| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, хронологічні та територіальні межі, мету і завдання, з’ясовано наукову новизну й практичне значення дослідження, наведено відомості про апробацію одержаних результатів.
У першому розділі “Історіографія, джерельна база й теоретико-методологічні засади дослідження” проаналізовано стан наукової розробки теми та джерельну базу, обґрунтовано методологію дослідження. У підрозділі 1.1 “Історіографія” проаналізовано наукову спадщину, що безпосередньо та опосередковано відображає соціально-економічні та культурні процеси у західноукраїнському селі упродовж 1944–1950 рр. Історіографію з обраної нами для вивчення теми умовно поділено на: 1) радянську; 2) сучасну вітчизняну; 3) зарубіжну, враховуючи праці вчених української діаспори.
Розгляд соціально-економічних та культурних процесів у західноукраїнському селі розпочався практично в перші роки відновлення радянської влади в регіоні. Тогочасні дослідження були виконані в дусі марксистсько-ленінської методології. Так, у публікаціях І. Грушецького, Л. Корнійця, К. Сироцинського, В. Маланчука та інших переважає описово-возвеличувальний підхід до проблеми, вихваляється аграрна політика КПРС та пропагується радянський спосіб життя в західноукраїнському селі.
Одним із перших радянських істориків, хто намагався більш-менш об’єктивно розкрити колективізацію сільського господарства у західноукраїнському селі був М. Івасюта.
У працях І. Богодиста, Й. Черниша, В. Столяренка, І. Кошарного, В. Масловського, В. Юрчука, І. Кожукала колективізацію сільського господарства, зміни в культурі та освіті висвітлено лише як прогресивне явище, підтримане усіма селянами західних областей України.
Вагомим внеском у вивчення історії західноукраїнського повоєнного села стали дослідження О. Рубльова, Ю. Черченка, В. Барана, Б. Яроша, С. Кульчицького, І. Рибака, П. Когута, О. Ленартовича, С. Сворака, В. Гулая, М. Сивирина, В. Кіцака, І. Сушик, О. Малярчука, М. Сеньківа та інших дослідників. Вони у своїх наукових працях, аналізуючи раніше недоступні архівні матеріали, розкрили неоднозначність і суперечливість соціалістичних перетворень у західноукраїнському регіоні, відзначили, що зрушення у сфері освіти, науки і культури відбувалися на фоні насильницької колективізації та радянізації, масових репресій та депортацій.
Порушена нами проблематика перебувала у фокусі наукової уваги і зарубіжних, насамперед українських діаспорних істориків. Зокрема, це праці А. Білинського, І. Коляски, Г. Костюка, Б. Крупницького І. Лисяка-Рудницького, М. Мироненка, В. Плюща. Відсутність у них доступу до архівних матеріалів позначилася на об’єктивності окремих положень та висновків наукових доробків, однак не применшує їхнього значення.
Окремої уваги заслуговують праці російських істориків В. Жухрая, Г. Костирченка, В. Кожинова. Західноукраїнське село та процеси, що були характерні для нього, хоч і не стали безпосереднім предметом їхнього дослідження, однак автори, використовуючи неопубліковані документи ряду російських архівів, проаналізували суть і наслідки сталінських методів керівництва, жорсткий ідеологічний режим, кадрову політику.
Отже, аналіз історіографії дозволяє стверджувати, що, попри значну історіографічну спадщину, соціально-економічні та культурні процеси у західноукраїнському селі упродовж 1944-1950 рр. до цих пір не стали предметом спеціального дослідження. Цим і зумовлено звернення автора до обраної для вивчення теми.
У підрозділі 1.2 „Джерельна база” проаналізовано джерельну базу дослідження, яка складається з різнопланових за змістом і характером джерел.
Під час написання дисертації автором було залучено різноманітну історичну джерельну базу. Враховуючи різноманітність та широту джерельної бази, а також розроблені сучасними вченими підходи до класифікації історичних джерел, ми застосовували комбінований підхід. Історичні джерела автор класифікував за формальними ознаками (опубліковані та неопубліковані – архівні), за характером (законодавчі акти, офіційні звіти тощо), за принципом походження (збірники документів та матеріалів) тощо.
Основу історичної джерельної бази нашої дисертації становлять неопубліковані (архівні) та опубліковані джерела. Залучені до дослідження архівні джерела представлено документами і матеріалами Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Державного архіву Івано-Франківської області, Державного архіву Тернопільської області, Державного архіву Львівської області.
Неопубліковані письмові історичні джерела нами класифіковано на такі види: законодавчі акти всесоюзних, республіканських, обласних та місцевих органів державної влади, партійних організацій (накази, розпорядження, постанови, примірні статути, положення тощо); діловодна документація та виробничі документи республіканських, обласних, районних та місцевих органів державної влади, партійних організацій; історичні джерела, авторами яких є посадовці (листи, тези, листування); статистичні матеріали.
Важливе місце у дослідженні проблеми відіграють опубліковані джерела. До першої групи належать збірники документів радянського періоду. Вони містять переважно тенденційно підібрані відомості, що не суперечили офіційній ідеології, а тому вимагають обережного і критичного інтерпретування.
До другої групи – збірники документів та матеріалів, що стосуються досліджуваної тематики та з’явилися вже за часів незалежності України. У цих збірниках зосереджено увагу на малодосліджених сторінках історії Західної України, що репрезентують основні етапи становлення національно-визвольного руху в краї у 40 – 50-х роках ХХ ст., опір ОУН-УПА радянізації та колективізації, масові репресії та депортації корінного населення, шляхи здійснення ідеологічної експансії.
Окреме місце серед джерельної бази дослідження займає періодика. Характерним для обласних газет “Прикарпатська правда”, “Вільне життя”, “Радянське слово” та “Вільна Україна” є надмірна ідеологізація заголовків і змісту публікацій. Разом із тим, поміж рядків можна знайти багато цікавої інформації, що стосується асиміляторської політики радянської влади, переслідування церкви і релігії, злиднів багатьох сімей, голоду окремих років, фіктивного характеру радянської виборчої системи.
Отже, залучені нами до дослідження історичні джерела є репрезентативними, достовірними. Вони дозволяють досягти поставленої мети, вирішити дослідницькі завдання.
У підрозділі 1.3 “Теоретико-методологічні засади дослідження” обгрунтовано інструментарій наукового дослідження, розкрито використані під час написання дисертації принципи історизму, науковості, об’єктивності, альтернативності, комплексності джерел. При вирішенні конкретних дослідницьких завдань нами було застосовано три групи методів: світоглядні (метод діалектичного вивчення історичного процесу), загальнонаукові (методи аналізу, синтезу узагальнення, систематизації) та спеціальнонаукові (проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, ретроспективний, синхронний, діахронний, генетичний метод та ін.)
У другому розділі “Інтеграція західноукраїнського села у радянську економічну модель сільськогосподарського виробництва” висвітлено питання, що стосуються інтеграції західноукраїнського села у радянську систему господарювання. У підрозділі 2.1 “Особливості підготовки села до входження в нову систему соціально-економічних відносин (1944–1947 рр.)” зазначено, що за час німецької окупації та під час військових дій за звільнення території від фашистських загарбників сільському господарству досліджуваного регіону було завдано значних збитків. Для відновлення старих та організації нових колгоспів у повоєнному західноукраїнському селі керівництво держави було змушене провести відповідну підготовку. Радянською владою був вибраний стратегічно правильний курс на наділення селян землею, виховання та розстановку сільських партійно-радянських і господарських кадрів за рахунок місцевого населення, створення земельних громад та мережі партійних організацій на селі, надання податкових пільг і кредитів та технічної допомоги.
Незважаючи на це, на початковому етапі колективізації не відбулося суттєвого збільшення кількості колгоспів. Більше того, економічно діючі колективні господарства залишалися доволі слабкими. Незначними були розміри їхнього землекористування. Основними причинами, які ускладнювали створення колгоспів, були: надзвичайно слабкий рівень матеріально-технічної бази у повоєнний період, брак місцевих кадрів, обізнаних з колгоспним будівництвом, специфіка природно-кліматичних умов частини досліджуваного регіону, особливості способу мислення селянства західноукраїнського селянства.
У підрозділі 2.2 „Колгоспне господарювання у 1948–1950 рр.” з’ясовано ефективність колективного сільськогосподарського виробництва у досліджуваному регіоні. Від другої половини 1947 р. до закінчення четвертої п’ятирічки кількість колгоспів на території західних областей стрімко зростала. Цьому сприяли спад боротьби ОУН-УПА та адміністративний тиск, підкріплений постановами Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1947 р. “Про порядок заготівель сільськогосподарських продуктів у куркульських господарствах Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Ровенської, Волинської і Чернівецької областей” та від 23 серпня 1947 р. “Про оподаткування селянських господарств західних областей УРСР”.
Незважаючи на збільшення кількості колективних господарств, доволі нестабільними залишалися якісні показники їхньої діяльності. Окремі колгоспи затягували весняний посів, допускали великі втрати під час збору урожаю, мали низькі показники урожаю зернових та технічних культур. Продовжував залишатися слабким організаційний стан колгоспів, невпорядкованою перебувала колгоспна документація.
Суб’єктивним фактором, що негативно позначився на роботі колективних господарств, була незацікавленість керівництва колгоспів та самих колгоспників у результатах своєї праці, що супроводжувалося бездіяльністю, обманом, шахрайством. Це виявлялося у подачі неправдивої інформації, перекручуванні статистичних даних, безвідповідальному ставленні до своїх посадових обов’язків. Поряд із тим, упродовж 1948-1950 рр. ще слабкою була матеріально-технічна база колгоспів.
Незважаючи на це, за роки четвертої п’ятирічки рівень механізації сільськогосподарського виробництва у західних областях значно зріс. Так, якщо у 1946 р. середній відсоток механізації сільськогосподарських робіт складав лише 3,9%, то у 1950 р. – 45%. Однак розміри землекористування та польові сівозміни багатьох колгоспів ще не забезпечували умов для продуктивного використання нової техніки, впровадження передового досвіду.
У підрозділі 2.3 “МТС у контексті колективізації сільського господарства” визначено, що основною функцією машинно-тракторних станцій була технічна і організаційна допомога колгоспам для механізації основних сільськогосподарських робіт.
Однак давалася взнаки післявоєнна розруха. Приміщення МТС перебували в незадовільному стані: частина з них була напівзруйнованою та практично не придатною для експлуатації, а тракторний парк складався з вітчизняних машин довоєнного випуску та іноземних марок, що потребували капітального ремонту. Важливою проблемою для МТС було їхнє забезпечення пальним та комплектуючими запчастинами. Попри великі фінансові витрати на утримання та зміцнення матеріально-технічної бази МТС досліджуваних областей (держава на утримання МТС Львівської області виділила у 1950 р. 14,5 млн. крб. бюджетних коштів, з них лише на одне пальне для тракторних робіт 5,6 млн. крб.) зростання інфраструктури МТС відбувався надто повільно.
Не менш гостро перед МТС стояла кадрова проблема. У післявоєнний час ситуація з кваліфікованими робітниками була надзвичайно складною. Більшість директорів та керівного складу МТС були надісланими зі східних областей України, що було однією з характерних рис кадрової політики радянської влади. У багатьох випадках рівень їхніх знань у сфері механізації сільського господарства був недостатнім.
Одним із способів вирішення проблеми механізаторських кадрів була організація при МТС курсів та семінарів із терміном навчання від 5-10 днів до 2-3 місяців. На початок 1948 р. такі курси функціонували практично при кожній МТС. Те, що навчання відбувалося безпосередньо в МТС, дало свої позитивні результати: по-перше, курсанти не відривалися від виробництва і мали можливість краще оволодіти технікою; по-друге, полегшувався добір викладацьких кадрів, оскільки підготовку трактористів здійснювали інженери та механіки тієї ж МТС.
З метою зміцнення МТС як інструменту державної пропаганди у 1947 р. було запроваджено посаду заступника директора МТС з політичної роботи, а 13 грудня 1949 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР”. Відповідно до постанови, в досліджуваних областях при усіх МТС були організовані політвідділи, а в обласних управліннях та в Міністерстві сільського господарства УРСР створені політсектори.
Варто наголосити, що співробітництво МТС з колгоспами не було рівноправним та взаємовигідним. МТС як державні виробничі структури диктували свої умови співпраці. Вони не були безпосередньо залежними від якості та своєчасного виконання власних робіт, тому байдуже ставилися до кінцевого результату колгоспного виробництва. Колгоспи змушені були сплачувати МТС великі натуральні платежі за виконані роботи, розміри натуроплати яких були значно завищеними. Отже, партійне та радянське керівництво у сільському господарстві, як і в інших сферах виробництва, будувало таку політику матеріально-технічного забезпечення, коли знаряддями виробництва володіла винятково держава.
У третьому розділі “Особливості соціальних процесів у повоєнному селі” вивчено соціальне становище західноукраїнських селян, їхнє ставлення до становлення колгоспної системи. У підрозділі 3.1 „Зміни в соціальному становищі селянства” з’ясовано, що заробітна плата колгоспників була незначною. В основу оплати праці колгоспників були закладені трудодні, котрі були формою обліку кількості та якості праці у колгоспах. Оплата праці в колгоспах складалася з двох частин: натуральної (видача на трудодні зерна, картоплі, овочів, продуктів тваринництва) і грошової. Кількість грошей і продуктів, що виділялися для оплати праці колгоспників, у кожному колгоспі була різною, оскільки розмір оплати праці окремого колгоспника не був пов’язаний з кінцевими результатами його діяльності, а безпосередньо залежав від загального економічного стану колективного господарства та від системи розподілу прибутків колгоспу між колгоспниками, котра визначалася державою.
Проведення колективізації в регіоні призвело до зниження безробіття серед селян. Основна маса селян стала членами колгоспу, отримала постійне місце роботи. Однак рівень заробітної плати був занадто низьким відносно виконуваної роботи. Така суперечливість посилила інше соціальне явище – трудову міграцію. Селяни, які мали елементарну фахову підготовку, намагалися виїхати в місто, оскільки рівень зарплати за використання тих самих професійних навичок у місті був значно вищим.
Поширеними були соціальні пільги для ведення господарської діяльності, що надавалися на початковому етапі колективізації і мали конкретну політичну доцільність. Стимулювання поширювалося лише на окремі господарства, що визначалися за їхньою лояльністю до радянської влади. Наприклад, МТС надавали допомогу в обробітку землі лише безкінним і маломіцним селянським господарствам, радянським інвалідам війни та тим, хто потерпів від діяльності ОУН-УПА тощо.
Помітно на зміни у складі населення досліджуваних областей вплинули депортації з Польщі до УРСР, що мали місце у 1944-1946 рр. Основна маса депортованих спрямовувалася у східні регіони республіки, проте відсутність житла та безальтернативність вступу в колгоспи, змушували тисячі депортованих переселятися у західні області УРСР, де колективізація на той час ще не повністю поглинула приватне землекористування.
Упродовж 1944-1950 рр. відбувалося примусове виселення з різних причин селян досліджуваного регіону в малопридатні для ведення сільського господарства райони СРСР. Основний контингент депортованих із Дрогобицької, Львівської, Станіславської, Тернопільської областей складали учасники збройного опору ОУН-УПА, члени їхніх родин і ті, хто якоюсь мірою був причетний до підпілля, селяни, що відмовлялися вступати до колгоспів, ухилялися від служби у лавах Червоної Армії, чинили непокору радянській владі тощо.
У підрозділі 3.2 „Опір селян радянізації та колективізації” встановлено, що колективізація та радянізація західноукраїнського села і зумовлені ними зміни усталеного способу життєдіяльності селян викликали значний опір населення краю.
Відображаючи історичні традиції, успадковані від попередніх поколінь, стилі та типи поведінки, риси національного характеру, світогляду, західноукраїнське селянство не сприймало соціалістичних цінностей радянської влади. Утвердження колективного господарювання та формування колгоспного селянства представляли собою дуже складний процес. Спільна праця в колективних господарствах входила у суперечність із індивідуалізмом селян, вносила зміни у повсякденні стосунки.
Будь-які організовані, а тим більше легальні форми опору проти засилля та сваволі представників влади були неможливі. Навіть окремі критичні висловлювання на адресу урядових чи партійних та радянських органів кваліфікувалися як класово-ворожі та контрреволюційні виступи, а тоді до незгодних неминуче застосовувалися репресивно-каральні акції: переважно ув’язнення та примусове виселення.
Виявлено, що соціальний опір здійснювався у різних формах, мав відмінності за масштабом та політичним змістом. До активних форм відносимо участь селян у збройній боротьбі ОУН-УПА, акти саботажу та диверсій, страйки, демонстрації, збір і передачу ОУН-УПА розвідувальної інформації. До пасивних – відмову від здачі сільськогосподарської продукції, відмову від роботи в колгоспі, фіктивне членство у колгоспах.
У четвертому розділі „Основні напрямки змін в освітньо-культурній сфері”. У підрозділі 4.1 “Особливості відновлення сільських освітніх закладів” визначено специфіку відновлення та розвиток освітніх закладів села досліджуваного регіону.
Через брак приміщень у перші повоєнні роки багато шкіл функціонувало у непристосованих будівлях, а то й у звичайних селянських хатах. Школярі навчалися у дві, три зміни, не вистачало елементарного шкільного інвентарю. Закономірним наслідком повоєнної розрухи стала недостатня кількість педагогічних кадрів, особливо у сільській місцевості.
Упродовж четвертої п’ятирічки проводилася значна робота щодо відбудови старих та будівництва нових шкільних приміщень. Була відновлена поширена в минулому традиція будівництва народним методом. Разом із тим будівництвом нових шкіл займалися спеціалізовані обласні управління сільського та колгоспного будівництва.
Попри помітний прогрес у відновленні мережі сільських шкіл, останні далеко не повністю відповідали зростаючим потребам освітнього життя. Не вистачало в достатній кількості наочних засобів навчання, меблів, відчувався брак географічних, історичних карт, недостатньою була кількість мікроскопів, обладнання для лабораторних занять, недостатньо обладнаними були спортивні майданчики. Незважаючи на постійний брак навчального приладдя, варто відзначити, що в багатьох сільських школах вчителі та учні власними силами виготовляли саморобні наочні засоби навчання, географічні та історичні карти, таблиці для вивчення мов, прилади для навчання фізики, хімії, природознавства тощо.
У надзвичайно складних умовах перебували бібліотеки сільських шкіл. Бібліотечний фонд у більшості випадків складався з підручників, політичної літератури, брошур, журналів. У бібліотеках гостро відчувався дефіцит найпотрібніших книжок, визначеними державними програмами книжок, творів класиків української та світової літератури.
Значних успіхів у досліджуваний період у сільських школах досягла гурткова робота. Метою роботи всіх гуртків було поглиблення, розширення та закріплення знань учнів із дисциплін, які вони вивчали. При визначенні тематики роботи керівники гуртків орієнтувалися на запити та інтереси їх учасників, внаслідок чого учні виявляли більше самостійності, ініціативи, виступали з доповідями.
Для забезпечення можливості здобувати загальну середню освіту тим молодим людям, які не могли цього роботи в умовах війни, були створені школи робітничої та сільської молоді, ліквідації неписьменності та малописьменності.
У підрозділі 4.2 “Радянізація культурного життя села” розкрито, що досліджуваний період характеризувався динамічним зростанням кількості сільських клубних установ, сільських бібліотек, однак якісні показники їхньої роботи значно відставали. Насамперед це стосувалося приміщень клубів та хат-читалень, котрі були або в занедбаному стані, або ж використалися не за призначенням. Складним було становище з кваліфікованими кадрами (значна частина працівників не мала ні достатнього рівня освіти, ні належного досвіду роботи), клубним інвентарем (бракувало музичних інструментів, сценічного обладнання, патефонів, книг та ін.).
Оскільки в культпросвітніх закладах радянська влада вбачала знаряддя широкої пропаганди ідей марксизму-ленінізму, то ці установи ставали інструментом масово-політичної та ідейно-виховної роботи серед селян краю. Попри організацію художньої самодіяльності, влада через такі установи намагалася поширити серед сільського населення читання політичних доповідей, проведення бесід, прослуховування лекцій, записаних на грампластинках, обговорення агротехнічних новинок тощо.
Важливе місце у формуванні нових світоглядних цінностей селянства краю радянська влада відводила пресі та радіо. Значно зріс тираж газет, розширилася мережа радіомовлення, однак тематика усіх радіопередач та газетних статей стосувалася партійного та комсомольського життя, радянського будівництва, переваг колективного ведення сільського господарства, пропаганди виконання п’ятирічного плану та ін.
|
