ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну результатів роботи, визначено її мету та основні завдання, хронологічні та територіальні межі, об’єкт, предмет, окреслено практичну значимість і апробацію одержаних результатів.
У першому розділі „Історіографія теми, джерельна база та методологія дослідження”, який складається з двох взаємопов’язаних підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки теми, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.
У підрозділі 1.1 „Історіографія теми” з’ясовано стан наукового вивчення обраної теми. Історіографію умовно поділено на дорадянську, радянську і сучасну.
Науковий доробок кінця ХІХ – початку ХХ ст. включає дослідження, що стосуються вивчення агропромислового комплексу українського правобережжя у контексті загального аналізу соціально-економічного розвитку російського та українського села та праці, присвячені найрізноманітнішим аспектам аграрних відносин: землеволодінню та землекористуванню, життєдіяльності селянських господарств, виробничим відносинам.
Серед праць соціально-економічного характеру, в яких приділено увагу окремим питанням розвитку сільського господарства Правобережної України на зламі ХІХ – ХХ ст., вирізняються напрацювання В. Леніна, П. Маслова, М.Суханова, М. Ркліцького, М. Анненського та Л. Маресса, Т. Осадчого, Я.Полферова, М. Реви та інших.
Узагальнюючи науковий доробок кінця ХІХ – початку ХХ ст., констатуємо, що тогочасні дослідники зосереджувалися, як правило, більше на описовості явищ, ніж їх аналізі, їм притаманна нерівномірність висвітлення окремих сюжетів, недостатня аргументованість висновків. Поряд із цим, засновані на статистичних даних та польових дослідженнях, праці представників дорадянської історіографії є незамінними для розуміння сутності процесів, що відбувалися у сільському господарстві Правобережної України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Упродовж радянського періоду розвитку вітчизняної історичної науки розробка аграрної історії України набуває відмінних від попереднього етапу рис. Історики вивчають питання, пов’язані з розвитком агрокультури та агротехніки, еволюцією соціальних відносин на селі, культурно-побутовим умовами життя селянства тощо. Однак головним напрямком досліджень стає класова боротьба селянства наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. та її внесок у перемогу більшовиків в Україні. У такому контексті написано праці І. Гуржія, М. Лещенка, Ф. Лося, О. Михайлюка, М. Рубача та інших.
Частина радянських істориків (А. Анфімов, Л. Минарик, І. Ковальченко, А. Шестаков, І. Дроздов, А. Козаков, Л. Іванов, А. Поріцький та інші) зверталася до вивчення функціонування поміщицьких та селянських господарств Російської імперії. Значну кількість їхніх праць присвячено виробничим відносинам на селі. Зокрема, об’єктом багатьох досліджень стала наймана праця як неодмінна ознака розвитку капіталістичних відносин у аграрному секторі економіки. У ці ж роки побачили світ наукові дослідження, безпосереднім об’єктом вивчення яких стали соціально-економічні відносини у правобережному українському селі.
Характеризуючи у цілому радянську історіографію з аграрної історії Правобережної України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., стверджуємо, що вона зробила вагомий внесок у розробку питань, дотичних до теми нашого дослідження. Саме в цей період з’являються ґрунтовні праці, засновані на вивченні значної джерельної бази, аналізі розвитку виробничих та соціальних процесів на селі протягом досліджуваного періоду.
Якісно новий етап у вивченні проблематики аграрної історії Правобережжя в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. розпочався з проголошенням Україною державної незалежності. На сьогодні існує низка робіт таких авторів, як П. Панченко, О. Реєнт, О. Мороз, С. Злупко, Ю. Куценко та інших, що стосується загальних питань історії України та аграрної історії України кінця ХІХ – початку ХХ ст. Багато наукових публікацій присвячено соціально-економічним, побутовим та іншим аспектам історії українського селянства періоду, що досліджується.
Серед сучасних історичних досліджень, присвячених безпосередньо аграрній історії Правобережжя, слід відзначити праці О. Реєнта, О. Михайлюка, Л. Горенко та Ю. Присяжнюка, В. Пашука, І. Десятнікова, Н. Тембрової, І. Фаренія та інших.
Узагальнюючи доробок сучасної вітчизняної історіографії, зазначаємо, що її характерною рисою є об’єктивний підхід до явищ, що вивчаються, неупередженість та ідеологічна незаангажованість авторів, нове висвітлення начебто давно відомих сюжетів.
Отже, попри значну історіографічну спадщину, спеціального комплексного дослідження з особливостей інтенсифікації сільського господарства Правобережної України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. не існує. Цим і зумовлено звернення автора до обраної для вивчення теми.
У підрозділі 1.2 „Джерельна база та методологія дослідження” проаналізовано джерельну базу роботи та визначено її методологію. Під час написання дисертації автором було залучено різноманітну історичну джерельну базу. Беручи до уваги різноманітність та широту опрацьованої нами історичної джерельної бази, сучасні підходи до класифікації джерел, ми застосували комбінований підхід. Автор класифікувала джерельну базу за формальними ознаками (опубліковані та архівні матеріали), за характером, принципом походження тощо.
Основу джерельної бази дослідження становлять неопубліковані та опубліковані джерела. Залучені до дисертації неопубліковані джерела представлені архівними матеріалами фондів Центрального державного історичного архіву у м. Києві, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Державного архіву Київської області, Державного архіву Черкаської області.
Першу групу джерел становлять документи центральних та місцевих органів влади, а також органів охорони правопорядку та судочинства: звіти, доповідні записки, доповіді, рішення та розпорядження, офіційне листування, скарги та матеріали їх розгляду, поліцейські та судові справи, документи поміщицьких господарств та цукрових заводів.
Друга група – збірки матеріалів із історії сільського господарства, підготовлені наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. Складені на основі літератури та періодичної преси досліджуваного періоду, вони висвітлюють майже усі аспекти функціонування агропромислового комплексу України, у тому числі й Правобережжя.
Третю групу джерел складають матеріали періодичної преси. Статті та повідомлення, розміщені у таких виданнях, як „Село”, „Экономическая жизнь Подолии”, „Сельский хозяин”, „Сельскохозяйственная хроника Волынской губернии”, „Украинский вестник” та інших допомагають краще зрозуміти тогочасні аграрні відносини.
Четверта група джерел – статистичні матеріали. Це, по-перше, різноманітні статистичні збірники, видані в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. сучасниками подій, що досліджуються: „Всероссийская сельскохозяйственная перепись 1916 года. Подольская губернія”, „Обзор состояния сельского хозяйства Киевской губ. в 1905 и 1906 г. Зима и весна”, „Описание и справочная книга Черкасского уезда Киевской губернии”, „Предварительные данные об урожае хлебов, других полевых растений и трав в Киевской губернии в 1913 г.” та інші. По-друге, це статистичні збірники, видані у час, пізніше досліджуваного періоду. Вони містять узагальнені дані за весь період, що вивчається, дають змогу відтворити цілісну картину аграрної історії України загалом та Правобережжя зокрема.
Отже, залучені нами до дослідження історичні джерела є репрезентативними, достовірними. Вони дозволяють реалізувати поставлену мету, вирішити дослідницькі завдання.
Методологічну основу дисертації складає сукупність принципів та методів пізнання, спрямованих на об’єктивне, всебічне висвітлення подій, фактів та явищ, пов’язаних із розвитком сільського господарства Правобережної України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Методологічною основою дослідження стали загальні засади науковості, історизму, об’єктивності, системності, плюралізму, пріоритету конкретної істини.
У другому розділі „Сільськогосподарське виробництво у правобережних губерніях та його місце в агропромисловому комплексі України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.”, що складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, досліджено стан розвитку рільництва та тваринництва, їхнє місце та роль в агропромисловому комплексі Правобережної України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.
У підрозділі 2.1 „Роль зернових культур у розвитку сільського господарства” висвітлено комплекс питань, пов’язаних із вирощуванням злакових культур на Правобережжі, причини наявного стану у цій галузі сільського господарства краю.
Зростання попиту на хліб на внутрішньому та на зовнішньому ринках, розширення транспортної мережі, розвиток харчової промисловості сприяли швидкому зростанню на Правобережній Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. товарного зернового господарства.
Розвиток рільництва неминуче викликав попит на землю, що призвело до збільшення посівних площ. У 1860 – 1887 рр. площа орних земель на Правобережжі зросла майже на 22% та ще на 1,6% протягом наступних 20 років. Найінтенсивніше розорювання земель відбувалося на Поділлі та Київщині. Однак на початок ХХ ст. можливості для екстенсивного землеробства у правобережних губерніях України були вичерпані.
Розвиток землеробства зумовив й збільшення валових зборів та підвищення врожайності зернових. Протягом 1883 – 1902 рр. у правобережних губерніях спостерігалася найвища по Україні врожайність зернових, яка мала позитивну динаміку. Це є свідченням того, що на Правобережжі, на відміну від інших регіонів, активніше відбувався перехід від екстенсивних до інтенсивних способів сільськогосподарського виробництва.
Щодо посівних площ, зайнятих під зерновими, то їхня частка, порівняно з іншими сільськогосподарськими культурами, була більшою. Наприклад, під посівами цукрового буряку у 1901 – 1905 рр. на Правобережжі було зайнято майже у 20 разів менше площі, ніж під зерновими.
Переважання посівів зернових у структурі посівних площ зумовлювалося низькою купівельною спроможністю основної маси населення, що не могло помітно збільшити попит на продукти інтенсивного землеробства. Відповідно незернові мали гірші умови для свого розвитку. Також значна увага сільськогосподарських виробників до вирощування зернових зумовлювалася кон’юнктурою на світовому ринку хліба. Щоб нейтралізувати падіння цін на збіжжя, доводилося постачати на експорт все більшу кількість хліба. При величезному зростанні внутрішнього споживання швидкий розвиток експорту був можливий лише внаслідок такого ж розширення хлібних посівів.
Протягом досліджуваного періоду зросла частка посівів озимої та ярої пшениці, вівсу, ячменю і кукурудзи. Вони були головними експортними культурами Правобережжя. Більшість хліба, зібраного на Правобережній Україні, постачалася на експорт. Розширення площ посівів озимини, вівсу, ячменю та кукурудзи свідчить про орієнтацію основних виробників збіжжя на зовнішні ринки, а отже про розвиток сільського господарства Правобережжя на ринкових засадах.
Натомість частка площ, зайнятих під посівами жита, гречки та проса зменшилася. Вони не мали експортного значення, а тому у нових ринкових умовах були приречені на поступову втрату провідних позицій у структурі посівних площ.
У підрозділі 2.2 „Вирощування технічних культур у структурі сільськогосподарського виробництва” досліджено стан розвитку технічних культур на Правобережжі протягом досліджуваного періоду.
Значне поширення технічних культур було зумовлене сприятливими кліматичними умовами регіону, розвитком шляхів сполучення, протекціоністською політикою уряду, зростанням кількості та потужності підприємств переробної промисловості.
На Правобережжі було сконцентровано понад 50% усіх посівів цукрового буряку та їх валових зборів. Найбільшого поширення вирощування цієї культури набуло у Київській та Подільській губерніях. У них же спостерігалося найбільше зростання площі посівів цукрових буряків.
Виробництво цукрових буряків, обробіток посівів яких потребував значної кількості робочих рук та обігових коштів, було доступне переважно великим господарствам. Тому основну масу сировини для цукрової промисловості Правобережжя продукували великі поміщицькі господарства.
Площі посівів картоплі протягом досліджуваного періоду зросли у 1,5 рази. Найбільшими вони були у Волинській губернії. Загалом на винокурних заводах Правобережжя перероблялося 15% усього врожаю картоплі. Приріст валових зборів картоплі значно перевищував приріст посівних площ під цією культурою. Це свідчить, що вирощування картоплі на Правобережжі протягом періоду, що досліджується, мало інтенсивний характер, а отже, ґрунтувалося на ринкових засадах.
Певного розвитку в окреслений період досягло вирощування таких технічних культур, як льон, тютюн, коноплі, соняшник, мак та інших. Проте, порівняно з іншими регіонами України, посіви цих культур на Правобережжі були незначними і не відігравали значної ролі у сільськогосподарському виробництві краю.
У підрозділі 2.3 „Рівень розвитку тваринництва” окреслено основні тенденції в еволюції цієї складової сільського господарства та особливості її розвитку на Правобережжі на зламі ХІХ-ХХ ст.
Пристосування польового господарства Правобережжя до експорту хліба та цукру негативно вплинуло на розвиток тваринництва, оскільки значно скоротило кормову базу цієї галузі.
Протягом періоду, що досліджується, у регіоні загальна чисельність поголів’я худоби збільшилася. Проте абсолютне зростання поголів’я мало місце лише у Волинській губернії. У Київській та Подільській губерніях спостерігалося зменшення кількості худоби, зумовлене різким скороченням поголів’я овець.
Особливістю Правобережжя було те, що обсяги товарних обігів робочої худоби були більші, ніж того вимагалося потребами відновлення його природного зменшення. Існувала практика продажу коней восени, після закінчення сільськогосподарських робіт, і купівлі навесні, до якої, як правило, зверталися найбідніші селяни. Через це товарообіг робочої худоби значно зростав.
Збільшення поголів’я свиней протягом досліджуваного періоду зумовлювалося їхнім значенням у забезпеченні м’ясними продуктами населення міст і сіл імперії й попитом на свинину на зовнішніх ринках. Поряд із цим, розвиток свинарства на Правобережжі мав певні особливості. На відміну від вівчарства, котре скорочувалося пропорційно кількості вільної землі і особливо пасовиськ, свинарство зростало по мірі збільшення площ під інтенсивними культурами, оскільки розвиток харчової промисловості значно розширював його кормову базу.
Промисловий спосіб відгодівлі птиці практикувався лише в окремих господарствах. У значній кількості господарств утримання птиці не відповідало тогочасним передовим технологіям.
За абсолютними показниками більшість худоби на Правобережній Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. перебувала у власності селянських господарств. Однак у середньому на одне господарство у поміщицьких господарствах худоби було у десятки разів більше, ніж у селянських. Тому саме їх слід вважати основним виробником продукції тваринництва у регіоні.
Хоча тваринництво було другорядною сферою діяльності сільськогосподарських виробників, правобережні українські губернії у цій галузі орієнтувалися на товарне виробництво, спрямоване на експорт. Зокрема, вони посідали провідні місця у країні за експортом свиней та масла. Натомість у виробництві м’яса і молока господарства Правобережної України значно поступалися іншим регіонам, надаючи перевагу вирощуванню високоприбуткових зернових культур та цукрового буряку.
У третьому розділі „Особливості розвитку поміщицьких господарств Правобережної України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.”, що складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, досліджено поміщицьке землеволодіння, характер ведення господарства та організацію праці у поміщицьких маєтках краю протягом окресленого періоду.
У підрозділі 3.1 „Поміщицьке землеволодіння” досліджено зміни у великих приватних землеволодіннях на Правобережжі, що склалися наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., та їхній вплив на розвиток сільського господарства регіону.
У 1905 р. приватновласницькі землі на Правобережній Україні становили 46,5%. Специфіка регіону полягала у тому, що він не вирізнявся з-поміж інших за часткою приватних землеволодінь у загальній земельній площі. Водночас Правобережжя вирізнялося за розмірами приватних землеволодінь та співвідношенням груп їх власників. Зокрема, за середньою площею приватних землеволодінь (понад 100 дес.) Волинська і Київська губернії посідали перше місце серед губерній України, а Подільська – четверте, поступаючись Таврійській.
На відміну від Лівобережжя та Півдня України, на Правобережжі дворянське землеволодіння виявилося досить стійким. Цьому сприяла урядова політика, спрямована на посилення російського поміщицького землеволодіння після польського повстання 1863 р., та особливості розвитку сільськогосподарського виробництва регіону. Близькість зовнішніх ринків, спеціалізація краю на високоприбутковому вирощуванні та переробці цукрового буряку значно зміцнили поміщицькі господарства, дозволивши їм нагромадити значні капітали і пережити кризу, яка спіткала поміщицькі землеволодіння інших регіонів України.
Протягом періоду, що досліджується, великі приватні господарства на Правобережжі за окремими винятками були самостійними господарствами підприємницького типу. На відміну від решти регіонів України, на Правобережжі поміщики надавали перевагу самостійному обробітку землі, а не оренді.
Поряд із цим, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Правобережжі сформувалася група великих землеволодінь, яка офіційною статистикою зараховувалася до селянських. Однак серед великих землеволодінь частка тих, що належали селянам, була досить незначною – 2,4% від усіх приватновласницьких земель.
Майже усе купецьке землеволодіння на Правобережжі належало до категорії великого. Купці не лише активно скуповували та модернізували старі поміщицькі підприємства, а й засновували нові. Насамперед це стосувалося маєтків, пов’язаних із високоприбутковою харчовою промисловістю.
У підрозділі 3.2 „Характер ведення господарства у поміщицьких маєтках” розкрито зміни, які відбулися у пореформений період у функціонуванні поміщицьких господарств.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. вирощування технічних культур, зростання посівних площ, товарний характер виробництва зумовили запровадження у великих господарствах ряду агротехнічних заходів, зокрема, їхній перехід від трипільної до багатопільної системи землеробства.
Поміщицькі господарства були в основному добре забезпечені сільськогосподарським реманентом та робочою худобою. На поміщицьких землях Правобережжя, що не здавалися в оренду селянам, рілля оброблялася переважно реманентом її власника.
Технічно оснащеними на Правобережжі були і великі економії зі значними плантаціями цукрового буряку та польові господарства великих акціонерних цукроварень, які значно випереджали відповідні середні показники по всій Європейській Росії. Проте, якщо брати до уваги не загальну кількість машин та удосконалених знарядь, а обсяги виконуваних ними робіт, слід визнати, що рівень механізації поміщицьких господарств залишався на досить низькому рівні.
За домінування у рільництві ручної праці поміщицькі господарства потребували значної кількості робочих рук. Однак поміщики намагалися вести своє господарство при мінімальних затратах живої праці на одиницю виробленої продукції.
У поміщицьких господарствах краю широко використовувалися відробітки та натуральна форма оплата праці. Особливістю Правобережжя було те, що обробіток поміщицьких земель здійснювався переважно за допомогою найманих сільськогосподарських робітників. Тому більшість поміщицьких господарств Правобережної України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. можна охарактеризувати як підприємства, що функціонували на ринкових засадах.
У підрозділі 3.3 „Організація праці у поміщицьких економіях” досліджено систему організації виробництва у великих приватновласницьких господарствах Правобережної України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Господарювання у маєтках велося або безпосередньо власником, або ж за допомогою найманої адміністрації. Перший спосіб був характерним для володінь поміщиків польського походження, другий – російського та українського.
Структура управління поміщицькими господарствами визначалася площею землеволодіння, характером виробничої діяльності, особистими якостями власника тощо. Штат економій був дуже різноманітним і залежав від величини господарства, інтенсивності його діяльності, відстаней до населених пунктів, залізничних станцій тощо.
Для місцевостей з великими посівами цукрового буряку, які вимагали значної кількості робочих рук, характерним був найм як місцевих, так і прийшлих робітників. Для решти – найм майже виключно місцевих жителів. Загалом частка робіт, виконуваних прийшлими робітниками у поміщицьких маєтках Правобережжя, була незначною.
Особливістю Правобережжя було те, що роботи, зазвичай, виконувалися поденними робітниками. За умов перенасичення ринку праці землевласники були відносно незалежними від необхідності наймати значну кількість постійних робітників.
Водночас у забезпеченні поміщицьких господарств необхідною кількістю робочих рук були і певні складнощі: відсутність їх на прилеглій території, самовільне залишення робітниками роботи до закінчення строку дії трудової угоди, недопуск та видалення з роботи прийшлих робітників місцевими через намагання підвищити рівень заробітної плати, страйки наймитів.
У четвертому розділі „Особливості розвитку селянських господарств Правобережжя наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.”, що складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, досліджено селянське землеволодіння та землекористування, соціально-економічне становище селянських господарств та становлення у селянському середовищі господарств-товаровиробників фермерського типу.
У підрозділі 4.1 „Селянське землеволодіння та землекористування” охарактеризовано стан забезпеченості селянських господарств Правобережної України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. земельними ресурсами.
Селянські господарства Правобережжя були найменше забезпечені надільною землею серед українських регіонів. Так, на відміну від інших українських губерній, на Правобережжі більше половини усіх дворів складали дрібні господарства. Наявна у селян краю надільна земля не могла забезпечити їх необхідним продовольством.
На Правобережжі землі в оренду здавалося найменше в Україні, ціни на неї були найвищі. Найпоширенішою була грошова форма оплати за орендовані землі. Це свідчить про те, що переважав підприємницький характер оренди землі.
Щодо купівлі землі, то через міцні економічні позиції поміщиків та слабкі селянства, на Правобережжі, на відміну від Лівобережжя та Півдня України, не простежується концентрації приватної земельної власності у руках його заможного селянства.
Столипінська аграрна реформа суттєво не вплинула на стан землезабезпечення селянства Правобережжя. Утворення тут хутірських і відрубних господарств відбувалося найповільнішими темпами в Україні.
Гостре малоземелля та викликаний ним значний надлишок робочих рук призвели до того, що на Правобережжі пересічний селянин був не стільки виробником сільськогосподарської продукції, скільки найманим сільськогосподарським робітником.
У підрозділі 4.2 „Соціально-економічне становище селянських господарств” вивчено участь селянських господарств Правобережної України у товарному виробництві наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Протягом досліджуваного періоду 60% селянських господарств Правобережжя не могли задовольнити власні потреби у продуктах харчування з належних їм земель, понад 30% господарств могли вести більш-менш беззбиткове господарство і лише менше 10% селянських господарств краю могли на власній землі вести товарне виробництво.
Поряд із цим, правобережне селянство було найгірше забезпечене робочою худобою в Україні. Причому протягом досліджуваного періоду постійно зменшувалася кількість худоби стосовно до кількості самостійних господарств та відносно площі ріллі. Також значна частина селянських господарств не мала необхідних землеробських знарядь, машин та механізмів. Це призводило до погіршення якості обробітку ґрунту та зменшення врожайності.
Потреба у грошах для забезпечення харчування, сплати податків та задоволення побутових потреб виштовхувала більшу частину селянства Правобережжя на ринок праці. Таким чином, спостерігається поступовий поділ селянства на дві групи: сільськогосподарських робітників із наділом та заможне селянство, яке працювало на ринок.
У підрозділі 4.3 „Товарне селянське виробництво та становлення фермерських господарств” визначено роль селянських господарств у товарному виробництві Правобережжя в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Товарне виробництво у селянському середовищі Правобережжі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. концентрувалося в руках його заможної частини. Хоча бідне та середньозабезпечене селянство теж активно виходило на ринок з виробленою продукцією. Це був вимушений крок, який мав значною мірою споживчий, а не підприємницьких характер.
Інтенсифікація виробництва у заможних господарствах відбувалася за рахунок упровадження нової техніки та технології виробництва, удосконалених сортів сільськогосподарських культур тощо.
Через значну конкуренцію з боку поміщицьких економій для заможних селянських господарств була характерною концентрація земельної власності не стільки за рахунок купівлі та оренди землі, скільки шляхом уникнення сімейних поділів.
Маючи кількість землі, яку не можна обробити силами своєї сім’ї, селянські господарства вдавалися до найму сільськогосподарських робітників. Це розглядалося як вимушений захід, тому наймачі намагалися максимально збільшити продуктивність праці наймитів і щонайбільше зменшити витрати на оплату їхньої праці.
| 
