| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми та її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, окреслено предмет і об’єкт, хронологічні й територіальні межі, мету й завдання, розкрито методологічну базу, наукову новизну та практичне значення дисертаційної праці.
У першому розділі „Міграції кочівників у степах Європи: характеристика джерел, історіографія проблеми” охарактеризовано джерельну базу та проаналізовано стан наукового розроблення проблеми. Розділ складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1. „Історіографія досліджень творів арабомовних авторів ІХ – Х ст. як джерело інформації про кочівників Європи” розглянуто історіографію проблем, пов’язаних з дослідженням міграції кочівників, у межах тематичних напрямів джерелознавчих досліджень.
Наукові пошуки на вивчення спадщини окремих представників арабської писемної традиції доби раннього середньовіччя, у яких міститься інформація про кочові етноси Європи, були здійснені Я. Голіусом, В. Аузлі, І. Мьоллером, Ш. Дефремері, Д. Хвольсоном, Б. де Мейнаром і П. де Куртейем, М. де Гує, А. Зекі Валіді Тоганом, А. Ковалевським, В. Бейлісом.
Дослідження, спрямовані на виокремлення текстів про територію й населення Східної Європи з наданням докладного коментаря етнонімів, представлені науковими працями М. Д’Ербело, А. Гаркаві, Ф. Вестберга, Й. Маркварта, В. Мінорського, Т. Левицького, К. Макартні, М. Д'Оссона, Б. Заходера, Т. Калініної, В. Крюкова.
Вивченням історії розвитку арабської географії займалися Ж. Рено, А. Кримський, Й. Крамерс, І. Крачковський, А. Мікель. Їхні наукові розвідки дали можливість виявити ступінь вірогідності та характерні ознаки того джерельного матеріалу, що містить інформацію про кочові етноси Європи. Окрім того, нами були враховані дослідження інформації арабомовної літератури про кочові етнічні спільноти у зв’язку з конкретними історичними подіями, представлені науковими працями А. Шбула, К. Грота, П. Голубовського, М. Артамонова, А. Новосельцева, С. Плетньової, В. Кузнецова.
Отже, незважаючи на досягнуті у світовій арабістиці успіхи з приводу досліджень інформації арабомовних авторів про кочівників Європи, не було враховано аспект їхньої міграції та не здійснено комплексного аналізу повідомлень про кочові етнічні спільноти загалом.
У підрозділі 1.2. „Арабські географічні твори як джерела інформації про міграції кочівників у степах Європи” представлено огляд основних джерел дисертаційної праці – арабських писемних географічних творів ІХ – Х ст., у яких міститься інформація про міграції кочівників ранньосередньовічної Європи.
У першу чергу це твори математичного жанру, які надають координатні показники розміщення низки етносів, зокрема кочових, до яких належать „Кітβб сζрат ал-ард” („Книга картини Землі”) ал-ωвβрізмí (пом. у 850 р.), „Кітβб ‘аджβ’іб ал-аπβлíм ас-саб‘а” („Книга чудес семи кліматів”) Сухрβба (пер. пол. Х ст.), „Кітβб зíдж аτ-τβбí” („Книга сабієвських астрономічних таблиць”) ал-Баттβнí (пом. у 939 р.) та „Кітβб ал-ψаракат ас-самβўіййа ўа джаўβмі‘ ‘ілм ан-нуджζм” („Книга про небесні рухи і звід науки про зірки”) ал-Фарξβнí (пом. у 861 р.).
Другу групу джерел становлять арабські географічні твори описового жанру, найбільш яскравими з яких були твори „Кітβб ал-масβлік ўа-л-мамβлік” („Книга шляхів й царств”) Ібн ωурдβθбеха (пом. у 912/913 р.), „Кітβб ал-булдβн” („Книга країн”) ал-Йа‛кубі (пом. у 897 або 905 р.), „Кітβб ал-а‘лβπ ан-нафíса” („Книга коштовних дорогоцінностей”) Ібн Руста (пер. пол.. Х ст.), анонімний твір Х ст. „Кітβб аϊбβр аз-замβн ўа ‘аджβ’іб ал-булдβн” („Звістки часу й дивини країн”) або „Муϊтаτар ал-‘аджβ’іб ва-л-гарβ’іб” („Скорочення дивин та чудес”) та анонімний перськомовний трактат Х ст. „χудζд ал-‘βлам мін ал-машріπ ілβ-л-маξріб” („Області світу зі сходу на захід”). Зазначена група джерел дозволяє реконструювати певні особливості розвитку кочових спільностей досліджуваного історичного періоду із зазначенням місця їхнього мешкання й структури суспільно-політичного устрою.
Третю групу джерел складають твори „класичної школи” арабської середньовічної літератури, до яких належать праці ал-Іτφβϊрí (пер. пол. Х ст.) „Кітβб ал-масβлік ўа-л-мамβлік” („Книга шляхів і царств”) та Ібн Хаўπала (др. пол. Х ст.) „Кітβб ал-масβлік ўа-л-мамβлік” („Книга шляхів і царств”). Вони містять фрагментарні згадки про кочові етноси, присвячені опису європейських країн, і дозволяють відновити ареал розселення печенігів і тюрків.
До четвертої групи джерел увійшли твори літературного жанру „адаб” „Мурζдж аѳ-ѳахаб ўа ма‘βдін ал-джаўβхір” („Золоті луки й родовища коштовностей”) і „Кітβб ат-танбíх ва-л-ішрβф” („Книга попередження й перегляду”), ал-Мас‘ζдí (пом. у 956 р.) та „Кітβб ал-булдβн” („Книга міст”) Ібн ал-Фаπíха (пер. пол. Х ст.).
Окрім того, як додаткові джерела були використані записки мандрівників Х ст. Ібн Фадлβна (пер. пол. Х ст.) та Абζ Дулафа (др. пол. Х ст.), а також твори арабських істориків. До останніх слід віднести твір ал-Йа‘πζбі, а саме його „Т’арíϊ” („Історію”), твір „Т’арíϊ ар-русул ва-л-мулζк” („Історія посланників й царів”) аφ-υабарі (пом. у 923 р.) та „Кітβб ал-бад’ ўа-т-та’рíϊ” („Книга творіння й історії”) ал-Маπдісí (др. пол. Х ст.).
Для аналізу інформації арабських джерел широко залучалися джерела неарабського походження, тобто твори античних географів Клавдія Птолемея (пом. у 165 р.), Страбона (пом. у 24 р. н.е.), сирійські хроніки VI ст., твори візантійських авторів Прокопія Кесарійського (пом. після 565 р.), Менандра Протектора (др. пол. VI ст.), Льва Диякона (пом. біля 1000 р.), Феофана (др. пол. VI ст.), Костянтина VII Багрянородного (пом. у 959 р.), „Вірменську географію” VI ст. та хозарську переписку Х ст.
У другому розділі „Сюжети про висхідні регіони міграції кочівників в арабській географічній літературі ІХ – Х ст.”, який складається з двох підрозділів, аналізуються дані про первісний ареал мешкання кочових етнічних спільностей.
У підрозділі 2.1. „Відомості про первісний ареал мешкання аланів, асіїв і аорсів у повідомленнях арабських писемних джерел ІХ – Х ст.” піддано дослідженню звістки арабських авторів, що дозволяють висунути деяке припущення про прабатьківщину іраномовного етносу аланів. За інформацією ал-ωвβрізмí, вона була розташована на схід від ріки Волги, тобто в межах названої Клавдієм Птолемеєм „Скіфії” та „Азіатської Сарматії”. Окрім того, збереглися певні фрагментарні уявлення ал-Мас‘ζдí про етнічно споріднений аланам етнос аорсів. Ібн Руста зазначає сусідство аланів з етнічним угрупуванням асів, що слід розцінювати як усвідомлення арабським географом їхньої етнічної близькості при наявності різниці в назві між ними. Арабські географічні писемні джерела засвідчують уявлення про прабатьківщину іраномових етносів як єдиний етнічний масив аорсів, асіїв та аланів, що охоплював великий пояс степів Середньої Азії, східної частини Каспійського моря до Волзько-Донського межиріччя. Уявлення арабських географів збігаються з давньокитайськими та античними джерелами й знаходять своє підтвердження в археологічних матеріалах, що вказують на значну роль аорсів та асіїв на формування ранньосередньовічного кавказького етносу аланів.
У підрозділі 2.2. „Уявлення арабських учених про прабатьківщину угорських і тюркських кочових спільнот” піддаються аналізові уявлення арабських учених про прабатьківщину угро-тюркських кочових спільностей. На основі відомостей арабських учених-географів (Ібн Руста, Ібн ωурдβθбех, ал-Мас‘ζдí) установлено первісний ареал мешкання етносу мадярів, східна межа якого збіглася з територією первісного розселення мадярів у Прикам’ї та в Приураллі, а західна її частина розташовувалася в межах межиріччя Нижнього Дніпра та Нижнього Дунаю. Хозари в уявленні частини арабських авторів (χудζд ал-‘βлам, аφ-υабарі) є найближчими родичами тюрок і досить часто сприймалися як частина тюркської кочової спільності. З іншого боку, ряд арабських авторів (ал-Фаπíх, Ібн Руста, ал-Мас‘ζдí) виділяють хозарів як окремий від тюрків етнос. Представники арабської „математичної” писемної традиції (ал-Баттβнí, ал-Фарξβнí) надають інформацію про „країну ат-Турк”, під якою розумілися тюркські кочові племена степів Південного Приуралля, Західного Сибіру й тюркомовне населення Центральної Азії. Складовою частиною угро-тюркського етнічного масиву в степах Каспійсько-Азовського межимор’я в другій половині V ст. був етнос „ас-Сарíр”. Ідентифікація семантики означеного етноніма безпосередньо вказує на територію прикаспійської частини європейських степів, Кавказьких гір до Дербенту, яку заселяли етноси савірів, аварів, барсилів та оногурів.
Синхронне зіставлення інформації арабських звісток (Ібн Руста, ал-Мас‘ζдí, „χудζд ал-‘βлам”) з твором Костянтина Багрянородного дозволило локалізувати первісний ареал мешкання печенігів у межах між Уральськими горами й правим (західним) берегом Волги. У досліджуваних фрагментах ідеться про період, що передував витісненню печенігами угорського кочового етносу із зазначеної території. Етнонім „ξузз” становить арабське позначення тюркського етносу огузів. Термін „огуз” на самому початку міг позначати просто „племена”, „об’єднані племена”, яке потім перетворилося на етнічну самоназву широкого семантичного значення, а саме: токуз-огуз – „дев’ять племен”, уч огуз – „три племені”. Повідомлення арабських географічних джерел (ал-ωвβрізмí, Ібн ωурдβθбеха, аφ-υабарі) дозволяє припустити, що семантика цього терміна поширюється не на уйгурів загалом, а лише на ту її частину, яка мешкала в Східному Туркестані.
Третій розділ „Відображення міграцій кочівників у східноєвропейській зоні степів і лісостепу у творах арабських географів ІХ – Х ст.” присвячено виокремленню, систематизації та аналізу уявлень арабських ерудитів про міграції кочівників степовою смугою Східної Європи. Він складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. „Звістки про міграції іраномовних племен у творах арабських географів математичного жанру” відображено географію розселення іраномовних племен у творах арабських географів математичного жанру. Семантика етноніма „ал-Лβн” у творах ал-ωвβрізмí та ал-Фарξβнí поширюється на сучасних їм аланів, які згідно з археологічними даними можна простежити у двох центрах розселення аланів у ІХ ст., а саме в Центральному Прикавказзі (кавказькі аси) і Середньому Подонні. Цей територіальний простір збігається з „Азіатською Сарматією” Клавдія Птолемея, яку можна локалізувати у Волзько-Донському межиріччі.
Деяке припущення про етапи міграції іраномовних кочових етносів у попередній період дозволяють висунути звістки про язигів у творах ал-Баттβнí, Сухрβба та ал-ωвβрізмí. Уявлення арабських географів про перебування язигів у степах Північного Приазов’я („язиги меотійські”) та Центральної Європи („язиги-метанасти”) були запозичені з географічного твору Клавдія Птолемея.
У підрозділі 3.2. „Перебування болгар у Північнопричорноморській зоні степів в уявленні арабських географів ІХ – Х ст.” проаналізовано звістки арабських географів про різні за хронологією етапи перебування болгарського етносу в степах Приазов’я та Північного Причорномор’я.
Певними відгуками уявлень про перебування протоболгарського етносу в степах Східної Європи є повідомлення про етнос „в.л.нд.р”, що трапляється в арабській та близькій до неї перськомовній географічній літературі. Графіка написання цього терміна збігається зі схожими формами написання цього етноніма, що містяться в єврейсько-хозарській переписці, у творах ал-Мас‘ζдí, ал-Гардíзí, „χудζд ал-‘βлам”і є транскрипцією того ж імені, яке у вірмен позначалось як „огхондор”, у візантійців – „уногундури” або „оногури”. Вони були болгарським племенем, яке в 60-ті рр. V ст. до VII ст. мешкало на північ від Кавказьких гір, на схід від Азовського моря в Кубанському регіоні.
Після розпаду Великої Болгарії наприкінці VII ст. болгари Приазов’я утворили групу підлеглих хозарам Кубанських болгар, пізніше відомих під назвою „Чорні болгари”, які розташовувалися між Дніпром та Хазарією, займаючи частину давньої області кутригурів або котрагів на захід від Дону. Відголоском уявлень про цей період існування арабського етносу є розміщення ал-Мас‘ζдí болгар на північ від Азовського моря. У свою чергу автор „χудζд ал-‘βлам” розташовує внутрішніх болгар не поблизу Середньої Волги та Дунаю, а поряд з Азовським морем. Саме тому ми припускаємо, що під „внутрішніми болгарами” він розумів чорних болгар.
Болгари в уявленні представників „математичного” жанру арабської географічної науки залюднювали „Європейську Сарматію” Клавдія Птолемея, до складу якої в ІХ ст. входили дунайські болгари, кримські уногундури й частина кутригурів Середнього Подінців’я, що утворили єдиний простір угро-тюркської етнічної спільності, який належить ототожнити з матеріальними культурами Південно-Східної Європи.
У підрозділі 3.3. „Перебування мадярів у степовій смузі Дунайсько-Донського межиріччя за повідомленнями арабомовної географічної літератури” подано аналіз повідомлень про перебування мадярів у степовій смузі Дунайсько-Донського межиріччя. Семантика етноніма „ал-Маджξаріййа” Ібн Руста поширюється на територіальний простір „Ателькузу”, зазначений Костянтином Багрянородним, який охоплював степи північно-західного Причорномор’я від Дніпра до Дунаю, оскільки зона лісостепів, яка прилягала до них, була на той час зайнята слов’янами. За повідомленням цього візантійського автора угри були витіснені з Північного Причорномор’я печенігами, які оселилися на їхньому місці за 50 – 55 років до того часу, коли він писав свій твір, тобто в останніх роках ІХ ст., а саме в проміжку з 894 до 899 рр. А їхня поява в межах означеного ареалу приблизно визначається роками візантійсько-болгарської війни 836 – 837 рр. У цей час мадяри мешкали поблизу від Дунаю, тобто вже знаходилися в межах країни Ателькузу. Ніяких повідомлень про мадярів у Причорноморській степовій зоні раніше, ніж у ІХ ст., немає.
Текстологічний аналіз згадок Ібн Руста засвідчує збереження родового характеру семантики наведеного етноніма в умовах, коли мадяри становили кочове населення межиріччя Нижнього Дніпра та Нижнього Дунаю. Текст цього історичного джерела вказує на кочовий спосіб життя мадярів. Окрім того, у досліджуваному документі йшлося про захоплення слов’ян угорцями й продаж їх у рабство до візантійців у місті Керч. Це вказує на факт відсутності асиміляції мадярського кочового союзу зі слов’янським осілим етносом.
У підрозділі 3.4. „Арабські географічні писемні джерела про переселення печенігів до степів Північного Причорномор’я” фрагментарно відтворено інформацію арабських авторів про період перебування печенігів у степах Північного Причорномор’я. Установлено, що представники „класичної школи” арабської географії позначали цей етнос етнонімом „Баджнβк” та зазначали його сусідство з хозарами, мадярами та Візантією. Печеніги згадуються в контексті інформації про інший споріднений тюркомовний етнос, а саме про башкирів. Ал-Мас‘ζдí повідомив про війни між печенігами й візантійцями, що відбувалися близько 935 р., імовірно, по інший бік Дунаю. При цьому він зазначив, що країна печенігів знаходиться на захід від земель хозарів.
В окремих випадках в арабських джерелах має місце контамінація відомостей про первісний регіон мешкання печенігів, що охоплював часи перебування цієї людності у Волзько-Уральському регіоні, і другий, що настав після опанування ними Дунайсько-Донського межиріччя. При цьому семантика етноніма, що означає печенігів, поширюється на обидва названі територіальні простори.
У четвертому розділі „Уявлення вчених Арабського халіфату ІХ – Х ст. про територіально-політичні утворення кочівників у Середньодунайській низовині”, який складається з трьох підрозділів, подано характеристику та текстологічний аналіз відомостям про перебування кочівників у Центральній Європі.
У підрозділі 4.1. „Звістки арабських географів ІХ – Х ст. про перебування аварів на Середньому Дунаї” піддаються аналізові уявлення арабських географів про перебування аварів на Середньому Дунаї. Термін „ал-Абар” є арабською формою грецького етноніма „аврес” / Αβαροι /, яким у візантійських ранніх середньовічних писемних джерелах позначалося об’єднання кочових племен, відомих під етнічною назвою „авари”.
Писемні звістки арабів-географів (Ібн ωурдβθбех, Ібн ал-Фаπíх, ал-Мас‘ζдí) указують на близькість розташування етносу до Візантії та Болгарії. Семантика етноніма „ал-Абар” відповідає паннонським аварам доби Аварського каганату, який панував у Центральній і Південно-Східній Європі в VI – VIII ст. Етнонім „ал-Абар” міг також бути політонімом, яким позначалися всі народи, що складали Аварський каганат. У звістках арабських географів авари позначаються в якості географічних сусідів слов’ян, що свідчить про низький рівень асиміляції слов’янського етносу домінантним тюркським компонентом.
У підрозділі 4.2. „Етноісторичні процеси в середовищі дунайських болгар за даними арабів-географів ІХ – Х ст.” досліджено інформацію про етноісторичні процеси в середовищі дунайських болгар. В арабській географічній літературі самоназва етносу болгар має різну графіку написання і, як наслідок, різне семантичне навантаження в кожному конкретному випадку. Найпоширенішим терміном, який позначає болгарський етнос, є етнонім „Бурджβн”. Окрім цього, арабська графіка подає ще чотири подібних форми написання цього терміна: „Булξβр”, „Булкβр”, „Бурξβр” та „ал-Бурξаз”. Більшість цих арабських форм написання назви етносу болгар позначають кінцевий етап міграції та етногенезу болгар, а саме період існування Дунайської Болгарії. Винятком є використання етноніма „ал-Бурξаз” у творі ал-Мас‘ζдí, у якому має місце контамінація даних про Волзько-Камську, Чорну й Дунайську Болгарії. Етнонім „Булкβр” арабські географи використовують для позначення Волзької Болгарії. Арабські географічні джерела надають певні уявлення про зовнішню політику дунайських болгар та їхні війни проти Візантії у VIII – IX ст. Паралельно з інтенсивними війнами в Дунайській Болгарії відбувався процес еволюції їхнього суспільно-політичного та економічного ладу, що було зафіксовано у творах арабської географічної літератури. Зокрема, є повідомлення й про залишки родоплемінного устрою в болгар („Звістки часу”), й уявлення про правителя болгар у якості єдиного правителя-царя, який стояв на чолі всієї держави дунайських болгар (ал-Мас‘ζдí, Ібн Руста).
За етнічним складом населення названа держава була неоднорідною, слов’яно-тюркською. Саме тому протягом VIII – першої половини IX ст. у Дунайській Болгарії відбувався процес поступової асиміляції слов’янами тюрків-болгар. Про ступінь інтенсивності процесу асиміляції можна мати певне уявлення, ґрунтуючись на тому факті, що Ібн ωурдβθбех, Ібн ал-Фаπíх, Ібн Хаўπала та ал-Іτφβϊрí уважали слов’ян та болгар окремими етнічними спільностями. Це свідчить про те, що не відбулося змішування цих двох етносів, а асиміляційні процеси ще не були інтенсивними, що було характерно для болгарського суспільства VII – VIII ст. Однак, поступове завершення цього процесу можна простежити за твором ал-Мас‘ζдí, який констатував цей факт у Х ст.
У підрозділі 4.3. „Локалізація й генеза суспільно-політичного та етнічного розвитку угрів у Паннонії за відомостями вчених-географів ІХ – Х ст.” розглянуто звістки вчених-географів про локалізацію й генезу суспільно-політичного та етнічного розвитку угрів у Паннонії. В арабській географічній писемній традиції першої половини Х ст. простежується поступове зникнення етнічної назви „ал-Маджξаріййа”. Разом з тим, виявляються значні зміни семантики арабської передачі етноніма, що позначав суто європейський етнос, а саме германців-лангобардів. Це свідчить про те, що досліджувані арабські повідомлення виникли після відходу мадярів з території „Ателькузу” на захід під тиском печенігів. Ця міграція безпосередньо пов’язана з болгаро-печенізькою навалою на „Ателькузу”, яку відносять до 894 – 895 рр. А отже, у Х ст., на час життя арабських географів мадяри вже стали домінантною силою на Середньому Дунаї, розгромивши Великоморавську державу. Ця історична ситуація й була зафіксована в уявленні ал-Мас‘ζдí та Ібн Руста. Однак, у той самий час мала місце явна контамінація відомостей про лангобардів Апеннінського півострова та мадяр Середньодунайської низовини. Зміна самоназви досліджуваної етнічної спільності з родового (мадяри) на видове (угри) поняття, на наш погляд, відбулася тому, що після заселення нею території Паннонії й здобуття там нової батьківщини вона потрапила в слов’яно-германське етнічне оточення, що спричинило впровадження тієї самоназви, яка визначала її відмінність від сусідів уже виключно за етнічною, а не за племінною ознакою. На нашу думку, контамінація даних щодо угрів та лангобардів може також бути пояснена активізацією зовнішньополітичного впливу мадярів та здійснення ними походу до Північної Італії наприкінці ІХ ст.
Окрім того, наші джерела фіксують зміни суспільно-політичного устрою угрів від подвійного характеру влади (Ібн Руста) до централізованого Угорського королівства („χудζд ал-‘βлам”). Це відповідало історичним реаліям Х ст., коли вождь союзу племен на чолі з династією Арпадів перетворився не у верховного власника всіх земель, зайнятих уграми, а у власника земель на території свого племені. Залишаючись на чолі союзу племен, Арпади перетворилися в носіїв територіального суверенітету над однією з областей, зайнятою цим союзом. Арабомовна географічна література фіксує певний етап історичного розвитку мадярів, а саме їхній перехід від кочової до землеробської форми ведення господарства, від варварства до цивілізації, що відбувалося під час освоєння кочовиками Паннонської рівнини.
Ousley William. The Oriental geography of Ebn Haukal, an Arabian traveller of the tenth century. Translated from a manuscript in his own Possession, collated with one preserved in the Library of Eton College / William Ousley. – London : Printed at the Oriental Press by Wilson& Co., wild-court Lincoln’s inn fields, 1800. – 327. [12] p.; Хвольсон Д. А. Известия о хазарах, буртасах, болгарах, мадьярах, славянах и русских Абу Али Ахмеда Бен Омар ибн Даста, неизвестного доселе арабского писателя начала X века, по рукописям Британского музея / Д. А. Хвольсон. – Санкт-Петербург : Тип. Императ. Акад. Наук, 1869. – XIII, 199 с.; Бейлис В. М. Сочинения ал-Мас‛уди как источник по истории Восточной Европы Х века : дис. … канд. ист. наук / Бейлис Владимир Михайлович. – М., 1963. – 397 с.
Гаркави А. Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с половины VII до конца IX века по Р. Х.) / А. Я. Гаркави. – Санкт-Петербург : Тип. Императ. Акад. Наук, 1870. – IX, 308 с.; Marquart J. Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge. Ethnologische und historish-topographische Studien zur Geschichte des 9 und 10 Jahrhunderts (ca. 840 – 940) / von J. Marquart. – Leipzig : Dieterich'sche Verlagsbuchhandlung Theodor Weicher, 1903. – L, 557 s.; Hudud al-‛alam. „The Regions of the World”. A Persian Geography 372 A.H. – 982 A.D. / [translated and explained by V. Minorsky; With the prefase by V. V. Barthold]. – London : Gibb. Memorial Series. New Series XI, 1937. – XX, 524 p.; Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе / Б. Н. Заходер. – Москва : Вост. лит., 1962 – 1967. – Т. ІІ : Булгары, мадьяры, народы Севера, печенеги, русы, славяне / отв. ред. Л. А. Семенова, А. И. Фалина. – 1967. – 210 с.
Крачковский И. Ю. Избранные сочинения : в 6 т. / И. Ю. Крачковский; пред. ред. кол. В. А. Гордлевский. – Москва – Ленинград : АН СССР, 1954 – 1959. – Т. IV : Арабская географическая литература / отв. ред. Г. В. Церетели. – 1957. – 919 с.
Артамонов М. И. История Хазар / М. И. Артамонов. – Ленинград : Гос. Эрмитаж, 1962. – 523 с.; Новосельцев А. П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа / А. П. Новосельцев. – Москва : Наука, 1990. – 263 с.
Das Kitab surat al-ard des Abu Ğa‛far Muhammad Ibn Musa al-Huwarizmi / [herausgegeben nach dem handschriftlichen Unicum der Bibliothèque de l’Université et régionale in Strassburg (cod. 4247) von Hans v. Mžik] // Bibliothek arabischer Historiker und Geographen: Bd. 1 – 5 / [herausgegeben von Hans v. Mžik]. – Leipzig : Verlag „Walter de Gruyter und Co.”, 1926 – 1930. – Band 3. – 1926. – 162 s.; Suhrab. Aja’ib al-aqalim as-sab’ah // Bibliothek arabischer Historiker und Geographen / [herausgegeben von Hans v. Mžik]. – Leipzig : Verlag „Walter de Gruyter und Co.”, 1926 – 1930. – Band 5. – 1930. –146 s.
Kitab al-Masalik wa’l Mamalik (Liber viarum et regnorum) auctore Abu’ Kasim Obaidallah ibn Abdallah ibn Khordadhbeh et Excerpta e Kitab al-Kharadj auctore Kodama ibn Dja’far // Bibliotheca geographorum arabicorum / [edidit M. J. de Goeje]. – Lugduni Batavorum: Verlag von E. J. Brill, 1870 – 1894. – Рars VI. – 1889. – XXIII, 216, 308 p.; Kitab al-a‛lak an-nafisa auctore Abu Ali Ahmed ibn Omar ibn Ruste et Kitab al-Boldan auctore Ahmed ibn Abi Jakub ibn Wadih al-Katib al-Jakubi // Bibliotheca geographorum arabicorum / [edidit M. J. de Goeje]. – Lugduni Batavorum : Verlag von E. J. Brill, 1870 – 1894. – Рars VII. – 1892. – VIII, 373 p.
Viae et regna. Descriptio ditionis moslemicae Abu’ Kasim Ibn Haukal // Bibliotheca geographorum arabicorum / [edidit M. J. de Goeje]. – Lugduni Batavorum : Verlag von E. J. Brill, 1870 – 1894. – Pars II / 1. – 1873. – VIII, XXII, 406 p.; Viae regnorum. Descriptio ditionis moslemicae auctore Abu Ishak al-Farisi al-Istakhri // Bibliotheca geographorum arabicorum / [edidit M. J. de Goeje]. – Lugduni Batavorum : Verlag von E. J. Brill, 1870 – 1894. – Pars I. – 1870. – VIII, 328 p.
Maçoudi. Les Prairies d’or / [texte et traduction par C. Barbier de Meynard et Pavet de Courteill] // Société Asiatique: collection d’ouverages orientaux. – Paris : Edition “Imprimerie Imperiale”, 1863 – 1877. – Tome premier. – 1863. – XII, 572 , [8] p.; Kitab at-tanbih wa’l ischraf auctore al-Masudi. Accendunt indices et glossarium ad tomos VII et VIII // Bibliotheca geographorum arabicorum / [edidit M. J. de Goeje]. – Lugduni Batavorum : Verlag von E. J. Brill, 1870 – 1894. – Рars VIII. – 1894. – XLIX, 508 p.
Le livre de la création et de l’histoire Abou Zéid Ahmed ben Sahl el-Balkhi (de Motahhar ben Tahir el-Maqdisi attribué à Abou Zéid Ahmed ben Sahl el-Balkhi) / [publié et Traduit d’après le manuscrit de Constantinopole par M. Cl. Huart]. – Paris : Publicationes de l’Ecole des Langues Orientales Vivates, 1899 – 1919. – Tome premier. – 1899. – XVI, 208 , 208, [9] p.; Annales quos scripsit Abu Djafar Mohammed ibn Djarir at-Tabari cum aliis / [edidit M. J. de Goeje; recensucrunt Jacob Barth et Theodor Noldeke]. – Lugduni Batavorum: Verlag von E. J. Brill, 1871 – 1889. – Prima series. – Vol. II. – 1881 – 1882. – XIII, 1072, [4] p.
Константин Багрянородный. Об управлении империей : текст, перевод, комментарий / ред. Г. Г. Литаврин, А. П. Новосельцев. – Изд. 2-е, испр. – Москва : Наука, 1991. – 494 с.; Пигулевская Н. В. Сирийские источники по истории СССР / Н. В. Пигулевская. – Москва – Ленинград : Изд-во АН СССР, 1941. – 172 с.; Claudius Ptolemy. The Geography / Ptolemy Claudius; translated and edited by Edward Luther Stevenson. – New York : New York Public Library, 1932. – XVI, 167, [57] p.; Патканов К. Из нового списка географии, приписываемой Моисею Хоренскому // Журн. министерства нар. просвещения. – Санкт-Петербург : Тип. В. С. Балашева. – 1883. – Ч. CCXXVI. – С. 21 – 32.
Claudius Ptolemy. The Geography / Ptolemy Claudius; translated and edited by Edward Luther Stevenson. – New York : New York Public Library, 1932. – P.144.
|
