| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми і хронологічні рамки дисертації, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено наукову новизну отриманих результатів і практичне значення роботи, повідомлено про апробацію дослідження і структуру роботи.
У першому розділі «Історіографія, джерельна база, методологія і методи дослідження» розглянутий стан наукової розробки теми, її забезпеченість джерелами, визначено методологію і методи роботи.
У підрозділі 1.1. «Історіографія» відзначено, що історія вивчення кримських готів фактично тільки на початку XXI ст. стала об’єктом наукових досліджень, тому історіографія з цього приводу обмежена.
Вчені XIX – перших десятиліть XX ст. зазвичай лише вказували на думки своїх попередників з того або іншого питання. Перша спроба висвітлити історію вивчення кримсько-готських старожитностей належить А.А. Куніку. Найбільш об’єктивно погляди дослідників останньої чверті XVIII – початку XX ст. відображені в роботах О.О. Васильева, що публікувалися як до, так і після його еміграції з СРСР у 1925 р.
Інша тенденція, що пов’язана з ідеологізацією проблеми кримських готів, спостерігається у радянській науці з початку 30-х рр. ХХ ст. Археолог-марксист В.Й. Равдонікас лише з негативного боку висвітлював всю дореволюційну науково-дослідну традицію, вважаючи її «буржуазною» спадщиною, гідною передусім критики. Критичний настрій висловлювань щодо «готського питання» без його конкретного аналізу був характерний і для післявоєнних радянських істориків та археологів.
Після розпаду СРСР та деідеологізації історичної науки з’явилася можливість об’єктивного погляду на історію «готського питання». Перші дослідження з цього приводу були опубліковані в Україні та Росії.
У підрозділі 1.2. розглядається джерельна база дослідження. Автор вважає, що для об’єктивного та всебічного висвітлення питання необхідно використовувати різні види джерел: наративні, церковно-історичні, епіграфічні та археологічні, що охоплюють період з VI до XVI ст. До кола джерел зараховані й матеріали публікацій останньої чверті XVIII – XX ст. Принципове значення мають також документальні джерела, що зберігаються у різних архівах України і Росії.
У підрозділі 1.3. представлено методологію та методи дослідження. Відзначається, що у роботі базовою методологією є цивілізаційний підхід. Основним методологічним принципом виступає принцип історизму, що дозволяє вивчати об’єкт у процесі його розвитку, а також принцип об’єктивності, оскільки проблематика дисертації торкається наукової спадщини великої кількості конкретних авторів із притаманним їм емоційно-суб’єктивним ставленням до об’єкту та предмету досліджень. У роботі застосовувалися методи джерелознавчого та конкретно-історичного досліджень: метод критики джерел з метою реконструкції відображеної в них об’єктивної інформації; історико-порівняльний та історико-генетичний методи, що дозволяють зіставляти об’єкти (спостереження, гіпотези та концепції) у просторі й часі, виявляти подібності і відмінності, простежувати їхню трансформацію і еволюцію, реконструювати причинно-наслідкові зв’язки між науковим розвитком та культурно-політичними явищами на підставі застосування проблемно-хронологічного та структурно-системного методів. Крім того, використовувався біографічний метод з метою реконструкції та осмислення професійних, особистісних, соціальних, етнічних і ідеологічних характеристик конкретних дослідників. Їх використання дозволило всебічно розкрити тему.
Другий розділ «Кримські готи у творах вчених та мандрівників останньої чверті XVІІІ – першої половини XІХ ст.» присвячений розгляду початкового етапу формування уявлень про історію Кримської Готії. Готи сприймалися як один з численних народів, що мешкали в давнину на Таврійському півострові. Різні аспекти історії готів відображені в роботах вчених (Й. Тунманн, К.І. Габліц, П.С. Паллас, М.М. Карамзін, П.І. Кьоппен), суспільних діячів (А. Нарушевич, С. Сестренцевич-Богуш), творах представників освіченої інтелігенції, що подорожували Кримом (Ш.-Ж. Ромм, П. І. Сумароков, М. Гутри, І. М. Муравйов-Апостол, О. С. Грибоєдов, М.Н. Мурзакевич). Історія Криму їм уявлялася як зміна народів і політичних домінант та ґрунтувалася перш за все на творах античної та середньовічної писемної традиції. Дослідження мали переважно історико-географічний характер. Дискусія точилася навколо локалізації тих чи інших пунктів, що відомі за даними писемних джерел.
Історіографічна традиція цього періоду зазнала значного впливу з боку поглядів саксонського вченого Й. Тунманна (1746-1778 рр.), який напередодні приєднання Криму до Росії підготував розлогий нарис з історії півострова. Він виділяв два основних етнополітичних утворення в середньовічному Криму, що пов’язані із кримськими готами: Готію на Мангупі та Дорос-Феодоро на місці Інкерману. Обидва об’єкти відносилися до числа так званих «печерних» міст. Ця обставина в майбутньому сформувала ставлення до цього типу пам’яток, як таких, що належать до кримсько-готської культури. У цей період кримські готи беззаперечно сприймалися як германський народ, що потрапив на півострів у ранньому середньовіччі. Як виняток, можна навести «автохтонну» версію, запропоновану С. Сестренцевич-Богушем. Він вважав, що кримські готи були нащадками тавро-скіфів, а їхні сліди зберігалися до кінця XVIII ст. (Siestrencewicz S., 1800). На відміну від нього, П.С. Паллас (1741-1811), скептично поставився до можливості збереження реліктів готської мови серед населення доби Кримського ханства.
Пам’ятки археології, включаючи т.зв. «печерні» міста, ще не стали об’єктами дослідження, а розглядалися лише як матеріальні підтвердження даних писемної історії. Більш пильну увагу до археологічних об’єктів демонструють роботи російського вченого П.І Кьоппена (1793-1864 рр.) та швейцарського мандрівника-енциклопедиста Ф. Дюбуа де Монпере (1798-1850). Обидва дослідники шляхом локалізації середньовічних укріплень намагалися визначити місцезнаходження країни Дорі у VI ст. населеної готами. На підставі польових спостережень із залученням писемних джерел були висунуті дві основні версії її локалізації: на Південному березі Криму (Кеппен П.И., 1837) і в районі «печерних» міст (Dubois de Montperеux F., 1843).
У третьому розділі «Дослідження другої половини XIX – початку XX ст. Становлення кримсько-готської археології» аналізується об’єктивний процес накопичення та інтерпретації фактичного матеріалу з історії Кримської Готії.
Пріоритет у дослідженнях належав професійним науковцям. У Росії та за кордоном видані узагальнюючі монографічні дослідження про кримських готів (Брун Ф.К., 1874; Tomaschek W., 1881; Braun F., 1890; Loewe R., 1896), і роботи з окремих аспектів їхньої історії (Арсеній, 1873; Куник А.А, 1874; Васильевский В.Г., 1878). Основна увага, як і колись, приділяється писемним джерелам або даним агіографічної традиції.
Ф.К. Брун (1804-1880) довів помилковість історико-географічної «парадигми Тунманна» та переконливо локалізував місцезнаходження міста Феодоро не в Інкермані, а на горі Мангуп (Brun F., 1866; Брун Ф.К., 1880).
Завдяки т.зв. «Записці готського топарха» (як з’ясувалася пізніше, сфальсифікованої) кримсько-готська тема опосередковано стає предметом дискусії прихильників «норманської теорії» (А.А. Кунік, М.П. Ламбін та ін.) та її супротивників (Д.І. Іловайський, В.Н. Юргевич). Для останніх показове скептичне ставлення до значення готів в історії середньовічної Таврики. Помітні перші прояви ідеологізації проблеми.
Посилюється інтерес до кримських аланів (Григорович В.И., 1874; Миллер В.Ф., 1888; Кулаковский Ю.А., 1899), насамперед як до народу, що відігравав разом із готами помітну роль у ранньосередньовічній історії Східної та Західної Європи.
Цей період характеризується активним розвитком археологічної науки. Археологічна наука починає впливати на вивчення кримсько-готської проблематики. Випадкові знахідки зі склепів у Керчі, вивезені під час Кримської військової кампанії (1854-1855) до Британського музею (МcPherson D., 1857), дозволили визначити аналогії між ранньосередньовічними атрибутами костюму із Таврики та германськими старожитностями Північно-Західної Європи.
Археологічні роботи на Мангупі, що провадилися в 1853, 1890 та 1912-1914 рр. (О.С. Уваров, Ф.О. Браун, Р.Х. Лепер) не дали очікуваних результатів. Етнографічні вишукування в середовищі кримських греків Приазов’я, що здійснювалися з метою пошуку «слідів готського життя» (В.І. Григорович, Ф.О. Браун, М.І. Репніков), також були в цілому не дуже результативними.
На підставі вивчення випадкових знахідок з керченських склепів французький дослідник Й. де Бай (1853-1931) висловив думку про приналежність ранньосередньовічних ювелірних виробів Боспору і Західної Європи до єдиного «готському стилю». Його поширення на захід він пояснював просуванням готів з Північного Причорномор’я у Європу під час гунської навали наприкінці IV ст. Ця думка була в цілому схвально сприйнята як вітчизняними, так і закордонними вченими. Походження стилю пов’язували із германцями (Baye J., 1888, 1891, 1892, 1906, 1908; Salin B., 1904) або вважали розвитком греко-варварської художньої культури Боспору (Штерн Э.Р., 1897; Спицын А.А., 1905).
Початком кримсько-готської археології слід вважати відкриття в 1903-1904 р. в м. Керчі (Госпітальна вулиця) та біля Гурзуфу (Південний берег Криму, урвище «Суук-Су») поховальних споруд з характерними виробами «готського стилю». Могильник Суук-Су й аналогічні йому некрополі «області кримських готів», що досліджував М.І. Репніков (1882-1940), були визнані еталонними для ранньосередньовічної готської культури не тільки в Тавриці, але й у Західній Європі (Getze A., 1907; Baye J., 1908).
Етнічні атрибуції пам’яток кримського населення історичного часу мали певною мірою умовний характер. Зміни в матеріальній культурі розглядалися з позицій диффузіонизму та міграціонизму.
У четвертому розділі «Готське питання» в науці, політиці та ідеології тоталітарних держав» розглядаються обставини, завдяки яким дослідження кримських готів вийшло за межі академічної науки і стало об’єктом політичних інсинуацій, та об’єктивні й суб’єктивні фактори, що цьому сприяли.
Після Жовтневої революції та Громадянської війни у вітчизняній історичній і археологічній науці певний час зберігалися традиції попередньго часу. Основними їхніми носіями були Російська (з 1925 р. – Державна) Академія історії матеріальної культури (РАІМК-ДАІМК) і Академія наук СРСР. Один з керівників РАІМК О.О. Васильєв (1867-1953) опублікував дві частини своєї праці «Готы в Крыму» (Васильев, 1921; 1927). Тоді ж його колега – М.І. Ростовцев (1870-1952), висловив думку, що носіями «готського стилю» у ювелірному мистецтві Боспору були не германці, а іраномовні сармати та алани (Ростовцев, 1918, 1925). Його підтримували О.А. Спіцин та Л.А. Мацулевич.
Актуалізація «готського питання» наприкінці 20-х рр. пов’язана з ім’ям М.І. Репнікова, що бажав повернутися до повноцінної науково-дослідної діяльності. «Кримська комісія» ДАІМК (Д.В. Айналов, О.А. Спіцин, М.О. Тіханова-Клименко, Л.А. Мацулевич, О.Ч. Скржинська, Ю.В. Готьє та ін.) та кримський археолог М.Л. Ернст відстоювали візантійську версію походження «печерних» міст й традиційну локалізацію Доросу на Мангупі. На відміну від них М.І. Репніков вважав, що найдавнішій столиці Готії більш відповідає «печерне» місто Ескі-Кермен. Його версія цілком ґрунтувалася на особистому трактуванні «Записки готського топарху». Наукові розбіжності стали причиною міжособистого конфлікту М.І. Репнікова і М.Л. Ернста та викликали протистояння між ДАІМК і АН СРСР. Ситуація загострилася у 1929 р., коли інтерес до «готської теми» виявили німецькі вчені, запропонувавши спільний дослідницький проект. Ідею М.І. Репнікова про «новий Дорос» підтримав академік АН СРСР С.Ф. Платонов і археолог-початківець В.Й. Равдонікас.
В 1930 р. епізод зі спробою залучення німецьких вчених до робіт на Ескі-Кермені був вдало використаний ОДПУ в політичному процесі над С.Ф. Платоновим. Академік та декілька вчених і краєзнавців, що причетні до досліджень Ескі-Кермену, були звинувачені у шпигунстві. Під час «Академічної справи» в АН СРСР і ДАІМК пройшла хвиля репресій й «чисток». М.І. Репніков і В.Й. Равдонікас при цьому не постраждали, натомість були зараховані на роботу в ДАІМК під керівництвом академіка М.Я. Марра.
Свою діяльність В.Й. Равдонікас почав із критики колишніх дослідників Мангупу. Критичний настрій потім перейшов в заперечення цінності всієї дореволюційної науки, за властивий їй «емпіризм» та «міграціонизм» і відсутність марксистського підходу (Равдоникас В.И., 1930). Це відбувалося на тлі впровадження марксизму та «нового вчення про мову» М.Я. Марра в гуманітарну сферу радянської науки. З іншого боку це було певною відповіддю на активізацію ультранаціоналістичних сил у Німеччині, що використовували теорію міграцій як ідеологічний засіб для обґрунтувань «історичного права» на території, що їй не належили (Г. Косінна).
«Готською групою», сформованою у ДАІМК (В.Й. Равдонікас, М.І. Репніков, О.А. Спицін), була висунута т.зв. «стадіальна теорія», що протиставлялася концепціям міграціонизму й диффузіонизму. Вся історія Криму розглядалася як зміна стадій у розвитку суто автохтонного населення. У ній «готська стадія» відповідала феодальному періоду, а хронологічно їй передувала «сармато-аланська стадія». Цю теорію було викладено у 1932 р. в «Готском сборнике», що виданий ДАІМК. Вона ґрунтувалася: по-перше, на кавказькому напрямку пошуків «природи готської формації», визначеному М.Я. Марром; по-друге, на переконанні О.А. Спіцина в особливій ролі сарматів та аланів в походженні «готського стилю» і культури Північного Причорномор’я; по-третє, базувалося на матеріалах польових досліджень М.І. Репнікова. «Стадіальна теорія» поширювала недовіру до писемної історичної традиції, критично ставилася до доробку дореволюційних та західноєвропейських дослідників, представляла кримських готів і готів Західної Європи як не пов’язані між собою народи, вилучала Кримську Готію зі світу давніх германців (Равдоникас В.И., 1932).
Археологічні дослідження Ескі-Кермену як феодального міста, тривали до 1937 р. (Ф.І. Шміт, М.І. Репніков, Є.В. Веймарн та ін.). Вивчалося не тільки саме городище, а й прилеглий ранньосередньовічний могильник, як з’ясувалося подібний до некрополя Суук-Су.
У надрукованому в США фундаментальному дослідженні «The Goths in the Crimea» (1936 р.) академік О.О. Васильєв пропонував розглядати середньовічну історію півострова, як пов’язану із готами с одного боку та й Візантійською імперією з іншого. Разом з тим він скептично ставився до можливості збереження решток готської культури та мови у пізньосередньовічній Тавриці. Можливо, це твердження зумовлене не тільки науковою, але й громадською позицією вченого-емігранта російського походження, що складалася в умовах агресивної політики фашистської Німеччини. Скоріше за все, подібними міркуваннями керувалися в СРСР і при виданні у 1936 р. перекладу «Трактату про дві Сарматії» Матвія Меховського. В ньому польський вчений початку XVI ст. висловлював думку про те, що таврійські готи нібито насправді були половцями, а останні представники цього народу в Європі це – правителі Мангупу, що загинули під час турецької навали 1475 р.
На цьому тлі анахронізмом виглядають коментарі до першого вітчизняного видання Й. Тунманна, здійсненого у Сімферополі в 1936 р. У них М.Л. Ернст, що залишався під впливом об’єктивних традицій дореволюційної науки, відзначав, що готи є: «германське плем’я, що прийшло зі східної Німеччини, завоювало причорноморські степи та Крим і заснувало тут «Велике готське царство». Після таких заяв в 1938 р. радянський вчений німецького походження був заарештований і засуджений на 8 років таборів.
Під час Другої світової війни нацистські окупанти використовували «готське питання» в ідеологічних цілях. Але їм вдалося організувати у Криму тільки невеликі роботи з обстеження Мангупу та вилучення копій звітів про розкопки «печерних» міст. Дослідження здійснювали дилетанти і мали формальний характер. Розгортанню масштабного вивчення «готського питання» у Криму, крім того, заважали суперечки між квазінауковою організацією «Аненербе» і «Оперативним штабом А. Розенберга», що контролював окуповані території СРСР.
У п’ятому розділі «Політична дискредитація «готського питання» і Кримська сесія 1952 року» розглядається стан проблеми після Другої світової війни, коли в СРСР її ідеологізація досягла свого апогею.
Створення в Криму Тавро-скіфської експедиції (1945 р.) під керівництвом П.М. Шульца, було політично вмотивованим. Головним її завданням було наукове обґрунтування «історичних прав» слов’ян (росіян) на Кримський півострів. З одного боку це було зумовлено депортацією кримських татар, а з іншого стало реакцією на ідеологізацію «готського питання» під час нацистської окупації. Головне питання передбачалося вирішувати із використанням «автохтонної концепції» М.Я. Марра, через відродження історіографічного міфу про походження слов’ян від скіфів.
Провідником ідеї «руського Криму» став колишній партійний функціонер, історик-дилетант П.Н. Надинський. При обґрунтуванні цих антиісторичних концепцій писемні джерела і дореволюційна наукова традиція навмисно ігнорувалися. На перший план висувалися тенденційні гіпотези, засновані на суб’єктивній інтерпретації археологічного матеріалу. Останній зв’язок із дорадянською історичною традицією був остаточно розірваний.
На противагу одіозному «готському питанню» була висунута «аланська» (сармато-аланська) версія походження ранньосередньовічної культури Таврики (Є.В. Веймарн). Для цього у 1948 р. провадяться розкопки могильника V-ІX ст. поблизу «печерного» міста Чуфут-Кале (кол. Кирк-Ор), що на початку XІV ст. певний час дійсно був центром аланської діаспори Криму. Хронологічна невідповідність між аланським Кирк-Ором і розкритим могильником до уваги не бралася. Могильник «Чуфут-Кале» виявився аналогічним некрополям «Суук-Су» і «Ескі-Кермен». Таким чином, вся ця група могильників була оголошена виключно пам’ятками аланської культури. «Готське питання», як «породження німецького нацизму» підлягало викривальній критиці (В.П. Бабенчіков, Є.В. Веймарн, П.Н. Надинський).
В 1950 р. «вчення М.Я. Марра», що панувало в СРСР багато років, було засуджено Й.В. Сталіним. Автохтонна теорія в колишньому вигляді також втратила право на існування. У зв’язку з цим пошук слідів найдавніших слов’ян у Криму пропонувалося вести вже в рамках міграційної концепції (Стржелецкий С.Ф., Веймарн Е.В., 1952). Як важливий аргумент на користь цього розглядалися знахідки у Криму посуду черняхівської культури та кремаційних поховань ІІІ-ІV ст. Ці артефакти нібито підтверджували просування в Крим населення із області культур «полів поховань», що вважалися тоді винятково слов’янськими старожитностями (Смирнов А.П., 1953).
Кримська сесія Відділення історії і філософії АН СРСР та Кримської філії АН, що відбулася в 1952 р., торкалася найважливіших питань історії півострова та відобразила настрої у середовищі вчених після засудження «вчення Марра». Концепцію походження слов’ян від скіфів було визнано такою, що не є науковою. Критичну оцінку одержали «марристські» погляди Н.П. Надинського, викладені їм в книзі «Очерки по истории Крыма» (1951 р.).
Стосовно «готського питання» було прийнято офіційне рішення: вважати готів прийшлим населенням, що складало в ІІІ-VІ ст. лише незначну частку жителів Таврики та було асимільоване місцевими жителями і ніколи не створювало своєї держави на півострові. Воно демонструвало своєрідну угоду між науковцями і політизованою громадською думкою в СРСР та погоджувало протиріччя між автохтонною і міграційною концепціями походження середньовічного населення Криму.
На тлі крайньої політизації «готського питання» показовою є післявоєнна еволюція поглядів Є.В. Веймарна (1905-1990). «Печерні» міста Криму на протязі усієї його діяльності входили до кола наукових інтересів дослідника, але в умовах політизації Є.В. Веймарн був змушений проявляти підкреслену обережність при етнічній атрибуції ціх середньовічних пам’яток. В 1948 р. він публічно декларував необхідність викриття «готського питання». Після критики «паналанізму» на Кримський Сесії 1952 р. вчений відмовитися і від «аланської» версії. Надалі він відстоював гіпотезу про заснування «печерних» міст місцевим населенням – нащадками тавро-скіфів, що переселилися у гори після гунської навали наприкінці IV ст. Як колись М.І. Репнікову, Є.В. Веймарну здавалася неприйнятною думка про провідну роль Візантії в історії «печерних» міст, яку пропонували спочатку М.О. Тіханова, а потім А.Л. Якобсон. Не заперечуючи історичність готів ІV-VІ ст., вчені вважали за необхідне розглядати їх лише як загальну назву конгломерату племен місцевого (тавро-скіфського) і прийшлого (сармато-аланського) походження. До країни Дорі включалося південне узбережжя півострова та південно-західне нагір’я, що нібито було захищене з півночі низкою «печерних» міст, ототожнених із «довгими стінами Прокопія» (Тиханова М.А., 1953). Зміна етнічних уявлень відбулася не під впливом нових фактів, а завдяки ідеологічному тиску. Почалося формування нової парадигми походження населення середньовічного Криму.
У шостому розділі «Етнічна» археологія Кримської Готії: нові підходи та дискусії» простежується процес поступового відходу від суто негативного ставлення до «готського питання» та пошук нових шляхів його розв’язання у вітчизняній науці.
Навіть після смерті Й.В. Сталіна в 1953 р. рішення Кримської Сесії 1952 р. продовжували впливати на вчених.
Поступово в радянській археологічній науці склалася нова методика, що базувалася на негласному ототожненні археологічних культур з етносами. На підставі окремих ознак (форм посуду, типів прикрас, деталей поховального обряду і т.п.), нібито притаманних виключно локальним етнічним середовищам, вчені намагалися визначити ареали їхнього розповсюдження, напрямки міграцій, культурних впливів, тощо (Кропоткин В.В., 1953). За суттю ця методика нагадувала про довоєнні погляди націоналістично налаштованого німецького археолога Густава Косінни. Умовні «етно-археологічні» конструкції (скіфо-сармати, сармато-алани, гето-дакійці і т.п.) стали сприйматися як об’єктивно існуючі етно-культурні спільноти. Застосування такої методики завчасно зумовлювало висновок про змішаність і поліетнічність населення, тим самим надавало можливість для різного роду маніпуляцій залежно від кон’юнктури та особистих вподобань дослідників. Мали місце спроби за допомогою цієї методики відшукати сліди готів серед кримських кремацій ІІІ-ІV ст. (Смирнов А.П., 1958). Іноді зазначеним умовним конструкціям вдавалося підібрати відповідності у писемних джерелах. Приклад цьому – ранньосередньовічні «алано-готи» (Кропоткин В.В., 1958; 1959), умовна назва яких дещо нагадувала «гото-аланів» про яких в XV ст. писав Й. Барборо. Адже «готське питання» в історії і археології Криму знову отримало право на обговорення і це вже був крок вперед.
В 60-70-і роки ХХ ст. знов обговорювалася тема місця знаходження країни Дорі. Притому розглядався не стільки етнокультурний аспект теми, скільки історико-географічний. О.І. Домбровським було відроджено версію про південнобережну локалізацію готської області, що існувала за часів Юстиніана Великого (Домбровський, 1961). Руїни кам’яних загороджень на перевалах Головної гірської пасми розглядалися як залишки «довгих стін Прокопія» (Соломоник Э.И., Домбровский О.И, 1968). Цю гіпотезу активно підтримав Є.В. Веймарн, оскільки вона виключала із території Дорі «печерні» міста. Але ця гіпотеза з роками не знайшла підтвердження в археологічному матеріалі (Фирсов Л.В., 1979).
Проте не з’ясованими залишалася низка питань. Серед них: подібність атрибутів кримського жіночого костюма V-VІІ ст. до виробів ранньосередньовічних германців Західної Європи (Амброз А.К., 1968); причини появи на півострові інвентарю черняхівської культури; походження обряду кремації в Криму в ІІІ-ІV ст. (Піоро І.С., 1973; Симонович Е.О., 1975; Кропоткин В.В., 1978).
Найбільш послідовно відстоював гіпотезу про германське походження обряду тілоспалення в Тавриці І.С. Піоро (1948-2005). Разом з тим населення гірської частини південно-західного Криму ІІІ-ІX ст. та ранньосередньовічних мешканців південного узбережжя дослідник продовжував іменувати сармато-аланами. І.С. Піоро співставляв кримські кремації із похованнями пшеворської культури і розглядав ці пам’ятки як показник просування германців з Північно-Західної Європи до Таврики (Піоро, 1973). Інгумаційні поховання в склепах та підбійних могилах вчений вважав такими, що належать сарматам та аланам, які нібито переселилися до Криму з Північного Кавказу (Пиоро, 1990).
До певної міри новаторська позиція І.С. Піоро лише частково компенсувала існуюче протиріччя між писемними та археологічними джерелами. Але вона була сприйнята більшістю вітчизняних дослідників кінця 80-х – початку 90-х рр. XX ст. (О.І. Айбабін, І.А. Баранов, В.Л. Миц, М.М. Казанський та ін.).
Історичні реконструкції, що базувалися лише на умовних етнокультурних атрибуціях археологічного матеріалу, а також розширення кола досліджених об’єктів, призвели до необхідності більш чіткої класифікації груп пам’яток, чого не було зроблено раніше. Ранньосередньовічні могильники Південного та Південно-Західного Криму російський вчений А.К. Амброз об’єднав у єдину археологічну культуру «Суук-Су». Походження цієї культури він пов’язував перш за все з готами, але не відкидав участь інших етнічних груп у її формуванні (Амброз, 1993/1994). Некрополі ІІІ-ІV ст. із кремаціями на південному узбережжі півострова та синхронні інгумаційні поховання передгір’я Південно-Західного Криму французький дослідник М.М. Казанський запропонував називати пам’ятками «типу Ай-Тодор – Чатир-Даг» та «типу Інкерман». Перший тип пам’яток він співставляв з похованнями германців, другу відносив до населення сарматського походження, але такої, що відобразила значні контакти із германцями (Kazanski, 1991).
Утвердженню нових підходів і подоланню політично заангажованих етнічних атрибуцій сприяв процес демократизації суспільства і науки в СРСР у другій половині 80-х та на початку 90-х рр. ХХ ст.
|
