| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету та завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслено його хронологічні та географічні межі, доведено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.
Перший розділ «Історіографія проблеми, джерельна та теоретико-методологічна база дослідження» складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу ступеня наукової розробки теми, характеристиці джерел та обґрунтуванню теоретично-методологічних засад наукового дослідження. З’ясовано, що історіографію даної проблеми варто розділити за проблемно-хронологічним принципом. До досліджень, які вийшли незабаром після закінчення «холодної війни», та що мали за мету охарактеризувати напрямок розвитку безпекової політики Франції, пристосувати існуючу військову доктрину Республіки до нових реалій, має бути особливий підхід. Оскільки наразі неможливо використовувати тематичні дані з відкритих офіційних джерел (часто інформація складає державну таємницю), тому автор у дослідженні використовував публіцистичні праці, опубліковані протягом 1990-2000-х рр., які зазвичай, містили суб’єктивну оцінку авторів. Іншою характеристикою історіографії цього періоду є її спрямованість на винятковість відображення оборонної політики Франції у контексті традиційного голлізму, який послідовно наслідують усі лідери країни та переважна більшість стратегів і планувальників новітніх військових розробок.
В українській історіографії можна знайти окремі аспекти проблематики безпекової та оборонної політики Франції після закінчення „холодної війни”, зокрема в дослідженнях В.Манжоли, О.Лозовицького, Н.Масльонкіної, О.Митрофанової, І.Погорської, О.Шаповалової та інших. Загалом, у вітчизняній історичній і політичній науці тема розкрита не достатньо повно, більш охоплює історичні аспекти формування військової доктрини ніж аналіз відповідності оборонної політики Франції вимогам сучасних міжнародних відносин. Тож, з огляду на те, що в українській історичній й політичній думці не представлено фундаментальних праць із досліджуваної проблематики, а надто у рамках предмету дослідження, в роботі використано декілька оригінальних вітчизняних матеріалів з дослідження безпеково-оборонних аспектів політики Франції в контексті сучасних європейських геополітичних трансформувань.
Західна історіографія достатньо повно висвітлює всі аспекти проблематики. Особливу увагу, безперечно, привертають дослідження французьких, традиційно, американських та британських істориків і політологів, які досліджують зовнішню політику та питання національної безпеки Франції, майбутнє оборонної політики Європи у контексті євроатлантичного простору стабільності. Ці роботи склали значну частину джерельної бази роботи, тому заслуговують на особливу увагу.
Найціннішу фундаментальну наукову розробку оборонної політики Франції пропонує британський науковець Шон Грегорі. Автор висвітлює еволюцію французької політики безпеки, зокрема зміни у ядерній стратегії, від закінчення «холодної війни» через аналіз дебатів у Франції в 1989-1994 рр. щодо змін контексту та загроз міжнародній безпеці й можливостей для Франції, аналізує ефективність політики президента Ж.Ширака стосовно імплементації та напрямків оборонної реформи.
Різним аспектам оборонної та безпекової політики Франції, еволюції військово-політичної думки та стратегічного оборонного мислення, присвячені роботи Стена Ріннінга, Ананда Менона, Фредеріка Бозо та інших. Ці дослідники поділяють думку щодо необхідності збереження традиційної голлістської моделі безпеки для Франції, наголошуючи саме на її трансформації та вдосконаленні у відповідності до новітніх викликів та амбіцій країни на міжнародній арені.
Окремі дослідження західних істориків присвячені національній стратегічній культурі Франції. Так, наприклад, історичний підхід застосовує британський дослідник Джон Кігер. Він вивчає зміни у військовій стратегії Франції, починаючи з 1870 р., й зазначає, що саме умови ворожого зовнішнього середовища спонукали французів обрати оборону за армійську домінанту.
Відомий французький історик-критицист Гі Окуингем, досліджуючи «культурні океани» сьогодення, створив навіть окремий термін – «французьку систему». Вона гармонійно, в історичному вимірі, поєднує найбільш закрите у світі суспільство, що впливає на централізовану тоталітарну та бюрократичну модель зв’язків між силою (армією) та мистецтвом (владою).
Традиційно європейські дослідники приділяють значну увагу питанню європейської інтеграції, зокрема у сфері безпеки та оборони. Роль Франції у новітній історії Європи прагне дослідити відомий американський науковець Стівен Крамер. Автор упевнений, що традиційний голлізм вже морально застарів і Франція потребує якісно нової політичної концепції, що спонукає сучасних політиків залучитись до світових справ, й, водночас, очолити процес вдосконалення європейського політичного механізму.
Дослідження європейської політики у сфері безпеки та оборони проводили ряд відомих політологів, зокрема Ніколь Гнесотто, Ендрю Котті, Роберт Хантер, Ян Матлрі та ін. Експерти розглядають механізм втілення європейської оборонної системи як знакове суспільно-політичне явище, що приведе європейську спільноту до самостійності у вирішенні ключових безпекових питань, порівнюють концептуальні підходи, досліджують місце та вплив Франції на розбудову «оборонного організму» ЄС.
Крім європейського та атлантичного виміру французької політики безпеки, традиційно важливим залишається африканський вектор. Проблеми взаємовідносин Франції та країн Тропічної Африки широко досліджуються у західній історіографії. Зазначеній проблематиці присвячені праці британських аналітиків Патріка Меннінга, Тоні Шафера, американських вчених Домініка Томаса, Френсіса Макнамари. Автори, вивчаючи новітню роль Франції у колишніх колоніях французької та бельгійської імперій, приділяють особливу увагу культурним та етно-соціальним мотивам зовнішньополітичної діяльності Франції, засуджуючи практику збройних втручань на Чорному континенті у контексті протистояння епохи «холодної війни». Ґрунтовно досліджуючи франко-африканські відносини на рубежі століть, експерти констатують падіння «французької імперії» у західній Африці.
Таким чином, різноманітність аспектів висвітлення безпекової та оборонної політики Франції в 1994-2008 рр. створюють сприятливі умови для розвитку цього напрямку історичної науки. Публікація окремих матеріалів та документів, які були закритими до широкого доступу або становили державну таємницю, дає можливість продовжувати дослідження. Аналіз літератури дозволяє зробити висновок про те, що в сучасній історіографії відсутні роботи комплексного характеру, об’єктом дослідження яких виступав би оборонний вимір політики Франції у 1990-х – 2000-х рр., і це дає нам підстави для проведення поглибленого дослідження.
Об’єкт та предмет дисертаційного дослідження дозволяють, а його мета й завдання вимагають використання широкого кола джерел. Для класифікації комплексу джерел застосований принцип розподілу їх за видовою ознакою: 1) документи державних органів влади Франції; 2) міжнародні угоди Франції; 3) офіційні документи міжнародних організацій; 4) промови, матеріали прес-конференцій, публікацій провідних державних діячів та політиків; 5) джерела особового походження, представлені мемуарами президентів Франції, урядовців та експертів, причетних до формулювання або впровадження оборонної політики; 6) періодичні видання; 7) матеріали статистичних та соціологічних досліджень; 8) довідкова література.
До найбільш значущих джерел нашого дослідження належить перша група. Головним документом, який визначає законодавчу структуру держави та вказує відповідальність щодо впровадження оборонної політики, є Конституція Франції. Політика безпеки та оборони читко окреслена у трьох ключових документах – «Білій книзі з питань оборони» (1994 та 2008 рр.), Законі оборонного планування (1994, 1996, 2002 рр.) та у Оборонному бюджеті (щорічно), що ухвалюються урядом та сенатом. Істотним документом оборонного планування є праця під назвою «Нова оборона 1997-2015 рр.» (1996 р.), що був виданий Міністерством оборони Франції. Загальними рисами першої групи документів є їх нормативно-правовий характер.
Франція бере активну участь у міжнародних безпекових процесах. Діяльність за цим напрямком можна простежити на прикладі основних угод та договорів, що були підписані країною, які складають другу групу джерел. У сфері дотримання режиму нерозповсюдження ядерної зброї, зброї масового враження та звичайних озброєнь, Франція підписала й ратифікувала Женевський протокол (1926 р.), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1992 р.), ряд міжнародних угод про заборону випробувань у без’ядерних зонах та ін. Африканська політика Франції базується на низькі двосторонніх військових та військово-політичних договорів з рядом африканських країн французького впливу, що були укладені у 1970-ті – 1990-ті рр.
Третя важлива група джерел поєднує офіційні документи міжнародних організації, до складу яких входить Франція. Країна традиційно перебуває на перших ролях у процесах європейського оборонного співробітництва та у сфері розбудови незалежної європейської політики у галузі безпеки. Великий прогрес за цим напрямком був досягнутий після підписання Маастрихтського договору (1992 р.), Амстердамського договору (1997 р.), Ніццького договору (2001 р.), Лісабонської угоди (2007 р.). Франція є країною-засновником Організації Північноатлантичного договору, що підписала Вашингтонський договір (1949 р.). Атлантичний вектор зовнішньої політики надзвичайно актуалізувався протягом 1994-2008 рр. Ключові політичні документи, що були ухвалені в цей час, зокрема Мадридська декларація (1997 р.), Вашингтонська декларація (1999 р.), Бухарестська декларація (2008 р.), значно вплинули на оборонну політику П’ятої республіки.
Серед джерел четвертої групи центральне місце займають промови та публікації провідних державних діячів та політиків, що у різні часи долучались до втілення безпекової та оборонної політики Франції. Для підготовки дослідження залучена значна кількість статей, промов та інтерв’ю прем’єр-міністрів Е.Балладюра, А.Жюппе, Л.Жоспена, міністрів оборони Ш.Міллона та Ф.Льотарда. Але найбільшу цінність становлять промови, дискурси та інтерв’ю президента Ж.Ширака. Таке бачення обумовлене безумовною винятковістю ролі президента П’ятої республіки у провадженні безпекової та оборонної політики. До недоліків цієї групи варто віднести суб’єктивізм, що необхідно враховувати при висвітленні окремих важливих питань дослідження.
П’яту групу становлять джерела особового походження, представлені мемуарами видатних державних, політичних і військових діячів Франції, які на практиці долучились до розробки актуальної оборонної стратегії та зовнішньої політики. Серед найбільш цікавих та цінних джерел цієї групи варто відзначити авторські праці президентів Франції Ф.Міттерана, Ж.Ширака, прем’єр-міністрів Е.Балладюра, А.Жюппе, Л.Жоспена, міністрів закордонних справ Ю.Ведріна, міністрів оборони Ф.Льотарда, Ш.Міллона, генералів Б.Куше, Ф.Морійона та ін.
Матеріали періодичних видань містять інформаційні документи, дослідження й дискусії із численних методологічних питань та належать до шосту групи. Зважаючи на закритість ресурсів військової інформації, посилання на експертні публікації у пресі переважають у дослідженні тематики. Серед французьких видань варто відзначити «Libération», «Le Monde», «Le Monde Diplomatique», «Politique Etrangère», «Relations Inte
ationales et Stratégiques» та ін..; американських – «Defence Review», «Foreign Affairs», «Foreign Policy» та ін.; британських – «Comparative Strategy», «The Economist», «Financial Times» та ін.
Сьому групу джерел становлять матеріали статистичних та соціологічних досліджень, які дозволяють простежити як процес еволюції оборонних спроможностей Франції, так й динаміку громадської думки у ставленні між нацією та її армією. У роботі в основному використанні дані, наведені такими провідними французькими інституціями, як Центр вивчення моря, Інститут міжнародних відносин та стратегії, Інститут вищих досліджень національної оборони, Французький інститут міжнародних відносин, Фонд стратегічних досліджень, Національний фонд політичних наук, Центр французької документації, Управління інформації та комунікації Міністерства оборони Франції, Управління офіційних видань, Центру документації озброєння.
Джерела довідкового характеру, що становлять восьму групу, надають продуктивний матеріал з точки зору якісних та кількісних перетворень, що відбулись у збройних силах Франції протягом 1994-2008 рр. До таких видань відноситься, довідкове видання «Французькі збройні сили» Британського військового коледжу, довідники SIPRI, «Military Balance» та ін..
Таким чином, під час підготовки дослідження використані джерела різних груп. Варто відзначити, що наведена джерельна база є істотною та достатньою для досягнення мети та виконання завдань цієї дисертації. Обсяг та різнорідність джерел дозволяють, по-перше, забезпечити загальний достатньо високий рівень перевірки достовірності інформації, що використовується, по-друге, розкрити різні аспекти безпекової та оборонної політики Франції, по-третє, здійснити самостійні оригінальні академічні студії.
Теоретико-методологічну основу дослідження складає система загальнонаукових принципів і методів дослідження. Методологічною основою даного дослідження є принцип історизму, який передбачає неупереджений у політичному та ідеологічному відношенні аналіз зібраної інформації, як конкретних історичних обставин, а також використання таких методів, як проблемно-хронологічний, порівняльний, статистичний та ін. Принцип історизму вимагає обов'язкового врахування уроків історії та історичного вітчизняного та світового досвіду, необхідності врахування конкретних історичних обставин характеру періоду закінчення «холодної війни» в Європі, що призвели до пожвавлення європейських інтеграційних процесів та зумовили поступову зміну військової доктрини Франції. Методологічна та теоретико-концептуальна основа дослідження побудована, насамперед, на теоретичних принципах і виражена у фундаментальності організованих процесів розглянутої проблеми. Система поставлених перед дослідником завдань, наявність великої кількості праць та різноманітних джерел вимагають застосування системи методів, які поділяються на загальнонаукові та історичні. Загальнонаукові – порівняння, індукція, дедукція, аналітико-синтетичний, моделювання, логічний, узагальнення, синтезу, системності і всебічності – дозволяють аналізувати синхронні процеси. Серед основних історичних методів, без яких неможливе дослідження проблеми, слід назвати проблемно-хронологічний, який допомагає розглянути передумови формування підходів оборонної автентичності Франції у другій половині ХХ ст., як явища минулого в контексті відповідної історичної ситуації. Іншими важливими історичними методами дослідження є історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний методи та ін. Продуктивне та науково коректне дослідження політики Франції у галузі безпеки та оборони після закінчення «холодної війни» можливе лише в разі застосування системи як загальнонаукових, так й конкретнонаукових принципів та методів.
Другий розділ – «Походження та еволюція оборонного мислення Франції» – складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. «Національна стратегічна культура політики безпеки та оборони» проаналізовані історичні витоки оборонного мислення країни, що формувалось протягом багатьох віків, та зазнало найбільш істотних трансформацій після 1870 р. Тісно поєднана з географією й у багатьох випадках зумовлена цим, французька історія та її соціокультурні елементи сформували підґрунтя сучасної політики оборони. В дисертації визначено, що серед історичних аспектів, які є найбільш актуальними й для сьогоденних дебатів з питань безпеки та оборони, можна виділити п’ять основних тем: стосунки з Німеччиною, взаємини між нацією та армією, французька імперія, зрадливі союзники та важливість військових технологій. Кожне з цих питань відображає французьку національну свідомість та слугує підсиленню у побудові рамок мислення щодо питання оборони, яке наполегливо залишається концептуально реалістичним, державоцентричним, упевненим у власних силах та сфокусованим на зовнішніх загрозах. Час від часу змінюються конфігурація міжнародної системи, характер викликів та загроз. Дисертант наголошує, що сучасні реалії вимагають від оборонних доктрин гнучкості та спроможності до швидкого реагування, модернізації та професіоналізації армії, багатостороннього розвитку збройних сил та інтегрованості до міжнародних командних структур. Втім, французька стратегічна культура зберігає значний вплив на формування зовнішньополітичних засад, безпекових ініціатив та визначення сучасної оборонної стратегії П’ятої Республіки.
У другому підрозділі «Становлення сучасної оборонної стратегії Франції» розкривається сутність сучасної оборонної політики П’ятої республіки, що ґрунтується на міцному фундаменті голлізму. Втім, з 1960-х рр., коли були ухвалена перша голлістська військова доктрина «оборони за всіма азимутами», спрямована на «безпекову незалежність» Франції на противагу засиллю американського впливу на континенті в умовах «холодної війни», відбулися системні зміни. Тож, на початку 1990-х рр. склалася ситуація, коли ані технічні можливості, ані теоретичні засади не відповідали пост-біполярним реаліям. Тривалий процес пристосування традиційної голлістської оборонної стратегії до нових вимог міжнародної системи, що змінилась, логічно призвів до створення документу, який комплексно розглядав оборонну сферу та новітню роль Франції. Дисертант стверджує, що до 1994 р. у Франції існувало важливе осмислення новітніх системних змін, згода щодо природи безпекового клімату після закінчення «холодної війни», осягнення уроків війни у Перській затоці, наслідків Маастріхтского договору у контексті оборони та безпеки, уроків війни у колишній Югославії, складової нової міжнародної ролі Франції, впливу військово-технічного розвитку та нових широких цілей французької оборонної та безпекової політики. Однак це не призвело до появи нового консенсусу – залишались гострі відмінності у таких питаннях, як стосунки Франції з НАТО, ядерна зброя чи оборонний бюджет – втім, це розуміння визначило, що постбіполярне «champ de bataille» оборонних дебатів було чітко окреслене та що ці дебати у Франції все більше зводились до деталізації, ніж до прогнозування широкої політичної лінії, до засобів, ніж до загальної мети, до практичних кроків, аніж до можливості зміни траєкторії. Водночас, автор дисертаційного дослідження доводить, що публікація «Білої книги з питань оборони» у березні 1994 р. була свідченням інтелектуальної зрілості постбіполярної адаптації французької політики безпеки та оборони.
У підрозділі 2.3. «Концептуальні засади оборонної та безпекової політики Франції» аналізується механізм, на якому базується виконання тих чи інших положень військової доктрини, теоретичні засади безпекової стратегії держави. Інституціональне та законодавче забезпечення безпекової політики сприяло пошуку шляхів подолання протиріч та консолідації експертного середовища у пошуку гідної та актуальної моделі розвитку стратегії. Традиційно важливою компонентою голлістської стратегії залишається надзвичайна централізація повноважень щодо формулювання та впровадження безпекової політики у руках президента республіки. Втім, у другій половині 1990-х рр. відбулось переосмислення основних концептуальних засад безпекової та оборонної політики. Відбулись зміни на рівні механізмів впровадження політики, теоретичного обґрунтування напрямків розвитку збройних сил. Дисертант зауважує, що Франція поступово відходить від жорсткої голлістської моделі безпеки до більш гнучкої умовної неоголлістської концепції, яка більше відповідає умовам міжнародної системи, що змінилась
Третій розділ дисертації – «Трансформація оборонних засад Франції наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.» – складається з п’ятьох структурних підрозділів. У підрозділі 3.1. «Ядерна політика та стратегічні збройні сили» визначаються особливості пристосування ядерної доктрини Франції до пост-біполярних умов. Однією з найбільш прогресивних тенденцій у сфері нерозповсюдження та обмеження щодо ядерної зброї є відмова від традиційних ядерних випробувань. Французька програма комп’ютерного моделювання ядерних досліджень (PALEN), розроблена протягом 1990-х рр. спрямована на тривалу підтримку надійності запасів боєголовок без проведення фізичних ядерних випробувань. Стосовно стратегії, автор дисертації відзначає, що протягом «холодної війни» багато в чому Франція була унікальною ядерною державою, коли її force de frappe використовувалась як для стримування радянської загрози, так й для підтримання власного авторитету в міжнародній системі. Франція також утримувалась від застосування або загрози застосування ядерної зброї проти неядерних держав, хоча вона не була повноправним членом Договору про нерозповсюдження. Проаналізувавши різноманітні історичні джерела, дисертант стверджує, що після закінчення «холодної війни» Париж змінив свою ядерну політику подібно до Сполучених Штатів і Великої Британії, підриваючи тим самим силу традиції незастосування. Таким чином, Франція теоретично стала здатною застосовувати свій ядерний потенціал проти неядерної держави або іншого актора міжнародних відносин у відповідь на відверто ворожі, терористичні дії, хоча насправді складно представити реалізацію такої стратегії на практиці.
У підрозділі 3.2. «Військово-морські та військово-повітряні сили» автором розкривається процес технологічної еволюції та стратегічного переосмислення щодо застосування підрозділів ВМС та ВПС Франції. Дисертант доводить, що у період між 1994 та 2008 рр. військово-морські та військово-повітряні сили Франції зазнали досить значних якісних та кількісних змін. Можна простежити тенденцію на скорочення особового складу, що пояснюється процесами професіоналізації армії та скасуванням загальнонаціонального обов’язкового призову. Технічне переоснащення передбачало залучення підрозділів ВМС та ВПС до виконання спільних бойових завдань у складі міжнародних з’єднань, зокрема у форматі Сил швидкого реагування НАТО. Таке бачення цілком відображало прагнення Франції до європейського лідерства у галузі безпеки та оборони.
У підрозділі 3.3. «Наземна армія та національна жандармерія» дисертації висвітлюються зміни у наземних збройних силах та у національній жандармерії, що протягом 1994-2008 рр. пройшли через низку реформ, спрямованих на підвищення рівня мобільності та оперативності військових підрозділів. Задля цієї мети у 2001 р. був остаточно скасований загальнонаціональний військовий призов, відбулася комплексна професіоналізація усіх родів військ. Такий підхід був зумовлений зміною оборонної доктрини, яка передбачала більш гнучке використання наземних збройних сил у відповідь на новітні загрози: тероризм, неконтрольована міграція, наркотрафік тощо.
У підрозділі 3.4. «Військово-промисловий комплекс» досліджуються реструктуризація ВПК Франції, що стала одним з найбільших оборонних викликів за часів президентства Ж. Ширака. Зміни на користь консолідованої та реорганізованої галузі оборонної промисловості поліпшили загальне положення Франції, стимулювавши внутрішню промислову раціоналізацію і реструктуризацію з метою підвищення ефективності та конкурентоспроможності французької промисловості, просуваючи розширення існуючих і створення нових партнерських відносин з європейськими гігантами оборонної промисловості. Беручи до уваги досягнення реформування галузі ВПК, можна стверджувати, що Франція отримала можливості для утримання сучасної мобільної армії з усіма необхідними компонентами та властивостями гнучкого та швидкого реагування на будь-які загрози.
У підрозділі 3.5. «Загрози та завдання сучасної оборонної стратегії Франції» дисертантом вивчено положення основного документу, що направляє безпекову та оборонну політику країни у наші часи, – «Білої книги з питань оборони і національної безпеки», видана у 2008 р. Цей документ позначив поглиблений перегляд Францією засад своєї безпеки та детермінант оборонної стратегії, окреслив нові горизонти військової стратегії Франції. «Біла книга» 2008 р. висвітлює системні зміни, що сталися за п’ятнадцять років у Європі. У її розділах розглядаються зв’язок між глобалізацією та стратегією національної безпеки, новітні міжнародні та європейські амбіції Франції, переоцінюється ставлення до співпраці у військовому секторі з Організацією Північноатлантичного договору, замальовується нова стратегія дій та так звана «дорожня карта» реформ. Документ надає комплексне уявлення щодо нової ролі Франції у Європі, як провідного активного гравця міжнародних відносин. Дисертант доводить, що реформування оборонного сектору у 1994-2008 рр. заклало фундамент та створило умови для майбутнього розвитку країни у якості лідера, ключового європейського безпекового гравця.
Четвертий розділ дисертації – «Міжнародне співробітництво Франції у безпековій та оборонних сферах» – складається з трьох структурних підрозділів.
Підрозділ 4.1. «Франція у процесах європейського військово-оборонного співробітництва» простежує процес інституалізації спільної європейської політики у галузі безпеки та роль Франції у цьому явищі. В дисертації виявлено, що еволюція європейського оборонного співробітництва, яка вилилась у створення «Єврокорпусу», об’єднань ЄВРОФОР та ЄВРОМАРФОР та ін., відбувалася, переважно, під проводом Франції та Німеччини. Дисертант стверджує, що європейське оборонне будівництво – складний та тривалий процес, успіх якого залежить від рішучості лідерів великих європейських країн та бажання віднайти європейську ідентичність не на користь традиційним національним інтересам. Очолювана харизматичними лідерами, Франція з 1994 р. зробила багато зусиль у напрямку втілення європейської оборонної ідентичності, стала рушійною силою і прикладом для партнерів по ЄС, мотором його діяльності, як це було в минулому. Пройшовши основні етапи становлення, внаслідок підписання Маастріхського, Амстердамського, Ніццького та Лісабонського договорів, Спільна зовнішня політика й політика безпеки ЄС набула більш-менш чітких контурів, надаючи «організму ЄС» політичної ваги.
У другому підрозділі – «Роль Франції в НАТО» – показані етапи співпраці між провідною бепековою установою у північноатлантичному регіоні та П’ятою республікою, яка протягом тридцяти років провадила власний незалежний курс щодо політики безпеки та оборони. Дисертантом з’ясовано, що відносини між Францією та Північноатлантичним Альянсом протягом 1994-2008 рр. значно еволюціонували. Альянс зазнав трансформацій, перетворившись на ключового безпекового гравця в світі, єдину ефективну систему з можливістю глобальної дії. Звертається увага на те, що Франція у 1990-ті – 2000-ні рр., навіть офіційно не входячи до військових структур НАТО, активно брала участь у всіх операціях Організації Північноатлантичного договору. Також у дослідженні показано, що, вперше після 1967 р. нова стратегія, визначена «Білою книгою» 2008 р., розглядає Північноатлантичний Альянс у якості ключового безпекового інструменту у світі. Тож, логічним підсумком для Франції стала повна реінтеграція країни до структур НАТО, в першу чергу до Комітету оборонного планування, яка була офіційно проголошена у 2009 р.
У підрозділі 4.3. «Франція як глобальний актор» автор розкриває основні напрями глобальної політики Франції на сучасному етапі, спрямовані безпосередньо на захист та збереження умовної колоніальної спадщини, культурної та політичної залежності окремих територій та, навіть, суверенних країн Африки, Океанії та Центральної Америки. Дисертант умовно поділяє їх на «місії присутності», «місії суверенітету» та «місії з дотримання миру», відзначаючи, що всі зазначені місії спрямовані на створення передумови глобальної дії, хоча вони й значно різняться за цілями та завданнями, які відводить їм зовнішня політика Франції. «Місії з дотримання миру» у форматі ООН найбільше пов’язані з зовнішньою політикою та міжнародним співробітництвом. «Місії суверенітету» спрямовані на захист заморських департаментів і територій Франції, що свідчить про імперське минуле країни. Втім, найбільш актуальним та красномовним напрямком глобальної політики залишаються «місії присутності».
|
