РЕАЛІЗАЦІЯ МІСЦЕВОЮ ВЛАДОЮ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ПОЛІТИКИ УРЯДУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЩОДО КОЗАЦТВА У XIX ст. :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету та завдання, визначено об’єкт та предмет дослідження, його хронологічні та територіальні межі, розкрито наукову новизну праці, теоретичне та практичне значення її результатів, подано відомості про зв’язок праці із науковими програмами та темами, рівень апробації положень і висновків.

У першому розділі «Історіографія та огляд джерел» розглянуто стан наукової розробки теми й дана характеристика джерельної бази дослідження. Окреслено методологічні підходи, використані при підготовці роботи.

Аналіз стану наукової розробки проблеми дозволив виділити в історіографічному доробку три періоди: роботи істориків ХІХ – початку XX ст.; дослідження 1920-х – 1980-х рр.; праці сучасних дослідників 1990-х – початку ХХІ ст.; студії зарубіжних (російських) істориків. Це роботи як з історії козацтва Південної України XIX ст., так і дослідження місцевої влади, біографічні розвідки про окремих визначних осіб з числа керівництва краю, роботи з військової історії та історії права Російської імперії.

Історики XIX – початку XX ст. започаткували як окремий напрям дослідження з історії козацтва Південної України кінця XVIII – XIX ст. Мова йде про роботи А.Скальковського, П.Короленка та розвідки В.Лобачевського, О.Пишчевича, І.Муфтізаде, Ф.Кондратовича (Ф.Вовка). Дослідження висвітлюють окремі фрагменти політичної, соціальної та військової історії Задунайської Січі, окремих козацьких військ та іррегулярних формувань, які створювались у регіоні на кшталт козацьких.

Іншу групу історичних досліджень XIX – початку XX ст. становлять роботи з військової історії та історії російсько-турецьких воєн істориків О.Михайловського-Данілевського, А.Петрова, І.Богдановича, дослідження історика права О.Градовського. Ці праці розглянули місцеве керівництво і козацтво Південної України у контексті загальних тенденцій розвитку Російської імперії в XIX ст. В той самий час з’явились перші праці, присвячені видатним постатям з числа окремих керівників краю: дослідження постаті І.І.Міхельсона за авторством І.Ореуса, біографія М.С.Воронцова підготовлена М.Щербиніним та дослідження С.Потоцького про І.М.Інзова.

Таким чином, до 20-х рр. XX ст. утворилась певна традиція у дослідженні історії козацтва та місцевої влади Південної України, головними особливостями якої було: використання вузького кола джерел офіційного походження, абсолютизація ролі російського уряду в історії південноукраїнського козацтва. Критичний аналіз політики уряду та діяльності місцевої адміністрації щодо козацтва був неможливим через низку об’єктивних причин: перебування зазначеної теми у тіні більш актуальних історіографічних проблем, обмеженість доступу до джерельної бази (більшість матеріалів зберігалась разом з поточною документацією).

Зародження радянської історіографії перевело вивчення історії козацтва Південної України на рівень краєзнавчих досліджень. Окремими питаннями з історії бузького козацтва у контексті дослідження системи військових поселень займалась О.Д.Багалій-Татаринова, а політичну історію Задунайської Січі досліджував історик-архівіст О.Рябінін-Скляревський. У роки встановлення та домінування марксистської ідеології у суспільстві та формаційного підходу в історичній науці теми українського козацтва, національних військових формувань півдня України, козацької політики уряду Російської імперії та її реалізації керівництвом Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства вважались неактуальними і, навіть, «небажаними».

Повернення уваги історичної науки до питань історії південноукраїнського козацтва та місцевої влади XІX ст. та їх взаємозв’язків відбулося вже в кінці 60-х рр. XX ст. завдяки працям дослідників: А.Д.Бачинського, І.О.Хіоні. Окремі аспекти з історії місцевої влади, історії розвитку Південної України висвітлені у роботах радянських істориків О.Дружиніної, І.Анцупова, Г.Гросула, Я.Гросула, В.Лапіна.

Початок 90-х рр. ХХ ст. стимулював зміни у напрямах та об’єктах досліджень вітчизняної історіографії. Однією з найактуальніших тем стала історія іррегулярних військових формувань Південної України. Історію Дунайського (Новоросійського) козацького війська у численних роботах дослідила О.Бачинська, Азовського козацького війська – Л.Маленко, О.Прігарін – некрасовських козаків, історію бузького козацтва – О.Бєлова, грецьких батальйонів – російський історик О.Кібовський та український – Р.Шиян, козацьку службу ногайських татар – В.Грибовський, кримських татар – М.Масаєв, Х.Абдулін, Ю.Ковальова та В.Тур.

Окремі факти та ідеї за темою дисертації містяться у роботах істориків: В.Шандри, Ю.Головко, О.Гуйвика, О.Захарової, П.Лавріва, О.Полевщикової, І.Савченка, І.Сапожнікова, О.Середи, В.Топальського, М.Яцюка та ін.

Джерельну базу дослідження складають документальні джерела (законодавчі акти та документація місцевої адміністрації) та наративні (листування, спогади і т.д.) За формальним принципом джерельна база поділена на опубліковані та архівні матеріали.

 Серед друкованих документів, в першу чергу, це Повне зібрання законів Російської імперії. Ці документи ілюструють затвердження проектів та положень іррегулярних військ. Саме законодавчі акти центрального уряду закріпили юридичний статус іррегулярних формувань генерал-губернаторства на правах інших козацьких військ Російської імперії.

Частина документів, які стосуються козацького населення та іррегулярних формувань Південної України, були надруковані у тематичних історичних та статистичних виданнях чи окремих публікаціях істориків-дослідників козацтва.

Архівні джерела представлені передовсім фондами місцевих архівів півдня України. Це фонди Державного архіву Одеської області (далі – ДАОО) №1 «Управління Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора», №2 «Канцелярія Одеського градоначальника», які найбільше розкривають діяльність місцевої влади, в тому числі щодо козацтва. Документи фонду №3 «Головний статистичний комітет Новоросійського краю» містять інформацію про дунайське козацтво. Справи фонду №4 «Одеська міська дума» ілюструють процес інкорпорації козацького населення у соціальну структуру міст і селищ краю. Крім того, у дисертації використані фонди особистого походження № 270 «Особистий фонд М.М.Кір’якова» та фонд № 627 з документами особистого походження графа О.Ф.Ланжерона. Тривала юридична неврегульованість становища південноукраїнського козацтва спричинила часті контакти козацького населення з опікунськими конторами у справах іноземних колоністів. Як наслідок, є низка справ козацької тематики, які відклались у фонді № 252 «Одеська опікунська контора іноземних поселенців» та фонді № 6 «Опікунський комітет про іноземних поселенців Південного краю Росії». Документи фонду № 37 ДАОО «Херсонська духовна консисторія» містять серед іншого численні метричні книги та можуть проілюструвати перебування козацьких формувань у населених пунктах Південної України.

Комунальна установа «Ізмаїльський архів» зберігає документи з історії владних установ Бессарабської області та козацтва регіону у фондах № 1 «Аккерманська міська дума», № 56 «Канцелярія Ізмаїльського градоначальника» та № 514 «Ізмаїльська міська поліцейська управа».До одних із основних фондів для нашого дослідження можна віднести фонд № 755 – «Військове правління Дунайського (Новоросійського) козацького війська». Серед сотні справ, які містять відомості про економічне, соціальне, духовне життя, освіту та систему охорони здоров’я у дунайських станицях є також матеріали, які ілюструють козацьку політику російського уряду та заходи керівництва Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства щодо її реалізації.

Частина архівних джерел за темою дисертаційного дослідження зберігається у сховищах Державного архіву Херсонської області у фондах № 14 «Херсонська (Новоросійська) губернська креслярня», № 300 «Херсонська губернська палата державного майна» та № 207 «Херсонське духовне правління», а також у фонді № 252 «Канцелярія Миколаївського військового губернатора» Державного архіву Миколаївської області.

Матеріали Національного архіву республіки Молдова дозволяють дослідити діяльність місцевих молдавських та російських чиновників щодо козацтва на базі документів фонду № 1 «Сенатори, що головували у диванах Молдавії та Волощини в 1803-1813 рр.» та фонду № 2 «Канцелярія Бессарабського військового губернатора».

Серед фондів Центрального державного історичного архіву у м. Київ зберігається фонд № 245 «Канцелярія Дунайського козацького війська». Це матеріали військової частини Військового Правління війська про процеси формування козацьких полків, їхню службу, обмундирування та озброєння козаків, формулярні списки офіцерів, інші питання військової історії Бессарабії.

Використано також документи з фондів Російського державного військово-історичного архіву. Справи з фонду № 4л «Козацький відділ головного штабу» та фонду № 395 «Інспекторський департамент». За цими документами можна відстежити відмінності у ставленні до важливих питань козацької служби з боку наказного отамана, генерал-губернатора та посадовців російського уряду.

Важливими для вивчення ставлення до козацтва півдня України з боку керівництва Південної України є наративні джерела. Серед них листування з особистих питань генерал-губернатора М.С. Воронцова та спогади таврійського губернатора Д.Б.Мертваго, ізмаїльського градоначальника С.О.Тучкова та херсонського військового губернатора, одеського градоначальника О.Ф.Ланжерона. А також спогади Л.Рошешуара – племінника герцога де Рішельє.

Теоретико-методологічна основа роботи розкривається у сукупності принципів і методів, які використанні в дослідженні.

Методологія дисертаційного дослідження ґрунтується на засадах і принципах історизму, всебічності, об’єктивності. Принцип історизму був використаний при аналізі правової системи, яка була основою для козацької політики уряду та діяльності місцевих чиновників, і це надало можливість виділяти оригінальність у діях чи бездіяльності щодо козацького питання генерал-губернаторів, губернаторів і інших посадовців Новоросійського краю і Бессарабії. Під час дослідження реалізації керівництвом півдня України в XIX ст. політики уряду Російської імперії щодо місцевого козацтва системний підхід був використаний для структурування елементів відносин козацтва і влади – для з’ясування способів їх взаємодії та взаємовпливу. З’ясовані функції елементів системи, стан та динаміка процесів, а також можливість появи системного ефекту – тобто, існування певного алгоритму дії керівників щодо козацьких мас регіону. Необхідним і обов’язковим правилом історичного дослідження є об’єктивність. Принцип вимагає окрім використання зазначеного системного підходу враховувати усі фактори, які впливають на історичну реальність, використання і залучення усього спектру історичних фактів.

Окремо визначено використання понять «козацька політика», «місцеве керівництво», «південноукраїнське козацтво».

У другому розділі «Заходи регіональної влади Південної України до місцевого козацтва у першій чверті XIX ст.» висвітлено діяльність місцевого керівництва з реалізації урядової політики щодо козацтва у 1802-1823 рр.

Внаслідок аналізу системи місцевої влади, з’ясовано особливості адміністративного поділу Південної України та компетенцію місцевого керівництва у реалізації місцевою владою політики уряду імперії щодо козацтва. У першій чверті XIX ст. система управління Новоросійського краю та Бессарабії досягла майже завершеного вигляду.

Історія південноукраїнського козацтва першої чверті XIX ст. яскраво ілюструє залежність змін у змісті і напрямах політики центрального уряду та місцевих чиновників від ротації керівників південноукраїнських губерній.

За джерелами підтверджено, що наявність у херсонських військових губернаторів широких повноважень перетворила А.Г.Розенберга, А.Е.Рішельє, О.Ф.Ланжерона фактично на намісників Південної України. Реалізація ними політики російського уряду щодо місцевого козацтва мала два основні вектори: внутрішній та зовнішньополітичний. Перший відображав діяльність місцевої адміністрації щодо різних груп козацтва та іррегулярних формувань губерній краю. Другий – це збирання відомостей про некрасовських козаків та запорожців на турецькому боці Дунаю, налагодження роботи таємних агентів, інформаторів, агітаторів та т. ін. Це був один із важливих, а інколи й провідний серед зовнішньополітичних напрямів реалізації урядових завдань місцевого керівництва.

За часів херсонського військового губернатора А.Г.Розенберга (1803-1805 рр.) уряд намагався створити штучні козацькі формування за рахунок наявних матеріальних та людських ресурсів: відновлення Бузького козацького війська (1803 р.), спроба використати на козацькій службі ногайців (1801-1805 рр.). А.Г.Розенберг суттєво не впливав на зміст політики уряду і виступав лише як посередник між центром та начальниками іррегулярних формувань.

Активна діяльність А.Е.Рішельє на посадах одеського градоначальника (з 1803 р.) та херсонського військового губернатора (1805-1814 рр.) стосувалась багатьох аспектів життя козацького населення та іррегулярних частин краю. Цей період можна схарактеризувати не лише наповненням новим змістом ролі місцевого керівництва в управлінні козацьких військ регіону, а й тим, що активізувались зусилля російських чиновників у справі повернення Задунайської Січі. Місцеве керівництво активно використовувало мережу агентів та агітаторів, ініціювало надання козацьким переселенцям економічних і соціальних привілеїв. Але через непослідовність дій уряду це питання так і не було остаточно розв’язане, не зважаючи на повернення задунайських запорожців та некрасовських козаків незначними групами.

Заходи херсонського військового губернатора (з 1815 р.) О.Ф.Ланжерона у цілому продовжували лінію діяльності А.Е.Рішельє. Однак, О.Ф.Ланжерон оцінював найбільше військовий потенціал козацтва і мало враховував соціальні та економічні чинники, які можна було використати в інтересах розвитку регіону.

За джерелами досліджено діяльність чиновників, які не належали до найвищого керівництва Південної України, але суттєво впливали на долю місцевого козацтва. Документально доведено, що існували різні групи військових та цивільних чинів, які виступали ініціаторами або, навпаки, противниками утворення козацьких військ. Вони діяли у рамках станових, особистих, ментальних ідеалів та інтересів. Намагалися «вписати козацтво» у власний концепт соціальної структури, як це було із заходами по оселенню козаків на правах іноземних поселенців Головного опікуна про колоністів Південної Росії І.М.Інзова. В дисертації вперше всебічно проаналізований проект 1812 р. про створення в Бессарабії Дунайського козацького війська за авторством генерального підрядника російських військових шпиталів Молдавської армії штабс-капітана Г.І.Шостака.

У третьому розділі «Діяльність місцевої адміністрації Південної України з розв’язання козацького питання в другій чверті XIX ст.» досліджено взаємовідносини козацтва з російською місцевою та центральною владою за часів генерал-губернатора М.С.Воронцова.

Аналіз діяльності новоросійського і бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова у 1823-1826 рр. дозволяє твердити про те, що в цей час він отримав підтримку козацтва, надавши йому незначні привілеї та пільги, чого козаки довго домагалися. З 1826 р. М.С.Воронцов переконує російський уряд піти на ще більші поступки для місцевого козацтва, це досить скоро приносить імперії значні політичні та економічні дивіденди. Процес розпочався з утворення (1826 р.) гвардійського козацького ескадрону кримських татар. Реалізація проекту козацької служби татар не мала нагальної військової потреби, але принесла російському уряду важливу політичну вигоду, зберігши підтримку владі серед мусульманського населення Криму.

Знаковим стало повернення з турецького Подунав'я на територію Російської імперії Задунайської Січі (1828 р.). Ця подія сталась завдяки зусиллям ізмаїльського градоначальника С.О.Тучкова і викликала широкий загальноімперський та міжнародний резонанс. На тлі цього факту козацтво за підтримки місцевої влади домоглося від центрального уряду утворення двох нових іррегулярних формувань: Азовського та Дунайського козацьких військ (1828 р.). Разом з раніше утвореними грецьким Балаклавським, Лейб-гвардії кримськотатарським ескадроном азовці та дунайці пройшли процес реорганізації та органічно влилися у систему іррегулярних військ Російської імперії. Азовське козацьке військо (у 1832 р.) та Дунайське козацьке військо (у 1844 р.) отримали Положення, які затвердили порядок устрою та служби. Новоросійські і бессарабські генерал-губернатори, за цими положеннями, визнавались начальниками військ, і наказним отаманам дозволялось звертатися до уряду лише через посередництво генерал-губернаторів.

Підтверджено джерелами, що повернення більшості задунайських запорожців та некрасовських козаків змінило вектори політики російського уряду щодо козацтва на півдні України. Об’єкт російської зовнішньої політики – задунайці та некрасовці, після оселення в губерніях Південної України стали частиною внутрішньої політики, яку уряд впровадив по відношенню до інших козацьких формувань імперії. Разом з тим незвичайні зовнішньополітичні, агентурні, розвідувальні заходи, які здійснювали новоросійські генерал-губернатори щодо козацького населення турецького Подунав’я, залишилися в історії. Керівники півдня України звертають увагу на забезпечення органічного входження турецьких вихідців козацького походження у соціальну структуру краю та військову систему імперії.

У четвертому розділі «Козацтво у контексті реалізації керівництвом Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства державної політики у 1844-1868 рр.» висвітлено становище південноукраїнського козацтва при в. о. генерал-губернатора П.І.Федорові (1844-1854 рр.) та М.М.Анненкові (1854-1855 рр.), генерал-губернаторах О.Г.Строганові (1855-1862 рр.) та П.Є.Коцебу (1862-1874 рр.).

З’ясовано, що у 1844-1868 рр. життя іррегулярних військових формувань Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства було відзначено низкою процесів, які призвели до ліквідації козацьких військ на півдні України.

Виконання обов’язків генерал-губернатора П.І.Федоровим в 1844-1853 рр. відзначене укоріненням форм внутрішньої та польової служби азовських і дунайських козаків, продовженням служби грецького Балаклавського батальйону та Лейб-гвардії кримськотатарського ескадрону за усталеною традицією. Відбувся значний розвиток інфраструктури козацьких поселень на тлі політичного «застою» у козацькій політиці центрального і місцевого російського керівництва.

Східна війна 1853-1856 рр. продемонструвала військову, політичну і економічну відсталості Російської імперії та стала випробуванням для іррегулярних військ, які виставили на боротьбу з ворогом майже весь особовий склад та військовий потенціал.

1856-1869 рр. відзначені процесами повернення козацтва Південної України до умов служби мирного часу, розформування новоутворених тимчасових козацьких загонів. Після того, як уряд Російської імперії розпочав реформування армії, постало питання про подальшу долю козацтва на Півдні України. Згодом, розпочалась поступова ліквідація козацьких військ у Новоросійському краї за часів генерал-губернаторів О.Г.Строганова та П.Є.Коцебу.

У перші повоєнні роки місцеве керівництво у перспективі розраховували на військовий потенціал південноукраїнських іррегулярних формувань, очікувалося реформування устрою та служби вояків козацьких військ Новоросійського краю. Документи свідчать, що ситуація змінилася на початку 60-х рр. XIX ст. Враховуючи військові і економічні чинники, центральний уряд відмовився від спроб реформувати козацькі війська Південної України. Потім з цим рішенням змирилися новоросійський і бессарабський генерал-губернатор О.Г. Строганов та наказні отамани козацьких військ.

Зазначимо, що відповідні процеси були відзначені численними спробами напівреформ, ухвалених і незатверджених урядом проектів реформування козацьких військ, клопотань, пропозицій щодо удосконалення життя та служби козацтва з боку наказних отаманів, генерал-губернаторів.