ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання, визначені об’єкт, предмет та методи дослідження, хронологічні й географічні межі дослідження, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, аргументовано її наукову новизну, практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі “Історіографія та джерела” проаналізовані стан наукової розробки проблеми й джерельна база дослідження.
У першому підрозділі “Стан наукової розробки проблеми” розкрито історіографію національно-культурного життя української меншини в Польщі в 1947–1989 рр. Діяльність української громади в ПНР потрапила в поле зору радянської історіографії лише в кінці 50-х рр. ХХ ст., що було зумовлено тогочасною політикою польської влади.
Деякі епізоди про діяльність української меншини в Польщі знаходимо в монографії І. Євсєєва “Співробітництво Української РСР і Польської народної республіки (1944–1960 рр.)”. У публікаціях радянських істориків Г. Марахова, В. Новодрана, К. Литвина, Ю. Єгоровa, С. Антонюка питання діяльності українців у ПНР розглядається побіжно, схематично, у руслі загальної теми – “становлення дружби і співпраці братніх народів”. Основна увага авторів звертається на аналіз здобутків ПНР у політичній, економічній, соціальній сферах, при цьому також підкреслюється значний внесок українців-комуністів – польських громадян у ці досягнення. Питань економічного та соціального становища українців ПНР торкаються у своїх публікаціях І. Владимирова, С. Антонюк і В. Пічугін.
Незважаючи на ідеологічне нашарування, найбільшої уваги заслуговує інформація про культурну діяльність української меншини в ПНР, що міститься в колективних монографіях 1970-х рр. з історії радянсько-польського співробітництва за редакцією І. Костюшка, Л. Базилєва, Д. Петрова.
Ідеологічний диктат, який здійснювали правлячі партії в СРСР і ПНР, серйозно позначився на польській комуністичній історіографії. У перших повоєнних працях польських істориків про тогочасне життя українського населення в Польщі акцентувалося переважно на боротьбі комуністичної влади з УПА (Я. Герхард, Я. Кольбушевський). Аналіз публікацій пропагандистського характеру, зокрема Й. Чаплі, І. Блюма та інших, дає можливість глибше зрозуміти сприйняття польським населенням українських переселенців, відтворити всю складність ситуації, у якій вони опинилися на нових місцях проживання, установити фактори, що вплинули на вибір форм їхньої самоорганізації.
Серед масиву праць польських істориків комуністичних часів виділяється робота А. Щесняка й В. Шоти “Дорога в нікуди” (1973 р.). Написана згідно з ідеологією, тим не менше її наклад на вимогу радянського посольства було вилучено з продажу, оскільки там ішлося про операцію “Вісла” та її трагічні наслідки для українців у Польщі.
Особливе значення в поширенні правдивої інформації про національно-культурне життя українців у Польщі не лише в польському суспільстві, а й у світі мали публікації 1980-х рр. В. Мокрого, Б. Cкарадзінського (псевдонім К. Подласкі), випущені в самвидаві. У праці “Білоруси–литовці–українці: наші вороги – чи друзі?” Б. Скарадзінський у ретроспективному плані розглядає взаємини чотирьох народів, намагаючись при цьому бути об’єктивним. Ці дослідження сприяли українсько-польському діалогу.
Свідченням нового бачення історії українсько-польських взаємин стали праці українських і польських науковців діаспори. Формуванню нової школи дослідження українсько-польських відносин з урахуванням інтересів обох сторін сприяла діяльність в еміграції української наукової громади в Мюнхені та польського Літературного інституту й видавництва “Культура” у Парижі. Саме завдяки роботі цієї невеликої групи діаспорних інтелектуалів, яку представляли Й. Ґедройць, В. Карпінський, Ю. Стемповський, Ю. Мєрошевський, Л. Унґер, були зроблені перші кроки в подоланні упередженості польського суспільства щодо українців.
Перша узагальнена праця про життя української меншини в комуністичній Польщі належить українському історикові М. Трухану. Дослідник критикував політику польського комуністичного режиму стосовно своїх громадян – українців.
Ознакою сучасної української історіографії досліджуваного питання є насамперед зацікавлення долею українців Польщі перших повоєнних років. Існують сотні статей і десятки монографій, присвячених українсько-польському трансферу (депортаціям) 1944–1946 рр., особливостям українсько-польських відносин цього періоду, операції “Вісла” 1947 р., зокрема, І. Цепенди, О. Буцько, Ю. Макара, І. Біласа, Г. Щерби, Л. Зашкільняка, Ю. Шаповала, С. Кницького. Більш загальний політологічний характер мають наукові доробки С. Швидюка та В. Кирилича. Особливості релігійного життя української меншини в Польщі висвітлено в публікаціях С. Горбача, В. Марчука та І. Поїздник.
Сучасна польська історіографія з досліджуваної проблеми є різноманітною. Це зумовлено зростанням інтересу до минулого польського українства й багаторічними традиціями її вивчення. Вагомий внесок у дослідження національно-культурного життя українського населення в Польщі 1947–1989 рр. зробили польські науковці українського походження: Р. Дрозд, І. Галагіда, Є. Місило, Я. Сирник, Б. Гук, С. Заброварний. Значні досягнення у вивченні історії польського українства є заслугою діяльності Об’єднання українців у Польщі. З моменту створення в 1991 році його діячі докладали максимум зусиль для поширення історичних знань про українців серед польського суспільства, таким чином сприяючи налагодженню українсько-польських відносин. Основними трибунами для наукових публікацій, що відображають різні аспекти життя української громади в комуністичній Польщі, стали часопис “Український альманах” і газета “Наше слово”.
Чималий масив наукової літератури в Польщі присвячений проблемам функціонування релігійних структур в умовах комуністичного режиму. Це – як загальні праці з історії церковно-державних відносин у ПНР, так і низка публікацій, що висвітлюють становище українських греко-католиків і православних в умовах національної та релігійної ізоляції. Так, позиція Греко-католицької церкви (ГКЦ) щодо переселення українців відображена в публікаціях Д. Іванечка, А. Скаліка, параметри релігійного життя українців у ПНР визначено в статтях Т. Марциняка, С. Набиванця, Б. Пацтви, С. Стемпеня, у монографіях Є. Місило, І. Герасима, В. Воєводи.
Огляд історіографії засвідчує перевагу політичних аспектів вивчення досліджуваної проблеми. Більшість публікацій українських і польських істориків присвячені аналізу національної політики польської комуністичної влади щодо українського населення, а національно-культурна сфера життя українців, сприйняття ними урядових заходів, боротьба за свої права сьогодні ще не отримали комплексного аналізу.
У другому підрозділі “Джерельна база” аналізуються архівні документи з проблематики, частина з яких вводиться до наукового обігу вперше.
Значний документальний матеріал з проблеми дослідження виявлено в державних архівах Польщі: у Варшаві в Архіві Актів Нових (ААН, AAN) і Центральному військовому архіві ім. Болеслава Валігули (ЦВА, CWA), Державному архіві в Перемишлі (ДАП, AРP), Державному архіві в Жешові (PARz). Виходячи з проблемно-хронологічного принципу, покладеного в основу дисертаційної роботи, джерельно-документальну базу можна поділити на кілька важливих і взаємодоповнюючих груп, відповідно до їхнього походження: матеріали партійних і державних органів, командування Війська польського, громадських структур української меншини в ПНР.
Дослідження становища українського населення в ПНР після акції “Вісла”, а також передумов його консолідації на нових місцях проживання здійснювалися на основі документів з фонду Міністерства повернутих земель (Ф. 196, ААН). Матеріали органів управління, які використано під час написання роботи, зберігаються у фонді Міністерства публічної адміністрації (Ф. 199, ААН) і відображають взаємини населення і місцевих органів влади. Доповнюють зазначені документи матеріали Генерального штабу Польського війська (Ф. 1064), що зберігаються в Центральному військовому архіві, які описують хід переселенської акції та її характер. Відомості про громадське, культурно-освітнє життя українців 50-х – першої половини 70-х рр. містять матеріали Міністерства освіти (Ф. 285, ААН), які є головним джерелом дослідження проблеми українського шкільництва в комуністичній Польщі.
Окрему групу архівних документів становлять матеріали громадських установ української меншини Польщі, що займали провідне місце в її національно-культурному житті впродовж 1947–1989 рр. Це насамперед документація Українського суспільно-культурного товариства в Польщі (УСКТ), єдиної української організації, яка представляла інтереси польського українства перед комуністичною владою (Ф. 43 Державного архіву в Жешові).
Під час роботи над дисертацією було використано чимало опублікованих джерел. Їх основу становлять збірники документів і матеріалів. Унікальним за науковим обсягом археографічної інформації є збірник документів “Українці в Польщі. 1944–1989. Боротьба за національну ідентичність”, упорядкований Р. Дроздом та І. Галагідою. Діяльність української меншини кінця 1980-х рр. у національно-культурній сфері, а також головні тенденції релігійного життя українських греко-католиків відображають документи, видані за підтримки Об’єднання українців у Польщі в 1993 р. Їх доповнюють матеріали з історії православної церкви комуністичної доби, що були впорядковані та систематизовані К. Урбаном.
Корисну інформацію взято з періодичних видань, передусім газети “Наше слово”. На шпальтах цього періодичного видання, пресового органу УСКТ, систематично публікували матеріали про діяльність Товариства, культурні заходи за участю українських художніх колективів з Польщі й УРСР, інформацію на тему українського шкільництва й освіти.
Джерельну базу дослідження збагатили й спогади безпосередніх учасників подій. Серед них виокремлюємо мемуари членів проводу УСКТ, представників українського духовенства та пересічних українців.
Отже, зазначений джерельний матеріал є цілком репрезентативним для розкриття основних аспектів теми та завдань дисертації.
У другому розділі “Національна політика владних структур щодо українців у Польщі в перші повоєнні роки”, який складається з двох підрозділів, розглянуто становище українського населення в Польщі під час проведення акції “Вісла”.
Перший підрозділ “Вирішення” українського питання у Польщі” розкриває процес формування головних анклавів проживання українців у цій державі в післявоєнні роки внаслідок міграційних процесів воєнної доби та примусових переселенських кампаній 1944–1946, 1947 рр. Українсько-польський трансфер 1944–1946 рр. остаточно не вирішив “українське питання” на території Польщі. В її межах залишалося проживати приблизно 300 тис. українців. Виселення українців до західних і північних регіонів республіки сприяло руйнуванню соціальної бази українського підпілля та дозволило уряду ефективніше впроваджувати політику тотальної полонізації українців.
Території, визначені для переселення українців, остаточно стали польськими лише після Потсдамської конференції як певна компенсація за втрачені “Східні креси”. До них належали землі, які до 1939 р. входили до складу Третього рейху, і вільне місто Гданськ. Вони отримали офіційну назву “Повернуті землі” (Ziemie Odzyskane), що мало підкреслювати їхню історичну приналежність Польщі, незважаючи на багатовікову “німецьку експансію”. Для управління щойно приєднаними територіями було створено Міністерство повернутих земель (МПЗ, MZO) на чолі з В. Гомулкою.
Органи влади комуністичної Польщі розробили детальний план для забезпечення ізоляції українців у польському середовищі та їх повної асиміляції. Розселення українських родин відбувалося відповідно до інструкції МДБ. Переважна більшість переселенців була розміщена по селах. Інструкція забороняла переселенцям проживати в 30-кілометровій прикордонній смузі,
10-кілометровій морській смузі та 20-кілометровій смузі поблизу воєводських міст. Залежно від лояльності до польської влади українські сім’ї ділилися на категорії “А”, “В” і “С”. До першої категорії належали родини, які перебували під пильним наглядом польських спецслужб, до другої – особи, прізвища яких знаходились у “списках неблагонадійних”, складених військовими під час переселення, до третьої – усі інші переселенці.
Унаслідок операції “Вісла” розпочався новий етап в існуванні та діяльності української національної меншини в Польщі, але вже за нових, комуністичних реалій.
У другому підрозділі “Становище українського населення після операції “Вісла” встановлено, що життя українців на новому місці супроводжувалося матеріальними проблемами й моральним тиском. Польська комуністична влада навіть не приховувала своїх завдань у справі асиміляції українського населення в державі. Інструкцією Міністерства повернутих земель від 10 листопада 1947 р. заборонялося вживати щодо осадників назву “українець”. Значна частина українців, не маючи засобів до існування, була змушена йти в найми до польських сусідів. Важливою проблемою українських осадників була також ситуація з особистими документами. Більшість родин під час акції втратила будь-які посвідчення особи. Вони реєструвалися на місці прибуття лише за свідченнями своїх односельчан або навіть із власних слів, що дуже непокоїло місцеву владу. Влада намагалася обмежити всі аспекти існування переселенців, які б впливали на їхнє національне самовизначення. Українці були позбавлені національної освіти, культурних товариств, можливості вільно розмовляти рідною мовою та молитися у своїх церквах.
Акція “Вісла” стала початком нового етапу в житті української громади в Польщі. На нових місцях проживання українські переселенці зустрілися з жахливими побутовими й господарськими умовами, ворожим ставленням місцевої влади та населення. Унаслідок свідомого максимально розпорошеного розселення українці часто втрачали зв’язок зі своїми рідними, односельчанами.
Заборона національного самовираження, постійний державний нагляд, усупереч сподівань урядових кіл, призвели до консервації українського середовища, створення справжнього “українського гетто”. Ця ізоляція сприяла збереженню власної національної ідентичності серед переселенців, перешкоджала їхній асиміляції. Відчуваючи себе ображеними й обділеними, українці об’єднувалися не лише супроти зовнішнього несприятливого світу, а й сподіваннями повернутися на колишні місця проживання.
Третій розділ “Інституціалізація української меншини в Польщі” складається з двох підрозділів.
У першому підрозділі ”Суспільно-політичні передумови консолідації українців у Польщі” розкриваються особливості процесу поступової інституціалізації української меншини в Польщі, який мав “аматорський характер” і перебував під контролем комуністичної влади.
Упродовж 1950-х рр. відбулися зміни у національній політиці Польщі, викликані прагненням керівництва країни залучити національні меншини до розбудови народного господарства. Насамперед було врегульовано правове становище українців. Підтвердженням цього став факт заміни в документах державної адміністрації назви “переселенці з акції “Вісла” поняттям “українське населення”. Українці офіційно визнавалися національною меншиною. Було встановлено чіткі розміри податків, визначено головні критерії соціально-економічного становища переселенців. Певна гнучкість нової політики влади спостерігалася і в питаннях національно-культурного життя українців.
Проте реалізація запропонованої етнополітики була непослідовною, а названі заходи наштовхувалися на опір місцевої адміністрації і з недовірою сприймалися українським населенням. Причинами нечіткого виконання партійних директив були різні погляди на політику стосовно українців у середовищі ПОРП, несприйняття цих документів на місцях, звичайна інертність і незацікавленість адміністративних структур, а також небажання самих українців брати участь у запропонованих заходах. Зміна політичного курсу щодо переселенців ще більше консолідувала українську громаду в Польщі. Українці почали використовувати дозволені владою форми для збереження та розвитку власної національної ідентичності (вечірки у світлицях, народні художні колективи тощо), при цьому ігноруючи всі спроби влади контролювати цей рух.
У другому підрозділі “Українське суспільно-культурне товариство” висвітлюється виникнення організації, яка об’єднала українців Польщі. 16–18 червня 1956 р. відбувся з’їзд представників українського населення, на якому було оголошено створення Українського суспільно-культурного товариства на чолі із Степаном Макухом. Діяльність УСКТ мав регулювати статут – найважливіший документ Товариства. Проте в умовах авторитарного режиму статут УСКТ виконував інші функції. Він став важливим інструментом обмеження та контролю з боку комуністичної влади активності Товариства. Упродовж усього періоду існування УСКТ урядовці неодноразово надавали нормам статуту потрібного звучання або взагалі їх ігнорували.
Головними завданнями УСКТ були: широке залучення українців до соціально-економічного та громадсько-політичного життя держави, популяризація традицій спільної боротьби польських та українських трудящих, а також зміцнення багатих традицій дружби й співпраці українського та польського народів.
В умовах політики асиміляції українці намагалися зберегти свою національну ідентичність шляхом самоізоляції, дотримання власних традицій, колективного виконання релігійних обрядів, народних пісень. Національна політика комуністичної влади призвела до своєрідної консолідації українського суспільства на національно-культурному рівні. Розуміючи нереальність остаточної ліквідації цього процесу, польська комуністична влада старалася контролювати його з допомогою створення єдиної української культурно-освітньої організації, якою стало УСКТ. Товариство намагалося представляти інтереси української меншини перед владою. Водночас влада постійно використовувала УСКТ для проведення політичної та ідеологічної роботи серед українського населення.
У четвертому розділі “Форми суспільної активності української громади в Польщі” досліджується діяльність УСКТ.
У першому підрозділі “Громадсько-політична праця українців” проаналізована громадсько-політична діяльність українців у Польщі. Відсутність реальних політичних важелів не зупинила спроб української меншини в ПНР шукати інших шляхів реалізації своїх прав. Головною вимогою українських переселенців першого 20-річчя після акції “Вісла” було повернення на колишні місця проживання та зміна ставлення до Греко-католицької церкви. Будь-які урядові розпорядження, заборони, примусові вивезення не загальмували процесу самовільного переїзду чи відправлення таємної релігійної служби. Навіть створення УСКТ, пропагованого як значна поступка влади в культурно-освітній сфері, не вплинуло на позицію більшості українців у цьому питанні. Українські переселенці систематично використовували трибуну на з’їздах Товариства, щоб відкрито заявляти про свої вимоги.
Українська інтелігенція застосовувала організовані форми боротьби за права своєї громади через УСКТ, збори українців, вибори до національних рад, місцевих партійних органів, а для більшості пересічних українців популярним способом боротьби за свої права було написання петицій зі скаргами на ім’я високопосадових осіб чи до керівних державних органів. Ці звернення нерідко не підписувалися конкретними прізвищами, переважно мали лише назву громади. Багато таких петицій публікувалося на сторінках офіційної та неофіційної польської преси (часопис “Сучасність”, журнал “Спотканя” та ін.).
Кінець 60-х – 70-ті рр. були важкими для української меншини в ПНР. Причиною цього стало запровадження комуністичною владою курсу на прискорення асиміляції національних меншин у державі. Каталізатором зазначеного процесу були події на Близькому Сході. Поряд з єврейською меншиною в ПНР позицію польської комуністичної влади в цьому конфлікті відчули на собі й українці. Українців звинувачували у співпраці з українськими “буржуазними націоналістами”. Події в березні 1968 р. у Чехословаччині лише зміцнили переконання влади в необхідності прискорення асиміляції. Така позиція керівництва держави спровокувала низку різноманітних чуток серед українського населення про початок війни, приготування влади до остаточної ліквідації національної меншини в Польщі тощо.
Політичні зміни в ПНР в 1980–1981 рр. у період “Солідарності” уможливили перші відкриті дискусії в справі української національної меншини в Польській державі. На зборах краківського відділу УСКТ в травні 1981 р. професор В. Серчик, історик, автор відомої в Польщі “Історії України”, під час виступу закликав українців “зайнятися сучасністю українців в Польщі, не ховаючи голову в пісок і вдаючи, що ніби національні меншості в Польщі не існують. Факт, що велика кількість українців у Польщі нерадо признається до своєї національності, принижує не тільки самих українців, але й поляків, серед яких вони живуть”.
Друга половина 80-х рр. характеризувалася загостренням протистояння “консерваторів” і “радикалів” у середовищі активної української громадськості. Цей процес підтримувався владою, оскільки керівництво держави не бажало втрачати контроль над діяльністю української меншини в ПНР, негативно оцінювало будь-які “провокаційні вибрики радикального угруповання”.
За умов відсутності реальних політичних важелів представники української громади в ПНР намагалися шукати альтернативні шляхи реалізації своїх прав: відкрито ігнорували розпорядження влади, надсилали колективні листи і петиції, відвідували таємні богослужіння тощо. Ці дії підштовхнули до врегулювання питання повернення українського населення на попередні місця проживання, деяких реформ у культурній, освітній та релігійній сферах.
У другому підрозділі “Культурно-освітня діяльність” стверджується, що найбільша активність української меншини в Польщі спостерігалася в культурно-освітній сфері. Уже з 1952 р. починається повільна організація, а з 1957 р. – стабільний розвиток українського шкільництва в ПНР. Керуючись вказівками МО, воєводські відділи освіти провели у своїх округах роботу щодо встановлення чисельності українських дітей у школах, визначення потреби й можливостей запровадження української мови. Завдяки активній праці українських громадських діячів, які згуртувалися навколо УСКТ, відбулося стрімке зростання кількості навчальних осередків вивчення української мови після 1956 р.
Сучасники тих подій відзначають значні заслуги у сфері організації українського шкільництва генерального секретаря УСКТ Ольги Васильків. Перша українська початкова школа була організована в Банях Мазурських (Вармінсько-Мазурське воєводство), але проіснувала як самостійна одиниця лише вісім років, упродовж 1956–1964 рр. Другим навчальним закладом у 1957 р. з українською мовою викладання стала початкова школа в Ярошівці, яка виникла з ініціативи мешканців сіл Ярошівки та Міхалова. Найвідомішим українським навчальним закладом у ПНР був Педагогічний ліцей у Бартошицях з українською мовою навчання, який почав свою діяльність у 1956/1957 шкільному році з двома першими класами (70 учнів). Довгий час директоркою ліцею і першою вчителькою української мови була Варвара Серкіз.
Серед основних завдань УСКТ була організація не лише шкільної, а й позашкільної освіти. За сприяння Товариства в громадських бібліотеках знаходилося чимало україномовних книг. Найбільшого результату вдалося досягти в Кошалінському воєводстві, на теренах якого в 1960-х рр. існувало 14 бібліотечних пунктів і 16 “рухомих” бібліотечних зборів. Для спортивного виховання української молоді організовувалися українські спортивні клуби, зокрема відомий на той час спортивний клуб “Сян”, що діяв у м. Перемишль і мав чотири постійні ігрові секції.
Ще на організаційному з’їзді УСКТ делегати отримали перший номер тижневика “Наше слово”, яким було започатковано україномовну пресу в Польщі. У 1957 р. поряд з “Нашим словом” з’явився науково-популярний щомісячник “Наша культура”, а також щомісячний додаток для дітей “Світанок”. З 1957 р. почав виходити “Український календар” з інформацією про життя українців у Польщі, українську історію тощо.
Згідно з постановою Комітету в справах радіомовлення ПНР від 29 січня 1958 р. на радіостанціях Кошаліна, Любліна, Ольштина, Жешова впроваджувалося українське радіомовлення. Спільною рисою всіх передач, що транслювалися, була інформація про життя українського населення в Польщі, події в УРСР, історична тематика, проблематика польсько-українських культурних відносин.
Літературне об’єднання при Головному правлінні УСКТ було засноване 19 квітня 1959 р. Серед головних форм діяльності українського населення в ПНР виділявся своєю масовістю рух аматорських мистецьких колективів. Найбільшою популярністю користувалися хори, вокальні секстети, квартети й тріо, драматичні та декламаторські групи.
Найвідомішими в 1960-х рр. були Варшавський змішаний хор під керівництвом Й. Курочки, Перемишльська театральна група, танцювальні колективи з Варшави, Перемишля, Команьча, а особливо чоловічий хор “Журавлі”. За перші десять років свого існування з 1972 р. до 1982 рр. колектив організував 82 концерти, маючи в репертуарі 70 творів. У 1986 р. хор здійснив турне до США та Канади, у 1989, 1990 рр. виступав в Україні на запрошення товариства “Україна” і Музичного товариства нашої держави.
Високого художнього рівня досягли фольклорний ансамбль з Білянки “Лемковина”, гданський хор “Чайка”, танцювальний колектив “Веретено”, венгожівський ансамбль пісні і танцю “Черемош”, хор “Верховина” з Білого Бору, бойківська капела “Сусідоньки”, щецинський танцювальний колектив “Метелиця” і перемишльський – “Аркан”. Окрему групу становлять капели бандуристів – перемишльська “Бандура” та Гданська капела.
Перший фестиваль під егідою УСКТ відбувся в 1967 р. у м. Санок. Ця традиція продовжується і сьогодні. Тепер щорічні фестивалі відбуваються в знаменитій Лісовій опері м. Сопота.
Популярним є також гданський “Молодіжний ярмарок”, який проходить у середині листопада кожного року. Подібним заходом для жителів Лемківщини стала “Лемківська ватра”, що організовується щороку в Польських Карпатах, починаючи з 1982 р.
Отже, в умовах обмеженості впливу українців на політичне життя польської комуністичної держави, нереальності повноцінного задоволення своїх національних потреб саме культурно-освітня сфера стала тим напрямом громадської активності української меншини в Польщі, який набув найбільшого розвитку. Культурні досягнення українців постійно спростовували тезу національної політики ПНР про те, що комуністична Польща є моноетнічною державою, змушували тогочасну польську владу йти на подальші поступки.
У третьому підрозділі “Релігійне життя” наголошується на тому, що українці Польщі за віросповіданням були греко-католиками або православними. Православні українці в Польщі не мали окремої церковної структури й підлягали та підлягають тільки юрисдикції Польської автокефальної православної церкви, у якій близько 30% від усіх вірних. Греко-католицька церква не мала легальної структури й довгий час узагалі перебувала поза законом.
Зміни в релігійне життя українців Польщі приніс 1956 р. Намагаючись використати нову політичну ситуацію, що склалася в СРСР і ПНР, греко-католики та їхні пастирі розпочали боротьбу за отримання дозволу на вільне здійснення богослужінь. Вимоги вірних і духовенства підтримало УСКТ, оскільки дозвіл на вільне відправлення греко-католицьких богослужінь та реституція майна ГКЦ були основною вимогою українців поряд з можливістю повернутися на рідні землі. Уже на першому з’їзді Товариства було вирішено вислати до центральних органів лист з проханням призначити Апостольського адміністратора для греко-католиків Польщі, а також повернути майно українським парафіям.
Лише в результаті зміни політичної лінії партії після смерті Й. Сталіна в СРСР, з моменту вступу в дію розпорядження прем’єра ПНР Ю. Циранкевича від 14 березня 1957 р., українці отримали право відкрити греко-католицькі церкви на західних та північних польських землях. Того ж дня на аудієнції примас повідомив о. В. Гриника й о. М. Денька, що уряд погодився на відкриття низки парафій, однак виступає категорично проти відновлення легальної структури ГКЦ у Польщі.
Під захистом урядового розпорядження українці в 1957 р. створили 17 греко-католицьких парафій, а в 1958 р. – ще 15. У 1959 р. влада надала дозвіл на створення лише 5 парафій, у 1960 р. – двох, у 1962 р. – також двох, у 1963 р.– однієї, у 1964 р.– чотирьох. Причинами незначної кількості греко-католицьких парафій у 60-х рр. були також негативна позиція римо-католицького духовенства в цій справі та незначна кількість греко-католицьких парохів. Однак боротьба українських греко-католиків не була марною. 8 вересня 1967 р. примас Польщі кардинал С. Вишинський призначив о. В. Гриника своїм генеральним вікарієм для вірних Греко-католицької церкви. Таким чином, греко-католики Польщі отримали офіційного представника як у структурі Римо-католицької церкви, так і перед владою. Важливим досягненням о. В. Гриника стало відновлення діяльності греко-католицької Перемишльської капітули – центру ГКЦ у Польщі. Станом на 1967 р. на території ПНР існувало 56 греко-католицьких парафій.
У 70-ті рр. ХХ ст. важливу роль у боротьбі за права українських греко-католиків відігравав Суспільний комітет вірних ГКЦ у Польщі. Ставлення РКЦ у Польщі та самої Апостольської столиці до греко-католиків стало набагато прихильнішим після обрання папою Івана Павла ІІ. Ці зміни були також пов’язані з візитами греко-католицького єпископа, секретаря Конгрегації Східних Церков М. Марусина до ПНР. Він висвятив нових греко-католицьких священиків, які до цього отримували висвячення римо-католицьких єпископів. Для українських вірних і духовенства в Польщі це мало важливе психологічне значення, оскільки ці події засвідчували опіку над ними Ватикану та греко-католицької ієрархії. Така підтримка надихала вірних до подальшої боротьби за свої права.
Досягнення українських греко-католиків зміцнили переконання православних у можливості досягти хоча б незначних поступок влади. Під тиском православних, боячись стрімкого збільшення греко-католицьких парафій у регіоні, влада дозволила утворити православну парафію в Перемишлі та збудувати православну церкву в Криниці. У вересні 1983 р. створено православну Перемишльсько-Новосондецьку єпархію із центром в Саноку.
Причинами змін наприкінці 1980-х рр. у житті українських греко-католиків були політичні зміни в державі, підтримка Апостольської столиці та деяких польських єпископів, активне наполегливе протистояння всіх вірних. Проявами співпраці церков обох обрядів були спільні богослужіння, хресні походи на Ясну Гуру. 16 вересня 1989 р. о. Я. Мартиняк на Ясній Гурі був висвячений на єпископа й обійняв посаду єпископа-помічника примаса Польщі для вірних греко-католиків. 16 січня 1991 р. Апостольська столиця оголосила про піднесення єпископа Я. Мартиняка до сану ординарія Перемишльської єпархії УГКЦ у Польщі.
| 
