| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
Перший розділ «Історіографія та джерельна база дослідження» присвячений огляду літератури та джерел дослідження проблеми.
У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічні підходи до вивчення партійно-радянської номенклатури» здійснено аналіз найпоширеніших у науці підходів, що ґрунтуються на використанні різних теоретико-концептуальних та методологічних засад дослідження керівної верхівки СРСР. Головна увага приділена класовому, елітистському, бюрократичному, інституціональному та концептуальному підходам. Засновники першого підходу (М. Восленський та М. Джилас), спираючись на неомарксистську методологію, тлумачили номенклатуру як особливий клас радянського суспільства. До прихильників класового підходу можна віднести Г. Ашина та Р. Сакву. Близькою до такого розуміння номенклатури є концепція етакратії М. Чешкова. Вважати вищі ешелони номенклатури СРСР радянською політичною елітою схильні російські дослідники Г. Ашин, О. Гаман-Голутвіна, О. Криштановська, В. Пастухов. Більшість прихильників елітистського підходу не заперечує класового характеру номенклатури, вважаючи еліту лише верхівкою номенклатури як «правлячого» або «політичного» класу. Серед представників вітчизняної історичної науки такий погляд на номенклатуру поділяють С. Кульчицький, М. Фролов, О. Штейнле. В наукову полеміку з прихильниками цього підходу вступили М. Дорошко та А. Пахарєв, які вважають недоцільним ототожнення номенклатури чи її верхівки з елітою. Ще одна група дослідників пов’язує номенклатуру з різновидом бюрократії. Цей підхід сформувався у другій половині 80-х рр. ХХ ст. на хвилі критики М. Горбачовим партійно-радянської номенклатури («бюрократії», «механізму гальмування»), на яку покладалися усі провини за невдачі та провали реформ. Серед представників цього підходу варто назвати Ю. Гімпельсона, П. Киридона, А. Кудлая. Інституціональний підхід до вивчення номенклатури представлений у працях О. Дуки, В. Мохова та В. Яцкова, які розглядають номенклатуру як політичний або соціальний інститут. При очевидних перевагах інституціонального підходу він все ж не дає цілісного уявлення про номенклатуру, оскільки значна частина його представників сприймає її як безособову систему, ігнорує суб’єктний фактор.
Загалом намагання знайти відповідник концепту «номенклатура» або розкрити його сутність у межах іншого поняття є здебільшого необґрунтованим і таким, що суперечить принципу історизму. З огляду на це, вважаємо за необхідне розглянути номенклатуру з урахуванням конкретно-історичних обставин радянської епохи та у тісному взаємозв’язку з аналізом державної кадрової політики. Цей підхід можна умовно назвати концептуальним. До його представників належать російські дослідники С. Китаєв, Т. Коржихіна, В. Пашин, Ю. Свириденко та В. Сироткін. В українській історичній науці він представлений працями М. Дорошка, Г. Кривчика, В. Крупини, Т. Першиної та С. Серьогіна.
Отже, сучасна наука не має загальноприйнятого визначення поняття «номенклатура». Використання різноманітних теоретико-методологічних засад зумовило появу низки трактувань цього концепту в межах різних історіографічних підходів. Визнаючи доцільність використання концептуального підходу до вивчення номенклатури, зауважимо, що застосовування тієї чи іншої інтерпретації цього поняття може бути зумовлене специфікою досліджуваного прояву цієї соціопрофесійної групи.
Підрозділ 1.2. «Стан наукової розробки проблеми» присвячений аналітичному огляду праць, у яких висвітлені деякі аспекти, пов’язані з партійно-радянською номенклатурою УРСР у 1985 – 1991 рр. В основу їх класифікації було покладено хронологічний принцип, що дозволив умовно виділити два періоди в осмисленні досліджуваної проблеми: перший період охоплює 1985 – 1991 рр., другий – всю пострадянську добу.
Залежно від походження та ідеологічної спрямованості, створені та опубліковані протягом першого періоду праці можна поділити на наступні історіографічні групи: радянська, діаспорна та західна. У радянських дослідженнях проблема керівних кадрів вивчалася під пильним контролем партії та розглядалася виключно у межах дисциплін «Партійне будівництво» та «Історія КПРС». Кадрові питання УРСР піднімалися у працях А. Горбула, О. Спіріна, М. Чепурного. Ролі номенклатурних працівників в умовах перебудови та організаційним питанням, пов’язаним з підвищенням ефективності роботи кадрів у справі реалізації реформ, були присвячені монографії М. Карабанова, В. Цвєткова й збірники статей та матеріалів, укладених під керівництвом Л. Кравчука і С. Яловеги. Велика заслуга усвідомлення відкритих горбачовською перебудовою можливостей для подолання застарілих наукових підходів належала І. Курасу, який чи не вперше в українській історико-партійній історіографії висвітив діяльність деяких «фігур замовчування» та розкритикував механізми селекції керівних кадрів. Однак фрагментарність у висвітленні проблеми та перенасиченість праць дослідників цієї групи реформаторською риторикою свідчать про збереження апологетично-обслуговуючого характеру науки та політичну заангажованість дослідників.
Проблема номенклатури не стала окремим об’єктом досліджень діаспорних вчених, а згадувалася лише побіжно. Значна частина дослідників (І. Коропецький, О. Круча, М. Прокоп, З. Соколюк) зосереджувала увагу на факторах гальмування реформ в СРСР та республіці. Серед них вказувалася відсутність підтримки ідеї перетворень з боку номенклатури та її опір змінам. Найбільший інтерес серед цієї групи досліджень становить узагальнююча монографія А. Камінського. Використання джерел різного походження дало йому змогу детально проаналізувати хід перебудови в Україні, особливості діяльності опозиційних організацій та виборчі кампанії 1989 та 1990 рр., органічно поєднуючи гостру публіцистичність та науковий аналіз.
Для західної історіографії до 1989 – 1990 рр. дослідження правлячого прошарку СРСР було ускладнене відсутністю доступу до джерел. Здебільшого науковці фокусували увагу на номенклатурі у рамках дискусії про придатність радянської політичної системи до реформування, що розгорнулася між прихильниками та противниками тоталітарної теорії. Загалом західних науковців цікавила загальносоюзна правляча верхівка та її трансформації в умовах перебудови. Визнаючи високу концептуальну цінність досліджень західних науковців, мусимо констатувати слабкість їх фактологічного наповнення та цілковите ігнорування проблем республіканської номенклатури.
Другий період у розвитку історіографії проблеми охоплює всю пострадянську добу і характеризується розмаїттям теоретико-методологічних підходів до вивчення номенклатури та поступовим переходом від тотальної критики номенклатури до виваженого аналізу. Серед комплексу наукових праць, у яких розкриваються окремі аспекти проблеми керівних кадрів у роки перебудови, доцільно виділити наступні історіографічні групи: українська, російська, діаспорна та західна.
У сучасному українському історичному доробку висвітлені лише деякі аспекти проблеми номенклатури УРСР років перебудови. Піонерами дослідження становища КПУ у другій половині 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. можна вважати М. Карабанова та В. Литвина. Останній у своїй монографії проаналізував кадрову політику років перебудови та простежив еволюцію політичної еліти України. Дослідження В. Лозицького присвячене Політбюро ЦК КПУ. На основі великого масиву архівних матеріалів у ньому розглядається історія функціонування цього органу, його персональні склади та міжособистісні стосунки. У колективній праці з історії державного управління в Україні Г. Кривчик та С. Серьогін розкрили радянську систему управління на останніх етапах її існування, приділивши особливу увагу питанням кадрової політики та становищу номенклатури в умовах демократизації суспільного життя.
В останні роки проблема партійно-радянської номенклатури УРСР активно вивчається на міждисциплінарному рівні. Так, фахівці з державного управління та політологи, особливо транзитологи, відчуваючи нестачу емпіричних знань, «дрейфують» у предметне поле історичної науки. Водночас і сучасні українські історики дедалі більше залучають політологічний інструментарій та транзитологічний понятійний апарат. З-поміж таких досліджень можна назвати праці О. Бойка, Д. Видріна, Г. Касьянова, С. Кульчицького, В. Мороко і Д. Табачника. Серед дослідників, які вивчають регіональні особливості функціонування номенклатурного корпусу в умовах суспільно-політичних трансформацій 1985 – 1991 рр., варто виокремити Ф. Турченка та В. Чуру. Разом з цим, український науковий доробок не дає цілісного уявлення про кількісний та якісний склад, особливості становища та роль номенклатурних кадрів у перебудовчих процесах.
На відміну від вітчизняних науковців, для значної кількості російських дослідників номенклатура СРСР стала предметом спеціальних досліджень. Т. Коржихіна та Ю. Фігатнер першими відійшли від публіцистики до наукового аналізу номенклатури. Вагомий внесок у дослідження керівної верхівки Радянського Союзу та регіонів держави здійснили М. Афанасьєв, В. Золотов, О. Коновалов, В. Мохов, Д. Сельцер, О. Шубін. Вивченням номенклатурних кадрів другої половини 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. сьогодні активно займаються російські елітологи, серед яких особливою цінністю відзначаються праці Г. Ашина, О. Гаман-Голутвіної, О. Дуки та О. Криштановської. Загалом досягнення російських науковців у сфері дослідження номенклатурних кадрів СРСР є безумовно значимими. До того ж, частина висновків стосується й українських реалій, однак питання республіканської специфіки владної верхівки України доби перебудови у їх працях не зачіпаються.
Діаспорні дослідники розглядають проблему номенклатури УРСР лише фрагментарно, переважно під кутом зору її взаємин з неформальними об’єднаннями. Саме ці аспекти висвітлюються у працях Д. Квітковського та Р. Шпорлюка. Одним з найвідоміших дослідників України пізньорадянської та пострадянської доби є відомий британський політолог Т. Кузьо, у дослідженнях якого значна увага приділена метаморфозам, які відбувалися з партійно-радянською номенклатурою напередодні проголошення незалежності.
Розпад СРСР викликав справжній сплеск наукового інтересу західних науковців, перед якими відкрилися нові можливості вивчення теми, що донедавна знаходилася під «табу». Однак західноєвропейські й американські вчені фокусуються переважно на проблемі всесоюзного керівництва, його трансформаціях в умовах реформування політичної системи та переосмисленні сутнісних характеристик партійної верхівки.
У підсумку можемо констатувати, що, незважаючи на певні досягнення у дослідженнях владної верхівки Радянського Союзу, номенклатура УРСР 1985–1991 рр. й досі не стала об’єктом спеціального дослідження.
Підрозділ 1.3. «Джерельна база дослідження» містить характеристику та аналіз джерел з проблеми дослідження, які за традиційною класифікацією поділяються на документальні (законодавчі акти; програмні, статутні та директивні документи партійно-державних органів; матеріали діловодства партійних та державних органів влади УРСР; облікові відомості та статистичні звіти) та наративні (мемуари, публіцистичні твори та листи громадян в органи влади). Серед них особливе місце посідають матеріали центральних та обласних архівних установ України.
З-поміж законодавчих актів УРСР найвагомішими документами, що визначали політичний режим і регулювали суспільні відносини в республіці, є Конституція СРСР 1977 р. та Конституція УРСР 1978 р., а також зміни та доповнення, внесені до них протягом 1989 – 1991 рр., які ілюструють процес втрати КПРС та КПУ панівного становища в політичній системі. Еволюцію поглядів прагматичної частини комуністів-депутатів ВР УРСР ХІІ скликання відображає комплекс законодавчих актів, прийнятих у 1990–1991 рр.
Програмні, статутні та директивні документи партійно-державних органів, офіційні промови та праці вищого компартійного керівництва є найбільш концентрованим викладом цілей і завдань КПУ. Серед них: нова редакція Програми КПРС від 1986 р., постанови та рішення з’їздів партії, партійних конференцій, пленумів ЦК КПРС та ЦК КПУ. Здебільшого вони були опубліковані центральними політичними видавництвами УРСР або періодичними виданнями союзного («Вопросы истории КПСС», «Известия ЦК КПСС») та республіканського рівнів («Правда України», «Радянська Україна», «Коммунист Украины», «Під прапором ленінізму»). Разом з неабияким значенням документів цієї групи для дослідження вказаної проблеми їм притаманні декларативність, заідеологізованість та тенденційність.
Матеріали діловодства партійних та державних органів влади УРСР – це найбільша група джерел, використаних у роботі, значну частину яких становлять неопубліковані матеріали, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління й державних архівах Дніпропетровської, Житомирської та Чернігівської областей. До цього комплексу джерел належать внутрішньо-розпорядчі, організаційно-розпорядчі, обліково-контрольні документи.
Облікові відомості та статистичні звіти є особливо цінним видом джерел для дослідження структури та кількісно-якісного складу партійно-радянської номенклатури УРСР. У дисертаційній роботі вперше вводяться у науковий обіг два «номенклатурні списки» УРСР, що розкривають склад і організаційну структуру номенклатури, механізми призначень на посади та сфери контролю КПРС і КПУ, а також статистичні звіти про склад та змінюваність керівних кадрів, які фіксували абсолютні дані про кількісні та якісні характеристики працівників номенклатури.
Мемуарні та публіцистичні твори як окремий вид наративних джерел представлений широким спектром жанрових підвидів – спогадами, автобіографіями, хронікальними записами подій з коментарями, інтерв’ю тощо. Розвиток гласності в СРСР перетворив публіцистику на засіб обговорення важливих суспільно-політичних та економічних проблем. Відповідно, її можна вважати одним із найбільш цінних джерел для дослідження образу номенклатури в громадській рецепції. Левова частка цих творів належить колишньому вищому союзному партійно-державному керівництву та його оточенню – М. Горбачову, О. Яковлєву, М. Рижкову, В. Крючкову, А. Грачову, Б. Єльцину, Л. Онікову. Проте більшу вагу для дослідження партійно-радянської номенклатури УРСР мають мемуарні та публіцистичні твори написані представниками українського політикуму доби перебудови. Серед них праці Л. Кравчука, В. Врублевського, О. Власенка, Я. Погребняка, Г. Крючкова, І. Салія, О. Ляшка. Ще одним видом джерел особового походження є листи громадян до періодичних видань, органів влади або на ім’я перших осіб держави. Найчисельнішою категорією цього виду джерел є листи з питань зловживань службових осіб і порушень соціалістичної законності до партійних та радянських органів влади.
Загалом опрацьована джерельна база є репрезентативною та достатньою для вирішення поставлених дослідницьких завдань.
Другий розділ «Партійно-радянська номенклатура УРСР на початковому етапі перебудови (квітень 1985 – січень 1987 рр.)» присвячений визначенню структури та функцій партійно-радянської номенклатури УРСР, а також з’ясуванню формальних (офіційна кадрова політика) та неформальних інститутів, що визначали становище керівних та управлінських кадрів республіки у перші роки перебудови.
У підрозділі 2.1. «Структурно-функціональний аналіз української партійно-радянської номенклатури середини 80-х рр. ХХ ст.» реконструйовано структурну організацію розгалуженої номенклатурної системи. Відповідно до критерію вертикалі влади всі номенклатурні посади належали до списків ЦК КПРС, ЦК КПУ, обкомів, міськкомів, райкомів партії тощо та призначалися певним партійним органом (чи відділами органу) залежно від ступеня важливості тієї чи іншої посади. Так, номенклатура ЦК КПУ складалася з номенклатури Пленуму ЦК КПУ, номенклатури Політбюро ЦК КПУ, номенклатури Секретаріату та обліково-контрольної номенклатури. Ключові посади могли входити одночасно до номенклатури двох і більше партійних комітетів різних рівнів. Згідно з критерієм горизонталі влади всі посади, внесені до номенклатурних списків, поділялись на партійні та радянські. Коло функціональних обов’язків партійно-радянської номенклатури формувалося відповідно до потреб радянського політичного ладу, унаслідок чого номенклатура тривалий час була запорукою його стабільності, забезпечуючи спадкоємність під час зміни партійно-державних лідерів, контроль над усіма сферами життя держави, збереження зрощення партійного та державного апаратів тощо.
У підрозділі 2.2. «Кадрова політика» з’ясовано, що кадрова політика в УРСР на початковому етапі перебудови формувалася під значним впливом суб’єктивних чинників. З одного боку, прагнення М. Горбачова подолати «застійні явища» у кадровій політиці та створити власну команду відданих людей, прихильних до ідеї реформ, зумовлювало високу змінюваність та постійні ротації в союзних і республіканських органах влади. З іншого ж боку, у перші роки перебудови домінуючий вплив на добір, розстановку та підготовку кадрів мав вироблений роками власний підхід В. Щербицького до кадрових питань. Свідченням цього було поширення в УРСР патерналізму, декларативний характер критеріїв кадрового добору, повільні темпи оновлення кадрів вищих органів влади та поширення практики «пересаджування», що ілюструвало вичікувальну позицію вищого партійного керівництва.
Підрозділ 2.3. «Соціопрофесійний портрет української номенклатури» присвячений аналізу статистичних звітів про склад та змінюваність працівників номенклатури ЦК КПУ, на основі якого з’ясовано, що соціопрофесійний портрет номенклатури УРСР у загальних рисах відповідав вимогам, які були продиктовані курсом перебудови (зокрема, відносно молодий середньостатистичний вік, високий освітній рівень, збільшення кількості жінок у владних структурах та інше). Разом з цим, набутий українською номенклатурою партійно-політичний досвід зумовив формування своєрідного «системного ефекту» – колективного «імунітету» до реформ, конформізму, формалізму й імітації активності, що стали знаковими явищами періоду.
У підрозділі 2.4. «Неформальні інститути та практики партійно-радянської номенклатури» встановлено, що поряд з офіційною кадровою політикою, існувала «тіньова» система управління номенклатурними кадрами, яка включала особливий номенклатурний кодекс, «етикет» і правила, що регулювали мобільність номенклатури. Основою для реалізації неформальних практик в УРСР стали патрон-клієнтарні відносини, які мали місце на всіх сходинках владної ієрархії – від першого секретаря ЦК КПУ до працівників первинних парторганізацій. Нездатність вищого державного керівництва поставити під контроль неформальні інститути та практики призвела до розходження офіційної ідеології з реаліями. Демонстративне пуританство, що сповідувалося першими особами в республіці, нівелювалося номенклатурою на місцях. Це виявлялося у зростанні рівня зловживань з метою отримання особистої вигоди або надання «послуг доступу» до благ іншим особам, що демонстрували прогресуюче прагнення номенклатури до подолання відчуження від власності.
Третій розділ «Трансформації партійно-радянської номенклатури Української РСР в умовах розгортання політичної реформи (січень 1987 – березень 1990 рр.)» розкриває зміни, що відбулися у кадровій політиці, соціопрофесійних характеристиках номенклатури УРСР та в її відносинах з громадськістю в умовах реформування політичної системи СРСР.
У підрозділі 3.1. «Зміни у кадровій політиці УРСР в умовах визрівання та реалізації реформи радянської політичної системи» з’ясовано, що реакцією на новий політичний курс М. Горбачова в УРСР стало посилення вимог та контролю за номенклатурними кадрами, а також хвиля звільнень з посад, зокрема й вищого рівня. Це мало створити ілюзію, що керівництво республіки в особі В. Щербицького позитивно сприйняло ідею політичної реформи та прагне діяти у руслі перебудови. Реалізація політичної реформи призвела до суттєвих негативних наслідків для номенклатури УРСР: по-перше, вибори народних депутатів СРСР продемонстрували низьку спроможність номенклатури вдало вести конкурентну боротьбу за владу з новоутвореними демократичними силами; по-друге, відбулося масштабне кількісне скорочення посад, що входили до номенклатурних списків; по-третє, нові суспільно-політичні умови поклали кінець ідейній єдності керівної та управлінської верхівки республіки.
У підрозділі 3.2. «Динаміка соціопрофесійної структури української партійно-радянської номенклатури» здійснено аналіз темпів і напрямків змін, що відбулися у якісних характеристиках партійно-радянської номенклатури УРСР у період реалізації політичної реформи. Виявлено, що бажаючи утримати владу в своїх руках, партійна номенклатура швидше реагувала на вимоги часу, ніж радянська. Це проявилося у «омолодженні» керівних кадрів, збільшенні кількості «гуманітаріїв» серед них, посиленні партійно-політичної підготовки, що було спрямовано на підвищення конкурентної спроможності партноменклатурників у боротьбі з демократичними силами за владу.
У підрозділі 3.3. «Специфіка взаємин номенклатури та громадськості у політичних реаліях кінця 80-х рр. ХХ ст.» доводиться, що відносини номенклатури та громадськості у роки перебудови суттєво еволюціонували. Якщо на початковому етапі основним засобом комунікації між суспільством і владою було написання листів до вищих органів, то протягом 1987 – 1990 рр. гласність та демократизація перетворили громадськість УРСР на активного суб’єкта політичного процесу. Форми протесту значно урізноманітнилися – від робітничих страйків до «провінційних революцій». Впровадження принципу альтернативності виборів дало можливість представникам неформального руху перейти від протестів до безпосередньої боротьби за владу. У ході передвиборчої кампанії, що передувала виборам народних депутатів СРСР (березень 1989 р.), в УРСР фактично сформувалася «квазідвопартійна» система: з одного боку КПУ на чолі з консервативною номенклатурою, а з іншого – демократичний табір, як головна опозиційна сила.
Четвертій розділ «Партійно-радянська номенклатура у період суверенізації УРСР (березень 1990 – серпень 1991 рр.)» присвячений висвітленню становища номенклатури УРСР в якісно нових політичних умовах, що склалися в останні роки існування Радянського Союзу.
У підрозділі 4.1. «Вплив виборчих кампаній 1990 р. на становище партійно-радянської номенклатури» наголошено на чинниках, які зумовили кризовий стан номенклатури, а також з’ясовано, що перемога КПУ на виборах до ВР УРСР та місцевих Рад народних депутатів виявилася доволі ефемерною, оскільки членство в КПРС вже перестало забезпечувати ідейну єдність комуністів у ВР. Окрім того, незважаючи на всі зусилля, депутатами місцевих Рад так і не стала значна частина працівників номенклатури ЦК, обкомів, секретарів міськкомів і райкомів. До того ж, опоненти КПУ становили вагомий відсоток переможців виборчих перегонів у західних областях УРСР. Результати виборів дали сигнал партійній номенклатурі, що необхідно шукати альтернативні шляхи збереження влади. Одним із таких шляхів стало пересаджування партійної номенклатури у керівні крісла радянських та господарських структур.
У підрозділі 4.2. «Номенклатура в умовах соціально-економічних перетворень» робиться висновок, що сформована система пільг і привілеїв номенклатури та тіньова політика з питань приватизації суперечили постульованим в СРСР ідеям егалітарності суспільства, а також зумовлювали розрив між номенклатурною верхівкою та партійними низами. Ліквідація номенклатурних привілеїв у 1990 р. під тиском громадськості вже не могла суттєво змінити матеріальне становище керівних партійно-радянських кадрів, адже починаючи з 1987–1988 рр. номенклатурна верхівка готувалася до нової економічної реальності – ринкових відносин. «Уповноважений бізнес», представлений діячами комсомольських центрів науково-технічної творчості молоді та директорським корпусом виробничих підприємств, завдяки КПУ накопичив значний капітал і прагнув позбутися партійного контролю, щоб вільно розпоряджатися накопиченими ресурсами.
Підрозділ 4.3. «Серпневий путч 1991 р. та його наслідки для української номенклатури» присвячений перебігу політичних подій в УРСР другої половини серпня 1991 р. та реакції перших осіб республіки на дії ДКНС. Зазначено, що провал спроби державного перевороту вирішальним чином вплинув на усвідомлення українською партійно-радянською номенклатурою необхідності проголошення незалежності України. Дистанціювання від союзного Центру, використання гасел національно-демократичного руху та досягнення компромісу з його поміркованою частиною дозволило прагматично налаштованій номенклатурі зберегти владні позиції в політичній системі України пострадянської доби.
Коэн С. Можно ли было реформировать советскую систему? / Стивен Коэн. – М.: АИРО-XX, 2005. – 64 с.; Sakwa R. Gorbachev and His Reforms, 1985–1990. Englewood Cliffs (N.J.). – 1991. – P. 357; Sakwa R. Commune Democracy and Gorbachev’s Reforms Political Studies. – Volume 37, Issue 2, P. 224–243, June 1989.
Турченко Ф. Запоріжжя на шляху до себе... (Минуле і сучасність в документах та свідченнях учасників подій) / Федір Турченко. – Запоріжжя: Просвіта, 2009. – 367 с.; Чура В. Номенклатура Львівської обласної організації КПУ як чинник наростання суспільного антагонізму наприкінці 80-х pp. XX ст. / Василь Чура // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009. – Вип. 3. – С. 166–169.
Горбачев М. Жизнь и реформы: в 2 кн. / М.С. Горбачев. – М.: Новости, 1995. – Кн. 2. – 652 с.; Горбачев М. Размышления о прошлом и будущем / М.С. Горбачев. – М.: Терра, 1998. – 304 с.; Горбачев М. Неоконченная история. Три цвета времени. Беседы М.С. Горбачева с политологом Б.Ф. Славиным / М. Горбачев, Б. Славин. – М.: Междунар. отношения, 2005. – 232 с.; Яковлев А. Омут памяти / А.Н. Яковлев. – М.: ВАГРИУС, 2001. – 605 с.; Рижков Н. Десять лет великих потрясений / Николай Рыжков. – М.: Ассоциация «Книга. Просвещение. Милосердие», 1996. – 576 с.; Крючков В. Личное дело. Три дня и вся жизнь / Владимир Крючков. – М.: АСТ, 2001. – 496 с.; Грачев А. Горбачев. Человек, который хотел, как лучше… / Андрей Грачев. – М.: Вагриус, 2001. – 446 с.; Ельцин Б. Исповедь на заданную тему: размышления, воспоминания, впечатления... / Борис Ельцин. – М.: АСТ, 2006. – 239 с.; Оников Л. КПСС: анатомия распада. Взгляд изнутри апарата ЦК / Леон Оников. – М.: Республика, 1996. – 223 с.
|
