ПОЛЬСЬКЕ ТА ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ ЦАРИЗМУ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА 1850-Х – ПОЧАТОК 1880-Х РР.) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено її зв’язок з науковими програмами, об’єкт та предмет дослідження, сформульовано його мету і завдання, наукову новизну, практичне застосування, методи дослідження, а також висвітлено характер апробації.

У першому розділі – „Стан досліджуваної проблеми та її джерельна база” – констатовано, що останню формують опубліковані та неопубліковані джерела, охарактеризовано їх, проаналізовано історіографію питання.

У першому підрозділі – „Стан наукового вивчення теми” – констатовано, що історіографію дослідженої проблеми формують праці, котрі опубліковані в другій половині XIX – на початку ХХ ст., дослідження радянських, зарубіжних і вітчизняних учених.

Серед робіт, які формують перший з названих корпусів історіографії проблеми, – ті, в яких характеризуються законодавчі акти Російської імперії. З-поміж учених, які  вивчали їх, – С. Єгіазаров, О. Градовський, І. Оршанський, С. Дубнов, А. Ліпранді, Ю. Гессен, І. Рудченко, С. Громачевський, Б. Бен.

Важливий тематичний комплекс формують роботи, що фокусують увагу на питанні русифікації населення Правобережної України (Є. Картовцев, І. Оршанський та ін.), польському питанні, зокрема – російсько-польських стосунках: дослідження Гр. Леліва, А. Ліпранді, Б. Давідовіча та ін.

Другий комплекс історіографії досліджуваної проблеми формують праці радянських учених. Серед них – роботи, в яких висвітлено політику Російської імперії в різних сферах суспільного життя (дослідження І. Оржеховського, Н. Троїцького, І. Кузнєцова, М. Воліна), події польського повстання 1863–1864 рр. (праці М. Лещенко, Є. Драбкіна, Г. Марахова) тощо.

Дослідження вчених радянського періоду містять розлогий фактологічний матеріал, який здебільшого сфокусований на висвітленні буржуазних реформ Олександра ІІ (напр., В. Чернухи, П. Щербини). Методологічною основою цих праць виступає марксизм-ленінізм, використання якого зумовило суттєву відмінність наукового доробку радянських учених у порівнянні з роботами дослідників попереднього періоду.

Серед праць, що визначають стан наукової розробки дослідженої теми, – роботи зарубіжних учених. З-поміж них – праці узагальнюючого характеру з історії Росії та Польщі (напр., колективна робота М. Тимовського, Я. Кєнєвіч та Є. Хольцер, монографія Н. Дейвіса). Правління Олександра II, події повстання 1863–1864 рр. та реакція на нього влади висвітлені в колективній праці А. Дибковської та Я. Зарина.

Значиме місце в зарубіжній історіографії посідає вивчення Січневого повстання (праці Е. Галич, Г. Флорковської, К. Гроньовскі та ін.) та польського питання загалом (Д. Бовуа, Т. Вікс), характеристика правління Олександра ІІ (зокр., дослідження О. Корнілова), аналіз національної політики Російської імперії. Яскравим прикладом дослідження останньої є праці Л. Горизонтова, О. Міллера, А. Тихонова, В. Енгель, А. Каппелера.

Політика русифікації вивчалася Е. Таденом, Ч. Стайведелом та ін. Серед найяскравіших праць, що присвячені вивченню історії євреїв у Російській імперії, – роботи Ф. Канделя, Л. Полякова, Б. Натанса.

Одним із важливих комплексів історіографії дослідженої проблеми є роботи вітчизняних учених. Серед них – праці узагальнюючого характеру (напр., колективна робота В. Петровського, Л. Радченко й В. Семененко, дослідження Я. Хонігсмана та А. Наймана, В. Любченка, Т. Полещук). На тлі синтетичних за характером робіт вигідно вирізняються ті, що присвячені з’ясуванню різних аспектів національної політики царату в Україні. Найґрунтовнішою серед праць такого штибу є монографія Н. Щербак.

Вітчизняна історіографія характеризується різноплановістю тем, що вивчаються її представниками. Серед проблем, які досліджуються українськими дослідниками, – становище польських землевласників (напр., праці С. Борисевича, О. Козій, П. Олешко), розвиток римо-католицької церкви на Правобережній Україні (дослідження С. Жилюка). Політика влади в єврейському питанні періоду правління Олександра ІІ на тлі дій його попередників розкрита О. Безаровим. Її досліджували також С. Кальян, І. Погребінська та ін. Окремі роботи вітчизняних учених мають регіональний характер досліджень (монографія М. Бармака, розвідки Н. Надольської, Н. Рудницької та ін.), в яких аналізуються різні аспекти життєдіяльності поляків і євреїв на Волині.

Опубліковані та неопубліковані документи, що використані при написанні дисертації, проаналізовані в підрозділі „Джерельна база дослідження”. Другі містяться в різних архівах України та Російської Федерації.

Серед неопублікованих документів, які використані для написання дисертації, – джерела особового походження (ф. 869 („Мілютіни”), ф. 932 („Дондуков-Корсаков, князь Олександр Михайлович (1820–1893 рр.”), ф. 908 („Валуєв Петро Олександрович (1814–1890 рр.) – курляндський, цивільний губернатор, міністр внутрішніх справ…)” Російського державного історичного архіву (РДІА). Вони містять матеріали, які розкривають різні аспекти політики влади після придушення повстання 1863 р., зокрема – засоби русифікації населення Правобережної України. Ця проблема відображена й у матеріалах ф. 733 („Департамент народної освіти”) РДІА.

Важливі для нашого дослідження документи містяться у фонді 109 – „Таємний архів (Третє відділення власної його імператорської величності канцелярії)” Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ). З-поміж іншого вони характеризують тогочасні настрої населення, висвітлюють полеміку високопосадовців стосовно оптимальних засобів, що сприяли б посиленню позицій т.зв. великоросів на Правобережній Україні.

Значну частину джерельної бази дисертації формують документи ф. 442 („Канцелярiя київського, подiльського та волинського генерал-губернатора”) та ф. 707 („Управління київського учбового округу”) Центрального державного історичного архіву України (м. Київ). Перший з них містить документи, які стосуються різних аспектів польського питання, зокрема – встановлення владою особливих правил прийому до вишів тієї молоді, котра брала участь у польському повстанні тощо. Натомість другий із названих фондів проливає світло на деякі аспекти русифікації євреїв.

Питання аграрної політики влади в їх польському та єврейському ракурсах відображені в ф. 196 („Мировий посередник 1-ї дільниці Літинського повіту”) Державного архіву Вінницької області. Його фонд 205 („Мировий посередник 1-ї ділянки Вінницького повіту”) містить циркуляри, укази, переписку Подільського губернатора, Міністерства юстиції, що висвітлюють урядову політику в польському та єврейському питаннях. Окремі аспекти дій влади після придушення повстання 1863–1864 рр., зокрема – дискримінаційна кадрова політика стосовно поляків, висвітлюються в матеріалах, які зосереджені у ф. 213 („Мировий посередник 3-ї дільниці Вінницького повіту”) та ф. 470 („Вінницький повітовий суд”) Державного архіву Вінницької області.

Аналіз фондів Державного архіву Житомирської області дає підстави стверджувати, що вони стосуються передусім релігійних та освітніх проблем (ф. 1 („Волинська духовна консисторія”), ф. 71 („Дирекція народних училищ Волинської губернії”). Вони містять циркуляри Міністерства народної освіти та Київського навчального округу. Освітній ракурс національної політики також представлений у документах Державного архіву Рівненської області (ф. 215). Серед інших проблем, які розкриваються в його фондах, – регламентація набуття землі поляками та євреями, а також утворення єврейських навчальних закладів.

Серед неопублікованих писемних історичних джерел, що використані при написанні дисертації, – листи. Подекуди приватна переписка містить критику національної політики Олександра ІІ. Тим часом канцелярські листи відображають обговорення владою дій у польському та єврейському питаннях у різних сферах суспільного життя.

Корпус опублікованих джерел формують „Звід законів Російської імперії”, „Зібрання узаконень та розпоряджень”, „Повне зібрання законів Російської імперії” тощо, які визначають її правове поле.

Складовою комплексу опублікованих джерел є періодичні видання. Зокрема, журнали „Вісник Європи”, „Київська старина”, „Руський вісник”, „Вісник Південно-Західної і Західної Росії. Історико-літературний журнал”, „Волинські єпархіальні відомості”. Особливо корисними для дослідження предмету дисертації стали газети „Києвлянин”, „День: орган російських євреїв”, „Волинські губерніальні відомості”.

В корпусі опублікованих джерел – збірники документів. Одні з них оприлюднені в другій половині XIX ст. й представлені тематичними збірниками тих статей, які кількома роками раніше публікувалися в періодичних виданнях, інші опубліковані на сучасному етапі.

У другому розділі – „Польське питання в політиці царизму на Правобережній Україні в добу буржуазних реформ” – проаналізовано хід повстання 1863–1864 рр. та реакція на нього влади в різних сферах суспільно-політичного та соціально-економічного життя.

У першому підрозділі – „Польське повстання 1863–1864 рр.: виклик територіальній цілісності імперії та економічний ракурс реакції царату” – представлено статистичні дані щодо чисельності поляків на Правобережній Україні, проаналізовано їхню соціальну структуру, розкрито хід Січневого повстання та заходи царату, спрямовані на підрив польського великого землеволодіння.

Поруч із застосуванням армії, задля придушення Січневого повстання, підриву його соціальної бази російською владою здійснено перетворення в аграрній сфері виробництва. Зокрема, скориговано дію положень реформи 1861 р. на Правобережній Україні, суттєво знижено викупні платежі, ліквідовано панщину.

Констатовано, що загальний контекст перетворень влади, зокрема – експропріація земельних володінь великих польських землевласників, запровадження секвестру на маєтки учасників повстання та спеціальних податків з річного прибутку землевласників-поляків, продаж їхніх поміщицької власності тощо, особливо ж застосування положень закону від 10 грудня 1865 р., який створював режим преференцій для стрімкого збільшення російського землеволодіння, свідчать про цілеспрямованість заходів влади, котрі мали сприяти обмеженню польського поміщицького землеволодіння. Ці її дії, поруч із створенням режиму преференцій православним переселенцям у набутті землі, стали вагомим компонентом реалізації політики русифікації і в цьому ракурсі прочитуються як прагнення центральної влади збільшити кількість політично благонадійного населення.

Під поняттям „політика русифікації”, яка реалізовувалася на Правобережній Україні, пропонується розуміти сукупність заходів влади в різних сферах суспільно-політичного та соціально-економічного життя, спрямованих на реалізацію низки завдань, головне з яких – забезпечення політичної лояльності підданих імперії та т.зв. інородців. Засобами досягнення цієї мети був курс утисків і стимулів. Перші проявлялися в обмеженні їх прав, другі ж, навпаки – у наданні. Здійснюваний владою курс включав також практику декласації шляхти, політику оправославлення та в ширшому прочитанні – конфесійний імперіалізм, а також нав’язування російської мови мешканцям приєднаних до імперії територій, що мало спонукати їхню асиміляцію.

У другому підрозділі – „Політика русифікації як реакція влади на активізацію польського національно-визвольного руху” – досліджено її заходи в різних сферах суспільного життя, спрямовані на асиміляцію поляків та їхню інтеграцію в сповідувані правлячою в Російській імперії династією соціокультурні цінності.

Визначальним каталізатором уваги до польського питання в добу буржуазних реформ стало повстання 1863–1864 рр. Після його придушення компонентами політики русифікації, поруч із заходами, спрямованими на обмеження польського землеволодіння, стали витіснення поляків із земського та волосного управління, дискримінація на релігійному ґрунті, здійснення „шлюбної політики”, нововведення в освіті.

Останні ознаменувалися поширенням шкіл з російською мовою навчання, зміною шкільних програм та запровадженням російської мови в навчальний процес поляків (1866 р.), введенням відсоткових норм для регулювання їхньої чисельності в університетах (1864 р.), обмеженням можливостей польської молоді навчатися у вищих навчальних закладах Петербурга, Москви та Києва.

Наступ на римо-католицьку церкву включав репресії проти священиків, секуляризацію церковного землеволодіння на Правобережжі, перетворення костелів і монастирів у власність православної церкви, стимулювання прозелітизму католиків, спроби створення єдиного управління церквою в регіоні та її русифікацію.

У третьому розділі – „Єврейське питання на Правобережній Україні в час модернізації Російської імперії” – проаналізовано зміни в її законодавстві стосовно євреїв, інновації влади в соціально-економічній і культурно-освітній сферах.

У першому підрозділі – „Лібералізація антиєврейського законодавства та зміни соціально-економічного становища євреїв” – представлено чисельність останніх у досліджуваному регіоні, визначено особливості їх соціальної структури, проаналізовано ті законодавчі акти, котрі змінювали правове становище євреїв.

Констатовано, що буржуазні перетворення супроводжувалися нововведеннями в єврейському питанні: заборона вербування військових кантоністів, надання свободи представникам окремих фахів і спеціальностей в обранні місця проживання. Ці новації стали першими заходами, які зрівнювали права євреїв з іншими підданими імперії.

Найважливішими для євреїв серед ініціатив влади стали судова, університетська та військова реформи. Перша не запроваджувала будь-яких їх обмежень, друга ж суттєво обмежила компетенцію кагалів. Новий військовий статут поширив на них військову повинність. Проте Олександр ІІ заборонив приймати євреїв у військові та юнкерські училища, що відмежувало їх від перспективи військової кар’єри.

Констатовано, що переконання високопосадовців про підтримку євреями повстання 1863–1864 рр. спонукало радикалізацію курсу влади в єврейському питанні. Це підтверджується появою низки обмежувальних за своїм характером законів щодо землекористування (зокрема, закони від 5 березня 1864 р. та 23 липня 1865 р.) і приватної власності загалом (напр., указ від 10 липня 1864 р.). Одночасно влада обмежувала підприємницьку діяльність торговців-євреїв і, керуючись інтересами держави, трактувала втрату юдеями своєї самості, русифікацію процесом їхньої емансипації.

Висновується, що законодавство 60–70-х років ХІХ ст. частково покращило становище євреїв. Однак, кардинальних змін у врегулюванні єврейського питання не відбулося. Зокрема, не змінився їхній правовий статус (т. зв. інородці).

Прикметною ознакою перетворень влади стало створення перед євреями ситуації вибору. Адже набуття дарованих певним їх категоріям привілеїв пов’язувалося з підтримкою ними дій влади, спрямованими на їхню русифікацію. При цьому найсталіший обмежувальний закон стосовно смуги осілості повсякчас залишився в силі – яскраве свідчення половинчастості реформаторського курсу влади в єврейському питанні. 

У другому підрозділі – „Політика влади щодо євреїв у культурно-освітній сфері в добу буржуазних реформ” – проаналізовано заходи влади, спрямовані на реформування освіти євреїв, використання її як засобу їхньої подальшої інтеграції в суспільство та асиміляції.

Констатовано, що внаслідок обмеження діяльності хедерів, відкриття для навчання євреїв казенних шкіл і училищ відбувалося обмеження можливостей їх освіти й виховання згідно звичаїв і традиції юдеїв. Цьому, згідно намірів влади, мало сприяти відкриття початкових шкіл, які створювалися як перехідна ланка для інтеграції євреїв у домінуюче соціокультурне середовище, надання їм дозволу навчатися в загальних повітових і приходських училищах, гімназіях тощо. Стверджується, що осердям освітньої політики стосовно дітей-євреїв стало запровадження владою в їх навчальний процес російської мови.

Амбівалентним за значенням стало уможливлення навчання останніх на будь-яких факультетах навчальних закладів (окрім медичного). Відмову від соціокультурних традицій євреїв, їх інтеграцію в домінуюче соціокультурне середовище стимулювало й надання тим з них, що мали високий рівень освіти, певних пільг і переваг (зокрема, вільного проживання поза смугою осілості, зрівняння в правах і привілеях, якими користувалися християни).

В арсеналі методів, що використовувалися владою в освітянській сфері, – реорганізація частини навчальних закладів, яка була зведена до рівня початкової освіти. Наступ на єврейські школи зумовив масовий перехід їх учнів у загальноросійські заклади, що створювало передумови для асиміляції молоді. Цьому сприяло й видання спеціальної літератури з вивчення російської мови.