| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У першому розділі „Історіографія, джерельна база і методологія дослідження”, проаналізовано стан наукової розробки теми, її джерельну базу та методологічну основу дослідження.
Історіографія. Проведений аналіз історіографії дисертаційної роботи дав змогу поділити історичні дослідження за хронологічною ознакою і тематичними напрямками на декілька груп. До першої групи віднесено праці радянського періоду, які було видано після смерті О. Шліхтера в 1940 р. і до кінця 1980-х рр. У них проблема його державно-політичної діяльності не була об’єктивно розглянута внаслідок ідеологічних заборон та відсутності доступу до засекреченої джерельної бази. Першим повноцінним дослідженням стали праці Д. Вірника, який подав детальну біографію О. Шліхтера, але оминув негативні сторони його діяльності. Більшість авторів, які торкались цієї постаті, намагались вписати його образ в певну канонізовану схему, притаманну політичним біографіям більшості радянських лідерів. Ті дослідники, які лише побіжно торкались персони О. Шліхтера при вивченні соціально-економічної історії УСРР (В. Борисов та І. Рибалка) однозначно позитивно оцінювали його. Ці праці, хоч і насичені фактологічним матеріалом, часто є тенденційними та ідеологічно заангажованими, не є об’єктивними та не містять повної інформації щодо усіх сфер діяльності О. Шліхтера.
До другої групи включені роботи українських дослідників, які були опубліковані, починаючи з 1991 р. тобто за часів незалежності України. Введення в обіг розсекречених документів дозволило об’єктивніше оцінити постать О. Шліхтера, однак всебічного розгляду ця проблематика не набула. Більшість авторів лише побіжно торкаються цієї особистості.
Переважно діяльність О. Шліхтера висвітлюється істориками в контексті вивчення державно-політичного та соціально-економічного розвитку республіки. Більшість дослідників вважають, що він був послідовним виконавцем партійних настанов та директив, який ніколи не йшов супроти правлячої верхівки та був прихильником жорстких методів ведення економічної політики в Україні. Так, В. Сергійчук, С. Кульчицький, О. Ганжа, А. Зінченко, досліджуючи проблеми продовольчої політики в УСРР у 1919 р., аграрну та селянську політику в 1920-х рр., голодомор 1932 – 1933 рр. торкаються і цієї постаті. Більшість дослідників акцентують увагу на негативних наслідках цієї діяльності для республіки.
Про О. Шліхтера історики згадують також в контексті дослідження інших політичних діячів радянської України, які стикалися з ним протягом 1919 – 1940 рр.. До теми державно-політичної діяльності О. Шліхтера в УСРР в 1920-х рр. науковці звертаються порівняно мало. Переважно це праці, присвячені вивченню зовнішньополітичних орієнтацій УСРР та проблеми формування та функціонування радянської партійної номенклатури та політичних репресій 1930-х рр. Так, М. Дорошко та М. Фролов одними з перших акцентували увагу на та авторитетному становищі О. Шліхтера в партії. Ці автори, залучаючи нові джерела, з нових позицій розглянули постать О. Шліхтера.
Третю групу складають праці дослідників діаспори та зарубіжної історіографії. Увагу представників діаспори привертали процеси, що відбувались в УСРР в 1920 – 1930-х рр. Оскільки О. Шліхтер брав них безпосередню участь, вони дотично вивчали і його.
Праці зарубіжних істориків можна умовно поділити на дві підгрупи: західні та сучасні російські. Серед західних дослідників слід відзначити роботи Дж. Мейса та А. Граціозі. Однак, вони не ґрунтуються на відповідній джерельній базі і вимагають критичного ставлення. З-поміж сучасних російських науковців найбільший масив наукових праць з визначеної теми стосується діяльності О. Шліхтера в Раді Народних Комісарів РРФСР, утвореній декретом від 27 жовтня 1917 р., та його ролі в придушенні селянських повстань у російських губерніях протягом 1918 – 1920 рр.
Таким чином, аналіз стану наукової розробки проблеми показує, що у вітчизняній історіографії не знайшла належного висвітлення проблема державно-політичної діяльності О. Шліхтера, комплексного дослідження цієї теми немає.
Джерельну базу дисертації становить комплекс джерел: архівні й опубліковані документи, матеріали періодичних видань, твори та виступи О. Шліхтера, мемуари, свідчення очевидців.
Основу джерельної бази склали документи 166 справ з 32 фондів, 8 державних архівів.
Значний пласт документів, які стосуються діяльності О. Шліхтера міститься у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України). Матеріали ЦК КП(б)У (Ф. 1) дозволяють досліджувати переміщення О. Шліхтера на вищих державних посадах, в освітніх установах, з’ясувати його роль в партійній ієрархії. Колекція документів про видатних діячів партії (Ф. 39) включає його особову справу, що дозволяє поетапно простежити діяльність О. Шліхтера від 1891 р. до 1940 р.
У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) зберігаються документи ВУЦВК, РНК УСРР, різноманітних наркоматів, зокрема, Народного комісаріату продовольства (Ф. 340), Народного комісаріату землеробства (Ф. 27), Народного комісаріату закордонних справ (Ф. 4), що дозволяють повною мірою розкрити діяльність О. Шліхтера під час керівництва цими установами.
Важлива база архівних документів знаходиться в Державному архіві Харківської області. Основний масив документів міститься у фондах Р-1 та Р-845, в яких додатково розкривається продовольча політика більшовицького уряду в УСРР у 1919 р. та участь О. Шліхтера в реорганізації освітніх закладів УСРР на початку 1930-х рр.
Фонди Державного архіву Київської області дозволяють деталізувати певні моменти біографії О. Шліхтера в дореволюційний період (Ф. 2, Ф. 7) та під час реорганізації Всеукраїнської академії наук (Ф. 742, Ф. 1260). Матеріали Державного архіву Полтавської області (Ф. Р-1619, Р-1865) та Державного архіву Черкаської області (Ф. Р-529, Р-1726) дозволяють додатково розкрити особливості більшовицької продовольчої політики в УСРР. За даними Вінницького державного архіву вдалося простежити особливості проведення політики колективізації в регіонах (Ф. Р-595, Р-951).
Цікава інформація зберігається в архіві Президії Національної академії наук України. В ньому є відомості щодо організаційної роботи О. Шліхтера в перетвореннях, які відбувались в стінах ВУАН в першій половині 1930-х рр. (Ф. 251).
Значну частину джерел, що допомагають розкрити зміст державно-політичної діяльності О. Шліхтера в Україні, містять збірники документів та матеріалів, основні закони та нормативні акти, стенографічні звіти конференцій та з’їздів КП(б)У. Частина цих нормативних актів затверджувалась або ним особисто, або ж розроблялась за його участю. Це дозволило додатково прослідкувати основні етапи його становлення як державного діяча.
Твори О. Шліхтера акумулюють теоретичні погляди, практику та досвід політичної діяльності його як партійного функціонера. Окрім того важливою групою джерел є мемуарна спадщина сучасників О. Шліхтера, що дозволяє розширити знання про його особистісні якості та політичну діяльність.
Суттєве значення має використання матеріалів періодичної преси. Публікації в центральних газетах „Більшовик України”, „Вісті ВУЦВК”, „Комуніст”, „Бюлетень Наркомзему”, „Колективіст”, „Вісті ВУАН”, „Вісник Академії наук” є важливим джерелом фактологічного матеріалу, які дали змогу доповнити змістовну частину дисертаційного дослідження.
Таким чином, джерельна база є достатньою для розкриття теми, відтворення головних напрямів державно-політичної діяльності О. Шліхтера в Україні.
У другому розділі „Формування ідейних поглядів О. Шліхтера та початок участі у політичній боротьбі” досліджено основні політичні орієнтири О. Шліхтера в дожовтневий період, розкрито теоретичні погляди стосовно вирішення продовольчої проблеми та проаналізовано напрямки діяльності на посаді народного комісара продовольчих справ УСРР в 1919 р.
Виявлено сукупність факторів, які вплинули на формування О. Шліхтера як партійного функціонера та діяча. Він мав типову для багатьох більшовицьких керівників біографію: отримав добру освіту, навчався за кордоном, захоплювався ідеями народництва, потім вступив до лав РСДРП, підтримавши у 1905 р. її більш радикальне більшовицьке угруповання. У 1905 р. взяв активну участь в революційних подіях у Києві і був засуджений до довічного поселення у Сибіру.
В результаті амністії політизасудженим після лютневої революції 1917 р., він переїхав до Москви, брав там активну участь у підготовці більшовицького перевороту, по завершенню якого поперемінно займав ряд ключових посад (голова продовольчого відділу Москви та Московської губернії, Народний комісаріат землеробства, Народний комісаріат продовольства РРФСР, надзвичайний комісар з продовольства Сибіру, надзвичайний продовольчий комісар В’ятської, Пермської, Вологодської губерній). Керівництво цими державними структурами з надзвичайними повноваженнями надало йому досвіду та зробило ідеальною кандидатурою для призначення на посаду народного комісара продовольчих справ УСРР у січні 1919 р.
Аналіз системи поглядів О. Шліхтера щодо продовольчої політики в УСРР дає підстави вважати, що мав намір проводити її тими ж методами, які застосовував в російських губерніях. А своїм основним завданням бачив налагодження стійкого, ефективного та розгалуженого продовольчого апарату. Головний зміст висловлених ним пропозицій може розглядатись як спроба підвищити ефективність здійснення державних заготівель шляхом доповнення силових методів адміністративно-економічними. Він визначив основним методом ведення продовольчої політики продрозверстку, доповнену принципами монополії, націоналізації, класового розподілу і організацією продовольчих органів на принципах диктатури пролетаріату. При цьому, О. Шліхтер не відмовився від співпраці з приватними організаціями, які мали виступати як додаткові засоби заготівлі та розподілу продовольства та товарів.
В основу своєї продовольчої політики він поклав жорсткий примус та придушення будь-яких спроб протестів та повстань населення. Для її ефективного виконання О. Шліхтер залучив окрім створеного продовольчого апарату інші органи (продзагони, продармія та ін.). За його участі розроблено законодавчу базу, яка скеровувала дії Народного комісаріату продовольства (Наркомпрод). Щоправда, внаслідок нестійкої військової ситуації, політика, яка ним проводилась, була хаотичною, непослідовною та суперечливою. Тому з запланованих 100 млн. пудів зерна його відомству вдалося зібрати лише 8, більшість з нього витрачено на місцеве та армійське споживання.
У третьому розділі „Державно-політична діяльність О. Шліхтера в 1920-х роках”, охарактеризовано участь О. Шліхтера в становленні зовнішньополітичних орієнтацій українського уряду в 1920-х рр., проаналізовано його погляди стосовно шляхів та методів перетворень в сільському господарстві УСРР та простежено основні напрямки діяльності на посаді народного комісара землеробства УСРР у 1927 – 1929 рр.
Призначення О. Шліхтера на посаду уповноваженого Наркомату закордонних справ (НКЗС) СРСР в УСРР у 1923 р. відбулося в переломний для української дипломатії момент, коли НКЗС було віднесено до категорії злитих. Він зберіг очолювану ним Комісію у закордонних справах при політбюро УСРР, дбав про розширення апарату НКЗС та доклав чимало зусиль для створення українських консульських столів при дипломатичних представництвах СРСР. Але, внаслідок незацікавленості московського керівництва в розгортанні зовнішньополітичних ініціатив УСРР, роль уповноваженого поступово було зведено до виконання технічних функцій.
Остаточно О. Шліхтер відійшов від зовнішньополітичних справ після призначення на посаду народного комісара землеробства, яку він обіймав протягом 1927 – 1929 рр. Очолюючи Народний комісаріат землеробства (Наркомзем), він намагався не лише практично втілювати в життя партійні настанови, але й осмислювати соціально-економічні процеси. Щоправда, його концепція майже в усіх деталях збігалась з партійною. О. Шліхтер вважався одним з найавторитетніших фахівців в галузі сільського господарства в партії і в його поглядах чітко простежуються два періоди з цієї проблематики. В середині 1920-х рр. він був прихильником кооперування селянства. Це, у комплексі з використанням машинно-тракторних станцій та міжселищних виробничих об’єднань, мало дати досвід спільного виробництва та поступово привести до добровільної колективізації. Починаючи з 1928 р. після зміни партійної політики щодо селянства, він продовжував бути прихильником добровільного усуспільнення, але зайняв жорстку позицію в питанні класового розшарування селян. На його думку, колективізація не мала проводитись форсованими темпами та до 1933 р. охопити близько 30 % селянства.
Керівництво Наркомземом співпало з кризою хлібозаготівель та початком політики розкуркулення. Тому в сучасній вітчизняній історіографії існує твердження, що О. Шліхтер брав участь у керівництві цими процесами. Однак, наявний масив документів як архівних так і опублікованих не підтверджують цю тезу. Вони не дають змоги повною мірою визначити ступінь його участі в них. В означений період під його керівництвом розроблялись плани засівних і збиральних кампаній. Він очолював урядову Комісію з допомоги постраждалим від неврожаю степовим округам та розробив план допомоги населенню цих регіонів. Але, внаслідок того, що О. Шліхтер й інші члени уряду, намагаючись убезпечити себе від негативної реакції московського центру, приховали справжні масштаби наслідків стихійного лиха, населення так і не отримало належної допомоги. Окрім того, він опікувався переселенською політикою в Україні, яка була спрямована на розвантаження густонаселених сільських регіонів.
У четвертому розділі „Партійна та наукова робота О. Шліхтера в 1930-х роках”, розкрито зміст та напрямки діяльності О. Шліхтера в 1920 – 1930-х рр. в освітніх і наукових установах УСРР, проаналізовано його погляди щодо використання природних ресурсів республіки та з’ясовано ступінь участі в політичних акціях проти партійних та наукових діячів наприкінці 1920-х – в 1930-х рр.
Як партійний функціонер О. Шліхтер став однією з ключових постатей при реорганізації освітніх та наукових закладів УСРР. Перебуваючи на посаді віце-президента Всеукраїнської академії наук (ВУАН), він відстоював ідею її перетворення на асоціацію науково-дослідних інститутів, розробляв статути, брав участь у подіях, що сприяли її перетворенню. Окрім ВУАН, до сфери його інтересів потрапили освітні та навчальні заклади партійного та комуністичного спрямування: Комуністичний інститут імені Артема, Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ), а з 1931 р. – Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Він сприяв підпорядкуванню освітнього та наукового процесу вимогам і потребам партійного курсу, наочно демонструючи існуючий в країні пріоритет політичних рішень над науковими обґрунтуваннями.
Керуючи Радою по вивченню продуктивних сил України та Комітетом Великого Дніпра, утворених при ВУАН, О. Шліхтер відстоював ідею розвитку сировинної бази поблизу виробничих підприємств та пошуку родовищ мінеральних ресурсів. Він одним з перших обґрунтував з економічної точки зору доцільність будівництва на Дніпрі каскаду водосховищ. І хоча за його життя конкретного втілення цих проектів не відбулося, підтримані ним ідеї вплинули на подальший розвиток промисловості УСРР.
Наприкінці 1920-х – в 1930-х рр. О. Шліхтер долучився до здійснення репресій. Він увійшов до того вузького кола керівництва, яке вирішувало долі наукових та політичних діячів. Беручи участь в гучних кампаніях, він проявив себе як типовий номенклатурник і ніколи не виступав проти особистостей, яких не таврувало партійне керівництво. Характерно, що його опонентами ставали не лише діячі, з якими в нього були професійні конфлікти (наприклад О. Яната, А. Сліпанський). Переважну більшість становили його вчорашні соратники та представники тих сфер, до яких він жодного відношення не мав (історики, філософи, літератори, економісти та ін.). Найбільш показовими стали виступи проти М. Скрипника, М. Яворського, В. Юринця. Його критика була нищівною та жорстокою, стосувалась не лише окремих діячів, але й цілих напрямків та шкіл. Переважна більшість звинувачувалась в „націоналістичних ухилах”, „буржуазному націоналізмі”, „шкідництві” тощо. Апелювання до класиків марксизму-лінінізму та Й. Сталіна, як істини останньої інстанції, призводило до поширення в науковому середовищі ненаукових методів дискусії, необґрунтованих та вульгарних підходів до вирішення наукових суперечок.
Лубенський П. Олександр Григорович Шліхтер / П. Лубенський, Б. Ванцак. – К.: Політвидав України, 1978. – 183 с.; Лубенський П.А. Главная удача жизни: Повесть об Александре Шлихтере / П. Лубенський, Б. Ванцак. – М.: Политиздат, 1980. – 867 с.; Сарбей В. Боєць ленінської гвардії. До 90-річчя з дня народження О.Г. Шліхтера / В. Сарбей // Радянська культура. – 1958. – № 70. – 31 серпня; Шморгун П. Революціонер, вчений, партійний діяч. До 100-річчя з дня народження О.Г. Шліхтера / П. Шморгун // Наука і суспільство. – 1968. – № 9. – С. 4-7.
Шлихтер А.Г. Основные задачи советской продовольственной политики (Речь на митинге служащих Народного Комиссариата по продовольствию) / А.Г. Шлихтер. – К.: ЦИК Советов Украины, 1919. – 19 с.; Шліхтер О.Г. Продовольча справа за років громадянської війни / О.Г. Шліхтер – Х.: Пролетар, 1932. – 351 с.; Шлихтер А. Проблема большого Днепра в социалистическом строительстве / А. Шлихтер. – Х.: Партиздат, 1933. – 52 с.; Шліхтер О.Г. Вибрані твори: [збірник статей, промов, листів] / упор., вступ. ст. Д.Ф. Вірник. – К.: Видавництво АН УРСР, 1959. – 720 с.; Шліхтер А.Г. Экономические проблемы строительства фундамента социализма: [сборник статей, выступлений, писем] / А.Г. Шлихтер. – М.: Наука, 1982. – 432 с.; Шлихтер А.Г. Аграрный вопрос и продовольственная политика в первые годы Советской власти [Сб. Вступ. статья А.М. Румянцева, В.В. Орешкина. Биогр. очерк Д.Ф. Вирныка]. – М.: Наука, 1975. – 448 с.; Шліхтер О. За більшовицьку непримиренність в теорії / О. Шліхтер // Більшовик України. – 1933. – №. 5-6. – С. 69-85; Шліхтер О.Г. Боротьба проти націоналістичних ухилів на сучасному етапі / О.Г. Шліхтер. – Х.: Партвидав, 1933. – 80 с.
|
