ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ
У першому розділі «Історіографія та джерельна база» розкривається ступінь наукової розробки теми і характеризуються різні групи використаних джерел.
Історіографічний доробок, присвячений проблемі створення та діяльності Українського національного союзу, згруповано й систематизовано наступним чином: роботи української діаспори, радянська історіографія і сучасні вітчизняні дослідження.
Український національний союз не отримав однозначної оцінки серед дослідників української діаспори. Ідейна полеміка та політична боротьба між представниками різних «таборів» української політичної еміграції справила значний вплив на трактування подій. Загалом виділяється республікансько-демократичний (УНРівський) та державно-консервативний (гетьманський) табір.
Однією з перших було видано працю В. Винниченко «Відродження нації», що поєднала у собі елементи історичного дослідження, публіцистики та мемуарів. Автор побіжно згадав про свою роботу на посаді голови УНС, зосередившись на описі підготовки до повстання. У роботі майже відсутні згадки про діяльність союзу після перемоги Директорії УНР. П. Христюк подав власне бачення причин і передумов створення Українського національно-державного союзу та подальшу його трансформацію в Український національний союз. Робота містить детальну інформацію про опозиційну діяльність українських соціалістичних партій. У праці Д. Дорошенка опубліковано ряд офіційних документів УНС, відображено роботу центральних органів української влади, подано переконливі політичні портрети тогочасних діячів.
Згодом вийшли сотні мемуарних, публіцистичних, наукових видань. Переважна більшість праць, підготовлених очевидцями подій, подають дуже узагальнені і стереотипні характеристики подій.
У повоєнний період у зарубіжній науці продовжувалось вивчення діяльності окремих політичних партій у складі УНС. У роботі М. Стахіва відзначається позитивна роль союзу в перемозі антигетьманського повстання. П. Солуха детально проаналізував контакти Січових стрільців із представниками УНС. У роботі А. Крезуба подано деякі відомості про контакти делегатів ЗУНР з представниками УНС. Загалом, окремі відомості про діяльність Українського національного союзу містять праці М. Мироненка, Р. Млиновецького, К. Костіва, Д. Гирського, І. Майстренко, П. Мірчука та ін.
Радянська історична література з проблем діяльності українських політичних партій почала з’являтись вже на початку 1920-х рр., левова частина з яких присвячена історії революційної боротьби КП(б)У. Самі по собі українські політичні партії не вивчались, а тільки під кутом зору їх взаємовідносин із КП(б)У. У працях О. Гермайзе, М. Воліна, Н. Попова виразно простежується авторська інтерпретація діяльності українських партій, їх ролі та місця в революції. Значний інформаційний матеріал щодо міжпартійних стосунків у період Української Держави дає книга М. Рафеса.
У працях, що з’явились протягом 30-х – першій половині 50-х років, інформація про УНС мала фрагментарний, епізодичний і негативний характер.
Новий етап у розробці даної проблематики почався з другої половини 50-х років. Хоча дослідження були обмежені офіційною партійно-радянською доктриною, в цей час з’явилось ряд позитивних моментів. Насамперед, значне розширення джерельної бази, залучення нових архівних матеріалів, оприлюднення нових фактів з історії політичних партій. У контексті цього слід згадати роботи І. Рибалки, М. Супруненка, Л. Спирина.
Першою спробою написати комплексну узагальнюючу історію революційних подій в Україні, стала колективна монографія С. Королівського, М. Рубача і М. Супруненка, що відзначалась високим рівнем піднятої проблематики. Проте УНС продовжував трактувався як чергове контрреволюційне об’єднання, діяльність якого шкодить справі революції. У 1970-х – 1980-х роках збереглись основні тенденції у розробці даної проблематики. У цьому напрямку працювали Л. Спирин, І. Курас, І. Рибалка, Ю. Гамрецький, М. Басманов та ін.
У перші роки незалежності з’являються праці, які містять ґрунтовний аналіз діяльності політичних партій у період Української Держави. А. Гриценко окреслив основні групи політичних сил, що вели боротьбу за владу. Союз розглядав, як логічну реалізацію ідеї створення єдиного національного фронту. В. Солдатенко обґрунтував необхідність створення УНС для координації дій українських національних сил в умовах розгортання реакційної політики гетьманату та розквіту діяльності російських шовіністичних, монархічних організацій.
В останнє десятиліття помітна тенденція до вивчення історії українських політичних партій. Серед плеяди дослідників слід виділити науковий доробок О. Любовець. Автор визначила та проаналізувала позицію УНС стосовно ключових питань: земельної реформи, військового будівництва, мовної політики тощо. Т. Бевз розглянула діяльність Української партії соціалістів-революціонерів у складі союзу, зокрема відзначила, що ініціатива у створенні кількох місцевих філії належить саме їм.
Дослідженням суспільно-політичних процесів в Українській Державі займався В. Клименко-Мудрий. Автор розглянув склад УНС, визначив головні напрями діяльності філій. Проблему утворення міжпартійних об’єднань за часів Української Держави дослідила О. Бойко. Вона розглядала створення Українського національного союзу, як чергову спробу відновити єдність національних партій. Аналізуючи антигетьманське повстання, О. Бойко дійшла висновку, що місцеві філії УНС не відігравали значної ролі в ході повстання.
В останнє десятиліття значно посилився науковий інтерес до дослідження окремих діячів Української революції. В. Сергійчук детально розглянув роботу С. Петлюри на посаді голови Всеукраїнського союзу земств та його контакти з УНС. У спільній монографії В. Солдатенка та С. Кульчицкього досліджено політичну діяльність В. Винниченко, у тому числі на посаді голови УНС. У роботі В. Савченка висвітлено контакти представників союзу з гетьманом від моменту його створення до початку збройного виступу.
Праці В. Ревегука, Л. Кравчука, В. Рекрута містять інформацію про опозиційну діяльність філій УНС, їх дії під час антигетьманського повстання, основні форми роботи в період Директорії УНР.
Загалом, історіографія, яка стосується досліджуваної теми, є багатою і різноманітною. Проте, у більшості випадків, науковці розглядали УНС у контексті вивчення інших наукових проблем. Окремі аспекти діяльності вивчались в рамках дослідження історії українських політичних партій чи організації антигетьманського повстання.
Джерельну базу дослідження становлять архівні та опубліковані матеріали: документи, спогади та періодичні видання.
Найбільше значення для розв’язання поставлених завдань мають документи і матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань України. У фонді «Комісія з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У» (ф. 5) зберігаються декларації, накази, телеграми Українського національного союзу, постанови різних з’їздів, численні звернення членів союзу до органів державного управління, відомості про позицію німецького і австрійського командування щодо УНС.
Матеріали з досліджуваної теми зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Фонди «Центральний комітет Української партії соціалістів-федералістів» (ф. 4659), «Центральний комітет Української партії соціалістів-революціонерів» (ф. 4658) у яких зберігаються заяви, протести та меморандуми Українського національного союзу, доповіді про стан справ в УНС, збір коштів до Національного фонду, залучення нових учасників, відкриття філій, настрої населення у різних губерніях. Автором опрацьовано особисті фонди М. Шаповала (ф. 3563) та С. Петлюри (ф. 3809), що містять матеріали про засідання Українського національного союзу в період Директорії УНР.
Важливе значення для дослідження діяльності УНС мають матеріали Державного архіву Служби безпеки України. У фонді кримінальних справ на реабілітованих осіб (ф. 6) виявлено особові справи С. Єфремова, К. Товкача, В. Лотоцького та ін., які освітлюють окремі аспекти опозиційної діяльності союзу, організації нових філій та підготовки антигетьманського повстання.
Для дослідження проблеми створення та діяльності мережі філій Українського національного союзу в роботі використано матеріали 5 державних обласних архівів. У фондах «Вінницький окружний суд» (ф. 172) та «Вінницька міська дума» (ф. 262) Державного архіву Вінницької області зберігаються матеріали, що дають змогу критично проаналізувати діяльність філії під час проведення антигетьманського повстання. Зокрема, оголошення про перехід влади до рук повстанців, накази філії звільнити політичних в’язнів, створення спеціальних комісій та ін. Матеріали фондів «Полтавський губернський комітет союзу земських службовців» (ф. 3964) та «Воєнно-польовий суд при полтавській німецькій комендатурі» (ф. 4015) Державного архіву Полтавської області містять окремі факти про діяльність членів Полтавського відділення УНС. Матеріали про суспільно-політичну діяльність харківських філій збігаються у фондах «Харківська повітова земська управа», (ф. 311), «Канцелярія прокурора Харківського окружного суду» (ф. 373) Державного архіву Харківської області. Подібні матеріали містить фонд «Подільська губернська народна управа» (ф. р. 260) Державного архіву Хмельницької області. У справах фонду «Чернігівський губерніальний староста» (ф. 1785) Державного архіву Чернігівської області зберігаються протоколи засідання Чернігівської міської думи, на яких неодноразово обговорювались заяви місцевої філії.
Багатий фактичний матеріал містять періодичні видання 1918–1919 рр., зокрема, «Нова Рада» (Київ), «Робітнича газета» (Київ), «Новости дня» (Київ), «Слово» (Харків), «Наша справа» (Катеринослав), «Республіканські вісті» (Вінниця), «Життя Поділля» (Кам’янець-Подільський), «Дністер» (Могилів-Подільський), «Чернігівщина» (Чернігів), «Полтавська громада» (Полтава), «Волинська газета» (Житомир), «Одесские новости» (Одеса) та ін.
Важливим джерелом дослідження історії політичних партій є мемуарна література. Спогади П. Скоропадського, М. Шаповала, Є. Чикаленко, В. Андрієвського дозволяють більш детально відтворити опозиційну діяльність Українського національного союзу.
Отже, вивчення та використання зазначених архівних та опублікованих матеріалів дає змогу реалізувати поставлені дослідницькі завдання.
У другому розділі «Створення та організаційна розбудова Українського національного союзу» проаналізовано головні причини та передумови створення УНС.
Внаслідок подій 29–30 квітня 1918 року ліві та лівоцентристські політичні партії були усунуті від влади і, зрештою, опинились поза урядовою діяльністю. Намагання повернути втрачені позиції у державному апараті створили сприятливі умови до об’єднавчих тенденцій в українській політичній опозиції. Ініціатива у створенні координаційного осередку належить передусім Українській партії соціалістів-федералістів та Українській партії соціалістів-самостійників. Внаслідок переговорів із представниками інших політичних партій наприкінці липня – на початку серпня 1918 р. утворився Український національний союз.
До Українського національного союзу входили партії, які по-різному оцінювали державний переворот, кожна мала власне бачення подальших перспектив розбудови держави і революції загалом. Аналіз наявних джерел дозволяє умовно виділити дві течії у складі УНС. До першої течії належали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС) та Українська трудова партія (УТП). Квінтесенцією їх політичних домагань була вимога замінити діючий уряд на більш національно орієнтований, при цьому влада гетьмана визнавалась. Інша течія складалась насамперед із представників Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) (центр. течії) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Вони висували соціально-економічні вимоги з виразною класовою забарвленістю.
У перших числах серпня 1918 р. під час другого засідання союзу було прийнято статут, у якому визначалась його організаційна побудова. Установчі функції виконували загальні збори. Керівним органом стала Головна рада, до якої входили представники від політичних партій та організацій – членів союзу. Зокрема, до складу Головної ради входили: А. Ніковський, Д. Левицький, Ф. Швець, М. Шаповал, П. Дідушок та ін. Виконавчим органом була президія, до якої входили по одному представнику від політичних партій та два представники від інших організацій – членів союзу.
Організація діяла на демократичних засадах, рішення приймались простою більшістю голосів. Кошти Українського національного союзу складались із внесків членів союзу, зокрема кооперативних організацій. Діяльність УНС детально висвітлювалась у низці партійних газет та у періодичних виданнях місцевих філій.
Лідери УНС приділяли значну увагу організації філії у провінції. Процес створення мережі філій продовжувався протягом усього часу існування УНС. У період Української Держави було утворено близько 10 філій, в основному губерніальних. Протягом грудня 1918 – січня 1919 р. було відкрито понад 20 місцевих філій по всій території Української Народної Республіки. Членами філій були відомі українські діячі, зокрема П. Видибіда, Ю. Щириця, І. Труба, Т. Сидоренко, В. Садовський та ін.
У третьому розділі «Опозиційна діяльність УНС в умовах гетьманату П. Скоропадського» досліджена діяльність Українського національного союзу в часи Української Держави, його участь в переговорах щодо формування нового уряду та організація антигетьманського повстання.
Основними формами діяльності Українського національного союзу були: розповсюдження інформації та пропагування своїх політичних цілей (використання ряду партійних газет, публікації в пресі, розповсюдження агітаційної літератури); організація масових заходів (проведення благодійних концертів); внесення пропозицій до органів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування (створення комісій для розробки законопроектів) та ін. Загалом, акції УНС не виходили за межі діючого законодавства.
Відразу після створення, УНС розпочав активну діяльність, головним чином спрямовану на критику дій гетьмана і уряду. Його члени намагалися дискредитувати режим, публікуючи в пресі критичні матеріали. Зокрема, авторами публікацій були В. Винниченко, А. Ніковський, С. Єфремов, М. Шраг, М. Кушнір та ін. Увага акцентувалась на проблемах, пов’язаних із розвитком української освіти, відродженням культури та мовному питанні.
Союз наполягав на необхідності відставки діючого уряду та права сформувати власний. Гетьман не погоджувався з вимогами УНС. Стан справ став змінюватися з погіршенням становища Центральних держав. Німецьке командування підтримало ідею створення коаліційного уряду.
УНС погодився взяти участь у переговорах щодо формування нового кабінету. Але за їх підсумками отримав лише 5 другорядних міністерств. Такий склад уряду не влаштовував жодну із сторін, що брала участь у переговорах. Тому уряд проіснував лише декілька тижнів, фактично відбулось лише десять засідань.
У середовищі Українського національного союзу діяла невелика група організаторів повстання. 18 вересня 1918 р. відбулось засідання президії УНС, на якому головою союзу обрали – В. Винниченка, заступником голови – М. Шаповала, секретарем – П. Дідушка. Таким чином, за результатами засідання, три головні посади в союзі опинилися в руках організаторів повстання. Офіційно УНС відмежувався від тактики збройного повалення гетьмана. Проте проголошення гетьманом федеративної грамоти та заборона проведення Національного конгресу стали аргументами в руках організаторів повстання, яким вдалось переконати УНС підтримати повстання та обрати Директорію.
За часів Української Держави філії УНС були не лише осередками національно-культурного життя, а й активно виступали на захист інтересів українського руху. Таким чином, місцеві філії становили противагу різноманітним консервативним та проросійським силам.
У четвертому розділі «Напрямки та форми роботи Українського національного союзу в період Директорії УНР» проаналізована суспільно-політична діяльність Українського національного союзу після повалення гетьманату П. Скоропадського.
На час бойових дій УНС не проводив засідань, остерігаючись репресій з боку влади. Натомість, філії активно підтримали Директорію УНР. Вони розповсюджували агітаційні матеріали, накази командирів військ повстанців, допомагали відновлювати роботу державного апарату та ін.
Український національний союз відновив свою діяльність відразу після захоплення Києва військами Директорії УНР. Склад президії та Головної ради значно оновився. Головою союзу обрали М. Шаповала, заступником голови – Д. Левицького, секретарем – О. Макаренка, скарбником – Д. Корчинського, діловодом – Г. Чуприну.
Після перемоги антигетьманського повстання суперечності в середовищі УНС загострились. Ліворадикальна частина ставила під сумнів необхідність подальшого існування союзу як політичного об’єднання, відводячи йому роль культурно-просвітнього центру українських партій. На противагу їм, поміркована частина виступала за збереження УНС із подальшим розширенням його повноважень. Зрештою, більшість виступила за збереження УНС, але як культурно-просвітницького об’єднання.
Незважаючи на внутрішні суперечки, УНС продовжував активно діяти. Відразу після перемоги союз зосередив зусилля на звільненні політичних в’язнів та допомозі відновлення державного апарату. Проте головна увага приділялась вирішенню проблем у гуманітарній сфері.
Після перемоги повстання філії значно активізували свою діяльність, часто виконуючи роль політичного представництва Директорії УНР. Вони розповсюджували її накази, здійснювали контроль за діяльністю місцевої влади, давали рекомендації при виборі кандидатур на відповідальні посади тощо. Філії налагодили випуск ряду власних газет, проводили різноманітні культурні та освітні заходи.
Швидке наближення фронту та загроза окупації Києва більшовицькими військами змусили Головну раду союзу наприкінці січня 1919 р. прийняти рішення про саморозпуск об’єднання.
| 
