ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК У М.КАНЕВІ (1925-2005 рр.)



Название:
ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК У М.КАНЕВІ (1925-2005 рр.)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, об’єкт і предмет дослідження, окреслено його хронологічні межі, аргументовано наукову новизну та практичне значення, представлено апробацію здобутих результатів.

У першому розділі „Стан наукової розробки теми, джерельна база та методи дослідження”, який складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, охарактеризовано стан наукової розробки теми, джерельну базу, методи і принципи дослідження.

У підрозділі 1.1 Історіографія теми визначено повноту та загальний стан наукової розробки теми дослідження. Незважаючи на важливість теми дослідження та наявність публікацій, вона залишається недостатньо розробленою в історіографічному плані. В історіописанні з обраної нами для вивчення теми умовно розрізняємо історіографію: 1) радянську; 2) сучасну; 3) українську діаспорну.

Питання збереження історичної спадщини вперше порушувалося фахівцями у 20-х роках XX століття. Так, дослідження відомого вченого-дослідника старовини М. Біляшівського про унікальність та історичну цінність канівських гір, призвели до думки українського геолога, художника, академіка В. Різніченка про створення тут державного заповідника, який би сприяв гідному вшануванню пам’яті Т.Г.Шевченка.

            У радянський період важливе значення для нашого дослідження мають путівники по музею Т.Г.Шевченка, які, як правило, випускалися в ювілейні роки та висвітлювали історію створення музею та побудови пам’ятника Т. Шевченку на Чернечій горі в Каневі. Серед робіт, у яких приділено увагу створенню та розвитку Шевченківського національного заповідника у місті Каневі, можна виокремити праці В. Баса, В. Біленко, Я. Данилова, С. Кілессо, М. Іщенка, А. Носова, П. Шестопала. Характерним є те, що вони написані не істориками-професіоналами, а директорами заповідника, краєзнавцями, тому носять ознайомчий характер.

            У сучасній історіографії важливе місце в контексті нашого дослідження становлять роботи працівників Шевченківського національного заповідника у м. Каневі. Серед них важливе місце належить монографії провідного наукового співробітника Шевченківського національного заповідника у м. Каневі З.П.Тарахан-Берези , яка побачила світ у 1998 р. У цьому унікальному виданні простежено історію створення заповідника у Каневі у 1925 р. та його подальший розвиток до середини 1990-х років.

Окремі питання, дотичні до порушеної нами теми, знайшли відображення у монографіях і статтях С.А. Брижицької. Інтерес для нашого дослідження становлять і праці канівських краєзнавців М. Іщенко та І. Сорокопуда, в яких фрагментарно висвітлено історію становлення Шевченківського національного заповідника.

            Актуальними стосовно досліджуваної теми є публікації колишнього генерального директора Шевченківського національного заповідника, потім Міністра культури та туризму України, уповноваженого посла України в республіці Білорусь І. Ліхового. Чимало зусиль він присвятив питанню державної опіки Національної святині, висвітленню великого значення цієї пам’ятки для духовного становлення українського народу.

Окрему групу досліджень становлять публікації представників української діаспори, для яких характерна власна точка зору на цінність Шевченківського національного заповідника у Каневі та його значення для української культури. На увагу заслуговують напрацювання О. Синиці, О. Кобця, В. Давиденка, П. Кравчука, Д. Нитченка, П. Стасюка та інших авторів. У них висвітлено окремі сюжети зі становлення та розвитку Шевченківського національного заповідника у м. Каневі, а також його значення для збереження  і розвитку національних традицій української діаспори. 

Отже, аналіз історіографії свідчить про те, що існує певна кількість праць, у яких висвітлено окремі питання з історії становлення Шевченківського національного заповідника. Комплексне дослідження з цієї теми до цих пір відсутнє. Цим і зумовлено звернення автора до обраної для вивчення теми.

У підрозділі 1.2 „Джерельна база дослідження” проаналізовано джерельну базу дослідження, яка складається з різнопланових за змістом і характером джерел.

Під час написання дисертації автором було залучено різнопланову історичну джерельну базу. Враховуючи різноманітність та широту джерельної бази, а також сучасні підходи до класифікації історичних джерел, ми застосували комбінований підхід. Історичні джерела автор класифікував за формальними ознаками (опубліковані та неопубліковані – архівні), за характером (законодавчі акти, офіційні звіти тощо), за принципом походження (збірники документів та матеріалів) тощо.

Основу історичної джерельної бази нашої дисертації становлять неопубліковані (архівні) та опубліковані джерела.

Залучені до нашої дисертації неопубліковані джерела представлені архівними матеріалами фондів Центрального державного архіву вищих органів влади України, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Державного архіву Київської області, Державного архіву Черкаської області, наукового архіву Шевченківського національного заповідника.

Неопубліковані письмові історичні джерела нами класифіковано на такі види: діловодна документація (постанови, рішення, розпорядження, звіти, довідки, інформацій звіти, службова переписка з союзними, республіканськими та обласними організаціями та відомствами з питань, що стосуються особливостей формування мережі державних музеїв та історико-культурних заповідників), історичні джерела, авторами яких є посадовці (листи, тези, службові записки, доповідні записки, інструкції, документи, звіти про науково-експозиційну, експозиційно-освітню та культурно-масову роботу Шевченківського національного заповідника), особові (персональні) документи (відомих ентузіастів музейництва та пам’яткоохоронної роботи, спогади працівників та відвідувачів про Шевченківський національний заповідник, спогади безпосереднього організатора культурних зв’язків Шевченківського національного заповідника з українською діаспорою голови канівського відділу товариства „Україна” Ю. Г. Батировського).

Залучені до дисертації опубліковані писемні історичні джерела класифікуємо на такі: законодавчі акти (закони і законопроекти УРСР, Закони України, постанови Верховної Ради України щодо збереження та використання пам’яток культурно-історичної спадщини, Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, Укази та Розпорядження Президента України збірники документів, присвячені розбудові Шевченківського національного заповідника та зміні статусу тощо),  мемуарна література (спогади Шевченкових сучасників, спогади працівників Шевченківського національного заповідника, що висвітлюють обставини розбудови пам’ятки в Каневі тощо), матеріали періодичної преси (Чернеча гора”, „Шевченків край”, ,Берегиня”, „Черкаський край”, „ науково-популярних збірниках „Краєзнавство Черкащини”, та загальноукраїнських „Слово Просвіти”, „Дивослово”, „Голос України”, „Слово і час” тощо), збірники документів тощо.

Отже, залучені нами до дослідження історичні джерела є репрезентативними, достовірними. Вони дозволяють реалізувати поставлену мету, вирішити дослідницькі завдання.

У підрозділі 1.3 „Методи і принципи дослідження” визначено, що теоретико-методологічну базу дисертації склали принципи історизму, науковості, об'єктивності, системності, конкретності істини, усебічності.

Розбудова меморіального комплексу, будівництво споруди музею Т. Шевченка та встановлення пам’ятника на могилі поета вивчались у контексті конкретних соціально-економічних та суспільно-політичних реалей. У зв’язку з цим використано історичний та логічний методи, за допомогою яких визначено головні тенденції та закономірності розбудови об’єкта культурно-історичної спадщини. Важливе значення мало застосування ретроспективного методу дослідження. Дисертант інколи відходила від хронологічних меж дисертації, для того щоб краще розкрити передумови створення Шевченківського заповідника у м. Каневі. Використання порівняльно-історичного методу дозволило виявити особливості становлення та функціонування Шевченківського національного заповідника, які стали об`єктом дослідження.

Поряд із цими методами дослідження застосовувалися і загальнонаукові: аналіз, синтез, індукція, дедукція та ін. Таким чином, дисертація ґрунтується на сучасних методологічних засадах.

У другому розділіПричини виникнення та початковий період функціонування заповідника”, що складається з двох взаємопов’язаних підрозділів, проаналізовано роль громадськості, її ініціативи у становленні Шевченківського національного заповідника, а також заходи влади з облаштування меморіального комплексу Кобзареві.

У підрозділі 2.1 „Ініціативи та участь громадськості в процесі створення заповідника” висвітлено діяльність представників різних верств суспільства у розбудові заповідника.

Для того, щоб повніше розкрити значення постаті Т. Шевченка для українського народу, громадськості у становленні національної святині у місті Каневі, ми вважали за необхідне, користуючись ретроспективним методом дослідження, зробити відступ від хронологічних меж дослідження.

З дня перепоховання Т. Шевченка у Каневі на Чернечій горі, його могила стала місцем паломництва прогресивної інтелігенції, селян, звичайних прихильників таланту українського поета та художника, які своїми діями сприяли облаштуванню території, яка в майбутньому отримала статус заповідної території. Історія формування майбутньої пам’ятки української культури була б неможлива без участі троюрідного брата поета Варфоломія Шевченка та вчителя однієї з канівських шків Василя Гнилосирова. Вони викупили землю на Чернечій горі та влаштували біля Шевченкової могили перший музей поета – „Тарасову світлицю”.

Товариш В. Гнилосирова, один із лідерів Старої київської громади редактор журналу “Київська старовина” В. Науменко, дбав про поліпшення оформлення та розширення музейної експозиції, на власний кошт купуючи необхідні предмети побуту та інші речі.

Потрібно відзначити особливу роль відомого українського мецената в облаштуванні майбутнього меморіального комплексу Василя Васильовича Тарновського. Український поміщик пожертвував 1000 карбованців на виготовлення чавунного хреста на могилі поета, замість дерев’яного. Як свідчать документи, він брав участь в ухваленні проекту хреста, автором якого був академік архітектури В. Сичугов.

Наступну сторінку в історію створення шевченківського меморіалу вписав внук П. Гулака-Артемовського Яків Петрович Гулак-Артемовський. Після смерті В. Гнилосирова, він переїхав до Канева і став наглядачем могили Кобзаря. На цій посаді він став збирати матеріали про поета, організовувати пошукові експедиції для збирання відомостей про Кобзаря.

Помітний внесок в історію збереження національної пам’ятки зробив І. Ядловський, який був охоронцем Шевченкової могили майже півстоліття. За угодою, складеною з троюрідним братом поета Варфоломієм Шевченком, Іван Олексійович зобов’язався доглядати могилу Великого Кобзаря 5 років, але залишився назавжди.

Питання збереження та впорядкування пам’ятки хвилювали Симона Петлюру. Він призначив завідувача-комісара Шевченкової могили, яким став уповноважений Губерніальної управи, відомий громадський діяч та письменник В. Королів-Старий. Під його керівництвом було розпочато роботи з впорядкування території біля Шевченкової могили, розпочато створення музею, туристичної інфраструктури, придбано готель-пароплав на 25 кімнат, розпочато будівництво під’їзної дороги тощо.

У 1923 році на могилі Т.Г. Шевченка замість хреста було відкрито тимчасовий пам’ятник. Цей монумент створювався за ініціативи робітників Городищенського цукрового заводу. Скульптор-самоучка Каленик Терещенко виліпив бюст Т. Шевченка. Після археологічних досліджень на Тарасовій горі, В. Різніченко виступив із „Ініціативною запискою” на секції охорони природи Сільськогосподарського Наукового Комітету УСРР. У ній йшлося про своєрідність природних та кліматичних умов навколо Шевченкової могили, її археологічну та історичну цінність. В. Резніченко наголосив на необхідності створення державного заповідника в околицях Шевченкової могили. Із пропозицією заснувати в районі могили Тараса Шевченка державний заповідник від українських вчених виступив на Колегії Народного Комісаріату Земельних Справ УСРР голова секції охорони природи, відомий ботанік, професор О. Яната.

Продовжували справу впорядкування могили Шевченка перші директори заповідника І. Калюжний та М. Стретович, які віддавали всі сили на побудову та становлення нового меморіального комплексу.

У підрозділі 2.2 „Ідеологічні засади та урядові заходи з улаштування Шевченківського національного заповідника проаналізовано владні ініціативи зі створення державного заповідника навколо могили Т. Шевченка.

Українська національно-демократична революція пробудила національну свідомість українців, що виявилося у спробі українських лідерів взяти під державну опіку Шевченкову могилу та територію навколо неї. Цю ініціативу було підтримано радянською владою, яка вирішила використати життєвий та творчий спадок Т. Шевченка у своїх пропагандистських цілях. Тому після численних урядових заходів, 20 серпня 1925 року РНК УСРР прийняла постанову про створення державного заповідника „Могила Т.Г. Шевченка”. Цим документом започатковувалося юридичне оформлення створення меморіальної пам’ятки, яка стала національною святинею українського народу.

Не менш важливим залишалося питання практичної роботи з упорядкування могили Т. Шевченка. В 1926 році було визначено необхідні для цього організаційні заходи. Основними з них стали такі: збереження могили і заповідника, їхнє впорядкування, обслуговування масових екскурсій, утворення культурно-освітнього осередку. В радянський період розвиток та впорядкування національної святині відбувалися за умов тотального ідеологічного диктату з боку партійних та державних структур. Тому становлення та розвиток Шевченківського національного заповідника, будівництво пам’ятника та музею на могилі Т.Г. Шевченка підпорядковувалися наскрізній ідеї – поширенню радянської ідеології.

Незважаючи на це, радянський період в історії заповідника сприяв популяризації новоствореного меморіального комплексу Кобзаря серед широких верств українства.

У третьому розділі „Основні етапи розбудови та місце Шевченківського національного заповідника в суспільному житті українського народу”, який         складається з чотирьох взаємопов’язаних підрозділів, розкрито особливості функціонування заповідника. У підрозділі 3.1 „Шевченківський національний заповідник у другій половині 1920-х – 1940-х рр. розглянуто діяльність заповідника у 1920-х – 1930-х рр. та під час Великої Вітчизняної війни.

Під час відзначення 70-х роковин від дня смерті Т. Шевченка урядовими інституціями було вирішено до 120-річчя з дня народження українського поета спорудити на Шевченковій могилі новий монумент та збудувати поряд будинок і в ньому влаштувати музей-пам’ятник, збірку картин, читальню, аудиторію для лекцій тощо. Було проведено кілька конкурсів на кращий проект пам’ятника та визначено архітекторів, які повинні були втілювати ці плани в життя.

Будівництво комплексу на Чернечій горі співпало в часі з голодомором 1932-1933 рр. Проте це не завадило в 1939 р. на честь 125-річного ювілею Т. Шевченка на його могилі відкрити величний монумент і довгоочікуваний музей, в якому було зібрано найцінніші матеріали, що розповідали про життя та діяльність Великого сина українського народу. Від початку свого існування музей відігравав і відіграє велике значення в розвитку та становленні української духовності.

Роки окупації фашистськими загарбниками стали важким випробуванням для Шевченківського національного заповідника. Протягом двох років окупації на території заповідника не велася ні реєстрація відвідувачів, ні Книга вражень, які могли б розповісти про цей важкий для меморіалу період. Інформацію за ці роки можемо відтворити лише за спогадами очевидців.

Важливою справою збереження Шевченкової могили під час Великої Вітчизняної війни опікувався директор заповідника в 1941-1943 рр. Дмитро Лебедко. Він зробив документальний облік експонатів музею, який допоміг зберегти основні музейні цінності до осені 1943 року. Директор, разом із кількома працівниками, таємно замурували у ніші верхнього приміщення фондів найцінніші експонати. Проте за часи Великої Вітчизняної війни майже всю двотисячну експозицію було знищено. Уціліло лише 10 експонатів.

У період окупації гітлерівці перетворили музейний комплекс на Тарасовій горі на концтабір. Було знищено десятки і сотні скульптур, потрощено картини, спалено рідкісні документальні фотографії. Музей було огороджено колючим дротом. Сюди після облав окупанти звозили без провини ув’язнених молодих людей, яких потім використовували на будівництві окопів, траншей, бліндажів тощо.

У підрозділі 3.2 „ Шевченківський національний заповідник у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. простежено ставлення влади до заповідника у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. та охарактеризовано роботу Шевченківського національного заповідника.

У повоєнні роки Шевченківський комплекс відновив свої права на лідерство в культурно-духовній сфері роботі країни. До Тарасової гори приїжджали відвідувачі з усіх куточків Радянського Союзу та дружніх йому держав. Шевченківський національний заповідник протягом лише 1952 р. відвідало 40 тисяч туристів. У наступні роки кількість відвідувачів постійно зростала.

Початок 1960-х років для Державного заповідника „Могила Т.Г. Шевченка” був пов’язаний із відзначенням ювілейних років. 1961 рік – був роком маштабного вшанування пам’яті Тараса Шевченка. Століття від дня його смерті стало приводом до урочистих заходів не лише в Україні, а й в усьому СРСР. Наступний ювілейний рік відзначався у 1964 році, коли святкували 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. Вшанування генія Кобзаря відзначалось в усьому світі за рішенням Всесвітньої Ради та ЮНЕСКО. У цій атмосфері патріотичного піднесення Рада Міністрів УРСР 20 травня 1961 р. прийняла Постанову „Про встановлення щорічних Республіканських премій імені Т.Г.Шевченка”. За цей період Шевченківський національний заповідник набув сучасного вигляду, став культурним, науково-дослідним центром, який притягував як магніт національно-свідомих українців з усіх куточків країни.

Роки незалежності принесли позитивні зрушення в розбудові Шевченківського національного заповідника. Були повернуті із забуття імена охоронців культурно-історичної пам’ятки: В. Гнилосирова, В. Науменко, І. Ядловського, М.Стретовича, Д. Лебедка та інших. Постало питання відновлення народного музею, який було створено у сторожці І. Ядловського після перепоховання Т.Г.Шевченка на Чернечій горі. Кошти на її реконструкцію були надані Республіканським товариством охорони пам’яток історії та культури, очолюване в той час академіком П. Троньком.

Українська громадськість дізналася про подію в ніч з 20 на 21 січня 1978 р. на Тарасовій горі, коли самоспалився О. Гірник. Перед своїм вчинком він розсіяв перед Шевченковою могилою і на схилах Тарасової гори тисячу листівок. У них загиблий висловлював протест проти гноблення українського народу, проти колоніального становища України. У 2000 р. за ініціативи директора Шевченківського національного заповідника Ігора Ліхового було вшановано пам’ять О. Гірника.

Починаючи від 1991 р. відновлено традицію святкування Шевченківських днів. Їх відвідують культурні, політичні діячі України та світу. На початку ХХІ ст. було розпочато широкомасштабну програму розвитку Шевченківського національного заповідника, яка включає заходи з капітального ремонту існуючих музейних споруд, реконструкції під’їзної дороги та інженерних комунікацій, благоустрою території.

Становлення меморіального комплексу на Тарасовій горі біля Канева мало вплив на зміцнення національної свідомості як його сучасників, так і наступних поколінь українців за увесь досліджений нами історичний період. Усі процеси, що відбувалися у контексті суспільно-політичних змін в Україні лише сприяли формуванню національної святині.

У підрозділі 3.3 „Діяльність Шевченківського національного заповідника і українська діаспора: еволюція контактіввивчено зв’язки Шевченківського національного заповідника з українцями за межами нашої держави. Незважаючи на історичні реалії, українські поселенці, зокрема за океаном, завжди прагнули до об’єднання із землею, яку покинули і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Їм завжди були небайдужі ні українська культура, ні люди, які її прославляли. Хранителі Шевченківського меморіалу щоденно зустрічаються із світовою аудиторією.

У підрозділі ми розкрили, що оскільки Т. Шевченко вже давно став частиною національної культури, а заодно ідентичності всіх українців світу, то місце його спочинку теж відразу набуло певної символічності для українців, що опинилися за межами України.

В Науковому архіві Шевченківського національного заповідника зберігається статистика відвідувань Тарасової усипальниці іноземними туристами починаючи з 1945 р. Вже в 1947 – 1954 рр. Тарасову гору та музей відвідали делегації з Польщі, Канади та Австралії. Кількість відвідувачів з-за кордону в подальші роки зменшилася через погіршення стосунків між СРСР та країнами Заходу, яке тривало кілька десятиліть.

У 1963 – 1970 рр. Тарасову гору відвідали делегації з Англії, Аргентини, Бразилії, США, Франції, Алжиру, Судану, Фінляндії, Швеції та інших країн. Наприклад, лише упродовж 1967 р. Шевченківський національний заповідник відвідало 156 іноземних делегацій.

Велика заслуга у встановленні тісних контактів українців зарубіжжя з Україною належить Товариству „Україна”. Воно було створене у 1960 р. з ініціативи громадськості, зокрема видатних діячів літератури, науки, мистецтва, письменників Ю. Смолича, М. Тарнавського, М. Рильського, народного артиста СРСР Ф. Паторжинського, композитора Л. Ревуцького, професора І. Крип’якевича тощо. Товариство надавало допомогу зарубіжним українцям у їх всебічному ознайомленню з життям в Україні, сприяло вивченню української мови, встановлювало тісні контакти з українськими організаціями. Робота Товариства „Україна” набула світового розмаху завдяки пам’яті про Т. Шевченка. Українська діаспора відчувала постійну потребу відвідувати Канів та Тарасову гору.

Більшість зарубіжних українців ідеологічно і матеріально були налаштовані допомогти збереженню в належному стані могили Т. Шевченка та його музею. Представники української діаспори збирали кошти на заміну сходів, облаштування території Шевченківського національного заповідника без будь-якого політичного мотиву, проте представники радянської влади постійно відмовлялися від їхньої допомоги.

У 1980-х роках відбулося пом’якшення відносин між Радянським Союзом та країнами так званого капіталістичного світу. Тому в цей період спостерігається збільшення іноземних туристів на Тарасову гору. Із 386 туристів у 1986 р. до 4000 у 1991 р.

 Щороку Шевченківський національний заповідник відвідує понад 250 тисяч осіб. Саме тут для багатьох іноземців починається знайомство з Україною. Люди із більше, ніж 130 країн світу приїздять сюди вклонитися  Великому Кобзареві.

Представники української діаспори намагаються не лише пам’ятати рідну мову, історію, культуру, а й прищеплювати любов до рідної землі, її святинь своїм дітям, онукам. Не маючи змоги відвідати пам’ятник Великому Кобзареві у Каневі, представники української діаспори вшановують його в тих країнах, де вони проживають.

        У підрозділі 3.4 „Новітні завдання і прерогативи в охороні та збереженні історико-культурної спадщини. Статус національного: права чи обов'язки проаналізовано місце Шевченківського національного заповідника в історико-культурній спадщині України. 
            Після здобуття Україною незалежності посилилася суспільна увага до збереження національної культурної спадщини. Створюється низка заповідників, музеїв, експозицій, присвячених подіям національної історії та життю і творчості видатних людей України. Збереження та передача наступним поколінням національної культурної спадщини у відповідності до вимог світових стандартів стало відповідальним завданням в охороні та збереженні історико-культурної спадщини. 
            Важливим завданням є зміна ставлення до пам’яток історико-культурної спадщини з боку активної частини суспільства. Потрібно подолати стереотип сприйняття заповідників, музеїв як території старовини, а сформувати образ привабливого та комфортного місця для відпочинку, творчого розвитку.
            Заповідники України, як культурно-освітні й науково-дослідні заклади, потрібно більше залучати до патріотичного виховання, формування національно-історичної свідомості українців, включити їх до переліку внутрішніх та міжнародних туристичних маршрутів. 
            Шевченківський національний заповідник – всесвітньовідомий культурний, науково-дослідний і туристичний центр з вивчення та популяризації творчості Тараса Григоровича Шевченка. Він був першим удостоєний статусу національного ще 21 листопада 1989 р. постановою Ради Міністрів УРСР №287 „Про створення Шевченківського національного заповідника у місті Каневі”. Згодом цей статус підтвердив своїм указом Президент України Леонід Кучма від 11 жовтня 1994 р.
            Колективом Шевченківського національного заповідника здійснюється робота з вирішення масштабних завдань, передбачених відкоригованим Генеральним планом розвитку Заповідника. Зокрема, це завершення ремонтно-реставраційних робіт на пам'ятках та об'єктах, розширення території, внесення Заповідника до Списку всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО, створення сучасної туристичної інфраструктури, реалізація видавничих програм, побудова нової музейної експозиції тощо.


Різніченко В. По ярах та кручах Канівських гір / В. Різніченко. – К.: Держвидав України, 1928.

Бас В.В. Шевченків Край: Фотопутівник / В.В. Бас. – К.: Мистецтво, 1989.; Біленко В., Данилов Я. Канівський Державний музей заповідник „Могила Т.Г.Шевченка” – Путівник / В. Біленко. – К.: Держ. в-во худож. л-ри, 1960.; Кілессо С.К. Канів. Історико-архітектурний нарис/ С.К.Кілессо. – К.: 1969.; Іщенко М.Є., Мотов Л.Г., Сорокопуд І.І. Канівщина. /М.Є.Іщенко, Л.Г.Мотов, І.І.Сорокопуд. – Дніпропетровськ: «Промінь», 1969.; Шестопал П.Л. „Могила Т.Г.Шевченко” / П.Л.  Шестопал. – К.: Издательство Академии Наук УССР, 1954.

Тарахан – Береза З.П. Святиня: Науково-історичний літопис Тарасової гори / З.П. Тарахан – Береза. – К.: В-во РОДОВІД, 1998.

Брижицька С.А. Подія на Чернечій горі і долі людей / С.А.Брижицька. – К.: „Корвін прес”, 2004. Брижицька С. Стан могили Тараса Шевченка та його музею на Чернечій горі у роки становлення радянської влади (за матеріалами книги вражень 1920-х рр.) / С. Брижицька // Музейна справа та музейна політика в Україні ХХ ст.: Зб. наук. пр. за ред. д-ра мист. М.Селівачова.— К.: Златограф, 2004.; Брижицька С. „Я не одинокий” Національне самоствердження Тараса Шевченка та його вплив на становлення національної ідентичності українців (друга чверть ХІХ ст. – середина 20-х років ХХ ст.) / С. Брижицька. – Черкаси.: Брама-Україна. 2006.; Іщенко М.Є. Канівщина. / М.Є.Іщенко, Л.Г.Мотов, І.І.Сорокопуд – Дніпропетровськ: «Промінь», 1969. Іщенко М.Є. Спалився за Україну / М.Є. Іщенко/ - Київ: Вид. центр "Просвіта", 2004.; Сорокопуд І. І. Канів. Черкаська область / І.І. Сорокопуд. Київ: 1972.

Ліховий І. Хранителі: Михайло Стретович / І.Ліховий // Чернеча гора. – 1996. - №1. Ліховий І. Хранителі: (Музей Т.Г. Шевченка у 1941-1945 рр. Директор музею Д. Лебедко м. Канів) / І.Ліховий // Чернеча гора. – 1996. №2. Ліховий І. Державна опіка Національної святині / І.Ліховий  // Слово Просвіти. – 2003. 19 – 25 листопада.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины