| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтована актуальність дослідження та його зв’язок з науковими програмами, визначені мета і дослідницькі завдання дисертації, окреслені об’єкт і предмет, розкриті хронологічні та територіальні межі, описані методологічна основа і джерельна база роботи, обґрунтована наукова новизна та значення використаних у дисертації понять, визначені авторський внесок і практичне значення, вказано та апробацію результатів дослідження.
У першому розділі – «Історіографія історії православного сектантства», який складається з двох підрозділів, розглянуті основні напрями вивчення історії православних сект, визначені особливості публікації джерел та основні їхні групи.
У підрозділі 1.1. «Історія православних сект у виданнях ХІХ – початку ХХІ ст.» проаналізована література з історії сект. Численний масив різноманітних праць структурований за 4 напрямами: консервативно-охоронним, просектантським, радянським і сучасним. Перші два об’єднують дореволюційні видання з історії сект.
Консервативно-охоронний напрям представлений працями світських і церковних авторів, яких об’єднувала загальна мета: викриття антихристиянської та антидержавної спрямованості іновір’я. Це визначило негативне ставлення до сект і відсутність неупереджених наукових висновків. Праці чиновників дозволяють з’ясувати взаємини з владою та віровчення сектантів. Деякі дослідники намагалися уникнути відвертого негативізму та надати своїм творам наукоподібний формат. Таврійські секти світські автори розглядали в контексті загальної історії іновір’я.
Праці церковного походження за оцінкою іновір’я є схожими з публікаціями чиновників, однак відмінністю церковних видань є глибша критика віровчення інакодумців. Церковна література включає твори богословів, єпископів, протоієреїв, простих священиків тощо. Богослови вивчали теоретичні аспекти сектантства, аналізували походження та класифікацію сект, доводили хибність їхньої догматики. Священнослужителі акцентували увагу на загрозі іновір’я. Публікації священиків мали оповідний характер, містили мало узагальнень і висновків. Історії таврійських сект присвячена лише невелика кількість праць. Теоретичним та історичним аспектам іновір’я присвятили свої праці й місіонери.
Просектантський напрям дослідження історії інакомислення, представлений працями сектантів та їхніх прихильників, посилив свої позиції з третьої чверті ХІХ ст. Характерними особливостями цієї групи праць є наполеглива популяризація і некритичне ставлення до об’єкта дослідження. Загальну позицію авторів характеризує зв’язок появи сект з природним розвитком релігійного життя країни, а причину виникнення іновір’я вони вбачали у кризі православної церкви. Праці дослідників цього напряму включають 1) загальні, присвячені феномену релігійного сектантства в цілому, і 2) конкретні, які стосуються безпосередньо історії духоборів, молокан і скопців. Окремі автори цього напряму прагнули підійти до іновір’я з максимальною об’єктивністю.
Радянські дослідники оцінювали сектантство як регресивне явище та пропагували необхідність атеїстичної боротьби. Надмірну увагу вони приділяли соціально-економічним аспектам та соціальному розшаруванню в сектах і майже зовсім нехтували культурно-духовними питаннями іновір’я. У радянській історіографії історії сект чітко простежується два етапи: 1920–1930–ті рр. і 1950–1980–ті рр. На першому етапі домінували праці пропагандистського змісту. Лише твори окремих авторів можна умовно (оскільки відчувався значний вплив ідеології) віднести до наукових. Для другого етапу було характерне видання ґрунтовних наукових праць. На жаль, їх авторам не вдалося повністю уникнути упередженого ставлення до іновір’я. Пік активності у вивченні сект припав на 1960–1970–ті рр., коли ним зацікавилися науковці. Регіональні особливості іновір’я у працях радянських авторів представлені дуже епізодично.
Сучасна історіографія є нечисленною, її складають переважно праці українських дослідників. Твори цих авторів характеризуються плюралізмом поглядів і введенням до наукового обігу нового фактичного матеріалу. Література з історії сект майже цілком позбавлена тематичної та ідеологічної моністичності. Сучасні автори вдаються до комплексного підходу при вивченні історії сект, оцінюючи їх як визначне явище суспільного життя. У сучасній історіографії набуває актуальності регіональна тематика сектантства. На жаль, сьогодні українська наука нараховує поодинокі комплексні дослідження історії духоборів, молокан і скопців – у її надбанні лише вивчення окремих аспектів проблеми. Широко історією іновір’я займаються й російські дослідники, проте історію православних сект на теренах України вони розглядають дуже поверхово. Лише лічені одиниці праць з історії православних сект досліджуваного часу нараховує зарубіжна історіографія.
У підрозділі 1.2. «Археографічні публікації та джерельна база праць з історії духоборів, молокан і скопців» розглянуті публікації джерел і виявлена джерельна база праць з історії православних сект. З’ясовано, що протягом ХІХ – початку ХХІ ст. було введено до наукового обігу багато джерел з історії іновір’я. Документи публікували як у збірках законодавчих актів (внаслідок цілеспрямованої політики держави), так і в часописах і працях учених архівних комісій. Найбільше джерел з історії православних сектантів увійшло до «Собрания постановлений по части раскола». На початку ХХ ст. активізувалося видання джерел сектантського походження (прохань, джерел їхньої віри, збірок духовних віршів, пісень, псалмів), які важливі для з’ясування бачення інакодумцями своєї історії.
Встановлено, що найбільше документів було введено до наукового обігу в ХІХ ст. дослідниками консервативно-охоронного напряму. З’ясовано, що головну увагу автори приділяли законодавчим актам щодо сектантів і судово-слідчим документам. Опрацьовані дослідниками документи світського походження стосуються насамперед переслідувань владою сектантів, меншою мірою – економічних обмежень діяльності інакодумців і переселення їх до Таврійської губернії. Добір джерел авторами цього напряму був доволі тенденційним, а рівень достовірності використаних ними даних є доволі низьким. Недосконалість методики їх використання пояснюється метою та мотивами створення праць. Це ж властиво і виданням церковних авторів, які широко спиралися на релігійні тексти православ’я й іновір’я. Для творів дослідників просектантського напряму характерним є подальше розширення джерельної бази за рахунок релігійних збірок і свідчень інакодумців, даних етнографічних експедицій. Крім того, вони широко використовували законодавчі акти для доведення утисків і переслідувань сектантів з боку влади. Джерельна база досліджень радянських науковців суттєво обмежена: вони залучали матеріали етнографічних експедицій і соціологічних розвідок, судово-слідчі документи, опубліковані законодавчі акти та меншою мірою статистичні джерела. На сучасному етапі дослідження історії сект науковці мають доступ до джерел і володіють методикою їхнього опрацювання. Сьогодні історія сект вивчається на основі джерельного комплексу, як накопиченого попередниками, так і зібраного внаслідок власної евристичної роботи. На жаль, спеціального дослідження джерелознавства таврійських православних сект в історичній науці здійснено не було. Поодинокі спроби науковців дослідити окремі аспекти історії таврійських сектантів спираються на довільно обрану, недостатню для всебічного висвітлення проблеми сукупність джерел.
Історіографічний аналіз теми дозволив дійти висновку про відсутність комплексного об’єктивного дослідження історії таврійських православних сект у першій половині ХІХ ст. Натомість окремі аспекти іновір’я досить добре вивчалися дослідниками в різні історичні епохи, наслідком чого стала публікація масиву джерел. На джерельній базі досліджень авторів позначився значний вплив ідеології, що призвело до уповільнення формування традиційної бази джерел і використання науковцями переважно вже введених до наукового обігу документів. Тому необхідним стало розширення цієї джерельної бази за рахунок залучення неопублікованих документів, що дозволило б комплексно підійти до висвітлення історії православних сект.
Другий розділ – «Формування архівної бази джерел з історії таврійських сектантів» складається з трьох підрозділів. У ньому виявлено вплив системи управління Таврійською губернією на фондоутворення джерел з сектантської історії, представлено результати архівної евристики, здійсненої в архівосховищах України та Росії, і проведено класифікацію архівних документів.
У підрозділі 2.1. «Особливості системи управління Таврійською губернією та фондоутворення джерел з сектантської історії» з’ясовані закономірності створення архівного джерельного комплексу з історії таврійських сект першої половини ХІХ ст. Встановлено, що на формування корпусу джерел з історії православних сект Таврійської губернії значною мірою вплинула система адміністративно-територіального устрою й управління краєм і специфіка запровадженого у ньому справочинства. З’ясовано, що важливість іновір’я для імперської влади забезпечила інформаційну повноту і змістовну багатогранність архівної бази джерел. Сектантське питання перебувало у компетенції світських і церковних інституцій усіх рівнів влади. Серед вищих органів влади життям таврійських сектантів опікувалися імператор, Комітет міністрів, Державна рада, Сенат, Синод та ін.; центральних – Міністерство внутрішніх справ, Міністерство державного майна, Міністерство фінансів, Міністерство імператорського двору; місцевих – Новоросійський і бессарабський генерал-губернатор, Таврійський цивільний губернатор, Таврійське губернське правління, земські справники, городничі та поліцмейстери, священики губернії та ін. Між усіма установами існував чіткий розподіл функцій щодо сектантського питання. До компетенції різних органів влади входило вирішення лише певних проблем. Тому стосовно повноти зафіксованої у документах інформації виявлено, що вони здебільшого розкривають лише окремі аспекти життя сектантів.
З’ясовано, що розгалужена система справочинства установ сприяла формуванню різновидових документів і достатньому рівню їхнього збереження. Від місцевих чиновників масив зібраної на місцях інформації щодо сектантів через губернські владні структури надходив до центральних і вищих органів влади та визначався загальнодержавними тенденціями. Визначено, що циркуляція документів місцевих органів влади зумовлювалася їхніми функціональними обов’язками та механізмом справочинства. Найпотужнішими видавцями документів щодо сектантів були губернські установи. Виявлено, що документація щодо духоборів, молокан і скопців Таврійської губернії створювалася і самими сектантами. Документи сектантського походження (прохання та скарги, письмові свідчення, результати допитів, духовні вірші, псалми) включалися в справочинство канцелярій генерал-губернатора, губернатора і губернського правління.
З’ясовано, що особливістю джерельного комплексу з історії таврійських сект є переважання документації оперативного характеру, створення якої визначалося певними обставинами, наприклад, викриттям скопців у губернії (на відміну від регламентованої – чітко визначеної періодичністю подання інформації до певних установ). Ініціаторами створення документації оперативного змісту були переважно місцеві органи влади, регламентованої – вищі та центральні. Визначити повний обсяг оперативної документації щодо таврійських сектантів (а вона становить понад 90 % архівної бази) неможливо, для регламентованої ж загальний показник співвідношення документів, що збереглися, до первісного масиву складає 26,6 %.
У підрозділі 2.2. «Основні зібрання архівних джерел з історії таврійських сект» наведені результати евристичної діяльності в українських та російських архівосховищах. Доведено, що джерельний комплекс з історії таврійських духоборів, молокан і скопців включає як ділові документи, створені у процесі діяльності певних установ, так і особові, авторами яких були світські та духовні особи. Усі джерела сьогодні у майже недоторканному вигляді зберігаються у відповідних фондах архівів України та Росії. Внаслідок евристичної роботи з історії таврійських сект першої половини ХІХ ст. виявлено 344 справи у 43 фондах 10 архівів (понад 3,5 тис. документів).
Визначення місць зберігання джерел з історії сект значною мірою диктувалося напрямами руху документації та принципами фондоутворення. Документи губернських і повітових органів влади відклались переважно в архівах АРК, Одеси і Херсону в фондах управління Новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, канцеляріях Таврійського губернатора і губернського правління, губернської креслярні тощо. Ці зібрання містять і документацію відповідних повітових установ. У архівосховищах Росії зберігаються джерела з історії таврійських духоборів, молокан і скопців, створені вищими і центральними інституціями світського та церковного походження. У цих фондах також містяться документи, які надсилали до них місцеві установи.
З’ясовано, що масив документів, що сформувався відповідно до особливостей фондоутворення, характеризується високим рівнем збереження. Цьому сприяло й перебування документації щодо сектантів на особливому обліку (їхні справи проходили по таємній частині). Доведено, що у цілому рівень збереження архівних джерел створює основу для ґрунтовного дослідження проблеми. Хронологічне та просторове зіставлення джерел з відображуваними в них подіями засвідчило високий рівень їх автентичності, на що вказує і зовнішній аналіз документів. Переважання справочинних документів як основи джерельної бази, посилене необхідністю відстежувати всі процеси в сектантському середовищі, зумовлює достатній рівень вірогідності джерел.
У підрозділі 2.3. «Класифікація джерел» здійснена класифікація архівних джерел з історії таврійських православних сект. Проаналізовані схеми розподілу джерел ХІХ – початку ХХІ ст. допомогли з’ясувати, що вчені дореволюційного часу здебільшого обґрунтовували поділ джерел на залишки та перекази, а радянські науковці запропонували як основну типолого-видову класифікацію джерел. Сучасні дослідники розробляють власні концепції поділу, пропонуючи комбіновані схеми. Однак проблема класифікації й досі залишається важливою у джерелознавстві.
Класифікація архівних джерел з історії духоборів, молокан і скопців Таврійської губернії у першій половині ХІХ ст. є актуальною справою, оскільки донині в історичній літературі вона не була здійснена. Автори розподіляли на різні напрями лише самі секти православного походження. Доведено, що класифікація архівних джерел з історії таврійського іновір’я є необхідною, оскільки не тільки дозволить визначити різноманіття джерел і дослідити їх комплекс як цілісну систему взаємопов’язаних елементів, а й допоможе виявити відмінності формування джерельних блоків, з’ясувати змістові та формулярні особливості документів і загалом ґрунтовніше дослідити джерельну базу історії сектантства краю.
Враховуючи специфіку джерельної бази таврійського сектантства, найбільш відповідною було обрано видову класифікацію джерел, однак з певними особливостями застосування. Усі досліджені в дисертації архівні документи були розподілені на роди: службові (видані або отримані певними державними установами (чи окремими посадовцями) у процесі їхньої діяльності) і документи особового походження (створені певними особами впродовж наукової, громадської діяльності). У межах службових документів виділені окремі види: законодавчі акти вищої влади, розпорядчі акти центральної влади, приватні (засвідчувальні) акти, справочинна документація, судово-слідчі джерела, статистичні документи та картографічні джерела. Документи особового походження включають наукові рукописи, історико-філософські праці та релігійні тексти. Ці види складаються з окремих конкретних підвидів документів. Законодавчі акти включають маніфести, укази, рішення, положення, інструкції, статути. Розпорядчі акти представлені міністерськими циркулярами, засвідчувальні – паспортами, білетами та свідоцтвами. Справочинні документи включають рапорти, повідомлення, відношення, подання, прохання, клопотання, журнали. Судово-слідчі представлені доносами, допитами звинувачених, письмовими свідченнями сектантів, протоколами обшуку та огляду, вироками судів. Статистичні таблиці, поіменні списки та всепідданнійші звіти губернаторів утворили вид статистичних джерел. Картографічні джерела складають плани сектантських поселень на території Таврійської губернії. Наукові рукописи представлені чернетками та записками О. Бакуніна, Й. Корніса, А. Скальковського з історії таврійських духоборів і молокан. Історико-філософські праці включають дисертації студентів Київської духовної академії і твори священнослужителів щодо сутності віровчення сект, які зберігаються в архівних фондах. До релігійних текстів зараховано духовні вірші, молитви та псалми сектантів.
Третій розділ – «Інформаційні можливості архівних джерел з історії таврійських православних сект першої половини ХІХ ст.» включає п’ять підрозділів і розкриває інформаційний потенціал документів щодо основних аспектів історії таврійських сектантів.
У підрозділі 3.1. «Джерела з історії переселення та поширення сект у Таврійській губернії» розглянуті інформаційні можливості джерел з історії оселення сектантів у губернії. Встановлено, що документи цієї тематичної групи представлені двома змістовно відмінними блоками: справи щодо переселення духоборів і молокан та джерела стосовно викриття скопців у Таврійській губернії. Справи першого блоку розкривають процес переселення представників двох найчисленніших сект і заснування ними поселень. Доведено, що ініціативу створенню джерельного комплексу давали прохання сектантів про дозвіл на переселення. Результатом розгляду справи, як правило, були імператорські укази або положення Комітету міністрів, які здебільшого містили позитивне рішення. Документація вищої влади має значні інформаційні можливості щодо принципів і методів державного регулювання переселення сектантів. Розпорядча документація міністерств стосується виконання владними інстанціями рішень органів вищої влади щодо землеволодіння інакодумців. Справочинне листування місцевих установ розкриває конкретні аспекти переселення, труднощі та проблеми життя на нових землях. Важливою складовою архівної бази є численні поіменні списки сектантів, які дозволяють простежити інтенсивність міграцій і склад переселенців.
З’ясовано, що у масиві справ щодо виявлення скопців у Таврійській губернії за своїм значенням і змістом переважає документація повітових органів влади. Найвищі інформаційні можливості мають рапорти чиновників з особливих доручень, підлеглих губернатору, а також матеріали обшуків, свідчення скопців, поіменні списки з даними про чисельність і місця проживання. Загалом завдяки джерелам цієї групи встановлено, що чисельність скопців у губернії складала близько 400 осіб, причому вони не афішували свою приналежність до секти.
У підрозділі 3.2. «Документи щодо правового статусу сектантів і боротьби влади з поширенням сект у першій половині ХІХ ст.» досліджені інформаційні можливості джерел щодо прав та обов’язків інакодумців, які становлять найчисленнішу групу. Визначено, що імператорські укази та повеління, положення Комітету міністрів і рішення Державної ради регулювали правовий статус сектантів шляхом обмеження їхньої свободи і введення для них заборон. Зміст цих документів дозволив виявити пріоритетні напрями і динаміку обмежень прав інакодумців: ізоляція сектантів і позбавлення їх можливості спілкуватися з православними, обмеження їх у праві землеволодіння та свободи пересування, перебування на керівних посадах тощо. Значний масив документів складає справочинство з приводу доведення розпоряджень влади до відома місцевих установ і, навпаки, їхні повідомлення «наверх» щодо розвитку іновір’я у губернії. З’ясовано, що ці документи відбивають специфіку діяльності сектантів у Таврії, наприклад, їхні прагнення уникнути відбування рекрутства за рахунок наймання татар.
Проаналізовані документи щодо боротьби влади з поширенням сект розкривають у цьому процесі два етапи, пов’язані з правлінням імператорів Олександра І та Миколи І. У першій чверті ХІХ ст. влада проявляла до сектантів лояльність і активно йшла на поступки, змінюючи законодавство в їх інтересах. Друга чверть ознаменувалася застосуванням до інакодумців репресивних заходів. Доведено, що загалом інформаційний потенціал джерел дозволяє розкрити динаміку застосування заходів влади, спрямованих проти поширення сектантства. Частота видання цих документів указує на недостатню ефективність державної політики і відсутність відповідних результатів. Поясненням цьому може бути надання сектантам статусу мучеників за віру, що ставало прикладом для інших.
У підрозділі 3.3. «Джерела стосовно діяльності сектантських провідників і віровчення, переходу сектантів у православ’я або інші секти та навпаки» розглянуті інформаційні можливості джерел стосовно поширення іновірцями свого вчення. У цій групі джерел також чітко виокремлюються два блоки, пов’язані з діяльністю духоборів і молокан (учення яких мало схожі риси і тому довгий час ототожнювалося) і скопецьким віровченням, яке базувалося на необхідності оскоплення як засобу спасіння. Тоді як для духоборів і молокан документи розкривають діяльність їхніх провідників, а також перехід у православ’я і навпаки, для скопців джерела розкривають наявність оскоплених, допомагають з’ясувати їх чисельність і особливості проведення операції оскоплення. З’ясовано, що документи щодо переходу скопців у православ’я відсутні, що пояснюється відмовою від виходу з секти (вони лише приховували свою приналежність до неї). Встановлено, що особливістю комплексу документів щодо віровчення сектантів є переважання джерел церковного походження. Серед них вирізняються рапорти священиків, які безпосередньо контактували з сектантами. Важливою складовою комплексу архівних джерел є свідчення сектантів, а для скопців також і матеріали слідства та копії медичних актів їхнього огляду. Виявлено, що документи повітових органів влади засвідчують невелику ефективність діяльності таврійських священиків щодо навернення сектантів у православ’я. Ще однією особливістю є наявність документів особового походження, що розкривають віровчення сектантів.
Вперше з’ясовано, що джерела щодо віровчення сектантів дозволяють виявити реальне ставлення інакодумців до влади, що різниться від офіційно задекларованої інакодумцями концепції лояльного відношення до держави і імператора. Неприязне ставлення до вищої влади і відкриті заклики лідерів постати на боротьбу з імператором допомагають зрозуміти реальну картину буття сектантів. Це також дозволяє з’ясувати підґрунтя негативного відношення влади до них, що виявилося у створенні документів, які обмежували їх права і націлювали на боротьбу з ними.
У підрозділі 3.4. «Документи щодо правопорушень таврійських сектантів, їхніх взаємин з місцевою владою, православним населенням і менонітами» проаналізовані інформаційні можливості джерел щодо повсякденного життя сектантів. Ці документи вказують на незадоволення їх ставленням місцевої влади до себе. Доведено, що інформаційні можливості джерел цієї тематичної групи є високими. Особливо це стосується рапортів місцевих чиновників і духовних осіб, а також судово-слідчих документів, які дозволяють виявити протиріччя внутрішнього розвитку секти. Визначено, що взаємні неприязні стосунки інакодумців і православних ставали приводом для звернень до місцевої влади зі скаргами і доносами, що губернські установи в свою чергу мали довести до відома вищої влади. З’ясовано, що найвищими є інформаційні можливості документів щодо духоборів, які не лише розкривають відносини їх з православним населенням і духовенством, а й надають цінні відомості стосовно скоєних ними злочинів. Джерела дозволяють з’ясувати, що злочини здійснювалися верхівкою секти, яка марно прагнула таким чином посилити централізацію влади і підняти свій авторитет серед духоборів.
Підрозділ 3.5. «Джерела з історії переселення сектантів за межі Таврійської губернії» присвячений аналізу інформаційного потенціалу джерел з історії кінцевого етапу життя сектантів у Таврійській губернії та розпочатого в другій чверті ХІХ ст. переселення їх за її межі. Встановлено, що документи цієї тематичної групи стосуються лише духоборів і молокан, оскільки саме вони завдяки своїй значній чисельності мали змогу мігрувати на законних підставах. Скопцям такі переселення заборонялися, вони могли покинути губернію лише в якості арештантів, засуджених до рекрутства або виселення. До того ж незначна кількість скопців у губернії (порівняно з населенням духоборських і молоканських сіл) не змушувала владу застосовувати до них виселення. Таке покарання отримали за скоєні злочини духобори, а переселення молокан, напроти, здебільшого відбувалося на добровільних засадах. Доведено, що комплекс законодавчих, справочинних і статистичних документів достатньою мірою розкриває причини, умови, хід і наслідки переселення як сектантів за Кавказ. Джерела вказують на періодичність переселення духоборів – раз на рік п’ятьма партіями (1841–1845 рр.). Високі інформаційні можливості має документація осіб, які супроводжували переселенців і фіксували труднощі переселення та наслідки для духоборів. Важливу складову комплексу документів становлять поіменні списки сектантів-переселенців. Відомості щодо причин і мотивів переселення містять прохання сектантів та ініційоване ними подальше справочинне листування.
|
