| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет вивчення, охарактеризовано хронологічні й територіальні межі, мету та завдання дослідження, аргументовано наукову новизну, можливість практичного використання дисертації, представлено апробацію отриманих результатів.
У першому розділі – «Стан наукової розробки проблеми, джерельна база та методологія дослідження», що складається з трьох підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, охарактеризовано інформативний потенціал джерельної бази та обґрунтовано методологію дослідження.
У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми» виділено наступні етапи в розвитку історіографії теми: перший – 1864-1918 рр., другий – 1920-1980-ті рр., третій – 1990-ті рр. й до сьогодення.
На першому етапі, що збігся з часом існування земств, історіографія нерідко мала характер суспільно-політичної полеміки, активно дискутувалися питання самої сутності земств, їх компетенції та призначення, розглядалися напрацювання та успіхи в різних сферах соціального життя. Вагомою складовою праць того періоду було обговорення питання: яким має бути місцеве самоврядування? Відповідаючи на нього, автори звертали увагу на розподіл повноважень між державними установами, а також на ставлення влади до органів самоврядування. Виходячи з цих позицій виокремилися громадсько-господарська й державна теорії самоврядування. Прибічники першої вважали, що органи державного й місцевого управління мають різні функції та повинні існувати паралельно. Земства представлялися незалежними органами, які мають право на самостійні дії. Громадську теорію змінила державна, згідно з якою земства треба було ввести до системи урядових установ, але під жорстким контролем із боку держави.
Значну кількість дореволюційних праць було присвячено практичній діяльності земств. Особливе значення для нашої теми мають дослідження, що розглядали проблему в локальному вимірі.
Організатор трирічної земської школи барон М. Корф розглянув питання про становлення земської початкової освіти, спираючись на досвід та матеріали, зібрані ним у ході роботи щодо організації шкіл на Катеринославщині. У своїх працях М. Корф зазначав, що навчання повинно бути наочним і доступним для дитячого розуміння.
Для радянських істориків погляди В. Леніна на земство як на некорисний інструмент управління стали визначальним дороговказом, тяжіючи над дослідниками беззаперечною істиною. Проте незважаючи на ідеологічну заангажованість радянська історіографія розширила спектр досліджуваних аспектів земської тематики, розглянувши питання взаємин земств із державою та суспільством. Так, І. Маклакова проаналізувала земські клопотання до урядових інстанцій у 1864–1905 рр., зазначаючи, що від земств Катеринославщини надходило багато прохань, пов’язаних із фінансуванням. Ставлення суспільства до земських заходів проаналізувала Л. Корнійчук. Дослідниця дійшла висновків, що народ у цілому позитивно оцінював діяльність земств, але був незадоволений великими земськими податками.
Дослідження проблеми західними істориками розпочалося на конференції у Стенфорді «Земства в Росії: експеримент у місцевому самоврядуванні» (1978 р.), де було піддано критиці ідеалістичний підхід до оцінки земств.
Унезалежнення нашої держави поставило на порядок денний потребу створення власної концепції історичного минулого українського народу, а відтак і нового погляду на історію земств на українських теренах. Тому, досліджуючи сучасну історіографію проблеми, ми виокремлюємо праці українських і російських авторів.
Сучасна вітчизняна історична наука продовжила вивчення теми відносин земств і суспільства. Особливо активно дана тематика студіюється в дисертаційних дослідженнях. Серед них, зокрема, слід назвати праці О. Петрова, О. Обметко та ін.
Діяльність Катеринославського губернського земства всебічно розглянула А. Лохматова. Дослідниця виділила два періоди в роботі губернського та повітових земств: 1860-1890-ті рр. та 1890-1918 рр., аргументувавши якісне підвищення ефективності медичної та освітньої справи у другому періоді.
Поширеним напрямом сучасних дисертаційних досліджень стає вивчення земської медицини. Натомість розвиток земської освіти на регіональному рівні розглядали І. Шумілова, С. Александренко, Т. Боєва.
Доброчинну діяльність земств Катеринославщини проаналізував К. Шихов. Дослідник продемонстрував аналітичний алгоритм використання комп’ютерних технологій і методів аналізу джерел, а саме постанов Катеринославських губернських земських зборів. Земську благодійність у Донбасі розглядали Л. Лихачова і С. Нестерцова. Діяльність Бахмутського земства досліджено у краєзнавчих нарисах С. Татаринова і Н. Тутової.
Отже, у сучасній українській історіографії предметне поле дослідження земської тематики розширилося. Вітчизняні науковці включили до неї питання локального виміру земського самоврядування й поглибили вивчення конкретних напрямів діяльності земств.
У Російській Федерації останнім часом земська тематика також набула поширення. Особливу увагу дослідники приділяють політичному значенню земств у державі.
Сучасні західні історики частіше звертаються до тих сторін земської справи, які часто залишаються поза увагою українських та російських авторів. Так, С. Серегні зазначав, що найбільшим досягненням земств стало формування у свідомості селян інтересу до навчання, а також вдале проведення земствами політики тверезості .
Отже, історіографія земської діяльності являє собою великий та різноплановий науковий доробок. Проте нез’ясованим залишається питання комунікації земських установ із державними органами та різними прошарками суспільства, зокрема у межах Донбасу. Відтак досвід земств означеного регіону заслуговує на поглиблене вивчення.
У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» документи та матеріали, що становлять джерельну основу дисертації, типологічно розподілено на п’ять великих груп: законодавчі акти та актові матеріали, матеріали діловодства, статистичні матеріали, періодична преса, матеріали особового походження.
До першої групи належать офіційні документи загальноросійського масштабу, що визначали сутність та призначення земства як інституції. Це законодавчі акти вищих органів державної влади Російської імперії, насамперед «Положення про земські установи» від 1864 та 1890 рр., а також циркуляри й розпорядження. Інша підгрупа офіційних документів – актові матеріали – надає інформацію про окремі напрями діяльності земств. Наприклад, ключовим документом, що регламентував формування земської освіти, є «Положення про початкові народні училища» від 14 липня 1864 р.
Матеріали діловодства складають другу групу джерел. Корисними для аналізу різноманітних думок, виявлення розбіжностей у поглядах земців є журнали земських повітових зборів, протоколи, клопотання, матеріали листування губернаторів та земських управ. Більшість цих документів зберігається у фондах Російського державного історичного архіву, зокрема 1282 («Канцелярія міністра внутрішніх справ»), 1263 («Кабінет міністрів»), 1291 («Земський відділ МВС») та ін.
Діяльність земств Катеринославщини представлено в матеріалах фондів Держархіву Донецької області – 110 («Маріупольська земська управа») і 113 («Маріупольська міська управа»).
Багато цінних матеріалів з історії земств Донбасу зберігається в Держархіві Дніпропетровської області. Низка документів висвітлює розвиток земської добродійності (відкриття дитячих притулків, піклування про сиріт тощо). Відомості про практичну діяльність повітових земств Катеринославської губернії містяться в матеріалах фондів 120 («Катеринославська губернська земська управа 1878-1916 рр.») та 469 («Катеринославська міська дума й управа 1891-1918 рр.»). Документи висвітлюють стан земської народної освіти в повітах, інформують про спільні доброчинні й культурницькі заходи земств і міських дум, організацію благодійних вечорів та науково-популярних виставок.
Взаємовідносини повітових земств Катеринославської губернії з вищими установами можна з’ясувати, дослідивши матеріали фондів 11 («Канцелярія катеринославського губернатора 1871-1917 рр.»), 20 («Катеринославське губернське правління 1864-1917 рр.») та 681 («Катеринославське губернське присутствіє 1905-1916 рр.»). Тут зберігаються листи від земських управ Маріупольського, Бахмутського, Слов’яносербського та інших повітів до катеринославського губернатора, а також звіти Катеринославського губернського правління про розвиток земського господарства й загальну громадську діяльність земств.
У Державному архіві Луганської області зосереджено матеріали діловодства, які висвітлюють діяльність Слов’яносербського повітового земства (ф. 61), а у фондах Артемівського державного краєзнавчого музею містяться документи із соціальної активності Бахмутського повітового земства (ф. 9).
У фондах Державного архіву Одеської області зберігаються матеріали діловодства Маріупольського земства, присвячені відкриттю в Маріуполі механіко-технічного училища й ремісничої школи при ньому (1901 р), реакції міської громадськості на цю ініціативу (ф. 1, 45).
Наступну групу джерел становлять статистичні матеріали – щорічники, бюлетені, збірники тощо. Структуровану інформацію про земства Донбасу подає «Збірник статистичних відомостей по Катеринославській губернії».
Складовою джерельної бази із земської проблематики є й періодична преса. Інформацію про діяльність земств Донбасу можна знайти на шпальтах газет «Екатеринославские губернские ведомости», «Вестник Екатеринославского земства» та ін.
Важливим джерелом для усвідомлення сутності досліджуваної проблеми виступає мемуарна література. Взаємини земств з урядом і громадськістю відображають спогади Д. Гнєдина, О. Новикова, В. Хижнякова, П. Мілюкова, С. Вітте, О. Керенського, В. Безобразова.
Таким чином, комплексний аналіз джерел з історії земських установ Донбасу дозволяє виявити регіональні особливості комунікації земств із державними органами та суспільством.
У підрозділі 1.3 «Методологія дослідження» визначено, що методологічною основою праці стали принципи історизму, системності, наступності, послідовності, об’єктивності й розвитку. Авторка використала загальнонаукові (логічний, дедукції, індукції, аналізу та синтезу, системного й структурно-функціонального аналізу) та спеціально-історичні (ретроспективний, порівняльно-історичний, конкретно-історичний, історико-системний, герменевтичний, статистичний, комплексного аналізу) методи дослідження.
Їх комплексне застосування дозволило виявити та проаналізувати основні напрямки і форми роботи повітових земств Донбасу, розглянути їх як структурний компонент земств Російської імперії і України і як об’єкт урядової політики, вивчити відношення населення до земських заходів у галузі освіти, медицини, благодійності тощо.
Другий розділ дисертації – «Розвиток правових та організаційних засад земської діяльності в Донбасі» – складається з трьох підрозділів, в яких характеризується земське законодавство, механізми формування складу земств, їх комунікація з органами державної влади.
У підрозділі 2.1 «Земське законодавство та його вплив на структурно-функціональне становлення земського самоврядування» відзначено, що за «Положенням про земські установи» від 1864 р. до компетенції органів самоврядування належали лише господарські й соціальні питання. Земства несли відповідальність за перевищення своїх повноважень. Водночас вони мали право скаржитися у Сенат на розпорядження губернатора та могли визначати, яким чином вести довірені їм справи.
Положення встановлювало куріальну систему виборів. Право брати в них участь мали представники від трьох курій: землевласників, міст і від сільських товариств. Також визначалися розміри цензу, необхідного для участі у виборах.
За законом, земства складалися із земських зібрань та управ. Останні були виконавчим органом, що реалізовували накази зібрань. У Катеринославській губернії земства впроваджувалися постановою Сенату від 25 травня 1864 р.
Із відкриттям 5 вересня 1865 р. Катеринославського губернського зібрання земства почали функціонувати і в повітах Донбасу. Так, Бахмутське зібрання відкрилося 10 листопада 1865 р., Слов’яносербське – 14 листопада 1865 р., а Маріупольське – 10 лютого 1869 р.
Система земських інституцій зазнала змін у 1890 р. із затвердженням нового «Положення про земські установи», яке закріплювало обмеження компетенції земств, посилюючи адміністративний контроль за їх діяльністю. Так, згідно з документом, створювалися особливі органи – присутствія – на чолі з губернатором, які повинні були обговорювати правильність і законність ухвал та розпоряджень земських установ.
Проблемою органів самоврядування стало розмежування на повітовий і губернський рівні, що провокувало розбіжності при розподілі повноважень. За «Положенням…» від 1890 р. компетенція губернських земств, порівняно з повітовими, розширилася, що проявлялось у вирішенні фінансових питань, праві на оформлення клопотань тощо.
Земства Донбасу неоднозначно поставилися до можливості створення дрібної (волосної) земської одиниці, що обговорювалася на початку ХХ ст. Так, Маріупольське повітове земство визнавало доцільність такого нововведення, яке мало наблизити земську справу до населення. Натомість Бахмутське та Слов’яносербське земства, навпаки, виявляли обережність і побоювалися збільшення видатків на утримання волосного земства.
У підрозділі 2.2 «Механізми формування, соціальний і майновий склад земського представництва Донбасу» зазначено, що склад земського представництва розподілявся на групи: земські виборці, гласні й члени управ. Право участі у виборах було майновим, тобто до них допускалися особи, які володіли нерухомістю. Водночас земства проголошувалися всестановими установами.
Членами земств могли бути землевласники, представники від міст та сільських товариств. Участь у з’їзді землевласників брали особи, що володіли земельними ділянками від 200 до 3000 дес., і промисловці, які мали понад 1/20 майнового цензу (загальна сума цензу становила 15 000 руб.). До другої курії належали власники торговельних закладів із річним обігом від 6 тис. руб. та купці, що мали нерухоме майно вартістю від 500 руб.
Цензовим вимогам не відповідали лише виборці від селян. Це зумовлювалося тим, що земською діяльністю, як непопулярною у сільському середовищі, змушували займатися тих членів селянської громади, відсутність яких ніяк не позначалася на громадському житті.
У результаті земська справа в Донбасі від самого початку опинилася в руках групи дворян-землевласників, а саме середньопомісного прошарку.
Але діяльність земств залежала не стільки від соціального складу гласних (він усюди був майже однаковим) скільки від особистого чинника. Безумовною позитивною рисою земств Донбасу була наявність тут надзвичайно яскравих особистостей, які, незважаючи на те, що часто не могли подолати загальні відсталість та інертність, усе ж таки вносили творче начало у земське життя. Серед них – голова Слов’яносербської управи В. Родаков і його наступник О. Константинов, бахмутські земці брати Плещеєви, І. Фенін, І. Ковальський, маріупольські земці С. Гоф, Д. Хараджаєв, С. Гампер та ін.
Утім, зосередження у земському керівництві місцевої еліти все ж провокувало конфлікти, адже багато хто в першу чергу дбав про задоволення власних інтересів. Нерідкими були випадки посадових зловживань та кумівства. Незважаючи на це, у земських колах ішла активна боротьба за рівноправ’я всіх соціальних прошарків, а про порушення з боку земських посадовців через місцеву пресу ставало відомо широкій громадськості. Так, бахмутська газета «Луч» у 1884 р. надрукувала скаргу мешканців повіту на необґрунтоване підвищення платні голові земського зібрання. Із критикою зловживань земських урядовців часто виступали й маріупольські періодичні видання.
Ситуацію у земському представництві змінило «Положення…» від 1890 р. Майновий ценз збільшувався у 2,5 рази. Тепер серед земських виборців, гласних і членів управ почали переважати крупні землевласники, купці та дворяни. Наприкінці 1890-х рр. у зв’язку з економічним зростанням у регіоні й розвитком важкої промисловості розпочався поступовий процес витіснення дворян із земств. Так, у Бахмутському повіті представники від першого стану становили на 1899 р. – 55,5%, у Слов’яносербському – 52,2%, а в Маріупольському перша курія чисельно поступалася не тільки другій і третій разом узятим, але й окремо третій курії.
Майнова градація населення призводила до оформлення інтересів насамперед крупних власників. На земські вибори почало приходити дедалі менше як виборців, так і кандидатів у гласні. Іноді на земських зібраннях просто катастрофічно не вистачало гласних. У таких випадках проводилися додаткові вибори, що, відповідно, вимагало чималих додаткових витрат.
Отже, спроби створити реально діючу систему станового самоврядування громадського, а не корпоративного типу частково нівелювалися комплексом контролюючих та обмежуючих настанов державного законодавства, зокрема високим майновим цензом, одержавленням земської служби тощо.
У підрозділі 2.3 «Земства Донбасу у системі владних відносин» розглянуто особливості взаємовідносин земств з органами державної влади та місцевою адміністрацією.
Центральними фігурами влади, з якими контактували земства, були наділені широкими повноваженнями губернатори. Так, усі постанови земського зібрання підлягали ревізії губернатора й міністра внутрішніх справ, а губернські земські зібрання (в особі губернатора) мали право видавати обов’язкові для земських установ постанови.
На території Донбасу переважала модель взаємин, побудована на підпорядкуванні земств губернській владі. У таких умовах земства звертались до уряду лише як прохачі (через клопотання, петиції). Шлях клопотань був довготривалим: гласний – зібрання – управа – губернатор – МВС, і аналогічно у зворотному напрямку.
За змістом клопотання земств Донбасу можна розподілити на групи: 1) склад, права й обов’язки земських установ; 2) земські фінанси; 3) земські повинності; 4) освіта; 5) продовольче забезпечення; 6) медицина і громадська опіка; 7) пошта; 8) земська статистика. Найчастіше земські клопотання матеріального характеру відхилялися.
Прикладом посилення державного контролю стали наглядові інспекції, що мали перевірити політичну благонадійність земств. Так, у звіті члена ради міністра внутрішніх справ генерал-лейтенанта П. Томича, котрий у 1904 р. інспектував Слов’яносербське земство, зазначалося, що у земських колах розповсюджені «антиурядові погляди», які супроводжуються вимогами розширити сферу земських повноважень і ліквідувати цензуру земських видань. Для нагляду за політичними переконаннями земських діячів було встановлено додатковий контроль на чолі з графом Ф. Келлером. Відтепер у залах земських засідань майже не обговорювались актуальні для земств проблеми взаємовідносин з адміністрацією, фінансування й підтримки соціальних програм тощо.
Водночас, ураховуючи те, що за «Положенням…» від 1890 р. земства дедалі міцніше прив’язувалися до системи державної влади, держава почала демонструвати готовність до діалогу з ними. По-перше, відтепер значно частіше задовольнялися клопотання земств, зокрема на просвітницькі заходи. По-друге, із 1895 р. найбільш прогресивних земців включали до комісії з державних питань. А з 1915 р. земства одержали право видавати обов’язкові постанови з деяких місцевих питань. Також у роки Першої світової війни земства почали отримувати збільшену матеріальну допомогу, що було пов’язане зі зростанням місцевих потреб.
У третьому розділі – «Взаємодія повітових земств Донбасу та суспільства в контексті реалізації соціально-гуманітарних ініціатив» – показано форми й механізми комунікації земств та широкого громадського загалу з приводу медичної, освітньої та благодійної діяльності.
У підрозділі 3.1 «Земства й організація медичної допомоги населенню» відзначається усвідомлення земцями необхідності розбудови системи медичного обслуговування, незважаючи на те, що цей напрям діяльності земств належав до категорії «необов’язкових».
Система земської медицина включали три основних складові – лікарсько-дільничну справу, стаціонарне лікування та санітарно-епідемічні заходи. При цьому найпоширеніший напрям медичної діяльності – лікарсько-дільнична медицина – був сферою суто повітових земств.
Лікарська справа існувала у двох формах – роз’їзній і стаціонарній. Перша передбачала, що лікар відвідуватиме хворих у місцях їх проживання, натомість друга – амбулаторний прийом. Звісно, недужим було зручніше, якщо медик сам приїздив до них, адже це було єдиною можливістю обстежити стан здоров’я недовірливих селян.
Частиною роз’їзної системи був фельдшеризм – медична допомога за відсутності лікаря. Через незначні витрати на утримання земства широко практикували це. Наприклад, станом на 1912 р. у Маріупольському та Бахмутському повітах кількість фельдшерських дільниць у понад два рази переважала кількість лікарських. Проте нерідко некомпетентні фельдшери підривали довіру селян до медицини, тому хворі частіше зверталися до лікарів.
Питання довіри села до лікаря було дуже важливим для земств, адже оплату медичним працівникам надавала саме сільська громада. Збільшення фінансування медичної справи й підвищення її ефективності зумовлювало зростання довіри населення до медицини. Але іноді сільські громади заощаджували кошти на утримання лікарів, що викликало незадоволення медиків.
Важливим елементом системи земської медицини були стаціонарні лікарні. У 1872 р. у трьох повітах Донбасу було лише 2 таких заклади, які до того ж розміщувалися в непристосованих приміщеннях. Земства доклали багато зусиль для вирішення цієї проблеми. Так, у 1887 р. було відкрито спеціалізовану лікарню в Маріупольському повіті, у 1888 р. – у Бахмутському, а в 1898 р. – у Слов’яносербському. Кількість земських лікарень постійно зростала й на 1900 р. в Маріупольському повіті їх було вже 4, а в Бахмутському – 3.
Найскладнішим та найвідповідальнішим завданням земської медицини була боротьба з епідемічними хворобами, в якій брали участь санітарні лікарі, санітарні ради повітових управ та з’їзди лікарів. Проте нерідко між ними не було відповідної координації. Також на заваді земській протиепідемічній діяльності стояли недовіра й забобонність населення, ігнорування ним елементарних санітарно-гігієнічних правил. Попри все земським лікарям вдалося досягти успіхів у справі запобігання спалахам інфекційних хвороб.
Одним із важливих чинників створення медичної інфраструктури в умовах відсутності сприяння з боку держави було налагодження взаємної та ефективної комунікації з суспільством. Вона здійснювалася за кількома напрямами й охоплювала різні групи населення – сільську людність, як основний суб’єкт, на який і була спрямована медична допомога; сільські товариства, як самоврядні інституції, що разом із земствами здійснювали на селі налагодження медичної справи; робітників фабрик і заводів регіону, які теж користувалися послугами земської медицини; власників будинків, де винаймалися приміщення під земські лікарні, численних підрядників, яким треба було запропонувати вигідні умови; власне земських лікарів і фельдшерів; широкий загал населення повіту, яке тим чи іншим чином стикалося з медичною діяльністю земств (особливо під час санітарно-епідемічних заходів).
Підвищуючи ефективність медичної допомоги, земства спромоглися перебороти недовірливе ставлення до лікаря, що зумовлювало низову ініціативу, участь селянських громад в організації медичної справи. Водночас слід зауважити, що дві обставини перш за все діяли на користь земської медицини в очах селянина – швидкий результат медичної допомоги та якомога менша платня за неї. Тому, очевидно, селяни й сприйняли віспощеплення та щеплення протидифтеритною сироваткою. Водночас здійснення складних, масштабних, тривалих протиепідемічних заходів, що порушували звичний уклад життя, відбувалося не завжди вдало.
У підрозділі 3.2 «Внесок земств у культурно-освітній розвиток регіону» зазначено, що найпершим завданням, яке поставало перед земствами в культурно-просвітницькій справі, було охоплення населення елементарними уміннями – читати та писати. Але до 1890-х рр. участь земств у розвитку народної освіти, за рідкими винятками, була вельми скромною та малоефективною. Вона виражалася в основному у системі заохочувальної допомоги. Земства, виділяючи школам, що утримувалися сільськими громадами, більші чи менші грошові субсидії, вважали, що основні витрати нестимуть самі селяни. Але часто сільські громади просто не могли дозволити собі будівництво й утримування школи, витрачатися на платню вчителям тощо.
Для подолання негативного ставлення селян до школи земствам треба було продемонструвати її корисність. А для цього, перш за все, належало вирішити кадрове питання. Із цією метою вчителів направляли на курси підвищення кваліфікації та на вчительські з’їзди.
Більшу зацікавленість у розповсюдженні писемності проявляла грецька спільнота. Це було пов’язане з особливою наполегливістю греків у плані самореалізації в іноетнічному суспільстві. Саме школи у грецьких селах Маріупольщини стали одними з перших земських початкових закладів тут. Так, уже на 1870 р. у 25 грецьких поселеннях діяла 21 земська школа, а на 1900 р. було відкрито ще 47 шкіл. Кількість учнів у земських школах грецьких сіл у 1900 р. порівняно з 1870 р. зросла на 22,9%.
Таке ставлення грецької громади до шкільної справи не пройшло повз увагу земських діячів, які своєю чергою знаходили можливості для фінансової допомоги сільським товариствам. Якщо на початку 1880-х рр. на школи у грецьких селах земство асигнувало більше 15 тис. руб. на рік, то в кінці ХІХ ст. ця сума збільшилася до 27,3 тис. руб. При цьому, слід зазначити, часто таке сприяння розвиткові шкільної справи у греків аргументувалося необхідністю русифікації, адже наміри грецьких сільських товариств запровадити грекомовне навчання земцями не схвалювалися.
Із розвитком у регіоні промисловості збільшувалася кількість коштів, що спрямовувалися земствами на освіту. Показова тут еволюція Слов’яносербського земства в освітній справі. У цьому повіті за декілька років кількість шкіл збільшилась з 28 (у 1898 р.) до 57 (у 1905 р.).
Визначальну роль у справі організації освіти в Донбасі відіграли педагоги М. Корф (заснував трирічну початкову школу), Х. Алчевська, Б. Грінченко та ін.
Водночас не завжди належні умови навчання, особливо у сільських школах, потреба в додаткових робочих руках під час польових робіт, слабке усвідомлення селянами практичної корисності освіти часто ставали на заваді розвитку земської школи.
Швидкий економічний поступ наприкінці ХІХ ст. вимагав удосконалення не тільки загальної, але й профільної освіти. Так, важливою була функція земств у поширенні сільськогосподарських знань. Значну увагу земства приділяли розвитку садівництва – із цією метою при училищах створювалися розплідники плодових дерев. Також земства закладали при школах городи, а іноді навіть цілі плантації шовковиці, тютюну, хмелю тощо.
Важливим аспектом взаємодії земств із громадськістю стала організація позашкільної освіти для дорослих. Із цією метою земства відкривали бібліотеки, хати-читальні тощо.
У підрозділі 3.3 «Доброчинна діяльність земств Донбасу» вказано, що громадське піклування входило до переліку «обов’язкових повинностей» земств, а відтак і витрати на нього були окремою статтею земських бюджетів.
Об’єктами соціального впливу земств (тобто «призреваемыми») були злиденні та нужденні верстви населення; ті, хто потребував підтримки у вигляді позик та працевлаштування; незаможна студіююча молодь тощо. Прискіпливу увагу земства спрямовували на найбільш упосліджені категорії населення – інвалідів, дітей-сиріт, стариків. Так, для бідних дітей із селянських родин відкривалися ясла-притулки, вихованців яких принаймні було убезпечено від сезонних спалахів шлунково-кишкових інфекцій. На 1906 р. в Маріупольському повіті в таких яслах побувало 2279 дітей, у Слов’яносербському – 1920, Бахмутському – 1850. Створюючи ясла, земства сподівалися, що вони стануть наочним прикладом для селян, вкажуть їм можливість найкращого та недорогого способу догляду за дітьми, зможуть заохотити селянство до свідомого почину – облаштування ясел власним коштом. Однак ці надії вповні не виправдалися. Земці пояснювали негативне ставлення селян до ясел недостатнім рівнем грамотності та культури, невіглаством. Успішні приклади функціонування ясел були поодинокими.
У рамках земського доброчинства налагоджувалися комунікації з усіма прошарками суспільства та різними інституціями. Окрім безпосередніх об’єктів допомоги земства з метою популяризації, ініціювання та координування доброчинної, піклувальної діяльності взаємодіяли з підприємцями, міщанами, сільськими громадами, духівництвом, губернським та повітовим начальством, фабрично-заводськими керівниками, міськими думами. Особливістю земств Донбасу була тісна співпраця з місцевими заводами й промисловими підприємствами як важливим джерелом фінансових надходжень до земських бюджетів.
Проте самотужки земства не могли вирішити проблему бідності та нужденності, що була дуже поширеним явищем як у межах регіону, так і в масштабах усієї імперії. Тому вони по мірі можливості брали участь у створенні й фінансовій підтримці цілої системи доброчинних організацій як загального піклувального, так і вузькоспрямованого характеру (як-от Маріупольське доброчинне товариство, Товариства допомоги бідним Маріуполя та Бахмута, Піклування імператриці Марії Олександрівни про сліпих тощо), залучаючи до їх діяльності впливових і заможних осіб, а також широкий громадський загал.
Васильчиков А.И. О самоуправлении. Сравнительный обзор русских и иностранных земских и общественных учреждений / А.И.Васильчиков: В 3 т. – СПб., 1869-1871; Веселовский Б.Б. Какое местное самоуправление нужно народу? / Б.Б.Веселовский. – СПб., 1906. – 39 с.
Ковалевский М.М. От прямого народоправства к представительному и от патриархальной монархии к парламентаризму / М.М. Ковалевский: В 3 т. – СПб., 1906-1907; Муромцев С.А. Очерки общей теории гражданского права / С.А. Муромцев. – М., 1877. – 245 с.
Бутаков О.А. Исторический обзор последовательного развития благотворительных заведений попечения о народном здравии и общественном призрении нуждающегося местного населения под ведением Екатеринославского губернского земства за 26 лет с введения земских учреждений в 1867 г. по 1893 г. / О.А. Бутаков. – Екатеринослав, 1894. – 410 с.; Сочинский П.М. Очерк состояния земской медицины в Екатеринославской губернии в 1886 г. / П.М. Сочинский // Земский врач. – 1888. – № 15/18. – С. 12–16.
Терешкевич В.В. Обзор деятельности Бахмутского уездного земства по земской медицине за 40-летний период (1866-1905) / В.В.Терешкевич. – Бахмут, 1908. – 311 с.; Фиалковский В.П. Краткий обзор состояния земской медицинской помощи населению Бахмутского уезда в 1907 г. / В.П.Фиалковский. – Бахмут, 1909. – 110 с.; Казанский С.Ф. Туберкулез легких в Мариупольском уезде / С.Ф.Казанский. – Екатеринослав: Тип. губернского земства, 1913. – 13 с.
Маклакова И.Ю. Земские ходатайства как источник по истории школы и педагогического движения в России второй половины ХIX – начала ХХ в. / И.Ю. Маклакова // Народное образование и педагогическая мысль России кануна и начала империализма. Малоисследованные проблемы и источники. Сб. науч. тр. / Под ред. Э.Д.Днепрова. – М., 1980. – С.239-275.
Корнійчук Л.Я. Суспільно-політична думка на Україні в 70-х роках ХІХ ст. Економічні проблеми пореформеного розвитку і земський рух / Л.Я. Корнійчук. – К., 1971. – 256 с.
The Zemstvo in Russia: An Experiment in Local Self-Gove
ment / Eds. Terence Emmons and Wayne S. Vucinich. – New York, 1978. – 324 р.
Петров О.О. Діяльність земських статистичних закладів південноукраїнських губерній у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: Автореф. дис. … канд. іст. наук: спец. 07.00.01 / О.О.Петров. – Дніпропетровськ, 2003. – 19 с.; Обметко О.М. Соціально-економічна діяльність земств в Україні (середина 60-х – 90-х років ХІХ ст.): Дис. … канд. іст. наук: спец. 07.00.01 / О.М. Обметко. – К., 2002. – 182 с.
Лохматова А.І. Катеринославське земство / А.І. Лохматова. – Запоріжжя, 1999. – 200 с.
Рубан Н.М. Розвиток земської медицини в Україні (1865–1914 рр.): Дис. … канд. іст. наук: спец. 07.00.01 / Н.М. Рубан. – Донецьк, 2004. – 248 с.
Шумілова І.Ф. Розвиток земських шкіл Приазов’я другої половини ХІХ – початку ХХ століття: Дис. … канд. пед. наук: спец. 13.00.01 / І.Ф. Шумілова. – Бердянськ, 2004. – 288 с.
Шихов К.Л. Земська добродійність на Катеринославщині 1866–1913 рр. (комп’ютерні технології обробки та аналізу джерел): Автореф. дис. … канд. іст. наук: спец. 07.00.06 / К.Л. Шихов. – Дніпропетровськ, 2003. – 20 с.
Лихачёва Л.Б. Благотворительность и общественное призрение в деятельности земств (на примере Мариупольского уезда Екатеринославской губернии) / Л.Б. Лихачёва // Новые страницы в истории Донбасса. – Кн. 4. – Донецк, 1995. – С. 59-64; Нестерцова С.М. Благотворительность / С.М. Нестерцова // История родного края: Учебное пособие для 6-9 классов. – Ч. 1. – Донецк, 1998. – С. 284–290.
Татаринов С.Й., Тутова Н.О. Нариси історії самоврядування в Бахмуті і повіті у ХVІІІ-ХХ століттях / С.Й. Татаринов, Н.О. Тутова. – Артемівськ, 2008. – 227 с.
Лаптева Л.В. Региональное и местное самоуправление в России (вторая половина XIX века) / Л.В. Лаптева. – М., 1998. – 356 с.
Seregny Scott J. Peasants and Politics Peasant Uniоns During the 1905 Revolution / Scott J. Seregny // Peasant Economy, Culture and Politics in European Russia, 1800-1921. – Princeton: Princeton University Press, 1991 – 377 p.
|
