| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну результатів роботи, визначено її мету та основні завдання, хронологічні та територіальні межі, об’єкт, предмет дослідження, окреслено практичну значимість і апробацію одержаних результатів.
У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження”, який складається з двох взаємопов’язаних підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки теми, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.
У підрозділі 1.1 „Стан наукової розробки теми” з’ясовано стан наукового вивчення обраної теми. Серед історичних праць, присвячених проблематиці жіночого руху в Україні в 90-х рр. ХХ – на поч. ХХІ ст., автор виокремила три групи.
До першої групи належать доробки, в яких узагальнено особливості жіночого руху в Україні протягом досліджуваного періоду.
Другу групу становлять монографії і статті, в яких висвітлено ті чи інші аспекти жіночого руху в Україні.
Третя група – матеріали наукових конференцій, конгресів, дослідницьких центрів. Вони є важливою складовою вивчення порушеної нами теми.
Що стосується першої групи праць, то стан наукової розробки теми характеризується накопиченням значної кількості досліджень, які охоплюють різноманітні аспекти життєдіяльності жінок в 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст., функціонування жіночих громадських організацій. Серед таких дослідників варто виокремити праці І. Жерьобкіної, О. Цуницької, О. Ярош, Н. Лакізи-Сачук, О. Стяжкіної. Визначними для формування напрямків досліджень жіночого руху стали роботи Л. Смоляр, О. Кривошия, Н. Грицяк, В. Сніжко, Л. Івченко, дисертації П. Дутчак, І. Волкової та інших авторів.
Прикладом перегляду концептуальних підходів у сучасній вітчизняній науці, який полягає в намаганні „ввести образ жінки в загальнодержавний контекст і підкреслити їх свідому діяльність, яка протягом століть була пов’язана із зберіганням, трансляцією національного компоненту”, є науковий доробок О. Козулі, В. Гриник-Сутановської, О. Лугового, І. Кузича-Березовського та інших дослідників.
Значущість другої групи полягає в тому, що її складовими є монографії і статті, в яких висвітлено окремі аспекти жіночого руху в Україні. Це роботи О. Алексєєвої-Ярош, Н. Земзюліної, М. Круглик, Н. Захарової, Н. Дармограй, О. Стяжкіної тощо.
Проблеми статусу жінок в Україні та забезпечення гендерної рівності стали темою обговорення на численних Міжнародних та Всеукраїнських наукових конференціях: „Жіночий рух в Україні: історія і сучасність”, „Жінка і демократія”, „Жінки України: сучасний статус та перспективи”, „Жінки України: історія, сучасність та погляд у майбутнє”, Жінка і підприємництво”, „Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє”, тощо.
Важливу роль у вивченні жіночого руху в сучасній Україні відіграють дослідницькі центри. Значний науковий інтерес представляють роботи Харківського центру гендерних досліджень, Одеського наукового центру жіночих досліджень, Київського дослідного консультативного гендерного центру, Київського інформаційно-консультативного жіночого центру.
Отже, попри зростання наукового зацікавлення щодо питань, дотичних до нашої теми, до цих пір відсутнє комплексне дослідження, в якому жіночий рух в Україні у 90-х рр. ХХ ст. – на початку ХХІ ст. був би об’єктом спеціального наукового вивчення. Цим і зумовлено звернення дисертантки до осмислення порушеної нею теми.
У підрозділі 1.2 „Джерельна база, методи і принципи дослідження” проаналізовано джерельну базу роботи та визначено її методологію. Джерельна база дисертації репрезентована п’ятьма групами джерел: документи офіційного походження, документи громадських організацій, статистичні матеріали, матеріали періодичної преси та інформаційно-довідкові видання, матеріали сайтів мережі Інтернет.
Перша група джерел – офіційні документи, які визначають місце жінки в суспільстві. Їх можна розподілити на офіційні документи, схвалені світовою спільнотою, офіційні документи України періоду незалежності. До першої підгрупи належать документи, що визначили місце жінки в системі правових, політичних, соціальних, культурних відносин світової спільноти. Другу підгрупу офіційних документів складають ті, які визначили становище жінки в Україні.
Друга група джерел – документи жіночих громадських організацій (програмні заяви, матеріали з’їздів, конференцій, рішення керівних органів тощо), в яких відображено кількісний та соціальний склад вказаних організацій, окреслено мету, завдання, права та обов’язки членів, визначено структуру, форми і методи роботи серед різних верств населення; програмні документи політичних партій. Також, беручи до уваги той факт, що складовою жіночого руху є не лише жіночі громадські організації, детально досліджувалися програмні документи жіночих партій, що дало змогу досконало прослідкувати мету та засади їх діяльності.
Важливим джерелом для всебічного вивчення теми дослідження є третя група джерел, яку складають статистичні матеріали: „Діти, жінки та сім’я в Україні”, „Україна в цифрах”, офіційні видання Міністерства статистики України, матеріали поточного архіву Державного комітету статистики, результати соціологічних досліджень, моніторинги громадської думки населення України тощо.
Четверта група джерел – матеріали періодичної преси та інформаційно-довідкові видання: часописи „Політика і час”, „Віче”, „Вісник української академії державного управління”, „Філософська і соціологічна думка”, „Соціальний захист”, „Право України”, „Урядовий кур’єр”, „Жіночий світ”, „La Strada-Ukraine”, „Вісник Ліги українських жінок” тощо; тематичні збірники документів і матеріалів, інформаційно-довідкові видання державних, партійних та громадських інституцій, наукових закладів та установ.
П’ята група джерел – матеріали сайтів жіночих організацій мережі Інтернету.
Отже, залучена до дисертації джерельна база є різноплановою та представницькою, її систематизація та аналіз дозволяють належним чином розкрити обрану нами для дослідження тему, вирішити поставлені дослідницькі завдання.
Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові методи і принципи пізнання: об’єктивності та історизму. Вони передбачають з’ясування умов виникнення, розвитку подій, а також розуміння причинно-наслідкових зв’язків. Їхнє застосування дозволило залучити до дисертації широке коло опублікованих та архівних матеріалів, проаналізувати здобутки історіографії. Також застосовувалися методи логічного аналізу, синтезу, класифікації та узагальнення, індукції та дедукції, а також спеціальні методи: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, емпіричний.
Поєднання означених принципів і методів дало можливість дослідниці уникнути суб’єктивних оцінок, залишатися на об’єктивно-науковій точці зору, забезпечило достовірність результатів дослідження.
У другому розділі „Жіночий рух в Україні за умов демократичних перетворень 90-х років ХХ – початку ХХІ ст.”, що складається з двох взаємопов’язаних підрозділів, досліджено специфіку формування та типологію громадських жіночих організацій, національні та регіональні аспекти їхньої діяльності.
У підрозділі 2.1 „Громадські жіночі організації: специфіка їх формування та типологія” висвітлено комплекс питань, пов’язаних із утворенням та типологією громадських жіночих організацій в Україні.
На сучасному етапі у діяльності жіночих організацій сформувалися і чітко простежуються дві тенденції. Перша з них пов’язана з активізацією ролі жінки у суспільно-політичному і соціально-економічному житті українського суспільства, відродженням традицій, формуванням громадянського патріотизму, відновленням звичаїв, мови, моралі тощо і поєднується з поняттям Берегині. Головною ознакою образу українки-Берегині є абсолютизація жіночих репродуктивних функцій, ролі господині дому, хранительки домашнього вогнища.
Друга тенденція жіночого руху полягає у відстоюванні суто жіночих інтересів. Однак, незважаючи на те, що названі тенденції досить тісно переплелися, все ж таки друга тенденція виявляється ще недостатньо чітко навіть в діяльності жіночих організацій.
Специфіка формування жіночих організацій визначається типом політичної системи, особливостями культурно-історичного розвитку країни, характером здійснення соціально-економічних перетворень. Активність неурядових жіночих організацій, динаміка їхнього розвитку сприяють вдосконаленню законодавства, поліпшенню становища жінок, утвердженню гендерної рівноправності в суспільстві. Жіночий рух кінця ХХ – початку ХХІ ст. є формою легiтимiзацiї вимог і потреб жіноцтва, відображенням трансформації соціуму, розвитку економічних перетворень, духовного відродження.
У сучасній Україні діють різні за характером жіночі організації, однак їх об’єднує ціла низка спільних напрямків діяльності: сприяння залученню жінок до управління справами суспільства та держави; розвиток нового економічного та політичного мислення; подолання патріархальних стереотипів у суспільному мисленні; покращення соціального захисту; відродження духовності, утвердження гуманістичних християнських традицій; сприяння толерантності у стосунках, міжетнічній злагоді та громадському миру в Україні; забезпечення соціально-політичного, правового, морально-етичного та духовного рівнів реалізації сучасної гендерної політики; демонстрація ролі та значення жінки в сучасному суспільстві, визначення гендерних стереотипів, які перешкоджають процесу входження жінки в політику, а також їх причин та наслідків; вироблення стратегії гендерних перетворень, надання освітніх послуг жінкам, робота шкіл жіночого лідерства тощо.
Основними проблемами, з якими зіткнулися жіночі організації України під час розбудови структурованого жіночого руху, є такі: відсутність конструктивної співпраці жіночих організацій з відповідними державними інституціями; панування в сучасному українському суспільстві патріархальних поглядів щодо місця і становища в ньому жінки; недостатнє інформаційне забезпечення щодо діяльності жіночих організацій на теренах України; незначна частка досліджень гендерного характеру в загальній структурі наукових студій.
У підрозділі 2.1 „Національні та регіональні аспекти діяльності жіночих організацій” досліджено особливості діяльності жіночих організацій. Згідно з цільовими установками, формами діяльності та впливом на розвиток жіночого руху і українське суспільство жіночі організації відрізняються певними характерними рисами та особливостями, проте всі вони є реальною формою залучення жінок до громадсько-політичної діяльності. На особливість діяльності громадських жіночих організацій впливають також географічний та етнічний фактори.
Що стосується географічного розташування та регіональних аспектів жіночого руху в Україні, то варто зазначити велику концентрацію жіночих організацій у промислових містах та наукових центрах: Львові (35), Одесі (22), Івано-Франківську (7), Ужгороді (10), Харкові (26), Полтаві (8), Запоріжжі (6), Дніпропетровську (12). Справжньою столицею жіночого руху став Київ.
Жіночий рух в Україні має поліетнічний характер. У ньому беруть участь представниці більше 130 національностей. Вони створюють жіночі громади при національних товариствах. У 1998 р. відсвяткувала своє п’ятдесятиріччя Світова федерація українок. На 4-х континентах, у 13 державах, 30000 жінок українського походження об’єдналися в 21 жіночу організацію.
Для більшості жіночих громадських організацій головними донорами є Міжнародний фонд „Відродження” та Жіночий консорціум Нових Незалежних держав – Сполучених Штатів Америки (ННД-США). Досить часто джерелом фінансування є гранти зарубіжних фондів та програм технічної допомоги. Багато цільових програм також існує завдяки спонсорській допомозі та на громадських засадах. Прикладом можуть стати програми Всеукраїнського товариства імені О.Теліги „Дитячі оселі” (спонсор – Український Золотий Хрест, США), Всеукраїнський конкурс на краще виконання творів О. Теліги (Суспільна Служба Українців Канади).
Важливою складовою Всеукраїнського жіночого руху є діяльність жіночих організацій на регіональному рівні. Підвищенню ефективності роботи в регіонах жіночих організацій та можливостей втілення спільних проектів сприяло створення координаційних рад жіночих обласних організацій. До їх складу ввійшли представники жіночих громадських організацій, фондів, жінки-керівники та працівники підприємств, установ, організацій, представники засобів масової інформації, народні депутати. Основними завданнями таких рад стало впровадження ними дієвих заходів щодо вирішення проблем поліпшення становища жінок в областях, активізація громадської та культурної самореалізації, участь у державотворенні та наданні практичної допомоги щодо підтримки жіночих ініціатив.
Форми діяльності неурядових жіночих організацій є досить різноманітними: консультування, проведення навчальних семінарів, психологічна допомога, тренінги, моніторинги, видання і поширення літератури, проведення круглих столів, інформаційна просвіта через засоби масової інформації. Напрямки і форми діяльності жіночих організацій спрямовані на різні соціальні групи населення.
У третьому розділі „Засоби масової інформації як суб’єкт жіночого руху в Україні”, що складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, досліджено відображення діяльності жіночого руху в Україні в 90-х роках ХХ – на початку ХХІ ст. у засобах масової інформації.
У підрозділі 3.1 „Багатоаспектність висвітлення проблем жіноцтва України в засобах масової інформації” досліджено різновекторність висвітлення проблем жіноцтва України в засобах масової інформації. Важливу підтримку в діяльності жіночих організацій, реалізації основних засад жіночого руху, у подоланні стереотипного уявлення про місце й роль жінки в суспільстві відіграє інформаційна діяльність засобів масової інформації.
Що стосується самого поняття ,,жіноча преса”, то досить вдалим, на наш погляд, є трактування М. Тарнавської: ,,Жіноча преса – це преса, яка видається для жіночого читача і яка намагається служити його потребам і зацікавленням”, тобто йдеться про ознаку статі, про читацьку аудиторію і про тематичне наповнення.
Жіноча тематика визначається не стільки життєвим матеріалом, скільки типологією видання. Газети шукають ,,свою жінку” і приписують їй ,,свої проблеми”. По мірі того, як підвищується якісний рівень видання (об’єктивність, аналітичність), починають переважати зважені й нейтральні оцінки життєвих ситуацій. Практично всі проаналізовані у дисертації видання вважають за краще або не писати про жінку зовсім, або писати про неї в позитивному плані.
Сучасні видання різної спрямованості змінили пріоритети у виборі соціальних ,,типажів”. Ще зовсім недавно газети були переобтяжені статтями, нарисами, фоторепортажами про рядових трудівниць. Тепер їм приділяється мінімальна увага. Пальма першості віддається представникам еліти, жінкам, що досягли помітних успіхів у діловій кар’єрі. Їхні думки і оцінки тиражують ЗМІ.
Аналіз періодики дозволяє зробити маловтішний висновок: гендерні проблеми, вирішення яких безпосередньо впливає на демократизацію суспільства, не одержують свого належного відображення в українських ЗМІ. Громадсько-політична періодика ігнорує правову проблематику. Відбулися зміни пріоритетів у виборі соціальних типажів. В значній кількості видань проблематика представлена однобоко і неповно.
У підрозділі 3.2 „Інформаційне насичення та тематика друкованих засобів масової інформації громадських об’єднань жінок України” розкрито тематику друкованих засобів масової інформації громадських об’єднань жінок України. Важливою проблемою на сьогодні залишається недостатня проінформованість суспільства про жіночий рух в Україні. Діяльність жіночих організацій, врешті, як і багатьох інших об’єднань “третього сектору”, перебуває поза зоною інтересу і уваги засобів масової інформації. ЗМІ не пропагують ні цілей, ні досягнень жіночих неурядових організацій, що зменшує їхні шанси отримати схвалення з боку громадськості, яке саме по собі є позитивною цінністю. Саме тому жіночі організації прагнуть створити власний інформаційний простір. Але для підключення до комп’ютерних мереж у багатьох об’єднань поки що немає фінансових ресурсів. Крім суто жіночих традиційних видань, усі інші друковані засоби масової інформації практично не висвітлюють питань, пов’язаних із жіночим рухом. Низький рівень інформованості населення про діяльність жіночих організацій засвідчують і соціологічні дослідження.
Діяльність жіночих організацій, як правило, висвітлюється на сторінках періодичних видань жіночих організацій. Їхня тематика є досить різноплановою: соціальний захист жінок, їхня правова просвіта, висвітлення питань жіночого лідерства, запобігання торгівлі жінками, насильства в сім’ї; охорона репродуктивного здоров’я; проблеми планування сім’ї; соціальний та правовий захист військовослужбовців; висвітлення етнокультурних особливостей жінки в багатонаціональній державі; видання гуманітарно-пізнавального спрямування, розраховані на інтелектуальну жінку; публікації, що популяризують техніку рукоділля, шиття, ведення домашнього господарства тощо.
Виокремлюючи типи видань за їх цілями, потрібно також відзначити, що більшість з них є змішаними. Серед жіночих газет і журналів варто відзначити такі, як ,,Жінки України”, ,,Жіночий погляд”, ,,Жіночий світ”, ,,Очима жінок”, ,,Українка”, ,,Я, ти, ми”, ,,Я – жінка” тощо.
Як правило, періодичність виходу друкованих видань жіночих організацій становить від одного тижня (прикладом є газета ,,Берегиня”, регіон – Дніпропетровська область) до поквартального розповсюдження (Вісник Всеукраїнської Ліги українських жінок).
Аналізуючи зміст жіночих журналів останніх років, можна зробити висновок, що лише незначна їх кількість акцентувала увагу на місці і ролі жінки за нових умов, на проблемах входження жінки в нову (ринкову) систему. В основному висвітлення проблем жіночого руху найповніше було представлено у періодичних виданнях самих організацій, більшість яких – інформаційні бюлетені, журнали, вісники, газети. Всі друковані періодичні видання жіночих організацій розповсюджуються безкоштовно, проте наклад такої продукції не є досить значним.
У підрозділі 3.3 „Жіночий рух на сторінках Інтернет-видань” досліджено висвітлення діяльності жіночого руху в Україні на Інтернет-порталах. Важливим засобом впливу міжнародних організацій на функціонування жіночого руху в Україні є сучасні інформаційно-комунікативні технології, адже завдяки Інтернету сьогодні у жінок з’явилася можливість відкритого спілкування, обміну досвідом з певної проблематики. Це дає підстави стверджувати про виокремлення окремого напрямку в діяльності жіночих організацій – „кіберфемінізму”, який характеризує взаємодію жіночих громадських організацій на міжнародній арені й має на меті допомогти сучасній жінці вільно реалізувати себе в суспільному житті, користуючись відповідними інформаційними послугами.
Присутність українських жіночих організацій в Інтернеті є двох основних видів: пасивна, або об’єктна, та активна, або суб’єктна. Саме офіційні сайти є основним джерелом інформації для жінки про мету, напрямки діяльності, основні проекти того чи іншого жіночого громадського об’єднання. Вони різняться способом подання матеріалів, рівнем інформаційної насиченості, зручністю користування сайтами. Матеріали сайтів відмінні між собою різним рівнем інформативності, експресивності, відображають особливості спрямування тієї чи іншої жіночої організації.
Заслуговує на увагу також спроба авторів сайту „персоніфікувати жіночий рух” – розмістити фото учасниць об’єднань, окреслити основні напрями діяльності кожної з них (наприклад, на сайті Харківського жіночого об’єднання „Сфера”, Київської міської громадської організації „Товариство жінок м. Києва”, на сайті ГІАЦ „Крона” тощо). Крім того, у мережі існують проекти, спрямовані на допомогу жіночим громадським організаціям та представникам жіночого руху розмістити інформацію щодо своєї діяльності.
Окремі сайти жіночих організацій функціонують не лише в україномовному варіанті, а і в українському та англійському (сайт Міжнародної громадської організації „За рівновагу у суспільстві ”, сайт Українського жіночого фонду, сайт „Черкаського жіночого центру”, сайт Гендерного аналітично-інформаційного центру „Крона”), російському та англійському варіантах (сайт Харківського центру гендерних досліджень).
Разом із тим варто відзначити недосконалість цієї сфери, оскільки багато з сайтів жіночих організацій, що згадуються в тих чи інших виданнях, або не працюють, або містять застарілу інформацію.
Отже, жіночі об’єднання України розпочали процес формування інформаційного середовища в Інтернеті. Вважаючи на вище зазначене, можемо констатувати, що громадські організації висвітлюють питання, які не залишають аудиторію байдужою, а сприяють розвитку діалогу, що свідчить про важливість і гостроту обговорюваних проблем і необхідність їхнього вирішення.
|
