| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» висвітлено основні етапи розвитку наукової думки з даної проблеми, джерельну базу та методологію дослідження.
В сучасній історичній науці досі не існує єдиної точки зору на зміст окупаційного режиму, на його ставлення до військовополонених та вплив на населення. Не створено на сьогоднішній день, з урахуванням нових даних та матеріалів, комплексної, загальної, наукової праці по становищу радянських військовополонених на території України в 1941–1944 роках. Проблема дослідження становища радянських військовополонених, під час фашистської окупації має певну історіографію. Однак більшість наших попередників висвітлювали лише зовнішні прояви окупаційного режиму. Увага радянських науковців зосереджувалася, в основному, на обмеженому колі питань: характерні практичні кроки загарбників у ставленні до військовополонених; звірства щодо місцевого населення; оцінка людських жертв та матеріальної шкоди. У той же час недоступними у науковому обігу залишалися документальні матеріали та дослідження, які б характеризували політику окупантів щодо радянських військовополонених у цілому і в динаміці, по регіонах, слабо відбитий мотиваційний бік цієї політики.
На сьогодні питання становища радянських військовополонених на території України представлена такими основними напрямками: окремі нечисленні розвідки, присвячені становищу радянських військовополонених; дослідження, присвячені історії окремих аспектів становища військовополонених; розділи та підрозділи в монографіях, наукових статтях, дисертаціях та авторефератах з історії Другої світової та Великої Вітчизняних воєн; розділи та підрозділи навчальних посібників і курсів лекцій з історіографії; рецензії.
Історіографія. Наукові праці з досліджуваної теми можна поділити на чотири основні групи:
1) 1942 – перша половина 50-х рр. У зазначений період було підготовлено ряд історичних розвідок про масові знищення мирного населення та військовополонених, масову депортацію робочої сили з України в неволю до Німеччини тощо. Як правило, ці дослідження спиралися на досить широку джерельну базу, яка тоді ще не стала виключно надбанням спецфондів архівів. Такими є праці Т. І. Халепо, Т. С. Лефтерової, А. К. Буцика, Д. Стріхи. В той же час П. І. Городній спробував підготувати узагальнюючу монографію „Українська РСР у роки Великої Вітчизняної війни”. У перше десятиріччя після закінчення війни було зроблено спробу, на основі наявного накопиченого матеріалу, створити низку комплексних праць, в яких висвітлювалась би історія радянсько-німецької війни в цілому. Серед них привертають увагу монографії І. І. Мінца, М.О.Вознесенського, І. В. Анісімова, Г. В. Кузьміна та ін. Але автори цих праць питання становища військовополонених та ставлення до них німецької окупаційної влади порушують поверхово, висвітлюючи лише наслідки.
2) Друга половина 50-х – кінця 80-х років характеризується появою численних праць, передусім колективних багатотомників, в яких висвітлено основні події і підбито підсумки війни, досліджено певні аспекти німецького окупаційного режиму, з’являються перші спроби висвітлення регіональної специфіки окупаційної політики. Однак цей період, попри певні досягнення, все ж далекий від відтворення історичної правди про долю радянських військовополонених. З другої половини 50-х до початку 80-х рр. розпочався новий етап в розробці теми України у Великої Вітчизняної війни. Його започаткувала праця М. І. Супруненка. Проблема військовополонених офіційно не була заборонена, і деякі дослідники: О. М. Некрича, Д. А. Волкогонов, М. І. Семиряга, торкалися їх певною мірою на загальносоюзних матеріалах. Роль німецьких військ в злочинній окупаційній політиці докладно висвітив в монографії Норберт Мюллер. Треба відмітити, що питання становища радянських військовополонених на території України в 1941-1944 рр. знайшло відображення в колективних працях українських істориків, в яких узагальнено напрацювання по війні, наводиться багато фактичного та статистичного матеріалу. Важливе місце у дослідженнях радянських істориків займала діяльність антифашистського підпілля в нацистських таборах, що знайшло відображення в праці Н. М. Лемешук.. В середині 80-х років в Україні вийшла монографія Т. С. Пєршиної, в якій автор частково висвітлила політику терору німецької влади щодо місцевого населення та військовополонених на окупованій Україні.
3) Початок 90-х років до сьогодення. В цей період історія війни поповнилась новими архівними і документальними джерелами, активізувався процес переосмислення причин, характеру, суті становища радянських військовополонених та наслідків Другої світової війни для України в цілому. Написано праці М. В. Коваля, В. Ю. Короля. В 2000 році вийшов заключний том Книги Пам’яті України „Безсмертя”, в написанні якої брав участь великий авторський колектив дослідників Великої Вітчизняної війни. Серед яких В. Я. Галаган, І. О. Герасимов, О. К. Дубина, М. В. Коваль, В. І. Клоков, В. Ю. Король, О. Є. Лисенко та ін. Одна з останніх праць, в якій торкаються питання становища радянських військовополонених, це монографія В. І. Кучера та О. В. Потильчака, четвертий розділ якої присвячений використанню праці сотень тисяч радянських військовополонених Червоної Армії, котрі опинилися в таборах на території України.
За часів незалежності було проведено багато досліджень по періоду окупації. Деякі аспекти питання становища радянських військовополонених викладені в дисертаційних дослідженнях О. В. Потильчака, І. І Дерейка, Л. Н. Чиркової, В. М. Удовика.
4) До дослідження теми військовополонених деяку нову інформацію подають праці німецьких вчених, а також науковців інших країн, які, хоча і небагато, але все ж більш-менш об'єктивно, говорять про радянських військовополонених. Серед їх авторів — І. Фест, В. Косик, В. Краль, Б. Ліддел-Гарт, У. Черчілль, А. Кларк, П. Карел, У. Ширер, Л. Наумов та ін. Правда, у багатьох із них згадки про полонених мають тільки фрагментарний характер.
Джерельна база дослідження представлена комплексом документі і матеріалів, які стали основою виконання завдань дисертації.
До комплексу архівних джерел належать також матеріали фонду 6 (Фонд архівних кримінальних справ на реабілітованих громадян), фонду 5 (Фонд архівних кримінальних справ на не реабілітованих громадян) Державного архіву Служби безпеки України. Ці матеріали містять певну інформацію стосовно періоду окупації, яка відсутня в наукових історичних працях. В цих матеріалах міститься інформація яка є новою для дослідження, так як ці дані були недоступні дослідникам минулих часів. Фонд 68 (Колекція друкованих видань справа № 348 у 25 томах) містить найостанніші дані які були зібрані працівниками Державного архіву СБУ стосовно місць примусового утримання радянських військовополонених на території України.
Важливим джерелом є архівні дані, які містяться в фондах Державного архіву Київської області, у ф. Р2031 (Управління бургомістра м. Умані), ф. Р2225 (Управління бургомістра Білої Церкви), ф. Р2356 (Київська міська управа), ф. Р2395 (Український Червоний Хрест (6 жовтня 1941 – листопад 1941); Український комітет взаємодопомоги (листопад 1941 – березень 1942)).
Другу групу складають офіційні директиви, розпорядження, накази вищих керівників Третього рейху, нацистської верхівки, німецького верховного командування і місцевої української та німецької окупаційної влади; також звіти айнзацгруп, поліції та інших окупаційних органів, що містяться в збірниках документів та матеріалів з історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Ці збірки, за спрямованістю інформації, можна розділити на документи, видані в радянський період та в період незалежності України.
У другому розділі «Причини трагедії радянських військовополонених» розглянуто історичні передумови трагедії радянських військовополонених на території України, дано характеристику суспільних та політичних змін, що відбулися напередодні німецького нападу на Радянський Союз.
З’ясовано, що далася взнаки неправильна оцінка досвіду війни в умовах нових технологій та озброєнь. Але, чи не найбільшими були прорахунки і злочинні помилки в кадрових питаннях, коли з армії були звільнені і репресовані талановиті воєначальники і командири. Як наслідок на початок 1940 року понад 70% командирів дивізій, до 70% командирів полків і 60% військкомів і начальників політвідділів з'єднань працювали на своїх посадах менше одного року. В армії панувала важка атмосфера недовіри. Низьким був рівень освіти військових. Досить сказати, що з 225 командирів полків жоден не мав вищої спеціальної освіти, лише 25 закінчили військові училища, а 200 — тільки курси молодших лейтенантів.
Німеччина ж, навпаки, набула необхідного досвіду для війни з СРСР, до якої ретельно готувалась. Стратегічною помилкою є те, що перед війною на старому кордоні демонтували укріплені райони. Це призвело до того, що в перші дні війни катастрофічної поразки зазнали понад 100 дивізій. До ворога потрапила половина складів, розміщених у прикордонних округах, у тому числі і стратегічного призначення. Не дивно, що солдатам видавали на день активних боїв усього лише по півтори обойми набоїв, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. Крім того, гвинтівкою в перших боях був озброєний лише один із трьох бійців, а інколи — один із п'яти. Саме тому, а не через боягузтво чи дезертирство, у полон до ворога у перші місяці війни потрапили сотні тисяч радянських воїнів.
Доведено, що одним з факторів здачі в полон було те, що на початку війни німці відпускали полонених на поруки родичам, близьким, односельчанам. Здебільшого випускали кваліфікованих працівників, а також людей які працювали в сільському господарстві. Також брався до уваги етнічна приналежність полоненого.
Встановлено, що внаслідок прорахунків та зволікань більшість солдатів Червоної Армії потрапили на початку війни в полон по причині оточення їх ворогом, або знаходились в безвихідному становищі, коли їм не було чим воювати. Велика кількість радянських солдатів і офіцерів потрапивши в оточення і бачачи безвихідність становища вдавались до дій які в подальшому врятували їм життя, але дали привід запідозрити їх в зраді після звільнення. Як наслідок в німецьких таборах на території України загинуло понад 2.5 млн. радянських солдатів.
У третьому розділі «Політика нацистів щодо радянських військовополонених» розглянуто накази інструкції та директиви для німецької армії, щодо поводження з радянськими військовополоненими в прифронтовій зоні, окупованій території та на полі бою, та їх наслідки.
Визначено, що ще до нападу на СРСР нацистське керівництво у низці наказів винесло смертний вирок окремим категоріям радянських військовополонених. Накази в першу чергу стосувалися політпрацівників Червоної Армії, комуністів, військовослужбовців-євреїв, нерідко радянських офіцерів, жінок-військовослужбовців. Буквально з перших днів війни щодо них широко застосовувався принцип «у полон не брати». Знищення військовополонених передбачалося ще на початку війни, і протягом усього її часу ретельно виконувалося.
З’ясовано, що справами військовополонених у Третьому рейху опікувався спеціальний апарат, який підпорядковувався вищій військовій владі. Усі питання, у тому числі управління таборами для військовополонених як на території Німеччини, так і на окупованих територіях, перебували в компетенції головного командування сухопутних військ (ОКХ) — в оперативних районах, тобто в зоні військових дій, або верховного головнокомандування збройних сил (ОКВ) — на території Німеччини та окупованих нацистами землях. Будь-яка діяльність німецьких властей по відношенню до радянських військовополонених чітко регламентувалась наказами та директивами.
Радянські військовослужбовці, що потрапили в полон, вважалися надзвичайно небезпечними для рейху, тому нацисти розробили спеціальні інструкції, розпорядження, пам'ятки з правилами поводження з ними. Заборонялися будь-які розмови з військовополоненими, за винятком конче необхідних службових вказівок. Вимагалося перешкоджати спілкуванню з цивільними особами, а в разі потреби застосовувати зброю також і проти цивільних. Навіть щодо працьовитих і слухняних військовополонених вважалися недоречними прояви гуманності.
Існував спеціальний наказ, який позбавляв спійманих червоноармійців, які опинилися в оточенні, статусу військовополонених. Мова йде про наказ ОКХ від 25 липня 1941, в якому починаючи з певного, встановленого для кожної області моменту, червоноармійців слід вважати партизанами і відповідно з ними поводитися. У анти партизанських наказах, що видаються на місцях, цей наказ ОКХ знаходив обов'язкове відображення. Будь-яке цивільна особа, а також будь-який солдат, що відстав від своєї частини, буде знайдено зброю, будуть розстріляні на місці. Подібні розпорядження на практиці вели до масового винищення полонених солдатів і офіцерів Червоної Армії до того, як. вони потрапляли до збірних пунктів, в пересильні табори.
Масове вбивство в оперативних районах взятих у полон радянських військовослужбовців мало місце і при відступі вермахту. Гітлерівці розстрілювали, спалювали, закопували або труїли червоноармійців яких не могли забрати з собою при відступі.
У зоні бойових дій німецькі військовослужбовці на підставі наказів військового керівництва систематично грабували радянських військовополонених. Циркуляр за номером 121-4 від 6 червня 1941 234-го піхотного полку 56-ї дивізії «Про засади постачання в східному просторі» роз'яснював і наказував: «На постачання одягом не розраховувати. Тому особливо важливо знімати з військовополонених придатне взуття і негайно використовувати ввесь придатний одяг, білизну, шкарпетки і т. д.»
Радянських військовополонених широко використовували на різноманітних роботах із перших місяців війни. З осені 1941 року експлуатація дармової робочої сили набуває централізованого характеру. Це підтверджується цілою низкою німецьких документів. Зокрема, у директиві Герінга був спеціальний розділ «Російські військовополонені». У ньому детально розписувалося, за якими ознаками відбирати необхідних робітників, на яких роботах їх використовувати, як годувати, охороняти, карати, одягати тощо.
У четвертому розділі цього документа зазначалося, що військовополонених насамперед необхідно використовувати у гірничій справі, на будівництві шляхів, у військовій промисловості, сільському господарстві. Передбачалося також створювати спеціальні команди для термінових робіт.
Але навіть коли вище керівництво Німеччини усвідомлювало, що праця радянських військовополонених вкрай важлива для воєнної промисловості, їх життя все одно залежало від настроїв нацистських чиновників.
Офіційні німецькі документи свідчать, що військовополонених піддавали екзекуціям за найменшу провину, не кажучи вже про спроби ухилитися від роботи чи порушити інструкції. «Винищення працею», «робота до смерті» — ці гасла стали закликом до знищення радянських полонених.
Коли війна почала переростати в затяжну німецьке командування зрозуміло що їм не вистачить робочих рук. У наслідок чого фашисти почали більше уваги приділяти військовополоненим. Важливу роль грав етнічний фактор і праця в сільському господарстві України. Німецьким керівництвом були видані наказ про повернення українців з Німеччини в Україну.
Також велика увага місцевої німецької адміністрації приділялась залученню якомога більшої кількості робочих рук. У наслідок чого вийшов наказ про заборону вербовки працівників і полонених які зайняті в сільському господарстві.
Доведено, що в роки війни німецькі фашисти скоїли безпрецедентні злочини відносно радянських військовополонених. Варварське поводження гітлерівських військовослужбовців із захопленими в полон солдатами і офіцерами Червоної Армії мало місце вже безпосередньо на полі бою. Широкомасштабні, систематично здійснювані звірства санкціонувалися наказами, інструкціями німецького командування. Всі ці дії були спрямовані на фізичне винищення солдатів Червоної Армії.
У четвертому розділі «Знищення військовополонених в таборах та лазаретах» містить аналіз методів та способів якими фашисти знищували радянських військовополонених в таборах смерті, на небезпечних роботах та у «лазаретах».
Доведено, що місцем організованого, систематичного масового вбивства захоплених у полон солдатів і офіцерів Червоної Армії стали пересильні і стаціонарні табори для військовополонених. На території України гітлерівцями було організовано понад 329 таборів і безліч місць масових страт. У таборах полонені червоноармійці були приречені на смерть. Найпоширенішим методом знищення радянських військовополонених в німецькому полоні були голод чи холод. Тисячі з них хворіли на тиф. Військовополонених розстрілювали на марші, коли, безсилі, вони не могли йти далі, і це відбувалося на очах у цивільного населення, їх залишали лежати на шляху. У багатьох таборах взагалі не опікувалися розташуванням полонених. Під дощем і в сніг вони лежали просто неба. Їм навіть не давали ніяких інструментів, щоб викопати землянки.
В пересильних та фільтраційних таборах радянські військовополонені помирали від знесилення та голоду. В брошурі «про поведінку військ на сході», виданої до початку війни проти Радянського Союзу, головнокомандувач німецькими збройними силам розглядав постачання харчуванням радянських військовополонених як «непотрібну» гуманність. Як правило, у всіх таборах новоприбулих витримували на голодному режимі – їх не годували по десять і більше діб. Це приводило до загального виснаження в’язнів, вони пухли від голоду. В деяких таборах мало місце поїдання щурів, мишей, собак та інших тварин, а також траплялись випадки людоїдства.
З’ясовано, що німецькою владою створювалися табори-лазарети. Однак належної медичної допомоги в них поранені військовополонені не отримували. Хворі, поранені цілодобово лежали без перев'язок на голій, покритий кіркою льоду землі, бетоні, на брудних нарах або соломі. Залучені німцями радянські медики всіляко допомагали пораненим радянським військовополоненим. Але в більшості лазаретів були відсутні медикаменти, перев'язувальні засоби, необхідний інструмент. Такий стан речей призводив до неминучої смерті. Фашистам потрібні були лише працездатні, а поранені чи хворі були приречені на смерть.
Медичне забезпечення, якщо і було, то на примітивному рівні. Все це вело до високої захворюваності та масової смертності. І лише коли в Німеччини виникла потреба в робочій силі з весни 1942 р. положення полонених, трохи покращилося. Їх стали переводити в неопалювані бараки з нарами, раціон харчування був збільшений до 2540 калорій, і це дало можливість багатьом полоненим вижити. Особливе значення окупаційна влада надавала використанню військовополонених як робочої сили. Насамперед, їх використовували у гірничій справі, на будівництві шляхів, у військовій промисловості, сільському господарстві. Військовополонені вмирали від каторжних умов праці, свавілля охорони.
У п’ятому розділі «Допомога населення окупованих територій радянським військовополоненим» висвітлюється діяльність місцевого населення щодо допомоги радянським військовополоненим, продуктами харчування, медичною допомогою, одягом. Наводяться методи та способи, якими фашисти перешкоджали цій допомозі.
Встановлено, що найперша матеріальна та медична допомога голодним, обірваним і пораненим полоненим прийшла з боку місцевого населення. Мужні люди, допомагали приреченим на смерть продуктами харчування і медикаментами, під загрозою розстрілу. Жителі міст і сіл в яких знаходились табори для радянських військовополонених допомагали як моли. Велика кількість мирних жителів загинули намагаючись полегшити долю військовополонених, ризикували життям переховуючи втікачів. Німці спалювали цілі села за допомогу полоненим-утікачам.
Доведено, що матеріальна та медична допомога, що надавалася в’язням гітлерівських таборів, допомогла їм вижити, зберегти сили для подальшої боротьби з фашистськими загарбниками до визволення із ворожого полону. Антифашистські підпільні організації і групи в таборах допомогли врятуватися від голодної смерті багатьом в’язням, але найбільший внесок в порятунок військовополонених зробило населення окупованих територій.
Систематичну роботу по наданні допомоги військовополоненим, яка полягала в організації прання білизни, збору продуктів, медпрепаратів і теплих речей проводили групи людей які організовувались у підпільні групи. Жінки передавали через паркан, там, де це було можливо, відера супом, бинти, йод, чисту білизну, тютюн, а інколи вдавалося перекинути і мішок з їжею. Ці передачі врятували багатьох від голодної смерті. Але і ці харчі не завжди потрапляли за призначенням. Дуже часто їх забирали охоронці-німці. Отримували тільки тоді, коли передавали через полоненого лікаря чи санітара.
Сотні поранених радянських військовополонених були врятовані медпрацівниками і населенням в підпільних шпиталях, які небайдужі громадяни створювали по всій території окупованої України. Існування цих шпиталів для військовополонених було б неможливим без всебічної активної допомоги місцевого населення, яке збирало одяг, продукти харчування, гроші, медикаменти і все це передавали на нужди хворих та поранених військовополонених.
Встановлено, якщо вдавалося втекти і дістатись рідної домівки, то найчастіше таким втікачам приходили на допомогу і ставили на облік в місцевих органах окупаційної влади. Неоціненний вклад в їхній порятунок робили нові документи. Отримати їх допомагали їхні родичі знайомі або друзі, які з тих чи інших причин працювали на німців.
З’ясовано, що неоціненну допомогу жителям окупованих територій у справі звільнення радянських військовополонених надавав Український комітет взаємодопомоги, Червоний Хрест. На його адресу надходило безліч листів з проханням знайти і звільнити з полону односельців, дружини просили допомогти звільнити чоловіка. В багатьох випадках окупаційна влада давала згоду, і військовополонених звільняли. Місцеві жителі або родичі брали на поруки військовополонених, і таким чином їх визволяли. На початку війни німецьке керівництво дозволяло звільняти тих за кого просили родичі.
Минц И. Великая Отечественная война Советского Союза. /И. Мицин. – Архангельск: ОГИЗ, 1947. – 64 с.; Вознесенський М. Воєнна економіка СРСР в період Вітчизняної війни. / М. Вознесенський. – К.: Укр. видав. політ. літ-ри, 1948. – 160 с.; Анисимов И. В., Кузьмин Г. В. Великая Отечественная война Советского Союза, 1941-1945. – М.: Воениздат, 1952. – 190 с.
Коваль М.В. Україна:1939-1945 : Маловідомі і непрочитані сторінки історії / М.В. Коваль. – Київ : Вища школа, 1995. – 193с.; Коваль М. В. Україна у Другій Світовій та Великій Вітчизняній війні: 1939-1945рр.: Спроба сучасного концептуального бачення./ М.В. Коваль. – К.: Вища школа, 1994. – 58 с.
Король В. Ю. Трагедія військовополонених: свідчать архіви / В. Ю. Король. // Трибуна. – 1992. – № 9; Король В.Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках / В.Ю. Король. – Київ : Академія, 2004. – 128с. Король В. Ю. Військовополонені – жертви війни // Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945. – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2000 та ін.
Фест И. Гитлер: Биография: В 3-х. т. / И. Фест. – Пермь: Культурныйцентр «Алетейа», 1993.; Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні / В. Косик; Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. – Львів, 1993. – 659 с.; Краль В. Пеступления против Европы / В. Краль. – М., 1968. – 349с.; Верт А. Россия в войне 1941-1945 / А. Верт. – Москва, 1967. – 774с.; Бетелл Н. Последняя тайна / Н. Бетелл. – М., 1992. – 256с.; Лиддел-Гарт Б. Вторая мировая война. / Б. Лиддел-Гарт. – М.: Воениздат, 1976; Черчилль У. Вторая мировая война: В 6-ти т. / У. Черчилль. – М.: Воениздат, 1955; От«Барбароссы» до «Терминала». Взгляд с Запада. – М.: Политиздат, 1988; Наумов Л, Советский Союз во второй мировой войне. Критический очерксоветской историографии войньї. / Л. Наумов. – Лос-Анджелес, 1996.
Киевщина в годы Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.). Сборник документов. – К.: Киевское областное книжно-газетное издательство, 1963. – 736 с; Німецькі окупанти на Полтавщині (1941-1943). Зб. документів. – Полтава: Зоря Полтавщини, 1947. – 80 с.; Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів і матеріалів. – К.: Держполітвидав УРСР, 1963. – 488 с.; Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками. Сб. материалов. В 7-ми т. – М.,1957-1961.; Полтавщина в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. 1941-1945. Зб. Документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1977. – 275 с.; Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.) / Сост.: Заставенко Г. Ф. (рук.) и др. – 3-е изд. – М.: Экономика, 1985. – 328 с.; Совершенно секретно. Только для командования. Стратегия фашистской Германии в войне против СССР. Документы и материалы. / Сост. полковник В. И. Дашичев. – М.: Наука, 1967. – 752 с.; Советская Украина в годы Великой Отечественной Войны 1941-1945: Документы и материалы в 3-х томах / Сост. Григорович Д. Ф., Немятый В. Н., 2-е изд., доп. –К.: Наукова думка, 1985. – Т.1. – 519 с.; СС в действии: документы о преступлениях СС. – М.: Прогресс, 1968. – 624 с.
Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны : Документы и материалы. – М., 1946, Т. 1. – С. 635.
|
