МЕДІЄВІСТИКА У ЛЬВІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ (1784-1914) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки, сформульовано методологічні принципи дослідження, об’єкт і предмет роботи, визначено мету й завдання, розкрито практичне і теоретичне значення дисертації.

Перший розділ роботи – “Історіографія та джерельна база дослідження” присвячений огляду літератури з теми та аналізу джерельної бази дослідження.  

У першому підрозділі “Стан дослідження проблеми” аналізуються наукові дослідження вітчизняних та закордонних істориків, які висвітлювали дану проблематику та ряд питань, дотичних до неї. Дослідження умовно розділені на чотири групи.

До першої групи наукової літератури, увійшли праці теоретичного характеру, в яких висвітлено загальні тенденції розвитку польської й української історіографій ХІХ – початку ХХ ст. Це перш за все праці Л. Зашкільняка, К. Кондратюка, О. Сухого, І. Колесник, Л. Тимошенка, В. Масненка, Я. Калакури, Є. Матерніцького, К. Среньовської та інших.

До другої групи увійшли праці, присвячені аналізу історичних студій у м. Львові у другій пол. ХІХ – на початку ХХ ст. Серед українських вчених, які досліджували цей напрям слід виділити праці Я. Дашкевича, І. Чорновола, І. Гирича, В. Тельвака, Л. Лазурко, О. Рудої, Р. Масика та інших. Серед польських – А. Вакара, К. Тимяницького, Г. Барича, З. Збруцького та інших. Серед австрійських дослідників – І. Рьоскау-Ридель та Б. Вьоллера. Переважно, це праці які торкаються наукової діяльності членів Національної установи Оссолінських, Історичного Товариства та Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові.

Третя група – праці, що висвітлюють історію Львівського університету та історію історичної науки у ньому. До неї слід віднести праці польських дослідників – Л Фінкеля, С. Стажинського, В. Гана, М. Городинської, В. Лесняка, Я. Кривич-Левицької, М. Ласковської, Я. Чарної, А. Редзіка та інших. Серед українських дослідників – це перш за все праці Р. Шуста, М. Кріля, О. Щодри, В. Качмара, Р. Лаврецького, І. Галенко та інших.

До четвертої групи варто віднести роботи, які стосуються наукової та педагогічної діяльності австрійських, польських і українських істориків-медієвістів – викладачів Львівського університету у 1784-1914рр. Це перш за все праці українських дослідників – Я. Полотнюка, Я. Грицака, А. Козицького та інших. Серед польських дослідників, слід виділити праці В. Юльковської, К. Олейніка, О. Гейштора, А. Манувни, О. Галецького, Я. Адамуса, Ф. Буяка, П. Домбковського, В. Гейноша, Г. Полячкувни, К. Малєчинського, Т. Сільніцького, А. Олеськєвіча, С. Зайончковського та інші. Зауважимо, що з цієї проблематики є доволі значний масив праць: це і монографічні видання, статті в наукових журналах, енциклопедіях, біографічних словниках, пам’ятних книгах, це також і некрологи, рецензії, переліки праць вчених та ін.

Історіографічний огляд засвідчив, що незважаючи на широке коло праць, в тій чи іншій мірі дотичних до даної проблематики, наукова розробка даної теми далека від її вирішення: сьогодні фактично відсутні монографічні дослідження щодо розвитку викладання та досліджень з історії середніх віків у Львівському університеті, організації, структури та діяльності окремих кафедр, педагогічної та наукової діяльності викладачів.

Другий підрозділ “Джерельна база дослідження” присвячений аналізу специфіки тих трьох основних комплексів джерел, що склали основу дисертації: а) архівні джерела; б) опубліковані джерела; в) спогади та епістолярії сучасників.

Серед архівних джерел найважливіше місце займають матеріали фонду № 26 (Львівський університет) Державного архіву Львівської області, де найбільш інформативними є: опис 4 (тези на здобуття ступеня доктора, докторські дисертації, маґістерські праці); опис 5 (особові й пенсійні справи професорсько-викладацького складу та службовців університету за 1817-1914 рр.); опис 6 (юридичний факультет; у кінці опису – довідковий матеріал); опис 7 (філософський факультет; у кінці опису довідковий матеріал: професори, викладачі й службовці 1869-1939 рр., студенти 1867-1939 рр.; також зберігаються копії документів 1784-1804 рр.); опис 8 (теологічний факультет); опис 11 (наукові праці, реферати, рецензії професорів, публікації документів, некрологи, бібліографічні довідки, конспекти лекцій, праці й доповіді студентів); опис 12 (ректорат); опис 22 (Університет ім. Франца І). Інформаційна наповненість цього масиву матеріалів різноманітна – циркуляри й розпорядження Міністерства віровизнань і освіти, Галицького намісництва, протоколи засідань ради професорів, доцентів, навчальні програми, звіти, статистичні відомості, листування з Галицьким намісництвом, Крайовим комітетом, призначення професорів і службовців, біографії професорсько-викладацького складу, конспекти лекцій та інше.

Особливе місце у роботі відведено документам, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові: фонд №146 (Галицьке намісництво: 1772-1921 рр.); фонд №178 (Крайова шкільна рада: 1868-1921 рр.); фонд №174 (екзаменаційна комісія для кандидатів на вчителів середніх шкіл м. Львова, 1850-1921 рр.); фонд №309 (Наукове товариство імені Шевченка); фонд №711 (Польське історичне товариство).

У науковий обіг введено також матеріали, що містяться у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника: документи з іменних бібліотечних фондів – № 170 (І. Шараневич) та № 77 (А. Петрушевич).

Серед опублікованих джерел найважливіше місце займають програми викладів (лекцій та практичних занять) у Львівському університеті, в яких  зберігається інформація про лекційні курси, спецкурси, практичні та семінарські заняття, історичні семінари з історії середніх віків, що планувались в поточному навчальному році. Цікаву інформацію про посади, наукові титули, почесні звання, домашні адреси викладачів Львівського університету містять щорічні звіти про склад університету. Окрім цього вони вміщують цінну інформацію про підрозділи університету – факультети (відділи), кафедри, відомості про студентський склад та інше.

Однією з найважливіших груп джерел є наукові праці з історії Середньовіччя викладачів Львівського університету ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема  Ґотфріда Уліха, Генріха Цайссберга, Йосипа Маусса, Франца Ксаверія Ліске, Тадеуша Войцеховського, Ісидора Шараневича, Михайла Грушевського та інших, які дають змогу простежити розвиток історичної науки у Львові взагалі, і медієвістики зокрема.

Важливими є матеріали наукового часопису “Квартальник Історичний”, який належав Історичному Товариству, заснованому у Львові у 1886 р. як об’єднання львівських (польських) істориків, переважна більшість котрих, були викладачами та випускниками Львівського університету. У цьому часописі  протягом 1887-1914 рр. публікувалися переважно медієвістичні матеріали.

Велика кількість праць медієвістичного спрямування поміщена у виданнях українського Наукового Товариства імені Т. Шевченка, зокрема “Записках НТШ”, “Збірнику Історично-філософічної секції”, “Збірнику Філологічної секції”, автори яких були учнями проф. М.С. Грушевського у Львівському університеті.

Серед мемуарів, щоденників та листів, які дозволяють відтворити атмосферу досліджуваної доби та реконструювати особисте сприйняття багатьох тогочасних подій –слід виділити листи, спогади та записи в щоденниках І. Крип’якевича, І. Франка, М. Грушевського, С. Лемпіцького, Л. Харевічової та інших.

Отже, джерельна база дисертації характеризується видовою різноманітністю матеріалів та всебічністю охоплення ними предмету дослідження. Загалом, вона є достатньо репрезентативною і може забезпечити досягнення мети даного дослідження та вирішення поставлених дослідницьких завдань.

Другий розділ роботи “Методологічна основа дослідження” присвячений аналізу методології дослідження. Методи, використанні у дисертації відповідають фундаментальним принципам історизму, наукової об’єктивності та логіки. В окремих частинах роботи використовувались різноманітні загальнонаукові та спеціальні історичні методи. Завдяки використанню порівняльно-історичного методу виявлено основні тенденції у розвитку медієвістичних студій у Львівському університеті протягом 1784-1914 рр. – зміну романтичної візії історії на позитивістську у 60-тих роках ХІХ ст., поглиблення історичної спеціалізації, зміни у тематиці лекційних курсів та інше.

Застосування типологічного методу дало можливість простежити зміни у теоретико-методологічних та історіософських засадах істориків-медієвістів, які працювали у Львівському університеті та наукових закладах м. Львова в окреслений період, виділити їх схожі та відмінні риси, а також зробити на основі цього періодизацію процесу розвитку медієвістики, як академічної дисципліни у Львівському університеті.

Використання методу системного аналізу дозволило проаналізувати процес становлення і розвитку медієвістики у Львівському університеті як динамічної системи, яка складається з різноманітних компонентів, між яким існують певні причинно-наслідкові та інші зв’язки, і водночас сама є частиною більших систем (українська історична наука чи світова медієвістика загалом). Так, ті процеси які відбувалися у західноєвропейській медієвістиці першої половини ХІХ ст. – зокрема, історична критика, започаткована ще наприкінці XVIII ст. німецьким вченим А. Л. Шльоцером (1735-1809 рр.) й розвинута в працях відомих представників наукового скептицизму ХІХ ст. Б. Г. Нібура та Л. Ранке, пізніше була перенесена до Львова, їхніми учнями – професорами Генріхом фон Цайссбергом, Ксаверієм Ліске та Тадеушем Войцеховським.

Від початку 60-тих рр. ХІХ ст. панівне становище у європейській історіографії остаточно закріплюється за позитивістським світоглядом, який позитивно вплинув на розвиток медієвістичних студій в Галичині, привніс нові методи дослідження (статистичний, порівняльно-історичний, антропологічний тощо) та удосконалені методи критики джерела (аналіз та синтез, внутрішня і зовнішня критика), відмову від апріорних філософсько-історичних побудов, суто політичної інтерпретації історичного процесу, призвів до надання переваги конкретним історичним знанням, звернення уваги на матеріальні сфери суспільного життя. У цей період з’являється новий тип історичних досліджень – спеціальні монографії, присвяченій детальному вивченню конкретної історичної проблеми.

Третій розділ роботи “Становлення медієвістики у Львівському університеті у 1784 – 1850-тих рр.” складається з двох підрозділів і присвячений історії історичної науки та виокремленню медієвістики, як академічної дисципліни у Львівському університеті у першій половині ХІХ ст.

Перший підрозділ “Історична наука у Львівському університеті у 1784 – 1840-х рр.” містить детальний аналіз наукової та педагогічної діяльності професорів університету Л. Е. Ценмарка, Г. Уліха, Ф. Вучіча, Й. Маусса та інших. Викладання історичних дисциплін у цей період обмежувалося читанням лекційних курсів з загальної історії, історії Австрії та допоміжних історичних дисциплін. Протягом 1824-1848 рр. Й. Маусс був єдиним викладачем з усіх визначених програмою історичних дисциплін у Львівському університеті. Окрім цього він вів наукові семінари, на яких кожного семестру студенти готували і захищали реферати за узгодженою заздалегідь історичною темою. За оцінками сучасників та дослідників історії Львівського університету професор Й. Маусс відносився до кращих викладачів епохи до 1848 р., був широко ерудованим, толерантним, ліберальним, відкритим для спілкування, його оригінальний метод викладання суттєво відрізнявся від усталених форм австрійської вищої школи.

Об’єднання Львівського університету з Краківським (1805-1817 рр.), в період якого у Львові залишався тільки ліцей та освітня реформа 1825 р., згідно якої, всі навчальні предмети поділялися на дві категорії – основні та факультативні (до числа котрих, входила історія) не сприяли розвитку історичних студій і виокремленню медієвістики в університеті.

Період стрімкого поширення ідей романтизму, звернув погляди дослідників на процес етногенезу етнічних спільнот, їх мову, фольклор, звичаї, змушуючи істориків бути одночасно філологами та етнографами. Власне, ідеї романтизму були характерні для історичних праць Й. Маусса та його попередників. Процеси кристалізації та професіоналізації історії, поглиблення історичної спеціалізації, які відбувалися в Західній Європі, у Львівському університеті до середини ХІХ ст. сповільнювались адміністративним втручанням австрійської влади, яка контролювала навіть найдрібніші питання організації та змісту навчального процесу, приділяючи головну увагу вивченню  історії династії Габсбургів та допоміжним історичним дисциплінам.

У другому підрозділі “Медієвістика у Львівському університеті у 1840 – 1850-х рр.” проаналізовано процес виокремлення і становлення медієвістики, як окремої галузі історичної науки та академічної дисципліни. У результаті революційних подій 1848-1849 рр. університет був реорганізований на основі закону від 27 вересня 1849 р., ініційованого міністром віросповідань та освіти Л. Туном. Львівський університет, як і інші австрійські вищі школи, отримав широку внутрішню автономією з розширенням повноважень  вчених рад факультетів (колегії професорів), прав студентів, зміною системи навчання та введеннях нових лекційних курсів.

Завдяки старанням професорів А. Вахольца та Ґ. Муиса у Львівському університеті відбулося виокремлення галузей історичної науки – особливо медієвістики та новістики, змінилася тематика лекційних курсів та наукових досліджень. Запровадження наукового семінару забезпечило якісну фахову підготовку молодих науковців-істориків.

У другій половині ХІХ ст. на філософському факультеті університету наукові дослідження, провадили і викладачі філологічного напрямку – Я. Головацький та А. Малецький. Переважно, тематика їх студій торкалася проблем славістики, фольклору, мовознавства та історії літератури епохи Середньовіччя.

Відомим медієвістом цього періоду був К. Таґль. Професор естетики, викладач класичної латинської і грецької філології, К. Таґль був автором понад двох десятків наукових праць з середньовічної історії Штірії та Карінтії, зокрема розвитку середньовічних міст цих країв, релігійного життя та генеалогії знатних родів.

У цілому медієвістика як окрема академічна дисципліна у Львівському університеті почала розвиватися з початку 50-тих рр. ХІХ ст., що загалом співпадає з розвитком цієї галузі у провідних університетах Центрально-Східної Європи – Краківському, Харківському, Київському та Московському.

Четвертий розділ дисертації “Розвиток медієвістики у Львівському університеті та наукових закладах м. Львова: організація навчання та наукових досліджень (1860-ті – 1914 рр.)” складається з чотирьох підрозділів, в яких проаналізовано розвиток медієвістичних студій у Львівському університеті, основні напрямки досліджень та погляди провідних представників медієвістики.

У першому підрозділі “Філософський факультет” висвітлено розвиток медієвістики в цей період на філософському факультеті (відділі).  

У 60-х рр. ХІХ ст. в університеті працювали відомі історики-медієвісти –            Г. Р. фон Цайссберг та Е. Р. Рьослер. Важливою заслугою Генріха фон Цайссберга (професора кафедри загальної історії у 1863-1871 рр.) було введення лекційних курсів та наукового семінару з проблем середньовічного джерелознавства. Роберт Едвард Рьослер (професор кафедри історії Австрії у 1869-1871 рр.), автор “міграційної теорії походження румунів” запровадив історичні вправи з середніх віків та лекційні курси з історії епохи переселення народів. Очевидною заслугою обох професорів було піднесення медієвістики як академічної дисципліни до європейського рівня.

У 70-тих рр. ХІХ ст. в університеті почали працювати знані історики-медієвісти – Ісидор Шараневич та Франц Ксаверій Ліске. Наукові студії І. Шараневича з окремих аспектів історії Галичини і Волині стали фундаментом зародження львівської (української) історичної школи. Вчений запровадив ряд нових лекційних курсів, які торкалися проблем соціально-економічної і політичної історії Галицько-Волинського князівства, джерел до історії Австрії в період Середньовіччя та історії епохи переселення народів з детальним оглядом Карпатського регіону.

Професор Ф. К. Ліске розгорнув активну наукову діяльність у Львівському університеті. В очоленому ним у 1873 р. відділі загальної історії історичного семінару відбувалась інтенсивна підготовка нової генерації польських та українських істориків, чиї наукові дослідження спирались на найновіші методи історичних досліджень. До їх числа можна зачислити плеяду талановитих істориків: С. Лукаша, Л. Фінкеля, Т. Войцеховського, О. Бальцера, А. Гіршберґа, Б. Чарніка, Ф. Зиха, Б. Горчака, С. Кентшиньського, А. Семковича, С. Шнюр-Пепловського та ін. Під керівництвом К. Ліске навчалися і українці –                            О. Калитовський, К. Заклинський та М. Вагилевич. Група його послідовників та учнів отримала назву “львівська аналітична школа”. К. Ліске виховував у своїх учнів критичне ставлення до історичних джерел, успішно впроваджував німецьку модель історичного семінару професора Л. Ранке. За межами університету учений став одним із засновників та головою Історичного товариства у Львові, сприяв виданню його друкованого органу “Квартальник Історичний”, очолював у якості директора Крайовий архів Актів гродських та земських, організував ІІ з’їзд польських істориків у Львові (1890 р.), ініціював створення наукових гуртків історичного спрямування у провінційних містах Галичини, займався популяризацією польської історії.

У 80-90-тих рр. ХІХ ст. на філософському факультеті Львівського університету працювала плеяда знаних істориків-медієвістів – Т. Войцеховський, А. Семкович, Л. Фінкель, Б. Р. Дембіньський, С. Закшевський, Ш. Ашкеназі,                 М. Шорр, О. Огоновський та інші.

У 1894 р. з початком викладацької роботи М. С. Грушевського розпочався новий етап медієвістичних студій. Вчений почав активно запроваджувати нові методи роботи на історичних вправах, значно розширив тематику лекційних курсів та сформував власну наукову школу. Серед найвідоміших учнів М. Грушевського виділялися О. Терлецький, М. Кордуба, Д. Коренець, С. Томашівський, С. Рудницький, О. Целевич, О. Сушко, І. Джеджора, І. Крип’якевич, В. Герасимчук та ін.

У другому підрозділі “Правничий факультет” проаналізовано розвиток медієвістичних досліджень на відділі права і політичних наук (правничому факультеті). З’ясовано, що чільне місце серед викладачів цього факультету належить О. Бальцеру, котрий з 1887 р. очолював кафедру історії польського права. О. Бальцер був автором фундаментальних праць з історії права та державних установ Польського королівства в середньовічну добу. Важливими також, є його студії з політичної та правової історії Австрії, Чехії та Угорщини періоду Середньовіччя. Головною заслугою О. Бальцера вважається створення одного з кращих в Європі історично-правничих семінарів.

Важливою складовою досліджень з історії права були студії з історії канонічного права, чільним представником яких був В. Абрахам, котрий вперше почав читати лекції з історії і догматики канонічного права. Йому належать праці з церковної історії галицьких земель, які залишаються актуальними й досі.

Протягом другої половини ХІХ ст. – на початку ХХ ст. на правничому факультеті студії з історії середньовічного права провадили такі відомі вчені як О. Р. Яновіч, Л. Пініньський, Е. Тілль, М. Бобжиньський, П. Домбровський, А. Гальбан та інші.

У третьому підрозділі “Теологічний факультет” висвітлено розвиток медієвістичних досліджень на теологічному відділі Львівського університету від 60-тих ХІХ ст. до 1914р. З’ясовано, що серед викладачів теологічного факультету було декілька спеціалістів у галузі історії Церкви в середні віки, відомих за межами університету – Я. Фіялек, Ю. Більчевський, Є. Скроховський, П. Стах, Ю. Попліхо, С. Сембратович та ін. Також, на теологічному факультеті зосереджувалися і орієнтальні студії – з історії, мови та культури Сходу: А. Радкович, Я. Е. Кухарський, Л. Солецький, К. Сарницький, М. Мишковський, Г. Блятт, Б. Давидович, М. Шорр та інші.

Головною заслугою Я. Фіялека було запровадження семінару з церковної історії, метою якого було теоретичне та практичне ознайомлення студентів із сутністю самостійних наукових досліджень і заохочення до праці в галузі загальної історії церкви та історії церкви на землях, що входили до складу давньої Речі Посполитої.

Четвертий підрозділ “Медієвістичні студії у наукових закладах м. Львова у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.” присвячений медієвістичним студіям у Національній установі Оссолінських у Львові, Історичному товаристві та Науковому товаристві імені Шевченка і участі в них науковців Львівського університету. Підрозділ складається з трьох підпідрозділів: “Національна установа Оссолінських у Львові”, “Наукове товариство імені Т. Шевченка” та “Історичне товариство”.

У Національній установі Оссолінських працювало чимало знаних польських медієвістів, зокрема М. Дідушицький, А. Бельовський, А. Малецький та В. Кентшиньський. Медієвістичні дослідження А. Бельовського в основному торкалися питань джерелознавства до історії Польської держави періоду раннього Середньовіччя. Вчений виступив фундатором та видавцем першого тому зведення джерел “Monumenta Poloniae Historica”, переклав на польську мову “Слово о полку Ігоревім” та “Повість временних літ”.

Головними напрямами історичних досліджень В. Кентшиньського були етнічна історія слов’янських племен, релігійне і суспільно-політичне життя Помор’я та Польської держави ІХ–ХІст., а також аналіз джерельної бази періоду правління династії П’ястів та Тевтонського ордену. Ряд праць В. Кентшиньського були присвяченими питанням походження польської шляхти і польським назвам місцевості Західної і Східної Пруссії, а також Помор’я. Пізніші історики-славісти, торкаючись цих проблем, лише поглибили їх, в багатьох питаннях продовжуючи напрями, започатковані В. Кентшиньським.

Базою для науковців Національної установи Оссолінських залишалося польське коло науковців Львівського університету.

Значні досягнення в галузі медієвістики в роботі історично-філософічної секції Наукового товариства імені Шевченка були пов’язані з приходом до неї              М. Грушевського та І. Франка. М. Грушевський залучив до роботи в секції цілий ряд молодих науковців з числа своїх учнів з Львівського університету. Свої перші наукові роботи тут представили М. Кордуба, С. Томашівський, І. Крип’якевич, І. Джиджора та інші. Основними напрямами цих досліджень були: господарський і культурний розвиток середньовічних міст, аналіз літописів та агіографічної літератури, дослідження середньовічних ремесел, духовне і релігійне життя цього періоду.

Водночас активно працював на ниві дослідження історичного минулого І. Франко, який, на зібраннях історичної секції представляв свої дослідження з історії апокрифічної та житійної літератур. Вивчаючи Галицько-Волинський, Литовський, Короткий Київський та інші літописи, учений зауважив, що вони, як й інші літературні пам’ятки XIV-XV ст., писалися вже не церковнослов’янською, а мовою, яка все більше наближалася до української.

Переважна частина праць, опублікованих на сторінках “Квартальника Історичного” – головного друкованого органу Історичного Товариства – належала викладачам, або випускникам Львівського університету. У наукових студіях переважали дослідження з історії Середньовіччя (переважно польського) та дослідження з історії Львова і Галичини. Найбільшу увагу авторів привертали питання становлення слов’янської державності, генези польської шляхти, публікація та критика джерел, релігійне та суспільно-політичне життя в середні віки. До числа членів Історичного товариства в різні роки входили такі відомі львівські історики як Ксаверій Ліске, Освальд Бальцер, Фердинад Бостель, Людвік Фінкель, Войцех Кентшиньський, Владислав Лозинський, Антоні Малецкі, Фредерик Паппе, Едвард Павловіч, Роман Пілят, Антоні Прохска, Кароль Равер, Олександр Семковіч, Ян Семеньський, Тадеуш Войцеховський та інші.

Таким чином, медієвістичні студії у наукових закладах та інституціях м. Львова у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., здійснювали потужний вплив на розвиток не тільки галицької, а й європейської історичної науки, взагалі. Завдяки дослідженням науковців цих закладів над окремими, невідомими до того аспектами медієвістики та славістики, ці установи та товариства стали одними з провідних центрів медієвістичних студій у Галичині. Тісні зв’язки членів цих товариств з Львівським університетом, дають змогу комплексно висвітлити історію розвитку досліджень з історії Середньовіччя в університеті.

П’ятий розділ “Визначні медієвісти – професори Львівського університету (друга пол. ХІХ – поч. ХХ ст.)” складається з п’яти підрозділів, в яких детально висвітлено біографії, наукову та педагогічну діяльності найбільш яскравих медієвістів професорів Львівського університету, які представляли українську, польську та австрійську науку, проаналізовано їх основні роботи, методологічні підстави та внесок у дослідження ключових проблем історії Середньовіччя.

Перший підрозділ присвячений відомому історику-медієвісту Г. Р. фон Цайссбергу (1839-1899 рр.), зокрема у “львівський період” його життя – 1864-1872 рр. Сферою наукових інтересів Генріха фон Цайссберга була політична історія Польщі періоду раннього Середньовіччя та вивчення джерел з цього періоду. У центрі досліджень були військові конфлікти імператорів Священної Римської імперії зі слов’янськими племенами на Сході. Вчений детально проаналізував ряд праць авторів ХІ ст., зокрема Тітмара Мерзенбурзького, Екхарда, Бруно Кферфуртського, Адама Бременського, Мангольда Лаутенбахського, Генріха Трірського. Це був коректний позитивіст, наукова методологія якого вплинула на роботи польських та українських вчених Львівського університету.

У другому підрозділі проаналізовано наукову діяльність професора кафедри польської історії (1883-1907 рр.) Тадеуша Войцеховського (1838-1919 рр.). Головними напрямками медієвістичних студій вченого були етнічна історія слов’янських племен, історія середньовічної культури, релігійне та суспільно-політичне життя Польської держави ІХ-ХІ ст., звичаєве, релігійне та мистецьке життя, а також аналіз джерельної бази періоду правління династії П’ястів. Усі праці Т. Войцеховського збудовані на ґрунтовному архівному матеріалі, подекуди документи подаються повністю і мовою оригіналу, дослідження  відзначаються неупередженістю і зберігають своє наукове значення. Окремо відзначається його організаторська праця в науці, на посадах декана та пізніше ректора Львівського університету.

У третьому підрозділі висвітлено наукову і педагогічну діяльність професора кафедри загальної історії Львівського університету Ксаверія Ліске (1838-1891 рр.). Період найбільшої творчої активності історика припадав на 1868-1891 рр., тобто на “львівську” частину його діяльності. Творчий доробок Ксаверія Ліске, в основному, присвячений дослідженню політичної історії Польщі початку XVI ст. Проте, слід відзначити його особистий вклад в розвиток історичної науки взагалі та львівської медієвістики зокрема, а саме: видання історичних джерел з історії Львова та Галичини; розбудова наукової історичної школи; сприяння краєзнавчому руху в Галичині; організація архівної справи у Львові; сприяння досліджень у галузі спеціальних історичних дисциплін (палеографії та дипломатики); сприяння археології, мовознавства, досліджень з історії права, мистецтва і культури; впровадження історичного семінару; підготовка молодих істориків-науковців; піднесення Львівського університету, як важливого наукового центру.

У четвертому підрозділі проаналізовано наукову і громадську діяльність професора кафедри історії Австрії Ісидора Шараневича (1829–1901 рр.). З’ясовано, що історичні праці вченого складають цілісну картину соціально-економічної і політичної історії Галицько-Волинського князівства зокрема, і держав Центрально-Східної Європи взагалі, в період Середньовіччя. І. Шараневич одним з перших висвітлив питання про найдавніші державні утворення на території Галичини і Волині, а також підкреслив приналежність цих земель до Русі і значення цього факту для історії галицько-волинських земель періоду феодальної роздробленості. У дослідженнях ученого показано історичні, політичні та культурні зв'язки Галицько-Волинської Русі з іншими східнослов’янськими князівствами, зокрема з Київською та Чернігівською землями. Археологічні дослідження вченого підтверджували тезу про єдність визначальних рис матеріальної культури (ремесло, будівельна техніка, землеробство) Галицько-Волинського князівства та інших давньоруських земель. Москвофіл за політичними поглядами, І. Шараневич залишався об’єктивним істориком-позитивістом, який користувався кращими здобутками німецької методології.

У п’ятому підрозділі висвітлено наукову і педагогічну діяльність професора Львівського університету Михайла Грушевського (1866-1934 рр.). Медієвістичні студії вченого в основному зосереджувалися над окремими аспектами історії Київської Русі та доби удільних князівств. Це насамперед, князівська влада, торгівля, ремесла, звичаєве право тощо. Вважаємо, що історіософські погляди М. Грушевського на період Київської Русі були синтезом народницької і державницької течій. Вчений виділяв три визначальні категорії в історії – “народ”, “держава” і “герой в історії”. Не відкидаючи роль народу як основної категорії наукового дослідження і головної рушійної сили історичного процесу, він чітко обґрунтовував роль держави у житті суспільства. М. Грушевський також зазначав про невідповідність політичного устрою ментальності і суспільній свідомості населення Київської Русі. В цьому, він вбачав основну різницю між західноєвропейським та українським Середньовіччям. Погляди вченого були пізніше продовжені працями його учнів – представниками львівської історичної школи – І. Крип’якевичем, І. Кревецьким, С. Томашівським та М. Кордубою.