УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА ШКОЛА В ПОЛЬСЬКІЙ РОМАНТИЧНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ ХІХ СТ.

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ 1. “Історіографічна, джерелознавча та методологічна основа дисертаційного дослідження” складається з трьох підрозділів і присвячена аналізу історіографічної, джерельної та теоретико-методологічної бази дослідження.

У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” за хронологічно-тематичним принципом здійснено аналіз наукового доробку вчених, які безпосередньо чи опосередковано досліджували тему “української історичної школи” в польській романтичній історіографії ХІХ ст.

Зазначено, що тема не отримала повномасштабного, відповідного їй статусу та синтезу в історичній науці тому, що з позицій національних історіографій (як української, так і польської) дана наукова організація видавалася периферійною, навіть маргінальною структурою, яка, не вписуючись у загальний характер розвитку кожної з них, не заслуговує особливої дослідницької уваги.

В українській історіографії інтерес до творчості польських істориків, об’єднаних тематичними студіями з історії України, вперше виявив В.Б. Антонович (відгуки і рецензії на праці Й. Ролле, О. Яблоновського, Л. Кубалі, Ф. Равіти-Гавронського на сторінках часопису “Киевская старина”). Високо цінував праці представників школи (Е. Руліковського, К. Свідзинського, О. Яблоновського, К. Шайнохи) і М. Грушевський, який в історіографічних оглядах, додатках до “Історії України-Русі” постійно наголошує на внеску, який здійснили польські історики в розширення джерельної бази, хоч і визначає певну політичну й національну заангажованість при їх інтерпретації.

Зважену критичну оцінку творчості виразників школи зустрічаємо в рецензіях М. Залізняка, С. Томашівського, М. Василенка.

Питання “української історичної школи” в польській історіографії торкнувся у праці “Огляд української історіографії” (1923 р.) Д. Дорошенко. Появу школи, представлену переважно вихідцями зі шляхетського середовища Правобережної України, він пов’язує із впливом “місцевого патріотизму”.

Помітним внеском у наукову інтерпретацію “української школи”, переважно у сфері літературознавства, стали праці дослідників діаспори – О. Горбача, С. Козака. Зацікавлення історією української школи в польському письменстві зустрічаємо в аналітичних есе 70-х років ХХ ст. І. Лисяка-Рудницького, де він кваліфікує їх роль у контексті українського громадсько-культурницького руху.

У радянській українській історіографії тема взаємозв’язку в розвитку польської й української науки практично не обговорювалася. Винятком можуть слугувати лише дотичні до історії історичної науки праці Г. Вервеса та Р. Кирчіва.

Пробудження наукового інтересу до проблеми в українській історіографії спостерігається лише із середини 90-х рр. ХІХ ст., коли на сторінках українських часописів (насамперед, “Київська старовина”, “Вежа”, “Український історичний журнал” тощо) з’являються переклади осібних праць польських істориків (М. Грабовського, Й. Ролле, К. Шайнохи). Ці публікації доповнюються біографічними історико-аналітичними статтями В. Ульяновського та О. Кіяна про істориків і українсько-польські взаємини в історіографії. Важливим науковим доробком стало опрацювання теми з позиції історіософії та аналітичної історіографії Л. Зашкільняка, В. Потульницького, Г. Савчука, О. Рудої, М. Брацка.

Осібно варто виділити дослідження з теми “української школи” в польській романтичній літературі ХІХ ст. С. Баженової. У них на основі творчості відомих польських поетів і прозаїків (Ю. Словацького, Ю. Крашевського, А. Мальчевського, С. Гощинського, Ю. Залєського, Л. Совінського та ін.) переконливо показано процес появи й еволюції “української літературної школи” в польському письменстві.

У польській історіографії тема “української історичної школи” не отримала належного висвітлення через недооцінку фактору периферійної історії в інтерпретації історії Польщі, з одного боку, та дещо нівеляційним ставленням до ролі наукових організацій в історичній науці – з іншого. Це знайшло своє відображення у працях Т. Корзона, В. Смоленського, М. Бобжинського, О. Бальцера.

Новий етап у підході до наукових шкіл у польській історіографії намітився у першій половині ХХ ст., що знайшло відображення у статтях Я. Адамуса, С. Кситжинського, С. Закшевського. Вони радили польським історикам не зациклюватися на дослідженнях виключно польської історії, а сконцентрувати увагу на “східних кресах”, де вбачали багату перспективу для наукової творчості. Нові віяння привернули увагу й до “української історичної школи” в польській історіографії. Однією з перших праць у цьому напрямі може вважатися стаття М. Білянки-Люфтової “Znaczenia terytorium w t. zw. “szkole ukraińskiej” на сторінках часопису “Pamiętnik Literacki”, де автор з певними застереженнями, проте визнає її існування поряд із провідними історичними школами в Польщі.

Як реальність у польській романтичній історіографії сприймає у розвідці про джерела повісті “Ogniem i mieczem” Г. Сенкевича “українську школу” польський історик слов’янської літератури Я. Кіяс.

У другій половині ХХ ст. інтерес до “української історичної школи” посилився, однак він виявлявся на фоні дебатів у польській історичній науці з приводу корисності та недоліків подібного роду організацій в еволюції національної історіографії. Помітну роль в інтерпретації цієї проблеми зіграли історіографічні синтези М. Серейського, Є. Матерніцького, А. Грабського, А. Вежбицького.

У новітній польській історіографії у зв’язку з популярністю ідеї надання польській історії нового звучання, включивши до її складу увесь симбіоз полоністики та регіоналістики, значно посилився інтерес до української історичної проблематики. Свідченням цього процесу є досліди С. Козака про одного з творців “української історичної школи” М. Грабовського та українське месіанство. Не менш насиченим фактичним матеріалом видається синтез про польсько-українські взаємини в польській публіцистиці, історико-політичній літературі в період з 1795 по 1918 рр. А. Степніка та Я. Томашевського.

Констатується, що, незважаючи на значний інтерес як в українській, так і в польській історичній науці, тема “українська історична школа” не отримала належного висвітлення. Насамперед не окреслено домінантні мотиви її появи, функції організаторів, коло епігонів в історіографії та вплив, який дана неформальна організація справила на формування польських історичних стереотипів щодо історії України.

Підрозділ 1.2. “Джерельна база дослідження” містить аналіз різноманітних за походженням, характером, формою і змістом наукових матеріалів, що ілюструють процес зародження й еволюції “української історичної школи” в польській романтичній історіографії.

Першим комплексом джерел, які мають особливе значення для реконструкції історичної концепції “Української історичної школи”, є спеціальні, насамперед друковані твори. Пріоритет віддано науково-академічним студіям М. Грабовського, М. Дубецького, К. Шайнохи, Е. Руліковського, Й. Ролле. До конкретного джерелознавчого тексту належать і праці найяскравіших виразників історико-наукової лінії “української історичної школи” 70 – 90-х рр. ХІХ ст. О. Яблоновського та Ф. Равіти-Гавронського.

Продовженням першого комплексу друкованих джерел виступають неопубліковані архівні матеріали, почерпнуті автором переважно з Інституту рукописів НБУ ім. Вернадського (ІР НБУВ) та Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІАУ). В архіві НБУВ особливу увагу привертають підготовчі матеріали до написання синтезу з історії “української школи” в польській історичній науці В. Антоновича, рукопис монографічного дослідження з історії української колонізації О. Яблоновського. Варті уваги також епістолярні матеріали, які дають більш повну інформацію про комунікативно-наукові зв’язки між представниками школи.

З другим комплексом історичних джерел найбезпосередніше пов’язана історична періодика другої половини ХІХ ст. Саме на сторінках часописів “Kwartalnik Historyczny”, “Ateneum”, “Przeglądzie Historyczne”, “Киевская старина” та ін. опубліковані численні матеріали, які характеризують науковий зміст творчості “української історичної школи” у польській романтичній історіографії. На перше місце серед них варто поставити наукові рецензії, написані такими метрами, як Т. Корзон, С. Смолька, В. Смоленський з польського боку, та В. Антоновичем, М. Грушевським, С. Томашівським, М. Кордубою, М. Залізняком – з українського. Підкреслюється, що особливо насиченими історіографічним матеріалом видаються рецензії у межах самої “української школи”, представленої оглядами О. Яблоновського, Ф. Равіти-Гавронського, де з позицій історіографічного континууму відслідковується взаємозв’язок творчості старшого та молодшого покоління її виразників.

Допоміжним компонентом другого комплексу історіографічних джерел виступає автобіографічна та мемуарна література. Тут особливо високу інформаційну насиченість мають “Автобіографія” О. Яблоновського, К. Шайнохи, М. Дубецького, В. Лясоцького, Ф. Равіти-Гавронського та ін. Складником другого комплексу історіографічних джерелознавчих свідчень є також епістолярій та біографістика, які залучаються автором для виділення комунікативних форм у межах “української історичної школи”.

На переконання автора, поєднання зазначених джерельних комплексів не лише забезпечує відповідну фактологічну базу дослідження, але й створює теоретичну прелюдію для синтезу з проблеми зародження, розвитку й етапів еволюції “української історичної школи” в польській історичній думці епохи романтизму.

У підрозділі 1.3. “Теоретико-методологічний аспект дослідження” зазначено, що системотворчим чинником дослідження виступає потреба чіткої ідентифікації категорії “наукова історична школа”. Автор вважає, що головною проблемою сучасної історіографії є зміщення понять “школа”, “течія”, “напрям”, що виразно демонструє методологічну невизначеність і концептуальну неузгодженість при інтерпретації цих історіографічних явищ.

Відмічається, що в сучасній історіографічній науці склалися кілька підходів розв’язання проблеми. Перший з них, розроблений на загальних постулатах наукознавства, має на меті ідентифікувати категорію “історична школа” як своєрідного уніфікованого явища, притаманного характеру та змісту еволюції історичної науки взагалі (І. Колесник, Я. Калакура, С. Погодін). Другий підхід побудований на широкому впровадженні понять, запозичених із суміжних з історіографією галузей знання, насамперед культурології, прагне ідентифікувати критерії дефініції “історична школа” на основі змістової характеристики соціо-психологічних чинників колективної діяльності вчених (Л. Косарєва, Г. Сел’є, Г. Мерніков та ін.).

На думку автора, більш логічним і науково-послідовним є підхід до осмислення категорії “історична школа”, збудований не на конструкції формальної схеми, а на розробці теоретико-методологічної системи їхніх досліджень. Тому з погляду методологічної доцільності, більш плідним видається пошук осібних парадигм, специфічних виявів творчості окремих представників школи, теоретико-концептуальне моделювання системи їхніх досліджень для визначення самобутності та ролі, яку вони відіграли в еволюції історичної науки.

Констатується, що найважливішими етапами у процесі ідентифікації категорії “наукова історична школа” є підстави їхнього зародження (ідейно-політичні, національні, сцієнтистські), потреба зміни наукової парадигми, міра самоідентифікації її адептів, межі існування, тематична спрямованість досліджень та аналіз методологічних критеріїв, що обумовили своєрідність статусу неформальної організації в історіографії.

Розділ 2. “Польська романтична історіографія: умови розвитку, теоретико-концептуальні ідеї, адепти та напрями історичних досліджень” складається з трьох підрозділів, присвячених аналізу ідейних основ, течій та напрямів польського романтизму в контексті його подальших проявів на українських теренах.

У підрозділі 2.1. “Умови розвитку, напрями історичних досліджень та визначні постаті польської романтичної історіографії” зазначено, що як культурно-історичне явище польський романтизм з урахуванням епохи “преромантизму” та “постромантизму” охоплює ХІХ ст. і майже половину ХХ ст. Але, безперечно, апофеоз його розвитку припадає на період 30–60-х рр. ХІХ ст., від занепаду “листопадового повстання” і так званої “Весни народів” (національно-визвольних революцій 1848 р., що сколихнули слов’янський світ) до подій 1863 р.

Зазначається, що характер еволюції польської романтичної історіографії в ХІХ ст. був зумовлений не лише західноєвропейськими культурними впливами, але й політичними реаліями. Перебування польських земель у складі інонаціональних держав стримувало динаміку розвитку польської національної  історичної науки, оскільки уряди Росії, Австрії та Пруссії дивилися на творчість польських інтелектуалів з великою пересторогою, убачаючи в їхніх працях політичний умисел та історичні аспірації. Але, незважаючи на розпорошеність польських наукових сил по всій Європі, комунікативні форми та взаємодія літературного характеру сприяли професіоналізації історичної науки за часів романтизму. До популярності історичного письменства спричинили дві течії романтичної історіографії: а) “моралізуюча” та б) “легендарна”, які згодом у поєднанні привели до масового захоплення польського суспільства “історико-літературною фікцією”.

Автор виділяє кілька важливих напрямів наукових досліджень. Насамперед, польські історики-романтики прагнули інтегрувати історію Польщі у світову. Відповідно концепція “загальної історії”, незважаючи на преференції щодо “вітчизняної” в науковій літературі, посідала чільне місце в польській романтичній історіографії (Й. Лелевель, А. Поплинський, К. Блошевський, О. Жданович, Т. Дзеконський та ін.).

Другий важливий напрямок розвитку польської історіографії романтичного періоду пов’язаний з дослідженням історії Польщі (Й. Лелевель та його історична школа, “антилелевелісти” (К. Хофман, К. Сенкевич, Й. Лукашевич, “Краківська історична школа” та ін.). Ведучи мову про зміст і характер розвитку польської романтичної історіографії у контексті постання “української історичної школи”, автор стверджує тезу, що провідна лінія польського історичного романтизму, уособлена лелевелівською історичною школою, яка виразно віддзеркалює республікансько-демократичні тенденції, мала найбільший резонанс у середовищі польських “українофілів”.

У підрозділі 2.2. “Онтологічні та епістемологічні засади польської романтичної історіографії” висвітлено теоретико-методологічні засади і принципи історичних досліджень польських романтиків. Стверджується, що головна причина популярності романтизму на теренах слов’янського світу обумовлена його домінантною рисою, що полягає у сентиментальному ставленні до минулого та прагненні захистити старожитності й громадські принципи минулого від посягань сучасності. Відповідно, романтична доба абсолютизувала дві форми історичного викладу: ностальгічну та реставраційну, які негайно були медієвізовані, оскільки саме середньовіччя збурювало історичну уяву та посилювало ілюзію про можливість повернення до “старих і добрих часів”.

Важливим, ледве не визначальним фактором зародження і подальшої еволюції романтично-історичного сприйняття минулого став “ідеалістичний історизм”, який вимагав генетичного аналізу суспільних явищ, починаючи з фази появи і закінчуючи періодом занепаду та сходу з історичної арени.

Підкреслюється, що формування польського романтизму відбувалося на основі сприймання ідейного зрізу двох найбільш потужних у теоретико-методологічному контексті національних історіографій – французької і німецької. Французький історичний романтизм навіяв демократичні ілюзії у теоріях польських істориків ХІХ ст., а німецька ідеалістична онтологія створила відповідну ідейну основу для більш аналітичного осмислення минулого.

У сфері гносеології польського романтизму історіографія концентрувала увагу на категоріях “пізнання” (“poznanie”) та “пояснення” (“wyjasnienie”), які створювали своєрідну дослідницьку комбінацію, поєднавши “історичну наррацію” із “творчим прагматизмом”.

Зазначено, що специфічною рисою у розвитку польської національної історіографії доби романтизму є поєднання наукової праці її видатних представників з політичною ідеологією та активною участю в національно-визвольних змаганнях польського народу. Романтики створили прелюдію для трансформації “історичних уявлень” у систему “історичних національних вартостей”, що певною мірою проявило себе в підході до осмислення історії України.

У підрозділі 2.3. “Історія слов’янських народів й історична регіоналістика в творчості польських істориків романтичної доби” констатується, що постановка категорій “народ”, “народний дух” у польській романтичній історіографії змусили істориків більш прискіпливо звернути погляд на історію слов’янства. Слов’янська перспектива історичних досліджень спочатку проявила себе у формі ідеологічно-політичних рефлексій на кшталт відмінностей між “Сходом” і “Заходом”, роздумах відносно предтеч організації громадського життя різних народів. Але раціоналістична постановка проблеми наступила в польській романтичній історіографії лише тоді, коли остаточно оформилися дві потужні ідеологічні течії – “культурне слов’янофільство” та “політичний панславізм”.

Загальна слов’янська історична проблематика віддзеркалена у творчості А. Біловського, А. Міцкевича, Й. Лелевеля, А. Морачевського, К. Шайнохи, Г. Шмітта та ін. Специфікою їхньої творчості було прагнення поєднати історію Польщі з історією всеслов’янського звучання. Саме ці історики вперше виявили інтерес до регіоналістики, звернувшись до української тематики.

Підкреслюється, що слов’янська перспектива, на основі якої польська романтична історіографія опрацьовувала історію середньовічної Східної Європи, виявилася найбільш плідним напрямом досліджень. У його межах польські романтики сформували головні теоретичні компоненти уявлень на історичний процес: концепції з елементами ідеалізації праслов’янського громадського устрою (“теорія демократизму”), фактору завоювання (“теорія наїзду”), “ягеллонська ідея”, концепція ролі народу (“Ахіллесова п’ята”) в історії, увійшли до постійного теоретичного атрибуту польських науковців, стали тією платформою, на засадах якої формувалися стереотипи уявлень “української історичної школи”.

У Розділі 3. “Формування української історичної школи в польській романтичній історіографії ХІХ століття” досліджено процес зародження й еволюції організації на українських теренах.

У підрозділі 3.1. “Передумови появи польської історичної школи на українських теренах” стверджується, що українська школа в польській романтичній історіографії виникла з трьох причин: через загальний розвиток романтизму, піднесення народного фольклору, героїзації історичного минулого, зацікавленості до польсько-українських історичних взаємин. Друга причина полягала в походженні, житті й вихованні представників школи в Україні. Третя причина була прихована в національно-політичній сфері. Поляки, борючись за своє національне визволення, розраховували на залучення українського селянства та інтелігенції до своїх громадсько-політичних організацій.

Поразка повстання 1830 – 1831 рр., яка спонукала польських патріотів до “глибокого обрахунку сумління”, привела до появи найбільш продуктивної течії “демократичного українофільства”, ідеологію якого сповідувала більшість адептів “української історичної школи”.

У підрозділі 3.2. “М.А. Грабовський і зародження української історичної школи в 40 – 60-х роках ХІХ ст.” підкреслюється, що зародження течії демократичного українофільства тісно пов’язане з процесом виникнення української історичної школи в польській історіографії. Біля витоків цієї наукової організаційної структури знаходиться постать польського літератора, історика, публіциста й громадського діяча М. Грабовського (1804 – 1863).

На основі вивчення першоджерел і загальної теоретико-методологічної конструкції, в основу якої була покладена ідея “люду” (“народності”), М. Грабовський уперше в польській історіографії спробував окреслити хронологічні межі та зміст самого поняття “українська історія”, збудованого на територіальному принципі. В цьому контексті ним створена перша в історичній науці періодизація історії України, збудована на факторі польського просування на Схід.

Зазначається, що концепція М. Грабовського, підсилена в наступних дослідженнях концепцією україно-польських історичних взаємин, стала тим ідейним фоном, на основі якого адепти “української школи” в польській історіографії розбудовували свої численні дослідження з історії України, надаючи їм характер регіональних студій з історії Польщі.

У підрозділі 3.3. “Етапи розвитку української історичної школи, її адепти та тематика українознавчих досліджень” проводиться думка, що українська школа в польській романтичній історіографії носила характер наукового об’єднання на засадах тотожності методології, спільної історичної проблематики та концептуальних ідей. У своїй організаційній основі це була безлідерна структура, оскільки жодний із провідних істориків школи (М. Грабовський, К. Шайноха, О. Яблоновський) не були вченими-академістами в суворому розумінні цього виразу, ніколи не займалися викладацькою діяльністю, а отже, в силу зазначених обставин, мали небагато можливостей збудувати “лідерну” історичну школу, згуртувавши навколо себе учнів і вихованців. Головним компонентом функціонування української школи став комунікативний процес, який здійснювався у формі наукового спілкування і виробленні єдиної дослідницької лінії.

Констатується, що у своїй еволюції українська історична школа пройшла два досить чітко виражених етапи. На першому, який окреслюється 40 – 60-ми рр. ХІХ ст., з’являється “старша генерація” представництва школи, до якої мають повне право бути зарахованими такі історики, як М. Грабовський, К. Свідзинський, К. Шайноха, Е. Руліковський. Об’єднавчим критерієм їхньої наукової діяльності є романтично-провіденційне тлумачення історії з абсолютизацією ролі польсько-українських взаємин у житті слов’янського світу. Сильним компонентом творів “старшої генерації” школи виступає джерельно-евристичний момент, що дає підставу вести мову про старше покоління української історичної школи як про організацію “істориків-документалістів”.

Зазначено, що у 70 – 90-х рр. ХІХ ст. школа вступила у другу фазу розвитку. Саме в цей час з’являється “молодша генерація” польських дослідників історії України, серед яких значаться О. Яблоновський, Й. Ролле, М. Дубецький, Ф. Равіта-Гавронський та ін. Незважаючи на вплив позитивістських віянь, що знайшло відображення в інтересі до соціальної проблематики, друге покоління сповідувало методологічну лінію “суб’єктивного ідеалізму”, увівши нову проблематику: етногенез, колонізація, міжконфесійні взаємини, ментальність, федералізм тощо. Друга генерація прагнула дати закінчений синтез історії України, альтернативний історії “України-Руси” українських народників. На початку ХІХ ст. у зв’язку з політичною переорієнтацією польського націоналізму у справі відродження Польщі, з одного боку, і зростання політичної активності українського національно-визвольного руху – з іншого, школа опинилася на історіографічному маргінесі, що привело до розірвання лінії еволюційного розвитку даної організації.

У Розділі 4. “Теорії щодо історії України у висвітленні представників школи” досліджується процес появи і трансформація польських стереотипів, складників національного історичного меганаративу стосовно України.

У підрозділі 4.1. “Теорія “кресів” і локалізація українського історико- територіального простору фактором польської колонізації” розглянуто один із найпоширеніших міфів польської романтичної історіографії про польські східні кордони (“креси”). Зазначено, що в межах школи вперше тему озвучив М. Грабовський, який трактує проблему з позицій “слов’янської свійщини”.

Тему польського порубіжжя на Сході озвучує і К. Шайноха, який веде мову переважно про українську степову зону. Для істориків старшої генерації термін “креси” був цілком логічним, оскільки він нівелював право краю на статус осібності та поширював ілюзію, що підкорення території (“право власності меча”) проходило ще до появи на історичних теренах самих українців.

Своєрідність інтерпретації теорії східних “кресів” молодшої генерації школи (насамперед О. Яблоновським) полягає у постійному прагненні пов’язати тему з історією колонізації. У справі заселення “окраїн” історики віддавали першість польській магнатерії і шляхті, які, на їх переконання, були найбільш заслуженим елементом у справі освоєння і залюднення східних рубежів. Констатується, що історики школи розглядали теорію “кресів” у контексті польського національно-історичного міфу “давньої Жечі Посполитої”, у яких Україна інтерпретувалася не як складова частка унійного об’єднання, а інкорпорована поляками територія.

У підрозділі 4.2. “Польсько-українські історичні взаємостосунки через призму теорії “культуртрегерства” досліджується одна з історіографічних конструкцій, що мала вирішальний вплив на формування системи уявлень польського суспільства щодо українців.

Зазначено, що вперше історію польського “культуртрегерства” стосовно історії українського народу озвучив один з найяскравіших представників української романтичної школи в польській історіографії К. Шайноха, який у синтезі “Zdobycze pługa polskiego” і незакінченій двотомній праці “Dwa lata dziejów naczych” прославляв поляків за їхню наполегливу та сміливу колонізацію “варварського Сходу” і залучення через польський плуг просторів України до здобутків “Західної цивілізації”.

На переконання представників школи (К. Шайноха, К. Свідзинський, М. Грабовський), розширення польських кордонів на схід за часів династії Ягеллонів стало наслідком вищості польської культури, яка спиралася на засади свободи та рівності в системі громадського ладу та релігійної толерантності. При цьому процес проходив не лише на основі права династії, яке мало особливе поширення на теренах Західної Європи в період середньовіччя, а виключно в результаті громадської самоініціативи польського населення.

Своєрідну позицію займали адепти школи в полеміці, яка велася між польською та українською історіографією у другій половині ХІХ ст. з приводу причин польсько-українського антагонізму в ХVІІ ст. Головну причину протистояння О. Яблоновський, Й. Ролле, Е. Руліковський вбачали не в політичних факторах, національних або релігійних мотивах, а у сфері соціально-економічних стосунків, зокрема в конфронтації між великими польськими латифундистами (“можновладцями”) і дрібною шляхтою та селянством. Спільною позицією школи є теза про відсутність будь-якого національного мотиву боротьби, оскільки, на переконання Ф. Равіти-Гавронського, українці ще не були консолідованим етносом і повністю залежали від польської цивілізації.

У підрозділі 4.3. “Антикозацька міфологема української  історичної школи” розглянуто проблему виникнення і організаційного оформлення на теренах України такого явища, як козацтво, в дослідженнях представників української історичної школи.

Зазначається, що безпосередній вплив на скептичне ставлення до ролі козацтва в історичному процесі справили праці М. Грабовського. Він розглядав козацтво як головну “протидіючу силу” культурницької діяльності поляків на Україні.

Дещо в іншому ракурсі козацтво інтерпретує Е. Руліковський, вважаючи, що на початковому етапі між ним та поляками-колоністами було налагоджено співпрацю, яка поступово змінилася по мірі посилення козацтва та появи нових зовнішньополітичних чинників, зокрема військової експансії, Турецької імперії та її васала Кримського ханства.

Своєрідну теорію щодо українського козацтва розвинув також К. Шайноха, який на основі теорії боротьби “плуга й меча” в “Дикому степу” веде мову про етапи змін у характері явища. На його переконання, кожен з них має характер змагання мирної землеробської культури та протидіючої козацької вольності.

Зазначено, що з критикою теорії К. Шайнохи щодо історії козацтва виступив полеміст школи Ф. Равіта-Гавронський, який на основі загальних позицій історії України, розвинув теорію “антидержавності” й “анархізму” українського народу, уособленням якого він і уявляв козацьких ватажків. Оскільки козацтво вийшло із середовища українського народу, Ф. Равіта-Гавронський ставив під сумнів його далекоглядність і мудрість.

Констатується, що сформульовані в межах української історичної школи в польській романтичній історіографії теорії щодо козацтва, насамперед зусиллями М. Грабовського, К. Шайнохи, Ф. Равіти-Гавронського і, особливо, О. Яблоновського, переросли в систему дослідницьких стереотипів.

У підрозділі 4.4. “Ягеллонська ідея” польської теорії федералізму в інтерпретації української історичної школи”, на прикладі творчої спадщини адептів школи, розглядається процес розвитку з позицій “ягеллонської ідеї” теорії федералізму.

Зазначається, що у сфері здобутків української історичної школи важливе місце посідає теорія федералізму. У концептуальному виразі вона тісно пов’язана з так званою “ягеллонською ідеєю”, вихідним пунктом якої стала Кревська унія. З позицій цієї теорії, яка зусиллями виразників магістральної історико-теоретичної лінії школи (насамперед О. Яблоновського) перетворилася в історико-політичну догму, – політична унія привела до небаченого на той час у Європі федеративного об’єднання, яке поширювалося на простір від Чорного до Балтійського морів.

В історичному ракурсі “Ягеллонська ідея” об’єднувала, на думку представників школи, культурне, структурне та політичне завдання, виконання яких було покладено на Ягайла, Ядвігу і Ягеллончиків. За цією концепцією, юридично українські землі увійшли до складу Корони (Польського королівства) у 1385 – 1386 рр., а фактично – у результаті Люблінської унії 1569 р. Причому, на переконання адептів школи (К. Шайноха, О. Яблоновськийо, Е. Руліковський та ін.), унії зовсім не означали негайну соціальну та структурну асиміляцію, оскільки створювали можливості для розвитку територіального партикуляризму новоприєднаних земель. Відповідно, Жеч Посполита виступала у ролі своєрідної “Ягеллонської федерації” Польщі, Литви та Русі. Таким чином, українська історична школа відійшла від традиційної для польського консерватизму, починаючи з часів А. Нарушевича, теорії, головним компонентом якої виступала моніетнічна польська держава династія П’ястів.

Констатується, що “Ягеллонський міф” проявився повною мірою при розгляді адептами школи Люблінської унії, Зборівської та Гадяцької польсько-українських домовленостей. Відмічено, що ця тема цікавила М. Грабовського, К. Шайноху, О. Яблоновського, Й. Ролле насамперед у контексті можливості досягнення польсько-українського компромісу і порозуміння.

---

Антонович В. Б. Несколько слов г. Корзону / В. Б. Антонович // КС. – 1893. – Кн. 1. – С. 161–166; Антонович В. Б. Новое сочинение о гайдамачестве (Рец. на кн. “Historia ruchow hajdamackich” Ф. Равиты-Гавронского) / В. Б. Антонович // ЧИОНЛ. – 1900. – Кн. 14.– Вып. 1. – С. 27–29; Антонович В. Б. Очерк административного, общественного и сословного быта Юго-Западного края XVI и XVII столетия, по новым данным, заключающимся в V и VI томах “Źrogła dziejowe” А. Яблоновського / В. Б. Антонович // ЧИОНЛ. – 1888. – Кн. 2. – С. 42–46; Szujski Józef. O młodszości naszego cywilizacyjnego rozwoju / Józef Szujski  // Dzieła. – T. 3. – Kraków, 1888. – 364 s.; Антонович В. Б. Рец. на книгу: D-r Antoni J. Z przeszlosci Polesia Kijowskiego / В. Б. Антонович. – Warszawa. – 1882 // КС. – 1882. – Кн. 10. – С. 149–154.

Грушевський М. Рецензія на: Źródła dziejowe. T. XXII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. T. IX. / М. Грушевський. – Ziemie ruski, opisane przez Alexandra Jabłonowskiego – Ukraina (Kijow-Bracław), dzial III. Warszawa, 1897.S.736+LX // Записки Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. – Т. ХVІІ. – Кн. ІІІ. – Львів, 1897. – С. 9–22.

Залізняк М. Історія України Олександра Яблоновського / М. Залізняк // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. – Т. СХVІ. – Кн. ІV. – Львів, 1913. – С. 190–212; Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки / С. Томашівський // Літературно-науковий вісник. – 1906. – Т. ХХХІІІ. – Кн. 1. – С. 38–56; Кн. 2. – С. 261–280; Кн. ІІІ. – С. 458–485; Василенко М.П. Очерки по истории Западной Руси и Украины / М.П. Василенко. – К., 1916. – 520 с.

Горбач О. Українсько-польські взаємини в літературі / О. Горбач // Український самостійник. – Мюнхен, 1959. – №№ 19–20. – С. 216–236; Козак С. Джерела “української школи” в польській літературі. Творчість польських письменників “Української школи” / С. Козак // Наша культура. – Варшава, 1970. – №№ 4–7. – С. 101–126; 17–28; 33–49; 37–52.

Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки: тягар історії / І. Лисяк-Рудницький // Історичні есе / Центр досліджень історії імені Петра Яцека Канадського інституту українських студій Альбертського університету. Західна історіографія України: В 2 т. – К.: Основа, 1994. – Вип. 1. – Т. 1. – С. 83–110; Лисяк-Рудницький І. Францішек Духінський і його вплив на українську політичну думку / І. Лисяк-Рудницький // Історичні есе / Центр досліджень історії імені Петра Яцека Канадського інституту українських студій Альбертського університету. Західна історіографія України: В 2 т. – К.: Основа, 1994. – Вип. 1. – Т. 1. – С. 411–450.

Вервес Г. Польська література і Україна / Г. Вервес. – К.: Наукова думка, 1985. – 380 с.; Кирчів Р. Український фольклор у польській літературі / Богдан Кирчів. – К.: Наукова думка, 1979. – 320 с.

Ульяновський В. “Ранній” Володимир Антонович: поза контекстами // Київська старовина / В. Ульяновський. – 1999. – № 1. – С. 117–145; № 2. – С. 121–153; Кіян О. Володимир Антонович і польсько-українська конфронтація в історіографії другої половини ХІХ століття / О. Кіян // Третя академія професора Володимира Антоновича. – К., 1995. – С. 61–72.

Зашкильняк Л.А. Формирование и развитие исторической науки в Польше / Л.О. Зашкильняк. – Львов: ЛГУ, 1986. – 82 с.; Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII–ХХ століть / В.А. Потульницький. – К.: Либідь, 2002. – 480 с.; Савчук Г.М. Польсько-литовсько-руські відносини пізнього середньовіччя в польській історіографії другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.: автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.06 / Г.М. Савчук; ЛНУ ім. Франка. – Львів, 2005. – 20 с.; Руда О.В. Дослідження історії України в польській історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття: автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.06 / О.В. Руда; ЛНУ ім. Франка. – Львів, 2005. – 19 с.; Брацка М.В. Дискурс козацтва в поезії “української школи” польського романтизму: автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.05 / М.В. Брацка; Порівняльне літературознавство. – К.: Нац. ун-т. ім. Т. Шевченка, 2005. – 20 с.

Баженова С.Е. Від романтизму до реалізму. “Українська школа” в польській літературі 20 – 90-х років ХІХ ст.: етапи діяльності, історія України в творчості її представників / С.Е. Баженова. – Кам’янець-Подільський: ФОП Сисин О.В., 2009. – 400 с.; Баженова С.Е. Проблеми історії та культури України в історико-краєзнавчих і художніх творах представників “української школи” в польській літературі 1820 – 1890-х років: автореф. дис. докт. іст. наук: 07.001.01 – історія України / С.Е. Баженова. – Чернівецький національний університет ім. Федьковича. – Чернівці, 2010. – 36 с.

Bielanke-Luftowa M. Znaczenia terytorium w t. zw. “szkole ukraińskiej” / М. Bielanke-Luftowa // Pamiętnik Literacki. – 1936. – R. 33. – Zesz. 2. – S. 103–129.

Kijas J. Źródła historyczne powieści “Ogniem i mieczem” / J. Kijas. – Lwów, 1927. – 19 s.

Serejski M.H. Historycy o historii. Od Adama Naruszewicza do Stanisława Ketrzyńskiego. 1775–1918 / М.Н. Serejski. – Warszawa: PWN. – 1963. – 665 s.; Mate
icki J. Kontrowersje wokół idei jagiellońskiej w historiografii polskiej przełomu XIX i XX wieku / J. Mate
icki // Przegląd Humanistyczny. – 1992. – R. 36, № 4. – S. 17–29; Mate
icki J. Miejszce ksiażki naukowej w kulturze historycznej społeczeństwa polskiego w XIX w. // Przeglag Humanistyczny. – 1979. – № 9. – S. 53–101; Grabski A.F. Orientacje polskiej myśli historycznej. Studia i rozważania / A.F. Grabski. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1972. – 429 s.; Grabski A.F. Z zagadnień metodologicznych tzw. krakowskiej szkoły historycznej / A.F. Grabski // Studia metodologiczne. – 1969. – T. 6. – S. 49–86; Grabski A.F. Zarys historii historiografii polskiej / A.F. Grabski. – Poznań: Wydawnictwo Poznańskie, 2000. – 278 s.; Grabski A.F. Historia historiografii w strukturze nauki historycznej / A.F. Grabski // Między historia a teoria. Refleksje nad problematyką dziejów wiedzy historycznej. – Warszawa – Poznań, 1988. – S. 230–241; Grabski A.F. Problem syntezy w historii historiografii. Uwagi dyskusyjne / A.F. Grabski // Historyka. – T. XX. – 1990. – S. 3–10; Wierzbicki A. Wschód – Zachód w koncepcjach dziejów Polski / А. Wierzbicki. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1984. – 346 s.; Wierzbicki Andrzej. Historiografia polska doby romantyzmu / Andrzej Wierzbicki. – Wrocław: Funna, 1999. – 497 s.; Wierzbicki A. Spory o polską dusze. Z zagadnień charakterologii narodowej w historiografii polskiej XIX I XX w. – Warszawa: Instytut Historii Polskiej Akademii Nauk, 1993. – 289 s.

Kozak S. Polacy i Ukraińcy. W kręgu myśli i kultury pogranicza. – Epoka romantyzmu / Stefan Kozak. – Warszawa: Wyd. Uniwersytota Warszawskiego, 2005. – 308 s.; Kozak S. Michał Grabowski i ukraińska poezja ludowa / S. Kozak // Studio polono-slawica-orientalia. – 1982. – VII. – S. 161–185; Kozak S. Ukraińscy spiskowscy i mesjaniści: Bractwo Kyryła i Metodego / S. Kozak. – Warszawa: Wyd. PAX, 1990. – 284 s.

Stępnik A. Ukraina i stosunki Polsko-Ukraińskie w syntezach i podręcznikach dziejów ojczystych okresu porozbiorowego 1795–1918 / А. Stępnik. – Lublin: UMCS, 1998. – 320 s.; Tomaszewski J. Kresy wschodnie w polskiej myśli politycznej XIX i XX w. / J. Tomaszewski / Miedzy etniczna a historyczna. – Warszawa, 1988. – S. 97–105.