’язане з поданням документів до архівів від громадських об’єднань по суті припинилося на зламі ХХ-ХХІ ст., авторкою використовувалися матеріали галузевих архівів та поточних архівів громадських формувань. Зокрема, заслуговують на увагу документи галузевого архіву Міністерства аграрної політики (Міністерства сільського господарства та продовольчої політики). Серед неопублікованих також використано документи поточних архівів профспілок України та деяких інших громадських об’єднань.
Опубліковані джерела складають, по-перше, законодавчі та нормативні акти, в тому числі Закон України «Про об’єднання громадян» (1992 р.); по-друге, проекти законодавчих актів та подання громадських об’єднань стосовно унормування своєї діяльності до відповідних органів законодавчої та виконавчої влади, проект Закону України «Про громадські організації» (2011 р.) тощо. Вони визначають правове поле діяльності громадських об’єднань, зокрема у сільській місцевості.
Корисними для дослідження стали опубліковані статути громадських організацій та програми їх діяльності. Вказано, що з початку 90-х рр. ХХ ст. до 2011 р. кількість громадських організацій зросла майже з 300 до більш ніж 72 тис. При аналізі цих документів дисертантка дійшла висновку, що за своїм змістом вони були у значній мірі тотожні, а різниця ґрунтувалася лише у спрямуванні діяльності. Констатовано, що ці документи сприяли визначенню деяких специфічних організаційних та змістовних форм роботи об’єднань громадян у сільській місцевості.
Важливою в аналізі діяльності громадських об’єднань у сільській місцевості постала періодична преса. Вивчені матеріали загальноукраїнських видань – «Голос України» та «Урядовий кур’єр», обласних – «Вільна думка» (Волинська область), «Київська правда» (Київська область), «Нова газета» (Кіровоградська область), «Наша газета» (Луганська область), «Вісник Полтавської обласної ради» (Полтавська область), «Деснянська правда» (Чернігівська область). Водночас аналізувалися публікації у районних ЗМІ. Зокрема, вивченню були піддані статті з газет: «Трудова слава» (Петрівської районної ради і Петровської РДА Кіровоградської області); «Наддністрянська правда» (Овідіопільський район Одеської області); «Вісті Ковельщини» (м. Ковель, міськрайонна газета Волинської області); «Наше слово» (м. Волноваха, Волноваський район Донецької облості); «Новини Мукачева» (м. Мукачево, міськрайонна газета Закарпатської області); «Вісті Біловодщини» Біловодський район Луганської області) тощо.
Основна увага приділена публікаціям-звітам про сесії й засідання обласних, селищних, сільських рад та статтям, що містили коментарі до рішень представницьких органів. Ці джерела сприяли відтворенню сутності взаємин громадських об’єднань з органами місцевого самоврядування. Вони в деякій мірі розкривали вплив громадських об’єднань через своїх представників на сутність постанов регіональних виконавчих та представницьких органів влади.
Отже, джерельна база репрезентативна і дозволяє в повній мірі дослідити коло завдань з теми, що вивчається.
Методологічні засади вивчення проблеми визначаються, по-перше, загальнонауковими принципами – об’єктивності, історизму, науковості. Їх використання сприяло обґрунтуванню загальної картини місця і ролі громадських об’єднань, рухів, організацій, фондів в українському соціумі.
По-друге, спеціально-історичні підходи – аналітичний, порівняльно-історичний, гносеологічний, абстракції і конкретизації, кількісний і якісний аналіз, мікроісторичний, соціокультурний тощо – дозволили розкрити специфіку ґенези громадських об’єднань та їх участі в соціальних змінах українського села.
У другому розділі – «Утворення громадських формувань» – проаналізовано політико-правові чинники створення громадських об’єднань, визначено періодизацію законодавства про громадські організації, а також висвітлено класифікаційні ознаки розвитку громадських організацій у сільській місцевості.
У 1990-1991 рр. одержавлені громадські організації – ЛКСМУ, профспілки, Товариство Червоного Хреста УРСР, Товариство «Знання», ДТСААФ тощо – втрачали підтримку своїх членів та традиційні джерела фінансування. Авторка дійшла висновку, що процес занепаду одержавлених громадських об’єднань відбувався у двох напрямках: перший – виникнення неформальних, як правило, опозиційно налаштованих та політизованих організацій; другий – формування цілої низки самодіяльних неполітичних організацій та рухів на захист окремих прав громадян України, у тому числі й сільських жителів.
Доведено, що набуття Україною незалежності активізувало процес правового оформлення діяльності об’єднань громадян. Дисертанткою було проаналізовано політико-правові чинники створення громадських об’єднань. Значний вплив на законотворчу діяльність в Україні перших років незалежності мали напрацювання законодавчих актів, що були ухвалені після прийняття Декларації про державний суверенітет України. Законодавчі основи правового регулювання діяльності громадських організацій у незалежній Україні були закріплені Законом «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 року. Визначальним поняттям правового поля діяльності громадських формувань на той час установлено дефініцію «об’єднання громадян». Незалежно від своєї назви (рух, асоціація, фонд, спілка тощо) об'єднання громадян могло бути політичною партією або громадською організацією. Об’єднання громадян визнавалося громадською організацією за умови, якщо воно створювалося для задоволення своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. У зв’язку з тим, що значна частина повноважень з легалізації громадських формувань була надана місцевим органам влади, дисертантка проаналізувала низку документів, що вводять у правове поле діяльність регіональних, включно з сільськими та селищними, громадських об’єднань в українському селі.
З проведеного аналізу випливає, що закон «Про громадські об’єднання» відповідав на час свого прийняття соціально-економічному розвитку країни, але на нашу думку відсутність демократичного досвіду на початковому етапі унеможливила виконання громадськими організаціями основного призначення – захисту прав і свобод громадян.
На основі вивчення законодавчих та нормативних документів запропонована наступна періодизація становлення та розвитку національного законодавства про громадські організації: 1991 – 1996 рр. – етап становлення та законодавчого оформлення правового статусу громадських організацій; 1997 – 2004 рр. – етап корегування національного законодавства шляхом прийняття низки поправок до законів; 2005 – 2011 рр. – гармонізація національного законодавства з європейськими та світовими стандартами, прийняття 17 травня 2011р. проекту Закону «Про громадські організації» в першому читанні.
Авторкою запропонована власна типологія громадських об’єднань в українському селі, обґрунтована наявність значної кількості критеріїв їх класифікації та базових характеристик, які покладені в основу цих критеріїв: за суб’єктом діяльності; за сферою суспільного життя; за напрямом діяльності; за визначенням організаційно-правової форми.
Таким чином, протягом 1991 – 2011 років українські законодавці, співпрацюючи з об’єднаннями громадян, розробили та ухвалили правові акти, необхідні для розвитку громадської ініціативи, створення правових передумов для становлення в Україні громадянського суспільства. Конституція України гарантувала громадянам України право на свободу об’єднання в громадські організації та політичні партії. Набули чинності закони України, які визначали порядок утворення та діяльності благодійних організацій, творчих спілок, молодіжних та дитячих організацій, профспілок тощо. Зміни та доповнення до Закону «Про громадські об’єднання» вносилися майже кожен рік, водночас лише проект Закону «Про громадські організації» намітив нові загальні правила щодо утворення, реєстрації та діяльності різних типів та форм об’єднань громадян.
У третьому розділі – «Громадські об’єднання у контексті соціально-економічної трансформації українського села» – проаналізована участь громадських об’єднань у вирішенні господарсько-виробничих проблем розвитку аграрної сфери економіки України; досліджуються нові тенденції їх діяльності щодо збереження земельного фонду України та розкривається вплив екологічного руху на зміну соціальних відносин на селі.
Авторкою вивчені різні форми впливу на виробничу сферу, що використовували громадські об’єднання, соціальною базою яких є фермери. По-перше, це видавнича діяльність з проблем фермерства; по-друге, інформаційна робота, завдяки якій організуються і проводяться семінари, теле- та радіопередачі, виставки; науково-практична діяльність, що спрямована на проведення наукових семінарів з розробки і затвердження концепції розвитку фермерства в Україні тощо. Підкреслено, що активність у цьому напрямку проявляла Всеукраїнська громадська організація «Рада жінок-фермерів України», що заснована у 2000 р. на чолі з головою правління Л. Клєбановою. Основні сфери діяльності організації – це жіночі фермерські господарства, особисті підсобні господарства, сільські громади. «Рада» розробила свою модель соціального партнерства між представниками усіх гілок влади, науковими закладами, бізнес-структурами та громадськими організаціями для вирішення таких соціально-економічних проблем на селі, як економічна освіта сільських жінок, відродження неперспективних сіл, турбота про дітей-сиріт, пенсіонерів, малозабезпечених та маргінальних верств населення.
У процесі реформування форм власності та господарювання в аграрному секторі економіки України виникли своєрідні моделі аграрних реформ у певних регіонах. У розробці рекомендацій щодо визначення їх сутності та форм впровадження брали участь громадські організації через своїх членів, що були представлені у Верховній Раді, органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування. У кожній області виявилися певні особливості щодо розвитку форм господарювання. Проаналізовані регіональні відмінності, що обумовлені, перш за все, природнокліматичними умовами, економічним потенціалом, якістю земельних ресурсів, господарсько-виробничим потенціалом тощо.
Доведено, що в умовах, коли розроблялася нова державна аграрна політика з вирішення життєво важливих проблем розвитку виробничої сфери аграрного сектору економіки України відбувався процес розширення співпраці громадських організацій з органами місцевого самоврядування. Особливо він посилився на початку ХХІ ст. і набув стійкого характеру в останні роки досліджуваного періоду. Аналіз довів, що однією з дієвих форм стала організація та проведення спільних заходів місцевих органів влади і громадських об’єднань на селі в рамках проектів ООН та ЄС. Проекти впроваджувалися в усіх регіонах України і передбачали укладання партнерства з 200 сільськими районами та 900 місцевими радами. У рамках реалізації проектів відбувалися семінари та круглі столи за участю депутатів сільрад та представників громадських об’єднань. Зокрема, авторка розглядає роль та значення семінару на тему «Методи взаємодії громадськості з органами влади через механізм регуляторної політики та громадської експертизи», через який підтримувалась ініціатива громад у наступних сферах: підтримка малого бізнесу, розвиток сільськогосподарських або обслуговуючих кооперативів, енергозбереження та енергоощадні технології у виробництві тощо.
Громадські об'єднання аграрного напрямку схвально сприйняли Концепцію цільової програми «Комплексна програма підтримки розвитку українського села на 2006-2010 роки». Вони визнали за необхідне розробити заходи щодо своєї участі в її реалізації шляхом сприяння: досягненню збалансованості міжгалузевих відносин; отримання справедливого доходу сільськогосподарськими товаровиробниками за умови дотримання останніми відповідних господарсько-виробничих технологій; формуванню сучасної інфраструктури аграрного ринку та ринку землі; застосуванню прозорих механізмів надання землеробам державної підтримки; залученню громадських професійних організацій до формування аграрної політики; створенню сучасної інфраструктури в сільській місцевості.
З’ясовано, що всі громадські об’єднання на селі займалися не тільки питаннями організації та проведення паювання землі, а й тим, як юридично оформляли сільськогосподарським товаровиробникам державні акти на право приватної власності на землю. Наприклад, за даними Асоціації фермерів і приватних землевласників у червні 2005 р. усі 7 мільйонів громадян, які мали право на земельну частку (пай), отримали відповідні сертифікати. А державні акти на право приватної власності на землю отримали до 2 мільйонів громадян – 30,5 % з тих, хто мав сертифікати.
Доведено, що громадські об’єднання у своїй більшості протягом періоду, що вивчався, безпосередньо або опосередковано брали участь у земельній реформі та впливали на процес перерозподілу земельного фонду України. Авторка дійшла висновку, що громадські організації, які виникли в останні роки в ряді сільських регіонів України, по-новому поставили питання збереження землі, як стратегічного ресурсу країни. Так, громадська організація «Луганський земельний союз «Доля», керівником якої є депутат облради В. Живаго, визначала своїми основними цілями: задоволення та захист законних соціальних, економічних, майнових, культурних інтересів своїх членів; сприяння розв’язанню земельних проблем у сільських районах Луганської області, що виникають під час формування ринку землі; охорону, збереження та захист довкілля; надання допомоги у захисті майнових прав та інтересів членів Союзу, впровадження освітньої, наукової, культурної діяльності задля сприяння справедливого розподілу та використання земельного фонду, а також у становленні демократичного громадянського суспільства.
З’ясовані основні напрямки діяльності громадських об’єднань в екологічному русі. Аналіз документів про їх роботу дозволив обґрунтувати положення про те, що, по-перше, екологічний рух у своїй основі поштовхом мав Чорнобильську катастрофу; по-друге, свого апогею від досяг на зламі 80 – 90-х рр. ХХ ст., коли держава (включно з СРСР) фінансувала заходи щодо ліквідації наслідків аварії у Чорнобилі, у тому числі й у сільській місцевості; по-третє, з 90-х рр. ХХ ст. він став значно змістовним за своїм завданням (охоплення захисту всього навколишнього середовища), але об’єднання громадян щодо загальних проблем екологічного захисту кількісно значно зменшувалися протягом зламу ХХ – ХХІ ст.; по-четверте, одним з головних завдань постав не тільки захист навколишнього середовища, а й діяльність, націлена на збереження земельного фонду, родючості українських чорноземів тощо. Громадські організації стали брати участь у проведенні комплексу землевпорядних робіт та заходів щодо поліпшення екологічного становища в аграрному секторі України. У цьому значна роль належала товариству землевпорядників.
У четвертому розділі – «Соціальна спрямованість діяльності громадських об’єднань» – проаналізовано участь громадських об’єднань у захисті інтересів трудівників сільськогосподарської галузі, подана оцінка діяльності цих громадських формувань у збереженні соціальної інфраструктури українського села, а також показана роль у культурно-освітній роботі серед сільських мешканців.
Авторка розкриває характер діяльності, форми і методи роботи серед працівників агропромислового комплексу найбільш масових громадських організацій – профспілкових. Структурно вони охоплювали всі регіони України і включали працівників підприємств і організацій сільського господарства, харчової та переробної промисловості, сільських будівельників, меліораторів, працівників суміжних галузей, студентів та учнів галузевих навчальних закладів та ПТУ.
При розкритті форм і методів їх діяльності дисертантка обґрунтувала положення про те, що профспілкові організації у визначенні напрямків своєї роботи виходили з тих інтересів працівників АПК, що поставали предметом захисту. Це – безпека й охорона праці, організація оздоровлення дітей, сприяння поліпшенню медичного, культурно-побутового обслуговування, розвитку фізкультури і спорту тощо. При цьому наголошено, що найбільш дієвими формами були контроль з боку членів профспілок, делегованих до комісій по нагляду за виконанням спільних угод загальноукраїнського та місцевого характеру щодо реалізації соціальних інтересів сільського населення. Зроблено висновок про те, що побудова громадянського суспільства, соціально спрямованої держави може бути досягнута тільки завдяки діалогу з соціальних питань між органами державної та самоврядної влади, насамперед, на місцях, роботодавцями та профспілками. Це повинно стати повсякденним компонентом діяльності останніх.
Аналіз категорії «соціальна інфраструктура села», дала можливість диференціювати її за видами та запропонувати класифікацію в залежності від типу ролі, яку вона виконує. При цьому наголошено, що в досліджуваний період постійно погіршувалися основні показники її розвитку. У документах громадських організацій акцентувалося, що в сучасних умовах одними з найважливіших завдань громадських об’єднань були такі пріоритети, як ініціювання прийняття рішень в органах виконавчої та самоврядної влади щодо ліквідації сільського бездоріжжя та забезпечення населення питною водою.
До важливих напрямків діяльності громадських об’єднань у підтриманні життєздатності соціальної інфраструктури села належить їх культурно-освітня робота. Нами обґрунтувано положення про те, що більшість громадських об’єднань надавали цьому напрямку першочергового значення, систематично проводили масові заходи серед сільського населення (лекції, тематичні вечори, зустрічі за круглим столом), використовували для цього будинки культури, клуби, бібліотеки, аудиторії, які належали промисловим і сільськогосподарським підприємствам, навчальним і науковим закладам тощо.
У дисертації узагальнені в хронологічному порядку позитивні акції об’єднань громадян у сільській місцевості щодо такої болючої проблеми, як підтримання освіти. Зазначено, що ця робота провадилася з урахуванням прояву чинників об’єктивного характеру. До них віднесені, по-перше, демографічна ситуація, що пов’язана зі зменшенням сільської молоді шкільного віку; по-друге, постійно прогресуючий брак кадрового потенціалу вчителів та фінансового забезпечення закладів освіти на селі.
Визначальними чинниками погіршення стану сільської освіти були зменшення фінансування та закриття у зв’язку з цим малокомплектних шкіл. Доведено, що одним із шляхів зменшення впливу прояву цих чинників стала участь громадських об’єднань у реалізації всеукраїнського проекту «Поширення адаптованого польського досвіду задля збереження освітніх послуг в сільській місцевості». Суть цього досвіду складалася з ініційованої громадськими об’єднаннями їх спільної роботи з місцевими органами самоврядування та сільськими громадами в указаному напрямку. Позитивний досвід узагальнювався: по-перше, на всеукраїнських семінарах «Проблеми та кращі практики застосування польського досвіду діяльності шкіл – центрів активності громад»; по-друге, на сайтах odnoklassniki.ru та facebook.com, де було відкрито групи для обміну досвідом та корисного спілкування між педагогами з усіх куточків України; по-третє, у книгах та інших публікаціях активістів руху громадських ініціатив, які висвітлювали напрямки збереження освітніх послуг у сільській місцевості.
|
