| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
Перший розділ дисертації “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” складається з трьох підрозділів.
Підрозділ 1.1. “Стан дослідження проблеми” аналізує наявні історіографічні студії, присвячені дослідженню сутності, ролі та місця українського національно-визвольного руху в історії України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., вказує на відсутність узагальнюючих праць, викладено підходи до періодизації історіографічного процесу. Наукова література з даної тематики створювалася впродовж трьох періодів: дорадянського, радянського і сучасного. Здійснена класифікація опублікованих праць за жанровою і тематичною приналежністю та за хронологією. За тематикою – на: 1) історіографічні розділи колективних та індивідуальних монографій, дисертацій, що висвітлюють різні аспекти українського руху; 2) історіографічні статті в наукових журналах та збірниках, матеріали наукових конференцій; 3) загальні праці та навчальна література з історіографії; 4) історіографічні огляди та рецензії.
Розглянуто історіографічні огляди монографічних досліджень Я.Грицака, О.Добржанського, М.Кармазіної, Г.Касьянова, А.Катренка, Н. Щербак та ін., студії Я.Дашкевича, А.Павка, І.Чорновола та ін., історіографічні розділи дисертацій, присвячені історії студентського руху (Р.Ковалюк, В.Качмар, І.Гурак, В.Благий), діяльності політичних партій (О.Босак, В.Ковальчук, В.Колесник, В.Расевич); історіографічні студії з історії українського руху в Галичині ХІХ – початку ХХ ст. (В.Мандзяк). Широкий спектр питань дослідження розглянуто в працях І.Гирича. Ряд загальних питань розвитку української історіографії, дотичних до теми дисертаційної роботи, порушені в працях Я.Калакури, І.Колесник, К.Кондратюка, А.Коцура, О.Реєнта, В.Смолія, В.Ульяновського, О.Яся та ін.та ін. Більшість авторів сходяться на тому, що історія українського національного руху – актуальна і багатоаспектна проблема, яка заслуговує комплексного дослідження. У підрозділі зроблено висновок прос відсутність спеціальних історіографічних праць з досліджуваної проблеми, що надає наукової новизни реферованій дисертації.
Підрозділ 1.2. “Характеристика та класифікація джерельного комплексу дослідження” містить стислий опис джерельного комплексу, принципів його формування, класифікацію структури.
Основне місце в ньому посіли наукові дослідження: узагальнюючі праці; монографії, тематичні збірки наукових статей і окремі статті в журналах та наукових вісниках; матеріали наукових конференцій, круглих столів та читань; дисертації та автореферати дисертацій з історії України та розгортання українського суспільно-політичного і національно-визвольного рухів. Ключове місце в цій групі відведено дослідженням О.Голобуцького, М.Кармазіної, А.Катренка, О.Коновця, Ю.Левенця, В.Масненка, А.Павка, О.Сухого, С.Телешуна та ін.
До другої групи історіографічних джерел віднесено праці, присвячені вивченню життя та діяльності лідерів громадсько-політичних угруповань рубежу 90-х рр. ХІХ ст. – початку ХХ ст. Серед них такі дослідники українського руху як І.Верба, Л.Винар, Т.Геращенко, Я.Грицак, С.Кулик, Н.Миронець, І.Старовойтенко, Ф.Турченко та ін. Особливістю цієї групи історіографічних джерел є те, що вони дали можливість простежити антропологічні підходи істориків до висвітлення ролі провідників українського руху, лідерів політичних партій.
Третю групу джерел склала довідкова та навчальна література (енциклопедичні видання, навчальні посібники та підручники, довідники про політичні партії та рухи, бібліографічні покажчики).
У цілому, джерельна база є достатньою для розкриття теми, відтворення основних принципів, методів та форм, встановлення повноти та достовірності висвітлення вузлових аспектів проблеми, виявлення прогалин та деяких слабких місць.
Підрозділ 1.3. “Методологічні засади дослідження” з’ясовує значення методологічних принципів, загальнонаукових, історичних та історіографічних методів вивчення різних аспектів історіографії з даної проблеми. Наголошено на відмові від принципу партійності як чисто ідеологічного трактування історіографії, та на доцільності послідовного дотримання плюралізму. Спираючись на праці Л.Зашкільняка, Я.Калакури, І.Колесник, О.Реєнта, В.Смолія та ін., обґрунтовано важливість дослідження проблеми основоположних принципів наукового пізнання – історизму, системності, об’єктивності, всебічності, наступності, спростування хибних тверджень та ін. Ключову роль у дослідженні відіграли методи історіографічного аналізу та синтезу, проблемно-історіографічний, історико-хронологічний, порівняльний, ретроспективний, типологічний, біографічний, а також кількісні методи моделювання.
Другий розділ “Сучасні підходи до сутності українського національного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. та його періодизації” складається з двох підрозділів теоретико-методологічного характеру.
Підрозділ 2.1. “Історіографія державницької ідеї як складової українського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст.” досліджує підходи істориків щодо з’ясування сутності українського руху, його взаємозв’язку з національною і державницькою ідеєю, поширення якої більшість дослідників пов’язують із зростанням суспільно-політичної активності різних верств населення, насамперед інтелігенції та студентства, з утворенням українських політичних партій, політизацією українського руху, яка трактується як надання йому яскраво вираженого політичного характеру, домінування в ньому завдань, націлених на національне визволення і відновлення державності України. Новітня історіографія трактує український рух як суспільно-політичний і громадський рух, спрямований на національне визволення, захист інтересів української нації, її консолідацію в межах усіх етнічних земель, на відстоювання права створення національної держави.
На основі аналізу “Політичної історії України ”, досліджень Я.Грицака, М.Кармазіної, Ю.Левенця, А.Павка, О.Шишка та ін., виокремлено два домінуючих підходи провідників українського руху до реалізації державницької ідеї: автономістичний та самостійницький. Разом з тим, звернута увага на погляди тих дослідників, які вказують на нечіткість та еклектику ідейних засад перших українських політичних партій.
Новаторські підходи щодо розуміння сутності основних течій українського національного руху в Галичині другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. (австрорусинство, полонофільство, москвофільство і народовство) демонструють дослідження М.Мудрого, в яких стверджується, що народовці в 1870-1880-х роках сформували нову національну ідею та модель політичної культури галицьких українців, висловилися за вічеву традицію в Галичині, визначили нові напрями діяльності. Такої ж думки дотримується Б.Янишин, який ґрунтовно проаналізував політично-пропагандистську та культурно-освітню діяльність галицьких народовців.
Разом з тим, актуальними для дослідження залишаються такі питання, як сам феномен і сутність українського руху, його еволюція під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників, співвідношення автономістських та самостійницьких концепцій на різних етапах його розвитку.
Підрозділ 2.2. “Періодизація українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” побудований на порівнянні найбільш поширених підходів істориків до періодизації українського руху. Зазначено, що перші спроби наукової періодизації руху належать М.Грушевському, який ще в 1920-х рр. у загальній періодизації історії України виокремив період другої половини ХІХ – початку ХХ ст., як боротьбу за українське відродження і національне визволення та поділив його на етапи і стадії в контексті утвердження національної самосвідомості українців. В.Сарбей поклав в основу періодизації українського національно-визвольного руху середини ХІХ – початку ХХ ст., принципи трансформації національної самосвідомості та первинності впливу культурно-просвітницьких і політико-ідеологічних чинників. У підрозділі розглянуті погляди зарубіжних авторів на періодизацію українського руху, зокрема І. Лисяка-Рудницького, який окреслив три етапи: шляхетський (кінець ХVІІІ ст. до 1840-х років); народницький (1840-1880); модерністичний (з 1890 р. до початку Першої світової війни). Періодизації українського національно-визвольного руху торкнулися діаспорні історики в Північній Америці (Іван-Павло Химка, Павло-Роберт Магочі, Орест Субтельний та Роман Шпорлюк). Чеський історик М.Грох виділив два періоди: перший пов'язаний з розвитком капіталізму і наростанням буржуазно-демократичних революцій, другий – з утвердженням капіталістичних відносин і появою робітничого класу. В їх межах автор виокремив три фази національних рухів: “А” – академічна – характеризується появою групи патріотичних ідеологів, які займалися питаннями мови, історії та культури; “Б” – культурницька – характеризується переходом до національно-патріотичної агітації; “В” – політична – завершальна в процесі національного відродження. Саме в цей період національно-визвольний рух стає масовим.
Акумулюючи погляди істориків на періодизацію національно-визвольного руху в контексті модерністської теорії націотворення, в дисертації дисертант виділив три етапи: а) кінець ХVІІІ ст. – середина 40-х рр. ХІХ ст.; б) середина 1840-х – 1880-ті рр.; в) 1890-ті рр. – 1914/1917 р., для кожного з яких характерні як спільні, так і деякі відмінні ознаки. Таким чином, для новітньої історіографії характерними є намагання розглядати український національно-визвольний рух як цілісність на всіх українських землях у контексті європейських процесів.
Третій розділ “Дослідження ідейних засад та організаційних форм українського національного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” складається з двох підрозділів.
Підрозділ 3.1.“Ідейні основи українського руху ” аналізує літературу про основні ідейно-теоретичні засади українського національно-визвольного руху. Більшість сучасних дослідників сходяться на тому, що історіографія ідейних засад українського руху складалася паралельно з розгортанням самого руху, а їх основу склали національно-визвольні ідеї Т.Шевченка, наукові і публіцистичні твори В.Антоновича, Ю.Бачинського, М.Грушевського, М.Максимовича, М.Костомарова, М.Драгоманова, І.Франка, М.Міхновського та ін., діяльність Кирило-Мефодіївського братства, Громади, Просвіти, Наукового товариства ім. Т.Шевченка, Братства Тарасівців, українських політичних партій.
Тривалий час пріоритет у дослідженні ідейного підґрунття українського руху належав історикам діаспори, які схилялися до думки про потужний вплив ідейних течій Західної Європи на його ідеологію. Так, І.Лисяк-Рудницький та Р.Шпорлюк, розглядаючи передісторію виникнення ідей українського національно-визвольного руху, зверталися до національно-визвольних рухів, що виникли в Європі в ХІХ ст., поділивши їх на дві категорії: “історичні” та “неісторичні”. П.Магочий стверджує, що ідея української самобутності не могла уціліти тільки на ґрунті давньої етнографічної традиції українців, а тому її новими чинниками були дух Просвітництва, справедливості та націоналізму, що прийшли із Заходу. О.Субтельний до цього переліку додає вплив західноєвропейського романтизму та теорії Й.Гердера.
З-поміж праць істориків України, присвячених ідейним засадам українського національного руху, проаналізовано монографії В.Сарбея та А.Катренка. Перший доводив вплив європейських революцій 1848-1849 рр., оскільки їх ідеї були актуальними для народів Російської імперії, особливо для поневоленої України, де просвітницька ідеологія синтезувалася з масонською, котра передала, як естафету, з ХVIII століття у ХІХ національну ідею у поєднанні із світовими прогресивними думками. Так, А.Катренко на перше місце ставить внутрішні чинники формування української нації і національного відродження, не применшуючи впливу європейських демократичних та національно-визвольних рухів. Пріоритетне місце у формуванні ідейних засад українського національного руху середини ХІХ ст. посідає творчість Т.Шевченка та діяльність Кирило-Мефодіївського братства. Такі вчені, як В.Бодрухін, І.Довжук, В.Литвиненко та ін. найважливішою історичною подією вважають появу національної інтелігенції, представники якої були покликані забезпечити як культурне, так і політичне керівництво народом.
У підрозділі обґрунтовано висновок про те, що дослідників ідейних засад українського руху об’єднує думка про трансформацію традицій романтизму та просвітницької ідеології в українську національну ідею, витоки якої сягають національно-визвольного руху козацько-гетьманської доби, боротьби за збереження Гетьманщини.
Підрозділ 2.2. “Висвітлення організаційних форм українського руху” містить аналіз найбільш поширених підходів до даної проблеми в межах новітньої історіографії. В ньому констатується, що до організаційних форм українського руху історики відносять як легальні, так і нелегальні утворення. Перші найбільш широко були представлені на українських землях обох імперій культурно-просвітницькими товариствами. Велику увагу дослідники приділили “Просвіті”, як наймасовішому об’єднанню західних українців, як продовжувачу ідей “Руської трійці”. У працях Б.Савчука, О.Малюти, В.Пашука та ін. досліджено зародження осередків “Просвіти” на межі культурницького та політичного етапів національного руху, що й позначилося на характері їх діяльності. До них О.Сухий відніс Українську народну раду, як першу політичну організацію на західноукраїнських землях, що засвідчила появу вищої організаційної форми національно-визвольного руху.
В підрозділі розглянуті праці, присвячені діяльності культурницьких осередків на теренах Наддніпрянської України, створення українофільських гуртків на межі 1850-х – 1860-х рр. До них О.Субтельний відносить гурток київських студентів на чолі з В.Антоновичем, названих “хлопоманами”. Н.Побірченко бачила їх заслугу в тому, що вони проголосили себе українцями і спільно зі студентами Лівобережжя України заснували “Громаду ”, пов’язавши з ними формування наприкінці 1850-х рр. в Київському університеті таємного товариства. А.Катренко характеризує діяльність Київської громади, як напівтаємну українську культурно-освітню й політичну організацією 60-90-х рр., яка на початку ХХ ст. інтегрувалася в Загальну українську організацію політичного спрямування.
“Братство Тарасівців” В.Сарбей називав перехідною сторінкою від структурно слабо організованого громадівства до створення національних українських партій. Цю думку поділяє А.Павко, доводячи, що тарасівці з ініціативи М.Міхновського прийняли рішення про перехід від культурницької до політичної діяльності. С.Наумов та Т.Геращенко на основі залучення замовчуваних документів і спогадів, показали діяльність його філій.
Новітня історіографія пов’язує вищий етап організаційних форм українського національного руху з утворення політичних партій в Галичині та Наддніпрянщині, наголошує на певній синхронності його розгортання на всіх етнічних землях України з деяким випередженням у західноукраїнському регіоні.
Четвертий розділ “Історична наука про політизацію українського національного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст.” – складається з двох підрозділів.
Підрозділ 4.1. “Висвітлення в історичній науці зростання політичної і національної свідомості українців” присвячено одному з найменш досліджених, але найбільш актуальних аспектів проблеми. Проаналізовані новітні надбання історіографії в порівнянні з дорадянським та радянським періодами, із виділенням у їх межах діаспорної історіографії. Звернено увагу на політичні аспекти сутності українського руху, його завдань, рушійних сил, стратегії і тактики, виокремлено студії В.Сусорова, С.Шамари та Г.Касьянова, присвячені зростанню політичної активності та підвищенню національної свідомості та культурно-освітнього рівня українського селянства.
В підрозділі узагальнено історіографію зростання ролі інтелігенції в підвищенні політичної і національної свідомості мас, та її національній ідентифікації. Звернено увагу на думку В. Будзиновського про те, що виразником прагнень українців була політика матеріальних і мовних інтересів української інтелігенції. Увага дослідників О.Вітницького і Р.Млиновецького зосереджена на аналізі взаємообумовленості зростання національної і політичної свідомості українського народу та формування української нації, активізації громадсько-політичної діяльності її провідників, на поглибленому дослідженні ідейних і програмних засад українських політичних партій.
Підрозділ 4.2. “Погляди істориків на створення і діяльність перших політичних партій як провідників українського руху” підводить підсумки вивчення історії створення українських політичних партій в контексті розгортання національно-визвольного руху. Аналіз більше ста праць засвідчив, що однією з прикметних особливостей новітньої історіографії є підвищена зацікавленість їх авторів процесом заснування політичних партій як організаторів і виразників стратегії та тактики політичної боротьби. Зазначено, що В.Бодрухін, І.Довжук, В.Литвиненко, А. Коцур та ін. висвітлили конкретно-історичні умови та особливості формування перших українських політичних партій як на Наддніпрянщині, так і в Галичині, порівняли їх програмові положення, вплив на них української національної ідеї, науково-теоретичної і творчої спадщини М.Драгоманова, І.Франка, М.Міхновського, М.Грушевського та ін.
Важливе значення для історіографії теми мали дослідження А.Павка, І.Михальського, безпосередньо присвячені аналізу різних видів джерел з історії українських політичних партій кінця ХІХ – початку ХХ століття. В.Колесник, О.Рафальський та О.Тимошенко обґрунтували етапи становлення та діяльності українських політичних партій на тлі розгортання національного руху, простежили еволюцію програмових документів та поглядів їх лідерів на перспективи України. Звернено увагу на інтерпретацію С.Телешуна щодо факту про те, що становлення партійно-політичної системи і політизація українського національно-визвольного руху в Галичині відбувалися значно швидше, ніж на Наддніпрянщині А.Каппелер наголошував, що поява політичних партій стала наслідком усього попереднього розвитку українського руху.
Виявлено таку особливість новітньої історіографії, як підвищений інтерес до дослідження самостійницької течії українського руху. А.Бутейко, В.Головченко, М.Кармазіна, С.Кулик, С.Лінецький, Ф.Турченко та ін., досліджуючи постать М. Міхновського як ідеолога українського самостійницького руху, його політичну і просвітницьку діяльність, не оминули об’єктивні фактори, що впливали на зародження і формування самостійницької ідеології. Якщо В.Костюк, Н.Малець, В.Швидкий, І.Чуйко та ін. зосередились на постатях лідерів українського політикуму західноукраїнських земель, то Ю.Бойко, А.Магурчак, В.Харченко, В.Ситник та ін. звернули увагу на прихильників української ідеї серед діячів Наддніпрянської України.
Особливістю новітньої історіографічної проблеми є і те, що в ній значно більше уваги приділено персоналістиці. Вказано на низку тем, які все ще очікують осмислення. Актуальною залишається й проблема синхронності українського руху на Наддніпрянщині та західноукраїнських землях, його цілісність, яка виявлялася в різних вимірах, незважаючи на українофобську політику імперій і наявність державних кордонів.
Гирич І. Формування модерної української нації. Теорія і суспільні виклики (друга половина ХІХ ст.) / Гирич І. // Історія і суспільство в школах України: теорія та методика навчання. – 2011. – №5. – С. 39-42; 2011. – №2. – С. 40-43; 2011. №4(4). – Квітень. – С. 37 – 40. та ін.
Ясь О. Монографічні студії в українській історіографії другої половини ХІХ ст. // Історіографічні дослідження в Україні. – Вип. 14. – К., 2004; Колесник І. Українська історіографія (ХVІІІ – початку ХХ століття) / Колесник І. – К.: Генеза, 2000. – 256 с.; Коцур А. Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII - початку XX ст.: дис. д-ра іст. наук: 07.00.06 / Коцур А. – Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2000. – 464 арк.; Калакура Я. Українська історіографія: курс лекцій / Калакура Я. – К.: Генеза, 2004. – 496 с. та ін.
|
