СЕЛО ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ: СОЦІАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ (вересень 1939 – червень 1941 років) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок із науковими програмами, визначено об’єкт і предмет наукового пошуку, хронологічні й географічні рамки, сформульовано мету й завдання, методологічні засади, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та апробацію. 

У першому розділі «Історіографія та джерела» проаналізовано стан наукової розробки проблеми, охарактеризовано джерельну базу, методологію і методику дослідження.

У науковій літературі проблема об’єднання українських земель в єдиній державі та здійснення процесу «соціалістичних перетворень» на селі, посідає важливе місце. Радянські вчені та історики діаспори, у силу історичних обставин, з різних концептуальних позицій підходили до висвітлення цього процесу. У різних виданнях уживаються, як терміни – «возз’єднання», «визвольний похід», «золотий вересень», так і «революція з-за кордону», «окупація», «приєднання», «анексія», «західний похід Червоної армії» й т. д. Історичну літературу умовно можна поділи на три групи: радянську; сучасну українську та зарубіжну.

До першої групи ми відносимо праці радянської історіографії, а також узагальнюючі видання, де ці питання порушувалися лише частково. Нагромадження історіографічного матеріалу проходило в два етапи. Перший – від 1939 р. до середини 80-х років ХХ ст. – період офіційної радянської науки, позначеної ідеологічним контролем комуністичної партії СРСР та однобічністю підходів. Наступний – з другої половини 80-х до початку 90-х років минулого століття – характеризувався поступовим переглядом концептуальних підходів і поміркованою критикою «деформацій» соціалізму. 

У вересні 1939 р. відбулося «омріяне возз’єднання» – Східної Галичини та Західної Волині з УРСР. У наспіх виданих брошурах В. Мінаєва, І. Трайніна, збірнику «Як це було. Епізоди героїчного визволення народу Західної України» (Київ, 1939) розпочалося формування міфу «про тріумфальний визвольний похід Червоної армії» та початку «революційних змін на селі». Наукова робота над окремими питаннями радянізації позначена особливою заполітизованістю.     

У 40 – 50-х роках ХХ ст. з’являються перші монографічні й дисертаційні дослідження. Історики сталінської епохи головними джерелами своїх праць вважали твори класиків марксизму-ленінізму, постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, ЦК КП(б)У і РНК УРСР, публікації офіційних видань, матеріали преси, а не фонди архівів. У працях Б. Бабія, С. Білоусова, С. Бродоцького, В. Валуєва, М. Герасименка і Б. Дудикевича, П. Йови, М. Кравця, Л. Корнієць, К. Сироцинського, О. Цибка та інших давалася відверта однобічна оцінка подій – «блискучі перемоги» і «загальнонародна підтримка», особливо селянства. У багатьох із них не було жодного посилання на архівні документи, зате більшість на праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Й. Сталіна та випадкові дані з газет.    

Значно ширшими за тематичною спрямованістю і характеристикою стали праці В. Варецького, М. Івасюти, Й. Черниша, І. Шульги, Ф. Чернявського, П. Костика, П. Панченка і Є. Талан, В. Масловського та інших науковців. Праці радянських істориків висвітлюють широкий спектр питань розвитку західних областей України. Проте, розкриваючи питання «соціалістичного будівництва на селі», вчені зосереджували головну увагу на «відновленні» радянської влади, заходах партії та уряду в справі націоналізації землі та колективізації сільського господарства, боротьбі трудящих проти ворогів соціалізму. У роботах українських радянських істориків не порушувалися питання депортацій цілих соціальних верств сільського соціуму, господарсько-фінансової діяльності соціалістичних господарств, міжнаціональних відносин, духовно-релігійного життя села, а окремі публікації мали тенденційну атеїстичну спрямованість.

З відновленням незалежності України вітчизняна історична наука підійшла з нових позицій до оцінки періоду 1939–1941 рр. на західноукраїнських землях. Серед низки цікавих праць слід назвати роботи В. Барана, В. Ботушанського, П. Брицького, Я. Грицака, Л. Зашкільняка, А. Кентія, С. Кульчицького, М. Кугутяка, О. Лисенка, В. Литвина, М. Литвина, О. Луцького, К. Науменка, І. Патриляка та інших. Заповненню істотних прогалин у дослідженні історії західноукраїнського села присвячені окремі монографічні дослідження І. Андрухіва і А. Француза, О. Малярчука, І. Рибака, О. Рубльова і Ю. Черченка, М. Сеньківа, Б. Яроша. У вказаних працях дослідники об’єктивно аналізують документи центральних партійних, господарських, радянських органів влади, місцевих партійних комітетів, Рад депутатів трудящих та періодику.

Третю групу в історіографії проблеми становлять багатогранні й неоднозначні роботи зарубіжних учених. Багатий матеріал з історії України досліджуваного періоду порушено в наукових розвідках Л. Винара, С. Галамая, В. Косика, В. Кубійовича, І. Лисяка-Рудницького, П. Мірчука. Праці відзначаються сміливою власною інтерпретацією, осмисленням української історії в європейському та загальносвітовому контексті. У їхніх роботах відсутні фактичні чи кількісні показники, що характеризують сільське господарство, освіту, культуру, медицину, релігію тощо. Доволі докладно висвітлюють політичну систему, економічне, соціальне, культурне й релігійне життя СРСР сучасні російські історики. «Дух радянської епохи», механізм і внутрішню динаміку суспільних процесів окреслюють праці В. Жухрая, І. Земцова, В. Земскова, В. Кожинова, Г. Костирченка, Р. Піхої та багатьох інших. Роботи названих дослідників написані на великій джерельній базі. У них використані неопубліковані документи і матеріали ряду російських архівів. Вони проаналізували суть і наслідки сталінських методів керівництва. Фактичний матеріал з історії України у цих працях доволі незначний, але вони розкривають витоки і тенденції тоталітарної системи. В останні роки з’явилося багато праць польських дослідників, які цікавляться «східними кресами». Різноплановий і багатий матеріал з історії України досліджуваного періоду містять праці В. Бонусяка, А. Гловацького, А. Кноровського, В. Матерського, А. Сребраковського, Т. Стшембоша.

Джерельна база дисертації вимагала залучення широкого кола історичних джерел, різних за походженням та інформаційним наповненням, достовірністю та повнотою. Їх аналіз дозволяє виділити, згідно із загальновизнаним принципом розподілу за походженням, декілька найбільш характерних груп документів.

Перша репрезентована офіційними законодавчими актами – Конституцією СРСР, законами, директивними та нормативно-правовими постановами. Законодавчі документи дозволяють визначити напрями політики держави в регіоні. Постанови викладені в багатотомному виданні «Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК».

Другу групу складають опубліковані документи – збірники документів і матеріалів з історії України, укладені як вітчизняними вченими в радянський і пострадянський період, так і західними. Вони дозволяють прослідкувати процес розробки політики на найвищому рівні і втілення її на селі. Ряд збірників, виданих у радянський період, переважно містили тенденційно підібрані матеріали, а тому вимагають критичного ставлення до себе.

До третьої групи джерел відносяться неопубліковані документи, що зберігаються в державних архівах України. Важливе значення для проведеного дослідження мають документи Центрального державного архіву громадських об’єднань України, які дали змогу авторові висвітлити політику  радянської влади у західноукраїнському селі. У фонді 1 «Центральний Комітет Комуністичної партії України» систематизовані матеріали з’їздів, пленумів ЦК, протоколи політбюро, секретаріату, документи відділів ЦК КП(б)У. Нами опрацьовані архівні матеріали опису 6 (особливий сектор, протокольна частина – протоколи засідань політбюро ЦК Компартії України) і опису 16 (протоколи засідань політбюро, оргбюро і секретаріату ЦК КПУ та матеріали до них. «Окрема папка»).

Основу джерельної бази склали матеріали західноукраїнських місцевих державних архівів, які прямо торкаються різних аспектів дослідження і дозволяють відтворити ключові моменти насадження політики партії на селі. У роботі використано матеріали радянських і партійних органів з питань політичного, економічного, соціального, культурного та релігійного життя села з Державного архіву Івано-Франківської області, Державного архіву Львівської області, Державного архіву Рівненської області, Державного архіву Тернопільської області. Це документи діловодства, у яких аналізується вертикаль управління: центр – республіка – області – райони – села.

Четверту групу джерел становлять статистичні збірники, які дають можливість простежити як динаміку розвитку сільськогосподарського виробництва, так і суттєві зміни в системі народної освіти, закладів культури, охорони здоров’я. П’яту – складають численні періодичні видання: фахові журнали, республіканська, обласна й районна преса. Заключну шосту групу становлять спогади очевидців тих подій. Вони не позбавлені певного суб’єктивізму, проте дають цікаві факти, що не знайшли свого відображення в архівних матеріалах.

Ключову роль у процесі пізнання минулого відіграє принцип історизму. Він виступає одним із критеріїв об’єктивності, адже історичні процеси описуються і пояснюються з точки зору учасника тих подій. Опираючись на системний аналіз, ми розглядаємо західноукраїнське село як складову частину загальнопольської і радянської політичної системи, як підсистему, що виконувала певні функції в середині загальнодержавних систем. Регіональна західноукраїнська система перебувала в розвитку, пошуку форм самоорганізації та самозахисту. Водночас, вона існувала в контексті «великопольського» і «українського питання».

У другому розділі «Формування радянської політичної системи», розглянуто питання пов’язані з радянізацією регіону, кадровим забезпеченням, ідеологічною складовою та діяльністю органів НКВС.

У 1939 р. західноукраїнські землі опинилися в епіцентрі міжнародної політики. «Українську карту» намагалися розіграти нацистська Німеччина («розширити життєвий простір») і більшовицький СРСР («експорт революції»). Українці Польщі, позбавлені реального права самостійно вирішувати свою долю, стали заручниками політичної гри, яку вели могутні європейські держави. Підписання між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР договору про ненапад від 23 серпня 1939 р. і секретним додатковим протоколом до нього про «поділ Європи на сфери інтересів і впливу», розв’язали руки верховодам Третього рейху для початку 1 вересня Другої світової війни. Таємні радянсько-німецькі угоди (відомі як пакт Молотова – Ріббентропа), прискорили початок найжорстокішої війни. Стрімке просування військ вермахту польською територією й наближення до західноукраїнських земель, підштовхнули Й. Сталіна до вступу у війну проти Польщі.

17 вересня 1939 р. підрозділи Робітничо-селянської Червоної армії, перейшли польський кордон і вступила на територію Західної України й Західної Білорусії. За лічені дні РСЧА взяла під свій контроль західноукраїнські й західнобілоруські землі, а також розбила і полонила окремі польські військові підрозділи. 28 вересня 1939 р. військово-політичний альянс був підтверджений новим радянсько-німецьким договором про дружбу і кордон. Наступного, 1940 р. 28 червня за вимогою Й. Сталіна, сусідня Румунія змушена була передати СРСР Північну Буковину і Бессарабію. Більшість історичних західноукраїнських земель опинилися під радянською владою, прихід якої значна частина населення вітала. 

В умовах військового стану розпочалося формування тимчасових органів народної влади – воєводських, повітових та волосних управлінь і селянських комітетів у селах на чолі з комуністами (яких нараховувалося 20–30 осіб на воєводство спеціально відряджених ЦК КП(б)У). Ініціаторами їх створення виступало безпосередньо командування РСЧА на місцях. Уже в перші дні селянські комітети розпочали свою роботу зі складання списків бідняцьких господарств і обліку поміщицьких, церковних земель та майна, що підлягало «експропріації».    

Для координації і об’єднання керівництва місцевими органами влади, військова рада Українського фронту постановою «Про затвердження обласних тимчасових управлінь по воєводствах Західної України» від 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку. 4 жовтня 1939 р. Львівське тимчасове управління звернулося до населення краю про проведення народних зборів Західної України. Цей заклик підтримали тимчасові воєводські управління в Луцьку, Станіславі й Тернополі.

27 жовтня 1939 р. народні збори Західної України прийняли декларацію «Про встановлення державної влади», яку підтвердили Верховні Ради СРСР і УРСР. 1 листопада 1939 р. у Москві відкрилася позачергова V сесія Верховної Ради Союзу РСР, яка на доповідь повноважної Комісії прийняла закон, яким «задовольнила» просьбу народних зборів Західної України і включила Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, возз’єднавши її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. 4 грудня 1939 р. президія Верховної Ради УРСР затвердила указ «Про утворення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської і Тернопільської областей в складі Української РСР». 17 січня 1940 р. той самий законодавчий орган ліквідував старий адміністративний поділ.

Злам і цілковите знищення польського державного апарату на західноукраїнських землях вимагав негайних рішучих дій зі сторони керівництва СРСР. Разом із військовими частинами РСЧА та «ударними групами» НКВС у вересні 1939 р. прибули перші партійні та комсомольські працівники, які започаткували нове соціалістичне будівництво. За вказівкою ЦК ВКП(б) для роботи в Західній Україні направлялися дві тисячі комуністів і комсомольців.

Першорядна увага вищого державного керівництва зверталася на забезпечення регіону відрядженими партійними та правоохоронними працівниками. Під безпосереднім контролем Центрального Комітету КП(б)У в західних областях відбувалося формування державних органів і партійного апарату. 27 листопада 1939 р. ЦК КП(б)У затвердив склад бюро обкомів партії які на початку грудня прийняли рішення про створення повітових комітетів партії. На посади обласної і районної управлінської ланки призначалися особи відряджені зі східних областей України, як правило комуністи, кандидати в члени партії та комсомольці. Тимчасові органи народної влади (селянські комітети) та їх куратори – «поодинокі комуністи» яким «всебічну допомогу надавали» військові частини РСЧА і оперативні працівники НКВС, розпочинали радянське будівництво. У перші дні та місяці влада у містечках і прилеглих територіях належала військовим комендантам, які мали усю повноту влади на місцях.

Незважаючи на задекларовану рівність усіх громадян Радянського Союзу, вихідці із місцевого населення зустрічалися із численними труднощами політичного характеру. З самого початку підбір кадрів на місцях проводився шляхом «відбору кращих людей» із робітників, селян та інтелігенції, які активно допомагали будувати радянську владу. На практиці залучення місцевого населення в партію відбувалося повільно. Радянська влада ставилася з очевидною політичною недовірою не тільки до поляків, а й до українців та євреїв, особливо колишніх членів КПЗУ – ідейних спільників, в тому числі і тих, що були ув’язнені за комуністичні переконання у Березі-Картузькій. На літо 1941 р. у партію вступило лише 47 західноукраїнських комуністів. У той же час на Україні (без західних областей) було 26502 парторганізації. Станом на 1 квітня 1940 р. ряди більшовицької партії республіки нараховували 521078 осіб, з них кандидатів – 201555. За час від ХІV до ХV з’їзду КП(б)У партія виросла на 235260 членів, або 82,3 %. Сталінська кадрова політика скеровувала з інших областей УРСР і СРСР військових, оперативних, партійних і господарських працівників, які були покликані беззастережно втілювати політику більшовицької партії на місцях. Їх мета полягала в негайному нівелюванні та інтеграції регіону в існуючу командно-адміністративну систему СРСР.

Головними ворогами більшовицької пропаганди в ідеологічній площині виступала Організації українських націоналістів та польські націоналістичні організації, які в спішному порядку переходили на нелегальне становище. Завдяки конспіративному характеру своєї діяльності ще за часів ІІ Речі посполитої, ОУН постраждала найменше і зберегла свої кадри. Місцеві партійні організації мали в своєму розпорядженні великий загін пропагандистів і агітаторів, який складався з інтелігенції, активу та військовослужбовців, а також із прибулих за дорученням ЦК КП(б)У. Згідно партійної звітності ця «армія» налічував 51725 осіб, у тому числі близько 40 тис. осіб із місцевих жителів. З метою перевиховання інтелігенції в 1940 р. у Львові було створено вечірній університет марксизму-ленінізму, у якому навчалося 300 осіб.

Офіційна комуністична ідеологія насаджувалася всіма засобами й в усі сфери суспільного життя. Радянська влада похитнула західноукраїнську структуру суспільства через призму нової ідеології. «Найпередовіша» ідеологія марксизму-ленінізму диктувала свої ідеї, правила громадянської поведінки, соціальний статус і пропонувала «щасливе майбутнє». Особи, які в силу різних причин з цим не могли погодитися і змиритися, оголошувалися «ворогами» з відповідними наслідками. Проти них вступала в дію сталінська репресивно-каральна машина зі своїм потрактуванням законів і моралі.

На приєднаних територіях Західної України динамічно будувалася радянська політична система. Її становлення бере початок від таємної директиви народного комісара НКВС СРСР Л. Берії за № 720 «Про організацію роботи у звільнених районах західних областей України і Білорусії» від 15 вересня 1939 р., виданої за дві доби до перетину РСЧА польського кордону. Наркому НКВС УРСР І. Сєрову наказувалося організувати п’ять оперативно-чекістських груп у складі Київського Особливого військового округу, які у свою чергу ділилися на підгрупи відповідно до кількості територіальних дільниць. На них покладалося завдання взяття під контроль найважливіші об’єкти (телеграфи, пошти, банки, архіви, тюрми, залізничні мости, депо, друкарні).

Органами НКВС велася оперативна робота з ліквідації підпільних структур Організації українських націоналістів і польського націоналістичного підпілля. Для боротьби з підпіллям використовувалися брутальні методи. Радянські репресивні органи проводили масштабні заходи щодо формування своєї агентурно-інформаційної мережі. Німецько-радянська окупація Польщі викликала масовий опір із боку різних соціальних прошарків польського суспільства, який вилився в створення підпільних організацій військового характеру. Уже в ході вересневих боїв 1939 р. почали стихійно виникати конспіративні групи, пов’язані з різноманітними політичними партіями і молодіжними об’єднаннями («Стшельци», «Ридз-Смігла», «Служба звицєнству Польські» – СЗП). Польський еміграційний уряд у Франції на чолі з генералом В. Сікорським 13 листопада 1939 р. видав наказ про заснування Союзу збройної боротьби (СЗБ-ЗВЗ – «Звьонзек валькі збройней», з 1942 р. Армія крайова) – таємної військової організації, що була складовою частиною Війська польського і мала об’єднати розрізнені сили руху Опору.

Трагедією для місцевих жителів стали депортації, тобто виселення людей з місць постійного проживання як захід політичного та адміністративного покарання. Підставою до виселення був не тільки національний чи соціальний критерій, депортації підлягали особи, котрі могли б бути противниками сталінському режиму з часом. Першими вночі з 9 на 10 лютого 1940 р. під виселення потрапили польські військові та цивільні осадники і лісова охорона. В західноукраїнських областях і районах були організовані «трійки», які розглядали справи депортованих. Ними керували начальники обласних управлінь НКВС. Без слідства і суду, навіть письмового звинувачення, депортації із Західної України підлягали 17807 сімей, або 95193 особи, котрі проживали у 2054 населених пунктах. На кожного виселенця складалася персональна анкета.

Депортації набули чітко регламентованого характеру зі сторони влади. 2 березня 1940 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанови № 13/114 і № 289–127 сс («цілком таємно») про виселення з районів Західної України і Західної Білорусії членів сімей усіх поміщених у табори й в’язниці військовополонених і колишніх офіцерів польської армії, а також тюремників, жандармів, розвідників, колишніх поміщиків, фабрикантів і чиновників держапарату, учасників повстанських і «контрреволюційних» організацій. Друга масова депортація розгорнулася через два місяці, тобто часу повернення порожніх вагонів із супроводом підрозділів НКВС з Сибіру. Уночі з 12 на 13 квітня 1940 р. відбулося наступне відправлення із західноукраїнських земель контингенту так званих «адміністративно-висланих». Серед них були не лише польські, а й українські, єврейські родини, що належали до заможних верств населення. Серед депортованих в основному були жінки, діти, особи похилого віку, тобто члени сімей заарештованих. За підрахунками російського дослідника О. Гур’янова загальна кількість депортованих сягала 61 тис. осіб. У ніч з 28 на 29 червня 1940 р. розпочато операцію з виселення біженців. Дослідник З. Карпус наводить чисельність у 52617 осіб. За національним складом: євреї – 84,6 %, поляки – 11 %, українці – 2,3 %, білоруси – 0,24 %, німці – 0,16 %.

Майже рік тривала перерва між масовими депортаціями населення західноукраїнських областей. Улітку 1940 р. СРСР приєднав Литву, Латвію, Естонію, Бессарабію і Буковину. Робота органів НКВС спрямовувалася на будівництво «широким фронтом» на цих територіях нового суспільного ладу за радянським зразком. У поході в Румунію брали участь оперативно-чекістські групи, на які покладалися важливі завдання – «вилучення всієї агентури». Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «Про роботу воєнних трибуналів на території Бессарабії і Північної Буковини». Трибунали отримали право розглядати справи не тільки про «контрреволюційні злочини», а й «спекуляцію».  

14 травня 1941 р. секретарем ЦК і головою Раднаркому тов. Сталіним була підписана спільна постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) № 1299–526 сс, в якій наголошувалося про проведення акції з очищення прикордонних територій, приєднаних до Радянського Союзу в 1939–1940 рр. Четверта депортація припала на 22 травня 1941 р. і значною мірою спрямовувалася проти національно свідомого українства. Вона охопила інтелігенцію, кваліфікованих робітників, залізничників, а також сім’ї арештованих (3073 родини, тобто 11476 осіб). З початком Великої Вітчизняної війни ешелони із депортованими зазнали повітряних ударів німецької авіації. Одним із кровавих злочинів сталінського режиму на території західноукраїнського регіону стали масові жорстокі розправи з людьми, які перебували у в’язницях на початок війни. 

У третьому розділі «Перебудова аграрного сектора» розкрито процес націоналізації землі й майна, механізм створення перших соціалістичних господарств, основні засади соціальної політики на селі.

З перших днів селянські комітети приступили до складання списків панської, церковної землі та майна на місцях. Усю землю, ліси, угіддя, надра було націоналізовано. Земельні володіння поміщиків, буржуазії, церкви і монастирів ліквідовувалися. У цілому, в західних областях України до 474 тис. селян перейшло понад 1 млн. 136 тис. гектарів землі, 84 тис. коней, майже 100 тис. голів великої рогатої худоби, 14 тис. свиней, 27,2 тис. овець, велика кількість посівного і продовольчого матеріалу. Радянський режим, здійснюючи розподіл землі й майна, створив ілюзію втілення споконвічних прагнень безземельного і малоземельного селянства. Влада свідомо закладала конфлікт між селянством, який використову- вався для розгортання більшовицької політики на селі і подальшої колективізації. Бідняки і середняки отримували землю, худобу, зерно, реманент за рахунок заможних верст на дуже короткий період – не встигши зібрати перший урожай.

Одночасно із розподілом землі між селянством, селянські комітети в тісній співпраці з уповноваженими, оперативними працівниками НКВС і Червоною армією, розпочали відведення землі під радгоспи і машинно-тракторні станції. Спеціальні протоколи засідань бюро обкомів КП(б)У «Про облік та догляд і реалізацію майна, що належало осадникам», зобов’язували райкоми партії, районні виконавчі комітети та обласні фінансові відділи «все майно, що залишилось після переселення осадників, взяти під облік». З майна бувших польських осадників та німецьких колоністів створювалися перші «показові соціалістичні господарства» – радгоспи. Відповідно до постанови Раднаркому СРСР і Центрального Комітету ВКП(б) № 349 від 16 березня 1940 р. у регіоні організовувалося 74 машинно-тракторні станції: Волинська – 12, Дрогобицька – 7, Ровенська – 14, Львівська – 14, Станіславська – 11, Тернопільська – 16.

Особливої уваги заслуговує питання колективізації західноукраїнських сіл. Головне, на що акцентувалася увага – створення передумов для колективізації сільського господарства, тобто матеріально-технічної бази. Після проведення виборів до найвищих органів державної влади – Верховних Рад СРСР і УРСР 24 березня 1940 р., увесь партійно-радянський актив переорієнтовувався на виконання наступного «не менш важливого завдання ЦК партії і особисто тов. Сталіна» – організацію соціалістичних методів господарювання в сільському господарстві. До цього складного питання підходили «виважено» і «грамотно».

На першому етапі колективізація сільського господарства здійснювалася на добровільних засадах, однак дуже повільно. Селяни не бажали йти у колгоспи, незважаючи на пільги та технічну допомогу з боку МТС. Для радянського режиму важливішим було встановлення цілковитого контролю над західноукраїнською спільнотою і зміцнення кордону, а тому не наполягалося на різкому збільшенні колгоспів. На весну 1940 р. у кожній з областей було створено два-три десятки дрібних колгоспів, в основному із бідняків, при невеликій кількості усуспільненої землі та недостатньої кількості тяглової сили. Як перехідну ланку у підготовці селян до суцільної колективізації, а також реальну допомогу в проведенні весняно-польових робіт, розглядалося сприяння у масовому створенні традиційних форм обробітку землі – супряг. Супряги і громадські токи, як форми селянської взаємодопомоги, існували здавна.

На Україні у серпні 1940 р. (без західних областей) нараховувалося 27374 колгоспи, 1025 МТС, 808 радгоспів у розпорядженні яких було 88243 трактори, понад 76 тис. вантажних автомобілів. У західних областях УРСР було організовано 155 колгоспів, 100 МТС, 31 радгосп і надіслано перших 970 тракторів. Вже на кінець вересня 1940 р. вище партійне керівництво республіки питання колективізації західноукраїнських областей ставило як першочергову і невідкладну справу – «центральне питання, яке об’єднувало у собі все». Показовим у цьому відношенні є кількість організованих колгоспів після того, як минуло більше року від часу встановлення радянської влади: Тернопільська – 130; Луцька – 122; Ровенська – 80; Львівська область – 72; Дрогобицька – 70 і Станіславська – «майже» 70. Всі ці господарства існували тільки завдяки «пильній і повсякчасній підтримці» партії й аж ніяк не сприяли в переконанні селянських мас у перевагах соціалістичних методів господарювання на землі.

Партійно-державне керівництво підкреслювало значення соціальних відносин як важливого аспекту всієї системи суспільних відносин, а соціальна політика декларувалася як один з головних напрямів його діяльності. Постійно декларуючи турботу про людей, на соціальні потреби і добробут народу виділялися лише ті ресурси, які залишалися після виробничих витрат. Пріоритет надавався розвитку промисловості, а соціальна (невиробнича) сфера, займала другорядне місце. Серед першочергових соціальних завдань виступала стабілізація фінансової системи. У грудні 1939 р. відбувся перехід на радянську валюту, але належної підготовчої роботи проведено не було. Через нерозвинутість банківської інфраструктури у сільській місцевості багато людей було поставлено у безвихідь, на якийсь час залишившись без засобів для існування. Селянство опинилося в нерівних умовах порівняно з іншими категоріями населення.

Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У видали цілий ряд постанов про обов’язкові поставки сільськогосподарських продуктів колгоспами, колгоспними дворами і одноосібними господарствами. У постановах визначався порядок обов’язкового постачання державі зерна, картоплі, овочів, сіна, молока, м’яса, вовни. Нарівні з «ворогами народу» під репресії попадали ті особи, котрі вчасно не виконували надмірних завдань влади. Головний удар спрямовувався проти заможної частини селянства, конфіскації зерна, продуктів, сировини. Позиція влади стосовно куркульства була однозначною і полягала у послідовному економічному обмеженні та знищенні. Жахливою формою визиску села стали лісозаготівлі. Частина селянських дворів була зобов’язана протягом року поставляти державі підводи і робітників для вирубки та вивозу лісу. Недовиконання плану поставок викликало чергову хвилю репресій з боку владних структур. Органи радянської влади систематично мобілізовували робочу силу на різноманітні господарські роботи. Своєрідною формою обов’язкових платежів стали державні позики. Підписка на облігації державної позики проголошувалася добровільною справою. На практиці вона проводилася, як й інші заходи влади – «добровільно-примусово».

У політиці держави відносно селянства, в першу чергу заможного, проводилась відверта насильницька, грабіжницька політика започаткована ще на «зорі радянської влади». Відповідно до вимог часу вносилися незначні коригування, але суть її залишалася незмінною – антиселянська спрямованість. Господарський досвід селянства регіону був знехтуваний, держава робила ставку виключно на позаекономічний примус.

У четвертому розділі «Повсякденне життя села» проаналізовано зміни, що відбулися у побуті, сільському самоврядуванні, в системі освіти, культури, охорони здоров’я та державно-церковних відносинах.

Спільним як для мешканців Карпат і Волині, так і Буковини чи Придністровської низовини, була роль в їхньому повсякденному житті сільської громади. Громада на чолі з парохом (священиком, ксьондзом, равіном) і вчителем школи, були доволі часто, автономно від офіційних представників влади, найбільш авторитетною інстанцією на селі чи в певній окрузі. Це стосувалося одночасно кількох різних за національністю і віросповіданням громад, що проживали разом чи по-сусідству. Сільську громаду становили всі господарі, які щонеділі збиралися після літургії в церкві (костелі, кірсі, синагозі в шабат) з метою обговорення повсякденних справ. Крім вирішення поточних буденних питань, різноманітних суперечок, обговорювалися такі справи, як підтримання в належному стані доріг, гребель, скотопрогонів, протипожежного стану, а також «великої політики».

Мешканці сіл, українці і поляки, не завжди жили дружньо. Особливо це стосувалося колонізації краю («східних кресів») у 20 – 30-х роках ХХ ст. військовими і цивільними осадниками з території корінної Польщі, що вносило значну політичну напругу. Долаючи релігійні і національні бар’єри, «якась особлива моральна сила», породжена спільною важкою працею, підтримувала добросусідські й родинні взаємини. Єврейські сільські сім’ї жили серед українців, поляків, німців і займалися сільським господарством, різними ремеслами, а особливо торгівлею та фінансовими операціями. Євреї опанували на західноукраїнських землях посередництво між містом і селом, виділилися багаті і впливові групи. Вони скуповували у селян сільськогосподарську продукцію і за свої послуги намагалися отримувати високі прибутки. Їхні прибутки вважалися не лише надто великими, а й нечесними, що виступало підґрунтям антисемітизму.

Головною тезою соціальної картини західноукраїнського села стала суперечність між ґаздою і наймитом (батраком), тобто «за класовою приналежністю – експлуататором і експлуатованим». Звідси витікала і вся складність подальших стосунків. У сільській патріархальній свідомості була вкорінена догма про наймита, як правило неграмотного чи малограмотного, який все сприймав спрощено й надавався для важкої буденної роботи та прислуги. Нова радянська влада робила його своєю опорою, а не як попередні – «за соціальним статусом і тих, котрі доробилися статків і авторитету». У свою чергу, «новоспечені більшовики» стали заложниками подальших історичних подій. Хто не відступив у червні 1941 р. з радянською владою зазнали негайної розправи.

Упродовж століть – одвічні прагнення західноукраїнського населення зберегти свою культурну та мовну ідентичність, залишалося найважливішим чинником самозбереження в інонаціональному оточенні. Інтелігенція, патріоти України обстоювали засади освіти й виховання на національному ґрунті, з урахуванням історії, традицій і звичаїв українського народу. Загальноосвітня школа, як і культура та заклади охорони здоров’я на селі, розвивалися у специфічних умовах, під впливом кількох факторів. По-перше, полонізація регіону і економічна відсталість, призвели до вкрай незадовільного стану, особливо у розвитку медицини на селі. По-друге, соціалістичне будівництво проходило у відкритому протистоянні й ломці традиційного навчально-виховного процесу. Тоталітарний режим розглядав освіту і культуру, як найважливіші ідеологічні засоби в утвердженні своєї політичної системи. 

Свідоме українство, найперше інтелігенція, вважали школи з рідною мовою навчання головними осередками національного виховання в складні міжвоєнні роки. Національну культуру, освіту і виховання плекали товариства «Рідна школа» і «Просвіта». Перше товариство організовувало дошкільні заклади, народні, середні і фахові школи, друге – читальні, бібліотеки, світлиці, курси. Як і всі інші політичні, господарські, громадські організації, що піднімали українців на боротьбу за свою національну свободу чи сприяли в самоорганізації – були заборонені, а їх діяльність оголошувалася «ворожою». Новим явищем в регіоні стало те, що велика кількість представників української інтелігенції переселилася в німецьку зону окупації, а на її місце прибувала нова радянська. Частина інтелігенції, побоюючись переслідувань з боку радянської влади, поспішила залишити рідні землі. Інша – розділила важку долю за звинувачення у співпраці з «буржуазними націоналістами».

Основними напрямами в освітній галузі були деполонізація освіти і приведення її у відповідність до радянської освітньої системи, що сформувалася в СРСР. У «Доповідній записці Наркомату освіти УРСР ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР про систему шкіл в Західній Україні» від 30 вересня 1939 р. зазначалося, що за мовами навчання: українських – 139, польських – 2731, польсько-українських – 2198, польсько-німецьких – 7, німецьких – 79, єврейських – 1. У даних народних (вселюдних) школах навчалося – 819233 учні. За національністю: українців – 510 тис., поляків – 250 тис., євреїв – 70 тис., німців – 4207. У шкільній освіті працювало 14203 вчителі. З них поляків – 10125, або 71 %; українців – 2477, або 17 %; німців – 95, або 0,6 %; євреїв – 17, або 0,1 %. Кількість українських шкіл і учителів була у значній диспропорції до кількості учнів.       

Радикальні зміни відбулися у вищій школі регіону, тобто чотирьох навчальних закладах, які діяли у Львові і мали польський характер. До викладання були запрошені М. Возняк, І. Крип’якевич, В. Щурат, Ф. Колесса та інші відомі українські вчені. Крім того, до Львова прибула велика група спеціалістів із вузів і учбових закладів Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Москви, Ленінграда та інших міст СРСР. З метою реорганізації університету за радянським зразком тоді ж, у жовтні припинено заняття на теологічному факультеті («розсаднику реакції»). Навчальний заклад було перейменовано на Львівський державний університет, а у січні 1940 р. присвоєно ім’я І. Франка. Після реорганізації в університеті діяло п’ять факультетів, на яких працювали 52 кафедри. 19 лютого 1940 р. на базі медичного факультету університету було створено самостійний державний медичний інститут. Політехніку реорганізовано в Політехнічний інститут, з нього виділено Сільськогосподарський інститут. Академію зовнішньої торгівлі перетворено в Інститут радянської торгівлі, а Ветеринарну академію – у Зооветеринарний інститут. Відповідно Львівський педагогіум реорганізовано в Педагогічний інститут, при якому відкрито Учительський інститут. Суттєві зміни проведено і в Львівській консерваторії, на чолі якої став український композитор В. Барвінський.

У системі охорони здоров’я відбулися помітні зміни. Інфекційні захворювання були постійними супутниками мешканців села. Населення змушене було лікуватися у знахарів, мольфарів, костоправів, повивальних бабок, тому існувала велика смертність, особливо дитяча. Тепер медична допомога надавалася безплатно і нею могли скористатися всі соціальні верстви сільського населення. За кілька місяців радянської влади у західних областях України було відкрито значну кількість лікарень, поліклінік, аптек, амбулаторій частина з яких була націоналізована. Це певною мірою позначилося на якості медичних послуг, але значно розширило доступ і коло пацієнтів. У червні 1941 р. в західних областях України функціонувало 340 лікарень із 17 тис. ліжок, понад 700 поліклінік і амбулаторій, 900 фельдшерсько-акушерських пунктів, де працювало майже 5 тис. лікарів та понад 10,5 тис. чоловік середнього медичного персоналу.           

Радянська влада повела лінію на повне підпорядкування духовного життя своїй політиці. Курс більшовицького партійно-державного керівництва спрямову- вався на встановлення тотального світоглядного контролю над населенням західних областей України та цілковите знищення економічного фундаменту релігійних конфесій (націоналізація землі, майна, приміщень, фінансових активів). У регіоні діяли чотири впливові релігійні конфесії: Римо-католицька (латинська), Греко-католицька (уніатська), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), іудаїзм, а також Вірменська та нечисленні «малі церкви» (баптисти, євангельські християни, міжнародне товариство «Святого листа», адвентисти, штундисти, «Християнська громада») та інші. Рівень реального плюралізму у релігійному житті перевищував будь-які досягнення політичної сфери. Повертаючись до традицій Російської імперії, яка постійно докладала зусилля, аби знищити будь-які форми католицизму, радянська влада не мала до нього симпатій.   

Релігійне життя сколихнула насильницька зміна статусу УАПЦ на Волині. Під тиском влади Російська православна церква (РПЦ) призначила патріаршим екзархом України П. Миколая, а всі ієрархи – архієпископи Олексій і Олександр, єпископи Полікарп, Симон і Антоній змушені були підписати письмову заяву про перехід під юрисдикцію Московської патріархії. З огляду на це, український характер церкви викорінювався, всі богослужіння здійснювалися церковно-слав’янською мовою. При цьому ні у духовенства, ні у вірних «згоди не питали», навіть формальних зборів про зміну церковної юрисдикції, не вважали за доцільне проводити.

Головний удар влади спрямовувався проти Римо-католицької церкви (РКЦ), як носія державотворчої ідеї, розбитої і знищеної Німеччиною та СРСР – Польщі. Ксьондзи та монахи, костьоли та монастирі (як і Греко-католицької церкви) вважалися головними осередками антирадянської агітації («контрреволюції»). Водночас, націоналізувавши землі, виробничі та фінансові активи, влада загалом толерувала ієрархів Римо-католицької і Греко-католицької церков, відклавши це питання на пізніше. Восени 1939 р. припинили діяльність Богословська академія, Перемишльська, Львівська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство. Священикам заборонили відвідувати хворих у лікарнях з метою сповіді, причастя чи похоронного обряду. Під радянські установи забиралася частина будівель церков, монастирів, молитовних будинків, костьолів, синагог, релігійних товариств. Церква змальовувалася як реакційний, антинародний інститут, породжений безправним становищем