| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дослідження, об’єкт та предмет, мета і завдання, хронологічні рамки, окреслено зв’язок роботи з науковими програмами, сформульовано наукову новизну, розкрито практичне значення дослідження, подано інформацію щодо апробації результатів праці.
У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” висвітлюється історіографія проблеми, характеризуються джерела, на основі яких виконана робота.
У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” проаналізовано стан наукової розробки теми. В історіографії вивчення даної теми умовно можна виділити декілька періодів, кожен з яких висвітлює певні хронологічні проміжки накопичення та оприлюднення інформації з досліджуваної проблематики.
Перший період охоплює кінець 1920-х – 1930-і рр. Він характеризується наявністю праць, в яких описуються негативні сторони в побуті і культурі українського селянства. Це здебільшого газетні публікації, різні брошури на антирелігійні теми, тобто література яскраво вираженої ідеологічної направленості. Цінним для нашого дослідження є збірник “Полтавщина”, що містить важливий історико-етнографічний матеріал про розвиток краю в кінці 20-х рр. ХХ ст. Загалом обмаль наукових етнологічних публікацій в цей період пояснюється тим, що започатковані численними етнологічними осередками 20-х рр. ХХ ст. дослідження селянських господарств і побуту були перервані репресіями щодо науковців, які розпочалися у 1929 р., а згодом і ліквідацією цих установ радянською владою.
Другий період дослідження охоплює 40 – 80-і рр. ХХ ст. У повоєнний час науковці розпочали вивчення соціалістичної культури і побуту трудящих України – робітників і селян. У 1960-і рр. з’являються монографії О. Кувеньової, О. Михайлова, в яких розглядаються деякі аспекти розбудови колгоспного ладу та зміни в побуті селянства. Протягом 70 – 80-х рр. ХХ ст. публікуються наукові статті А. Єрмака, І. Рибака та колективна монографія “Становление основ социалистического уклада жизни крестьянства УССР”. Праці цього періоду хоч і сприяють детальному вивченню змін у побуті селянства, проте потребують критичного аналізу. Перебуваючи під впливом радянської ідеології, автори, як правило, акцентували увагу лише на позитивних змінах у розвитку села й замовчували негативні явища досліджуваного періоду. Натомість зацікавленість у вивченні реальних подій, які відбувалися в українському селі на рубежі 20-х – 30-х рр. ХХ ст., виникає у зарубіжних науковців. Згодом були опубліковані результати досліджень Р. Конквеста, Дж. Мейса.
У вивченні трансформаційних змін в традиційній етнокультурі Роменщини важливе місце посідає також регіональна історіографія даного періоду. Сюди слід віднести працю “Нові обряди і звичаї – в побут. З досвіду проведення обрядів і звичаїв на Сумщині”, історико-краєзнавчий нарис “Ромни” та однойменний путівник.
Кардинально новий підхід до вивчення повсякденного життя селянства спостерігається у вітчизняній історіографії із здобуттям Україною незалежності. Праці, написані в 1990 – 2000-х рр., відносяться до третього історіографічного періоду і характеризуються науково-критичним підходом до розгляду проблем. Серед них праці В. Калініченка, Я. Мандрика, Віл’яма Нолла, С. Дровозюка та ін.
У вивченні проблеми деформації народної культури українців важливе місце посідають наукові дослідження В. Борисенко, О. Стасюк, О. Боряк та ін. Досліджуваної тематики побіжно торкалися також автори загальних праць з історії селянства та повсякденного життя населення України радянської доби.
Детальніше дослідити трансформацію традиційної культури Роменщини допомагають регіональні праці. Це, зокрема, “Краю наш Роменський”, дослідження О. Сотника, Г. Стрельченка та ін. Проте слід зазначити, що ці праці написані, переважно, краєзнавцями-аматорами й характеризуються описовим стилем викладу матеріалу та недостатністю наукового аналізу.
Предметом значної кількості дисертаційних робіт на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук стала історія повсякденності, проте досліджуваного періоду стосується лише дослідження О. Лукашевича, хоча воно й не містить матеріалу по Роменщині.
Підрозділ 1.2. “Джерельна база дослідження” містить широке коло архівних та друкованих джерел, а також матеріали польових досліджень автора. Відповідно до цього джерела можна поділити на декілька груп.
До першої групи джерел відносимо опубліковані документальні дані про голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні та політичні репресії кінця 30-х рр. Серед них збірник “Голод 1932 – 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів”, в якому вперше донесені до широкої громадськості унікальні документи, що вказують на справжні причини голодомору 1932 – 1933 рр. та його наслідки. Це також упорядкована Ю. Шаповалом, А. Граціозі, М. Прокопович праця, що базується на повідомленнях італійських дипломатів про голод 1932 – 1933 рр. та економічну ситуацію на Харківщині, до складу якої певний час входила і Роменщина. До цієї групи джерел відносимо також регіональні збірки документів та свідчень очевидців про голод 1932 – 1933 рр. на Сумщині. Загальну картину доповнює збірник документів “Великий терор в Україні. “Куркульська операція” 1937 – 1938 рр.”, в якому містяться документи про політичні репресії кінця 30-х років ХХ ст.
Другу групу джерел становлять неопубліковані архівні документи. Досить великий масив документів для дослідження нашої теми було отримано з державних архівів України. Це передусім матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань України – фонд “Центральний комітет Комуністичної партії України” (Ф. 1), в яких висвітлено хід перетворень у сільському господарстві та духовній сфері населення досліджуваного регіону. Значний масив документів залучено з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, зокрема з фондів “Всеукраїнський центральний виконавчий комітет” (Ф. 1), де містяться рішення ВУЦВК, положення, протоколи ЦК КП(б)У і РНК УРСР, та “Народний комісаріат освіти УРСР” (Ф. 166), що містить відомості про хід культурного будівництва в Україні, зміни в побуті та культурі. Цінний матеріал про політичні репресії кінця 30-х рр. ХХ ст. було отримано з документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України, основні з яких містяться у фонді “Оперативно-статистична звітність КДБ УРСР” (Ф. 42) та у фонді “Секретаріат ГПУ – КДБ УРСР” (Ф. 16).
Значний масив документів отримано також з Державного архіву Сумської області. Це, передусім, матеріали фондів “Виконавчий комітет Роменської районної Ради депутатів трудящих м. Ромни Сумської області” (Ф. Р-4549), “Виконавчий комітет Роменської міської Ради народних депутатів трудящих м. Ромни Сумської області” (Ф. Р-4556), “Роменська окружна комісія незаможних селян м. Ромни Роменського округу Полтавської губернії /до 1925 р./” (Ф. Р-5632), “Роменський районний відділ статистики Сумського обласного управління статистики м. Ромни Сумської області” (Ф. Р-5783), “Голод на Сумщині у 1932–1933 роках” (Ф. Р-7711). У цих фондах містяться матеріали засідань та постанови РВК, протоколи посівкомпаній, листування з сільськими радами з питань стягнення штрафів за невиконання хлібозаготівель, довідки про майновий стан селян та інші документи. До цієї групи джерел також відносимо документи, що зберігаються у Відділі обліку та збереження фондів Державного історико-культурного заповідника “Посулля” і стосуються періоду колективізації. Вони містять лозунги, листівки, звернення до селян антирелігійного пропагандистського змісту.
Третю групу джерел складають власні польові дослідження автора, проведені у 2006, 2009 – 2011 рр. в селах Андріяшівка, Бацмани, Бобрик, Ведмеже, Великий Хутір, Вовківці, Волошнівка, Гаї, Галка, Заруддя, Малий Хутір, Овлаші, Оксютинці, Погожа Криниця, Пустовойтівка, Рогинці, Скрипалі, Хмелів, Хоминці, хутір Плужників, Ярмолиці Роменського району Сумської області. Загалом автором було опитано 70 респондентів різного віку. Матеріали етнографічного дослідження автора зберігаються у фондах архіву кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Ф. 26).
Загальну картину джерелознавчої бази доповнює місцева преса, яка містить значний масив важливої для нашого дослідження інформації. Це переважно матеріали районних газет “Радянське життя” (1925 – 1933 рр.), “За більшовицький колгосп” (1933 – 1938 рр.), “Прапор Жовтня” (1938 – 1941).
Другий розділ – “Радикальні перетворення матеріальної культури населення Роменщини в кінці 20-х – 30-х роках ХХ століття” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. “Руйнування традиційного способу господарювання в процесі політики колективізації та розкуркулення” розглянуто процес переходу населення Роменщини від приватного господарювання до колективного, шляхом насильницької колективізації. Розкуркулення найпрацьовитіших селян-власників негативно відобразилося на всьому житті селянства Роменщини. Був повністю знищений прошарок заможних селян, а також завдано великої шкоди середнякам, які також піддавалися репресіям.
В результаті примусової колективізації було зруйновано традиційний спосіб господарювання, поступово втрачалися знання та навики хліборобства, які передавалися від покоління до покоління. Селянин із власника і господаря перетворився на спостерігача в колективному господарстві. Проте, незважаючи на негативний вплив колективізації на традиційну етнокультуру, вона все ж таки внесла деякі позитивні зміни в життя селянства. Передусім це проявилося у створенні МТС та поширенні механізації сільського господарства, використанні добрив та досягненнях агрономії, що з часом полегшило працю селянина та призвело до підвищення продуктивності виробництва.
У підрозділі 2.2. “Житлово-побутові умови та матеріальне становище селян у колективізованому господарстві” проаналізовані побутові умови та житло селян, які майже не змінилися у порівнянні з попередніми роками. Більшість сільських хат залишалися критими соломою, лише заможніші могли дозволити собі покрівлю з черепиці. У вжитку і надалі переважав домотканий одяг, який замовляли у місцевих кравців. Проте, слід зазначити, що в побуті в досліджуваний період з’являється і фабрична тканина, переважно уквітчана, яка використовувалася для наволочок. Ситуація з медичним обслуговуванням на селі також перебувала на тому самому рівні, що й у 20-х рр. ХХ ст. Селянство Роменщини й надалі, здебільшого, зверталося за допомогою до народної медицини. Певні зрушення відбулися з появою в деяких селах пологових будинків. Позитивним моментом досліджуваного періоду було створення дитячих садків та шкільних їдалень. Особливо велике значення вони мали в роки голодомору 1932 – 1933 рр.
Повсякденне життя роменчан у колективізованому господарстві досліджуваного періоду було надзвичайно тяжким. Високі податки та облігації забирали всі прибутки селянства. Часто зароблених на трудодні грошей не вистачало навіть на сплату податків. Тому колгоспники змушені були займатися торгівлею, яка посідала важливе місце в житті роменців. Матеріально-побутові умови залишалися складними практично протягом усього досліджуваного періоду.
У підрозділі 2.3. “Особливості харчування роменчан в умовах голодомору 1932 – 1933 рр. та в наступні десятиліття” досліджено харчування населення краю. Відсутність продуктів харчування в період голодомору 30-х рр. призвела до суттєвої деформації традиційного харчування селянства Роменщини. На заміну традиційним стравам української кухні прийшли продукти, які можна було знайти в природі. Населення краю харчувалося переважно сурогатними стравами. Найпоширенішими із них на Роменщині були: липники, “супи” з кропиви, лободи та лопуцьків, млинці з дубового листя, лісового моху, або перемелених качанів кукурудзи. Часто в їжу вживали те, що взагалі було не їстівним – шкіряні паски, шкіри та кістки тварин. В цей період перестають побутувати традиції пригощання гостей і рідних, з вжитку зникли святкові та обрядові страви.
У другій половині 30-х рр. ХХ ст. традиційне харчування хоч і відновилося, проте у трансформованому вигляді. Через заборону влади готувати обрядові страви на релігійні свята вони поступово зникають із вжитку. Змінилося також і повсякденне харчування селян в порівнянні з доколгоспним періодом, знизилася його різноманітність та калорійність.
Підрозділ 2.4. “Зміни у функціонуванні народних ремесел та промислів регіону в досліджуваний період” присвячений дослідженню функціонування ремесел та промислів в період колективізації, голодомору та в наступні роки. Радянська влада, прагнучи витіснити приватне ремісництво, змушувала місцевих умільців вступати в артілі. Ремісники та кустарі, які продовжували працювати поза кооперативами обкладалися високими податками. Через що значна їх частина, не маючи змоги виплатити непосильний патент, змушена була вступати у новостворені колективи. Таким чином, протягом 30-х рр. ХХ ст., ремісники повинні були пристосовуватися до умов праці в артілях і кооперативах, де було відсутнє належне матеріальне стимулювання праці, внаслідок чого виготовлені речі були гіршої якості ніж у приватному виробництві. В період голодомору взагалі зникли деякі види ремесел і промислів. А з виходом ремісників з артілі їх здебільшого заміняли недосвідчені майстри, які раніше не займалися цим виробництвом. Це також призводило до погіршення якості продукції та занепаду ремесел.
В досліджуваний період під впливом складних умов життя поряд із традиційними виникали й інші види промислів, пов’язані з виготовленням та продажем деревного вугілля. Займалися цим переважно одноосібники – “курільщики” і “угольщики”.
У третьому розділі “Трансформація духовної культури населення Роменщини в кінці 20-х – 30-х роках ХХ століття” досліджуються зміни у духовній сфері роменчан.
У підрозділі 3.1. “Деформаційні зміни в сімейній обрядовості мешканців краю” проаналізовано руйнацію окремих елементів родинної обрядовості.
Низка родинних обрядів в умовах колективізації, розкуркулення та голодомору 1932 – 1933 рр. перестала існувати. А коли в другій половині 30-х рр. ХХ ст. частково відновилася, то й надалі зазнавала постійного впливу з боку влади і продовжувала побутувати в трансформованому вигляді. Через зубожіння селянства в процесі колективізації роменчани не мали змоги дотримуватися традиційних обрядів і ритуалів пов’язаних з народженням дитини. Відповідно була трансформована структура таких обрядів, як родини та пострижини. А обряд “зливок” та церковний обряд “вводини” взагалі перестають побутувати у зв’язку з масовим закриттям церков та забороною проводити обряди за участю священиків. Проте, роменці все ж таки намагалися похрестити новонароджену дитину, не зважаючи на сувору заборону здійснювати таїнство хрещення.
Також була деформована весільна обрядовість. У зв’язку із забороною таїнства вінчання для багатьох селян весільний обряд зводився до громадянської процедури реєстрації шлюбу в сільській раді, яка за переконаннями респондентів була позбавлена святковості та емоційності. Часто весілля досліджуваного періоду не супроводжувалися святкуваннями, через матеріальну скруту населення. Зустрічалися випадки коли молоді люди просто “сходилися” і створювали сім’ю без будь-яких обрядів та громадянських процедур. Хоч в другій половині 1930-х рр. весільний обряд відновлюється, проте багато його складових елементів було втрачено.
Поховальна обрядовість також зазнала значних змін. Через заборону здійснювати поховання за християнськими традиціями за участю священика сам обряд значно трансформувався. А під час голодомору, взимку 1932 – 1933 рр., коли смертність в регіоні була надзвичайно високою, поховальний обряд, як такий, взагалі був відсутній. Зморені голодом роменчани вже не могли дотримуватися поховальних традицій: небіжчика не омивали, не оплакували, не проводжали в останню путь. Не маючи трун, померлих часто хоронили в ящиках, покривалах, а пізніше навіть без нічого в загальних могилах. Мало хто в ті тяжкі часи міг справити поминальний обід, не кажучи вже про дев’ятини і сороковини. В другій половині 30-х рр. ХХ ст. поховальний обряд частково відновився, проте участь священика в ньому і надалі була заборонена, так само, як і поминання померлих в поминальні дні.
У підрозділі 3.2. “Боротьба радянської влади з релігійністю українського селянства та її наслідки для роменчан” акцентується увага на проблемі руйнування традиційної етнокультури, головною складовою якої була календарна обрядовість, що тісно пов’язана з релігією. Невід’ємною складовою сільської культури традиційно була церква, тому її знищення було першочерговим завдання на шляху творення нової радянської культури. По всій Роменщині закривалися церкви, знімалися дзвони, а приміщення перебудовувалися на клуби, колбуди, магазини, зерносховища, склади. Священикам було суворо заборонено проводити богослужіння та здійснювати релігійні обряди, а також без дозволу районного керівництва відвідувати інші села району.
Традиційні українські свята та обряди також заборонялося святкувати, оскільки радянське керівництво стверджувало, що саме вони перешкоджають культурному розвитку та переходу до нового побуту. Свята Великоднього, Різдвяного циклів, а також Храмові свята вважалися пережитками минулого. А людей, які потайки їх святкували, називали темними і неосвіченими. Щоб висміяти віруючих та примусити відмовитися від святкування цих свят, районне керівництво організовувало антивеликодні та антиріздвяні акції, під час яких проводилися бесіди на антирелігійні теми, читалися атеїстичні лекції.
У підрозділі 3.3. “Зміни в свідомості населення краю під впливом комуністичної пропаганди, культурно-масової роботи та запровадження нових свят і обрядів” показано перетворення в традиційній етнокультурі регіону під впливом політики радянського керівництва. Разом із ліквідацією церков та широкою антирелігійною пропагандою, що призвела до суттєвого зниження рівня духовності селянства Роменщини в 30-х рр. ХХ ст., відбулося остаточне підкорення селян радянській владі. Поряд із нищенням українських традиційних обрядів і ритуалів здійснювалося насильницьке насадження нових свят та обрядів. Особливу роль в цьому відігравали культосвітні заклади, що мали значний вплив на селянство. Саме працівники цих установ проводили культурно-масову роботу в селах краю, організовували гуртки, читали лекції на політичні та антирелігійні теми, а також впроваджували нові радянські свята. Разом з тим слід зауважити, що на Роменщині протягом 1930-х рр. клуби так і не замінили повністю такої традиційної форми молодіжного дозвілля, як досвідки.
Радянське керівництво запроваджувало в побут нові “народні” свята: “День Кооперації”, “День Жовтневої Революції”, “День смерті Леніна”, “День Червоної Армії”, “8-е Березня”, “День Паризької Комуни”. Всі вони проходили за схожим сценарієм, невід’ємною складовою частиною яких були збори та обговорення досягнень. Основною метою цих свят, особливо 8 Березня, було залучити якнайбільше жінок до колгоспного будівництва, адже саме вони часто були тією силою, яка протистояла створенню колективних господарств. Слід зауважити, що деякі з цих свят збереглися до нашого часу і святкуються нині.
Кувеньова О.Ф. Громадський побут українського селянства. Історико-етнографічний нарис / Олександра Федорівна Кувеньова. – К. : Наукова думка, 1966. – 136 с.; Михайлов О.О. Допомога міста селу в піднесенні культури (1929 – 1941) / Олександр Олександрович Михайлов. – К. : Вид-во Київського ун-ту, 1968. – 206 с.
|
