МАНДРІВНИЦТВО В ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧОМУ ДОСЛІДЖЕННІ КРИМУ (остання третина XVIII – перша половина XIX століття)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність і наукове значення роботи. Визначено об`єкт і предмет дослідження, окреслено хронологічні та географічні межі, мету та завдання дисертації. Зазначено новизну та практичне значення одержаних результатів, зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Розділ 1 – «Історіографія проблеми, джерельна база, методологічні основи дослідження» – присвячено висвітленню рівня розробки проблеми в історіографії, репрезентації інформаційного потенціалу джерельної бази, розкриттю методології реалізації мети і завдань роботи. У підрозділі 1.1 – «Історіографія проблеми» – визначено, що перші ґрунтовні наукові дослідження із цієї проблеми з'явилися в середині ХІХ ст. (Г. М. Геннаді, П. М. Леонтьєв). Історіографія питання до початку ХХ ст. досягла певних успіхів у сфері систематизації праць вітчизняних і зарубіжних вояжерів кінця XVIII – середини ХІХ ст. (О. Л. Бертьє-Делагард, М. І. Веселовський, А. І. Маркевич, С. Р. Мінцлов, В. Н. Юргевич), оцінки внеску мандрівників в освоєнні різних регіонів країни. У той же час оформилися перші мовознавчі та історичні принципи вивчення записок подорожніх, що надалі дозволило більш поглиблено й різнопланово вивчити цю проблематику (К. В. Сівков, В. В. Сіповський).

У довоєнний період у СРСР актуальності набули наукові студії, пов'язані з вивченням ролі Академії наук в освоєнні різних куточків Російської імперії. Серед найзмістовніших публікацій, у яких порушувалися проблеми ознайомлення з історією, культурою, етнографією та економікою Північного Причорномор'я наприкінці XVIII ст. ПАН, вирізняються дослідження П. С. Берга, В. Ф. Гнучевої, Г. О. Князєва, Т. І. Райнова, М. М. Соловйова, А. М. Чернікова, О. М. Шебуніна. Довоєнна радянська історіографія також поповнилася низкою творів, присвячених вітчизняним мандрівникам, які відвідали Тавриду на рубежі XVIII – ХІХ ст. (Є. В. Пєтухов, М. О. Полієвктов).

У повоєнні роки радянські та зарубіжні географи, історики й філологи продовжили вивчення історії мандрівництва по території Російської імперії в цілому, і Криму зокрема. У студіях О. А. Александровської, А. І. Андрєєва, В. Ф. Гнучевої, Ю. К. Єфремова, О. С. Кулябко, Д. М. Лебедєва, В. Б. Муравйова, І. А. Окрокверцхової, М. О. Полієвктова, І. І. Пузанова, М. М. Степанова розроблялася документальна спадщина ПАН, що суттєво розширило уявлення про внесок академіків у вивчення різних регіонів Російської держави в XVIII – першій половині ХІХ ст. В Україні активізація наукових досліджень, присвячених проблемам вивчення літератури подорожей, припадає на 60–80-і рр. ХХ ст. Вітчизняну історіографію цього часу представлено працями М. П. Ковальського, М. А. Литвиненко, Ю. А. Мицика, Д. С. Наливайка.

Сучасний етап розробки теоретичних і методологічних проблем історії подорожей у вітчизняній історіографії розпочався в 90-х рр. ХХ ст. Одним із найцікавіших досліджень цього періоду, що порушували кримську проблематику, є монографія професора Мюнхенського університету О. М. Вінтоняка «Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII століття», яку було опубліковано в Мюнхені й у Львові 1995 р. та студія професора Стенфордського університету Л. Вулфа «Винайдення Східної Європи», (1994 р.; українське видання – 2009 р.). Там розкриті концептуальні особливості сприйняття Східної Європи письменниками та мандрівниками епохи Просвітництва.

Проаналізовано дисертаційні дослідження П. О. Бочан, Т. Ф. Григор’єва, О. М. Деремедведь, Н. О. Никифоренко, у яких розглядаються твори мандрівників. Зазначено, що першою спробою показати роль мандрівництва саме у вивченні Кримського півострова стали дослідження А. А. Непомнящого: систематизовано бібліографічний матеріал 10 мовами, визначено причини й основні напрями освоєння півострова російськими та іноземними вояжерами, показано їхню роль у становленні й еволюції краєзнавчих студій. Разом із тим, у всіх названих дослідженнях відсутній аналіз проблем, пов'язаних із охороною та вивченням місцевих старожитностей, формуванням ментальної карти Тавриди у свідомості вітчизняної та західноєвропейської інтелектуальної еліти, не визначені особливості сприйняття краю представниками різних країн і соціальних верств.

Ґрунтовне вивчення історико-літературної спадщини польських письменників і громадських діячів, які відвідали Тавриду наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст., репрезентував С. В. Громенко. Вивчалися наукові біографії найвідоміших мандрівників: М. Е. Кавун, В. М. Калашников, К. Г. Раткевич, І. В. Тункіна, О. В. Чудінов та ін.

Наголошується, що значна маса сучасних публікацій кримських дослідників із проблеми, що вивчається, має описовий, популярний характер, не вирізняється глибиною аналізу творів вітчизняних вояжерів (Т. О. Прохорова, Т. М. Фадєєва та ін.). Місцеві краєзнавці активно використовують твори вітчизняних і зарубіжних мандрівників для реконструкції історії населених пунктів півострова, відновлення картини етнічної різноманітності краю дорадянського періоду (В. М. Боровкова, О. Г. Герцен, Т. Г. Гордєєва, М. Б. Кизилов, Л. О. Михайлов та ін.).

Доведено, що відсутність в історіографії ґрунтовних узагальнюючих праць із проблеми вивчення Криму вітчизняними та зарубіжними мандрівниками наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст. дозволило дисертанту одним із перших звернутися до вивчення цього питання.

Підрозділ 1.2 – «Джерельна база дослідження» – відображає результати бібліографічної та архівної евристики. За формою документів джерельну базу репрезентовано корпусом різнорідних за формою записок мандрівників (опубліковані та рукописні); джерелами особового походження (автобіографії, спогади, некрологи, міжособистісної комунікації – епістолярій); діловодною документацією (звіти до Академії наук, службові записки, інструкції, протоколи засідань, поточне службове листування).

Зазначено, що основою джерельної бази дисертаційного дослідження є твори вітчизняних і зарубіжних мандрівників, які відвідали Крим наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст. Подано характеристику записок вояжерів за формою викладу, жанровими особливостями, інформаційним наповненням, ступенем об'єктивності та метою видання. Авторські тексти мандрівників дисертантом поділено на наступні групи: історико-етнографічні дослідження (Р. Лайєлл, П. П. Свіньїн та ін.); автобіографічні та біографічні матеріали (М. І. Костомаров, Р. Хербер); щоденники (П. І. Сумароков, Ш.‑Ж. Ромм, М. Холдернесс, Р. Лайєлл); дорожні листи (В. В. Ізмайлов, І. М. Муравйов‑Апостол, М. Гатрі, Е. Кравен); праці, опубліковані в періодичній пресі (П. П. Свіньїн, С. С. Куторга); мемуари (О. П. Шишкіна, М. О. Максимович, Е. Д. Кларк).

Основний масив діловодної документації про науково-дослідні поїздки до Криму виявлено в архівах Російської Федерації. Найважливіше значення для дисертаційного дослідження відіграє корпус документів, який відклався в Санкт-Петербурзькій філії Архіву Російської академії наук (ПФАРАН). Завдяки матеріалам, виявленим у фондах «Канцелярія Імператорської Академії наук (1724–1917)» (ф. 1), «Канцелярія Конференції академії наук (1804–1922)» (ф. 2), «Канцелярія Академії наук (1725–1766); Комісія Академії наук (1766–1803)» (ф. 3), доповнена реконструкція історії науково-дослідних експедицій до Криму В. Ф. Зуєва, Є. Є. Кьолера та Ф. О. Чернóго. Серед найбільш значущих документів використані інструкції, обумовлювання для їхніх поїздок, протоколи засідань Конференції АН. Службові документи, що стосуються науково-експедиційної діяльності в Криму В. Ф. Зуєва та Й. А. Гільдештедта, виявлені в особовому фонді академіка Ф. І. Міллера в ПФАРАН (ф. 21). Із Держархіву в Автономній Республіці Крим (ДААРК) залучено документацію, яка висвітлює підсумки наукової експедиції Є. Є. Кьолера до Тавриди. Із фонду «Таврійське губернське правління» (ф. 27) використані документи, що стосуються питань пам’яткоохоронної діяльності в Криму в першій третині ХІХ ст.

Активно залучено джерела особового походження (автобіографії, щоденники, некрологи, епістолярій) – А. М. Демидова (Російський державний архів стародавніх актів (РДАСА) фонд «Архів Демидових», ф. 1267), В. В. Капніста, П. П. Свіньїна (Відділ рукописів Російської національної бібліотеки (РНБ ВР), ф. 679), А. М. Шьогрена (Російський державний історичний архів, фонд «Департамент народної освіти», ф. 733). У РНБ ВР опановано неопубліковані щоденники Є. Є. Кьолера, в яких розповідається про його поїздку до Тавриди 1821 р. Завдяки цим записам встановлено, які пам'ятки викликали найбільший інтерес у столичних антикознавців, проаналізовано методику вивчення кримських старожитностей представниками ПАН.

Використані некрологи В. В. Ізмайлову, П. С. Палласу, М. І. Костомарову, Ф. К. Маршалу фон Біберштейну, М. О. Максимовичу, І. М. Муравйову-Апостолу, П. П. Свіньїну, П. І. Сумарокову.

Особисте листування мандрівників відіграє важливу роль при відновленні ходу історико-культурного освоєння краю. Значний корпус епістолярію, у якому відбилася інформація про Кримський півострів, належить П. І. Сумарокову (Інститут російської літератури РАН, у «Зібранні П. І. Дашкова», оп. 11: документи П. І. Сумарокова). Також залучені листи А. М. Демидова, які відклалися в «Архіві Демидових» (ф. 49) С.‑Петербурзької філії Інституту історії РАН та особовому фонді Демидових (ф. 1267) у РДАСА, й П. П. Свіньїна, що збереглися в «Архіві П. П. Свіньїна» (ф. 679) в РНБ ВР.

У цілому, використання репрезентативної джерельної бази дозволило вирішити завдання, що визначені у дисертаційній роботі.

У підрозділі 1.3 – «Методологічні основи дисертації» – охарактеризовано основні засоби студіювання проблеми. На загальнонауковому рівні методологію дисертації склали теоретичні положення про природу історичного пізнання, внутрішні та зовнішні умови розвитку науки: сукупність принципів історизму, наукової об`єктивності та комплекс загальнонаукових, спеціально-наукових та конкретно-історичних методів. Репрезентовано загальнонаукові та суто історичні методи пізнання й наукові принципи, спрямовані на об'єктивне та всебічне висвітлення історико-краєзнавчого освоєння Кримського півострова вітчизняними й зарубіжними мандрівниками. Вони безпосередньо пов`язані зі спеціальними науковими галузями знань – біографістикою та біоісторіографією. Аналіз записок мандрівників проведено через призму діяльності дослідників. Це не є поверненням до персоніфікації, а є зверненням до антропологізації історико-наукового знання, що визначає принципову особливість сучасної парадигми історичної науки. У дисертації застосовано просопографічний підхід до дослідження.

Розділ 2 – «Наукові подорожі у формуванні підґрунтя історичного кримознавства (остання третина XVIII – початок ХІХ ст.)» – присвячено аналізу двох етапів наукового (академічного) мандрівництва в Тавриду. У підрозділі 2.1 – «Посилення інтересу до Криму в другій половині XVIII ст.» – розкрито причини зростання інтересу до Кримського півострова в широких колах освіченої інтелігенції як у Російській імперії, так і в Західній Європі: поступове послаблення позицій Кримського ханства та безпосередньо пов'язане з цим процесом поступальне розширення Російської імперії на Південь; недостатність інформації про край, спроби налагодити зовнішню торгівлю на Чорному морі між Росією та Туреччиною. Наголошується, що значним поштовхом у популяризації Криму стала поїздка на півострів Катерини II 1787 р. Ця подія мала політичний характер, засвідчивши тим самим зовнішньополітичні наміри Імперії. Підкреслюється, що саме ця подорож поклала початок експедиціям на Південь Росії з метою його детального вивчення. Відновлено етапи цієї поїздки Катерини II, склад учасників, проаналізовано її наслідки для подальшого вивчення регіону.

У підрозділі 2.2 – ««Фізичні» експедиції до Криму Петербурзької академії наук» – зазначено, що провідну роль в організації практичного вивчення регіону відіграла ПАН, силами якої було організовано серію наукових експедицій на територію Кримського півострова. Зміст «фізичних» експедицій включав у себе як біологічні та фізико-географічні спостереження, так і вивчення історії, етнографії, лінгвістики, економіки краю. Загальний характер досліджень, проведених наприкінці XVIII століття, дозволив кожному з учених мандрівників виявити індивідуальний підхід до вирішення поставлених завдань, що знайшло своє відображення у звітах «фізичних» експедицій. Проаналізовано маршрути, результати та значення для розвитку історичного кримознавства (у тому числі – пам’яткознавства) наукових подорожей академіка-натураліста, доктора медицини Й. А. Гільденштедта (1745–1781) у 1773–1775 рр., ад'юнкта В. Ф. Зуєва (1752–1794) у 1781–1782 рр., геодезиста Географічного департаменту ПАН Ф. О. Чорнóго, (1745–1790) у 1785 р., академіка Й.-Г. Георгі (1729–1802) у 1786 р., академіка П. С. Палласа (1741–1811) у 1793–1794 рр. Систематизовано наукову спадщину академіків, що мандрували Кримом та зробили перші його універсальні («фізичні») описи. Доведено, що до кінця XVIII століття представниками академічної інтелектуальної еліти Російської імперії заклалися основи наукового історико-краєзнавчого вивчення Кримського півострова, що дозволило не тільки популяризувати регіон і привернути до нього увагу зарубіжних учених і мандрівників, а й диверсифікувати спрямованість наукових досліджень уже до початку ХІХ сторіччя. Уперше були складені природничо-географічні описи краю; проведено каталогізацію й опис найвизначніших кримських пам'яток античності та середньовіччя.

Підрозділ 2.3 – «Пам’яткознавчі, картографічні, етнографічні та мовознавчі академічні наукові подорожі» – репрезентує історію організації, завдання, хід і кримознавчий доробок експедицій під керівництвом академіків Ф. К. Маршала фон Біберштейна (1768–1826) у 1793–1794 рр., Є. Є. Кьолера (1765–1838) у 1804 та 1821 р., А. М. Шьогрена (1794–1855) у 1835 р. Зазначено, що акумулювавши достатню кількість загальної інформації, представники вітчизняної інтелектуальної еліти перейшли до вивчення окремих проблем історико-культурного життя півострова, тому з початком ХІХ ст. експедиційні вивчення Криму набули вузьку спрямованість. Точковий характер наукових поїздок академіків на півострів обумовлювався необхідністю поглибленого вивчення його географії, історії, культури, економіки, етнографії. Наголошується, що найбільший інтерес у цей час викликали саме пам'ятки старовини. Інтенсифікація вивчення культурної спадщини півострова пов'язувалася з хвилею інтересу до античної та середньовічної історії Півдня Росії після приєднання Північного Причорномор'я, багатого давньогрецькими та давньоримськими городищами. З іншого боку, старожитності Криму, починаючи з останньої третини XVIII ст., піддавалися інтенсивним руйнуванням, що зумовило необхідність прискорити дослідження та охоронні заходи, щоб уникнути повної втрати найцінніших пам'яток архітектури. Доведено, що за активної участі вчених порушувалося питання про збереження старожитностей Тавриди, що зумовило прийняття низки урядових постанов, які, у свою чергу, дозволили врятувати від руйнування багато стародавніх монументів, численні мармури та зберегти їх до наших днів. Зроблено висновок про значення експедиції ПАН для розвитку наукової кримознавчої етнографії.

У розділі 3 – «Мандрівники в історико-краєзнавчому дослідженні Криму наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ ст.» – відтворено зміст початкового етапу вивчення історії та етнографії регіону. У підрозділі 3.1 – «Крим в епоху соціокультурної трансформації наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ ст.» – доведено, що адміністративні, соціально-економічні й етнодемографічні трансформації в Криму на межі XVIII – ХІХ ст. супроводжувалися й культурними змінами. Соціокультурні трансформації, що відбулися після інтеграції Криму в загальноімперський простір, істотно змінили вигляд півострова. Протягом останнього десятиліття XVIII – у першій третині ХІХ століття край поступово набував рис класичної російської провінції, і все менше нагадував «l`Europe Orientale» – частину східноєвропейського простору, де панував східний або турецький спосіб життя. Комплекс заходів, спрямованих на зміцнення економіки краю та розвиток його інфраструктури, дозволив стабілізувати ситуацію і перевести суспільне життя півострова на європейський лад. Поліпшення обстановки в регіоні, а також ліквідація багатьох незручностей і проблем, що існували в епоху Кримського ханства (недоброзичливе ставлення до чужинців, постійні військові конфлікти з Росією тощо) дозволили багатьом вітчизняним та іноземним діячам науки й культури відвідати Тавриду, вивчити багатовікову історію краю, ознайомитися з культурними традиціями його народів, пізнати красу місцевих ландшафтів, а також взяти активну участь у його історико-краєзнавчому, культурному та соціально-економічному освоєнні. З кінця XVIII ст. півострів стає об'єктом вивчення з боку не тільки вчених-професіоналів, а й численних дослідників-аматорів в особі російських та іноземних вояжерів.

У підрозділі 3.2 – «Таврида як об'єкт дослідження вітчизняних мандрівників наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ ст.» – проаналізовано цілі та маршрути подорожей по Криму видатних представників російської інтелігенції – П. В. Беккера (1807–1881), М. С. Всеволожського (1772–1857), А. М. Демидова (1813–1870), В. В. Ізмайлова (1773–1830), М. І. Костомарова (1817–1885), С. С. Куторги (1805–1861), М. О. Максимовича (1804–1873), І. М. Муравйова-Апостола (1765–1851), О. С. Пушкіна (1799–1837), П. П. Свіньїна (1787–1839), П. І. Сумарокова (1760–1846), О. П. Шишкіної (1791–1854), їх відображення у мемуарах, щоденниках і літературних описах; відновлено біографічні відомості про вояжерів, пов’язані з Кримом. В історії вивчення Тавриди вітчизняними мандрівниками в 1783–1854 рр. виокремлено два основні періоди: 1) від 1783 до 1827 рр. – поїздки на півострів мали ознайомлювальний характер чи з обов'язку служби, або з метою оглянути пам'ятки Тавриди, ближче познайомитися з культурою і побутом мешканців; 2) від 1829 до 1854 рр. – після закінчення Російсько-турецької війни 1828–1829 рр. – Крим відвідали відомі письменники та науковці з різних куточків Російської імперії. Наголошується, що збільшення кількості поїздок було пов'язано, перш за все, з активною господарською та громадською діяльністю М. С. Воронцова, який не тільки відновив і вдосконалив інфраструктуру краю, а й активно сприяв кримознавчим дослідженням. Становлення Одеси як наукового центру також сприяло історико-краєзнавчому вивченню Криму.

Публікація записок подорожей і результатів наукових експедицій сприяла популяризації регіону як курорту та об'єкта історичної пам'яті. Саме завдяки їх публікації відбулася систематизація знань про Тавриду, накопичених до цього в науковій літературі. Перші туристичні й наукові поїздки сприяли збереженню культурної спадщини регіону – комплексних та окремих пам'яток, їх подальшої реставрації та реконструкції. У загальному корпусі записок російських і українських діячів, які побували в Криму, виділяються як поверхові, компілятивні твори, так і ґрунтовні праці, які писалися з використанням основних кримознавчих студій, із власними оригінальними трактуваннями історії краю, посиланнями на писемні першоджерела.

Підрозділ 3.3 – «Іноземці в історико-краєзнавчому дослідженні півострова» – висвітлює особливості відображення кримознавчих сюжетів європейцями. Проаналізовано цілі та маршрути подорожей по Криму Т. Ванцетті (1809–1888), Й. Вуїча (1772–1847), Б. Гакета (Аке) (1739–1815), М. Гатрі, Ф. Дюбуа де Монпере (1798–1850), Е. Кларка (1769–1822), Е. Кравен (1750–1828), Р. Лайєлла (1790–1831), Ф. де Міранди (1750–1816), Ш.-Ж. Ромма (1750–1795), Р. Хебера (1783–1826), М. Холдернесс. Відновлено кримські сторінки їхніх біографій. Доведено, що вони стали першовідкривачами Криму для європейської громадськості, репрезентувавши їй описи пам'яток Північного Причорномор'я, підготувавши етнографічні описи населення. Завдяки закордонним пілігримам багато негативних стереотипів, забобон і оман щодо Криму як небезпечного й недружелюбного регіону було зруйновано, що в кінцевому підсумку лише посилило приплив сюди іноземців. Саме іноземні мандрівники сформували нову ментальну карту Криму в загальноєвропейській свідомості. Завдяки запискам дослідників створився реалістичний географічний та історичний образ регіону, оскільки до досліджуваного нами періоду робили висновки, в основному, за свідченнями давньогрецьких і римських авторів.

Іноземці, які здійснювали поїздки до Тавриди, ставили перед собою різну мету. М. Холдернесс опікувалася місіонерською та просвітницькою діяльністю, Ф. Дюбуа де Монпере й Е. Кларк активно брали участь у вивченні античних старожитностей півострова, його геологічної історії, Е. Кравен займалася розвідкою на користь противників Російської імперії. Для більшості мандрівників цей регіон був одним із етапів у їхніх тривалих мандрах (Б. Гакет, Р. Лайєлл та ін.), хоча деякі іноземці (М. Гатрі, Ш.‑Ж. Ромм), організовували цілеспрямовані експедиції до краю для вивчення його історії, соціально-економічного становища та рівня культурного розвитку. Мандрівництво посилювало культурний зв'язок між західною цивілізацією та Кримом, який зберігав у собі колосальну кількість культурних нашарувань, але гостро потребував соціально-економічних перетворень, які були неможливі без передових ідей європейського просвітництва.

Доведено, що крім значного внеску в історико-культурний розвиток краю, візити іноземних мандрівників відіграли важливу роль в економічному розвитку Криму наприкінці ХVIII – першій половині ХІХ ст. Завдяки їхнім травелогам європейські торговці та промисловці отримували цінні відомості про товари, які ввозяться і вивозяться в регіоні, привертаючи тим самим зарубіжних підприємців до ведення торгівлі й започаткування мануфактур на території Тавриди. Зазначено, що пілігрими поширювали відомості про господарське життя на півострові, що стимулювало колонізаційні процеси в ряді західноєвропейських держав, громадяни яких брали участь у заселенні територій, що належали Російській імперії.