ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі здійснено загальну постановку проблеми, обґрунтовано актуальність теми дисертації, окреслено зв’язок із науковими програмами, планами, темами, визначено мету й завдання наукового пошуку, його об’єкт і предмет, визначено хронологічні рамки й територіальні межі дослідження, методологічну основу, вказано на наукову новизну, практичне значення дисертації, подано інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження і його структуру.
У першому розділі “Історіографія, джерельна база і методологія дослідження” аналізуються ступінь наукового розроблення проблеми та стан джерельної бази дисертаційної роботи.
Загалом історіографію проблеми тематично можна поділити на 4 групи: радянську, українську еміграційну, сучасну українську (в тому числі еміграційну), зарубіжну.
Радянська історіографія зводилася до критики та компрометації національного руху, наголос було зроблено на його співпраці з представниками німецької влади й антирадянській спрямованості боротьби, а матеріал тенденційно підбирався та виривався із загального контексту, де ОУН трактувалася як одна з найреакційніших ланок у системі політичних організацій класових ворогів, а УПА – не більше як банда злочинців.
Ці тенденції радянської історичної науки найповніше виявилися в роботах В. Бєляєва, В. Войтка, В. Давиденка, С. Даниленка, В. Замлинського, А. Лихолата, Т. Ржезач, В. Руднєва, В. Чередниченка та ін.
Все ж у деяких працях радянських авторів наявні важливі фактичні дані з політично-військового і соціально-економічного аспекту діяльності ОУН та УПА на території Житомирської і західних районів Київської областей. Необхідно відзначити роботи українського радянського публіциста К. Дмитрука.
Наукові дослідження історії українського національного руху представників української еміграції також позначені деякими особливостями. Варто відзначити, що під час створення цих досліджень авторам певною мірою бракувало документальних джерел, із яких лише частина потрапила за кордон, простежується також політична заангажованість, пропагандистське забарвлення, емоційна упередженість авторів.
В еміграційній історіографії сформувалося два напрямки, в рамках яких визначається ідейна приналежність та особиста симпатія авторів, – пробандерівський і промельниківський.
Пробандерівський напрямок відкривають публікації П. Мірчука, який одним із перших в українській історіографії зробив спробу подати повну і систематичну історію ОУН, широко залучив документальний матеріал про формування ідеологічних засад, тактики і стратегії бандерівців у період нацистської окупації території України. Комплексною тематичною публікацією є робота безпосереднього учасника тих подій Лева Шанковського. Відомим у діаспорі науковцем, автором ряду праць був А. Бедрій. Він у привабливих тонах зобразив історію ОУН(Б), не уникнув однобокості у висвітленні багатьох фактів, а подекуди й перебільшень.
У ґрунтовній праці Косика діяльність мельниківської ОУН не замовчується, однак автор вважає, що реальний спротив обом тоталітарним системам чинила винятково бандерівська ОУН.
Часткові дослідження діяльності ОУН(М) на теренах Житомирської і західних районів Київської областей представлені в роботах авторів промельниківського напрямку Я. Шумелди і Г. Полікарпенко. Біографічні дані про окремих діячів мельниківського руху, зокрема про О. Ольжича (Кандибу), О. Яценюка (“Волинця”) та інших, зібрані в публікації В. Вериги.
Концептуальну еволюцію у вітчизняній історичній науці пройшло дослідження українського націоналістичного Руху Опору в Другій світовій війні за період від проголошення державної незалежності України до сьогодення. Важливим досягненням вітчизняної історіографії на межі ХХ і ХХІ століть є монографії А. Кентія, присвячені діяльності українських націоналістів. У праці В. Ковальчука здійснено ґрунтовний аналіз джерельної бази та виявлено організаційну структура націоналістичного руху. В дослідженні А. Русначенка в загальному контексті визначено місце українських націоналістів Житомирщини і західної Київщини.
Діяльність українських націоналістів у всеукраїнському масштабі висвітлена у збірниках документів, які упорядкував та опублікував В. Сергійчук.
Найбільш повно і системно на сьогодні висвітлена структура і діяльність національного руху на території Житомирської області в роботі В. Жилюк.У публікаціях М. Шелюга, незважаючи на достовірність частини фактажу і залучених джерел, продовжують використовуватися ідеологічні кліше і факти співпраці українських націоналістів із нацистськими окупантами.
Зарубіжна історіографія українського національного руху представлена роботами Г. Мотики, Дж. Армстронга,Б. Кравченка. Окремі фактичні дані про діяльність українських націоналістів та органів влади на Житомирщині міститься у працях В. Лауер.
Таким чином, історіографічний аналіз засвідчує, що проблема політично-військових і соціально-економічних складових діяльності ОУН та УПА на території Житомирської і західних районів Київської областей (ВО “Тютюнник”) у роки нацистської окупації залишається малодослідженою. Попереднє звернення до діяльності українських націоналістів на цій території мотивувалося необхідністю його дискредитації (радянська історіографія), апологетики (пропагандистська література українських націоналістів) і показу в загальноукраїнському контексті діяльності інших гілок українського національно-визвольного руху.
Джерельну базу дисертації складають документи й матеріали, частина з яких уперше вводиться в науковий обіг, низки центральних та обласних архівів України, збірники опублікованих документів і матеріалів, мемуарна література, преса періоду Другої світової війни.
Використані у процесі дослідження архівні документи й матеріали представлені в 30 фондах шести архівів України: це матеріали самих українських націоналістів, німецькі та радянські документи, архівно-слідчі справи органів внутрішніх справ і державної безпеки СРСР та ін.
Архівні документи, залучені до дисертаційного дослідження, – це фонди шести архівів України. В окупаційному фонді 3026 (“Рейхскомісарат України, м. Рівне”. 1940–1944 рр.) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) окремі справи розкривають адміністративно-територіальну структуру генеральних комісаріатів “Житомир” і “Київ”. У ф. 3833 (“Краєвий провід Організації Українських Націоналістів (ОУН) на західноукраїнських землях”. 1933–1947 рр.) подається офіційне листування очільників Житомирських міського та обласного управлінь із головою УДП Я. Стецьком. Окремо представлені звіти про рейди груп “Тютюнник” і “Заграва”. Організаційно-розпорядче діловодство УПА розміщене в окремих документах фондів 3836 і 3838 (“З’єднання західних груп Української повстанської армії “УПА-Захід”. 1942–1945 рр. та “З’єднання Української Повстанської Армії “УПА-Північ”. 1942–1945 рр.). Ф. КМФ–8 (“Колекція мікрофотокопій документів німецько-фашистської окупаційної адміністрації і командування вермахту, що діяли на окупованих східних територіях”. 1939–1945 рр.) містить німецькі документи, які стосуються господарського й освітньо-культурного стану українських земель.
Політична, соціально-економічна і військова діяльність ОУН та УПА на Житомирщині та західній Київщині в роки нацистської окупації представлена в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України) в основному радянськими і німецькими документами. У ф. 1 (“Центральний Комітет Комуністичної партії України”. 1917–1991 рр.) у німецьких “Повідомленнях з окупованих східних областей” є дані про діяльність оунівців у Центральній Україні. У ф. 57 (“Колекція документів з історії Комуністичної партії України”. 1870–1966 рр.) розміщенні справи партійних органів, які відстежували дії українських націоналістів. Ф. 62 (“Український штаб партизанського руху (УШПР)”. 1942–1946 рр.) містить шифротелеграми командирів партизанських загонів та з’єднань в УШПР, у яких повідомляється і про рух українських націоналістів. Інформація про дії українських націоналістів на території Житомирщини подана у справах ф. 65 (“З’єднання партизанських загонів Житомирської області”. 1941–1944 рр.).
Важливе значення для дослідження теми дисертації мають архівні матеріали Державного архіву Житомирської області. У радянських матеріалах ф. П–1376 (“Підпільні організації і партизанські загони, які діяли в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1943 рр. на території Житомирської області”. 1941–1980 рр.) діяльність українських націоналістів характеризується у звітах окремих осіб, підпільних груп, районних комітетів та організацій. У ф. П–2668 (“Фонд спогадів”. 1955–19.. гг.) колишні учасники радянського підпілля згадують про вплив оунівців на місцеве населення в перші місяці війни. У німецьких повідомленнях ф. Р–1151 (“Житомирський генералкомісаріат”. 1941–1943 рр.) підкреслюється значення і масштаб діяльності похідних груп ОУН, розкривається перебіг репресій оунівців окупаційними каральними органами. Головним чином про господарське й освітнє життя Житомирської області інформують документи ф. Р–1153 (“Житомирське обласне управління”. 1941–1943 рр.). У дослідженні використовувалися також справи ф. Р–5013 (“Архівно-слідчі справи репресованих, засуджених несудовими органами НКВС”. 1992–… рр.), які стосуються діяльності культурних закладів Житомира в період нацистської окупації, а також справи, тих хто співчував ОУН.
У Держархіві Рівненської області низка справ ф. Р–30 (“Колекція матеріалів ОУН-УПА, що діяли на території Рівненської області”. 1936–1957 рр.) містить інформацію про ватажків націоналістичного підпілля “Верещаку”, “Романа”, “Негуса”, “Бистрого”, які діяли на Житомирщині й західній Київщині. Окремі справи фонду становлять зібрання друкованих видань українських націоналістів “Вісник української інформаційної служби”, “Вісті”, “До зброї”, “Вільна Україна”, “Ідея і чин”, “Інформатор” та “По Україні”.
Документи Галузевого державного архіву Служби безпеки України представлені в дисертації ф. 2 (“Управління боротьби з бандитизмом МВД, Управління 2–Н та 4-те управління МГБ–КГБ УРСР”. 1940–1965 рр.), де наявні окремі дані про діяльність підпілля ОУН(Б) на території Житомирської області впродовж 1943 р. Цінними для розширення й уточнення структури і масштабу діяльності українських націоналістів на Житомирщині та західній Київщині є справи ф. 5 (“Кримінальні справи на нереабілітованих осіб”. 1919–1991 рр.). Справи ф. 13 (“Колекція друкованих видань КДБ УРСР”. 1920–1992 рр.) містять як документи самих українських націоналістів, так і зроблені на їхній основі окремі довідки та узагальнювальні звіти.
Основним складником джерельної бази нашого дослідження є архівно-слідчі справи архіву Управління Служби безпеки України в Житомирській області. Опрацьовані нами справи розміщені у двох фондах – основному і припиненому. Зазвичай, у припиненому фонді зберігаються слідчі справи на тих людей, які були симпатиками і сприяли українським націоналістам. До основного фонду віднесені справи членів ОУН та УПА, що містять агентурно-слідчі та оперативні дані.
Під час підготовки дисертації, окрім неопублікованих джерел, нами були використані збірники документів і матеріалів радянського періоду, українські еміграційні видання, археографічні публікації, що вийшли в роки незалежності України, та польські збірники українських документів і матеріалів.
Важливе значення для з’ясування суті проблеми й уточнення певних моментів має мемуарна література, яка тематично поділяється на спогади учасників українського націоналістичного руху і радянську мемуаристику.
У дисертаційному дослідженні використані пресові видання періоду Другої світової війни: це житомирські підокупаційні газети, створені та певний час контрольовані українськими націоналістами, “Українське Слово”, “Перемога”, “Голос “Волині”, рівненський часопис “Волинь”, бердичівське видання “Нова Доба” і берлінська газета української політичної еміграції “Український Вісник”.
Методологічна база дослідження. Найприйнятнішим у рамках нашого дослідження виявився культурно-антропологічний підхід до вивчення української історії в контексті загальносвітового історичного поступу. Це дозволило нам створити певний об’ємний образ досліджуваної ситуації, коли відбувалося проникнення похідних груп обох ОУН на вказану територію, визначити узагальнену модель поведінки членів ОУН та УПА на Житомирщині й західній Київщині, виявити ставлення місцевого населення до українських націоналістів і пропагованої ними ідеології.
За допомогою діалектичного методу було визначено не лише джерела розвитку явища українського націоналізму, але й розглянуто історичні факти як процес, який залежить як від внутрішніх потенційних можливостей суб’єкта діяльності, так і від умов актуалізації цих потенцій у матеріальній історичній дійсності. Логічний метод допоміг перейти до теоретичного осмислення й наукових узагальнень розрізнених фактів, явищ і процесів.
Також до методологічної основи цього дослідження одночасно увійшли базові принципи історичного пізнання (історизму, системності, об’єктивності, соціального підходу) та методи історіографічного пізнання – аналізу і синтезу, системно-структурного і проблемного підходу, історико-хронологічного, історико-ситуаційного, порівняльного, синхронного, ретроспективного та ін.
Сформувати закономірності розвитку суспільно-політичних і соціально-економічних процесів на Житомирщині й західній Київщині впродовж нацистської окупації дозволили методи аналогій, дедукції, узагальнення. Особлива увага в науковій праці приділялася архівній евристиці, виявленню, систематизації, зіставленню і критичному опрацюванню джерел, що сформували основу дослідницького процесу і безпосередньо впливали на його результат.
Отже, джерельна база є змістовно і тематично широкою, що в поєднанні з новітніми методологічними принципами дозволило вирішити основні дослідницькі завдання дисертаційної роботи.
У другому розділі “Організаційна і державотворча діяльність ОУН (липень – грудень 1941 р.)” розглянуто проникнення і весь спектр діяльності похідних груп обох ОУН на території Житомирської і західних районів Київської областей. Оунівські фракції створили свої розгалужені організаційні мережі. Члени ОУН(Б) із-поміж українських націоналістичних сил стали також першими жертвами нацистського окупаційного режиму. Хвиля масових арештів бандерівців на Житомирщині й західній Київщині проходила з кінця серпня і до середини вересня 1941 р. Активісти ОУН(М) були піддані репресіям після відзначення 20-ї річниці Базарської трагедії, в кінці листопада – на початку грудня 1941 р. Отже, на кінець 1941 р. дві фракції ОУН опинилися поза окупаційним законом і перейшли в підпілля.
У період активної діяльності на Житомирщині й західній Київщині українські націоналісти організували органи влади, які в історіографії отримали назву допоміжної або корінної адміністрації. За перший місяць діяльності оунівців на терені майбутньої військової округи “Тютюнник” були створені сільські, районні, міські та обласне управління. Найбільш плідними з них були Житомирські обласне та міське управління, Бердичівське міське і районне управління, Андрушівське, Житомирське, Коростишівське, Макарівське і Попільнянське районні управління. Пріоритетним напрямком роботи цих управлінь було налагодження господарства і забезпечення населенню необхідних соціально-економічних умов життя. Існування Житомирського обласного управління, частиною відділів якого керували члени ОУН(М), тривала до середини листопада 1941 р. Після приходу на решту території райхскомісаріату “Україна” цивільної німецької адміністрації у кінці листопада 1941 р. Житомирське обласне управління було ліквідоване, решта ж органів місцевої влади перейшла під контроль нацистських окупаційних структур.
Надзвичайно плідною була діяльність українських націоналістів у культурно-освітній і соціально-економічній сферах. Мельниківці заснували в Житомирі газету “Українське Слово”, яка після виходу тут 19 чисел була переведена до Києва. Під ідеологічним впливом обласного проводу ОУН(М) перебували також житомирські часописи “Перемога”, “Голос Волині” та бердичівське видання “Нова Доба”. Підтримка частини місцевого населення дозволила оунівцям відновити роботу більшості навчальних закладів краю. Для чотири- і семирічних українських шкіл були створені нові навчальні плани та програми. У Житомирі й багатьох районних центрах розпочали працювати гімназії, училища і технікуми. В обласному центрі відновили свою роботу вчительський і сільськогосподарський інститути. У нових умовах відбулася українізація репертуару місцевих театрів. Прикладом цього були Житомирський, Бердичівський і Коростишівський міські українські театри. Театральні гуртки, які створювались у рамках товариства “Просвіта”, існували практично у всіх великих селах Житомирщини і західної Київщини. У Житомирі був створений обласний український клуб “Січ”, який залучав молодь до футбольної, баскетбольної, волейбольної, гімнастичної та інших тренувальних секцій.
Отже, члени обох ОУН освоїли Житомирщину і західну Київщину в липні 1941 р. та розгорнули тут активну діяльність, яка відобразилася у створенні організаційних мереж, налагодженні роботи органів української адміністрації та відновленні культурно-освітньої і соціально-економічної сфери життя населення.
У третьому розділі “Існування і функціонування мережі ОУН(Б) в умовах нацистського окупаційного режиму протягом 1942 р.” висвітлено процес становлення структур нацистського окупаційного режиму на територіях Житомирської та західних районів Київської областей і діяльність мережі українських націоналістів протягом 1942 р.
Нацистська цивільна адміністрація була запроваджена на Житомирщині й західній Київщині ще з кінця 1941 р. Однак саме в 1942 р. ці території повністю перебували під її контролем. Житомирська і Київська області були включенні до генеральних округів (генеральних комісаріатів) “Житомир” і “Київ”. Нацисти заборонили тут будь-яку політичну і громадську діяльність місцевого населення. Для окупаційної адміністрації головним завданням була експлуатація людських, матеріальних і природних ресурсів, що спричинило незворотні жертви серед військовополонених і цивільного населення, нанесло величезні збитки народному господарству регіону. Саме у складних і жорстоких умовах нацистського окупаційного режиму й розгорнулася діяльність оунівських осередків на Житомирщині й західній Київщині.
Діяльність українських націоналістів на території Житомирської і західних районів Київської областей у 1942 р. мала низку суттєвих відмінностей. Створені на початку нацистської окупації осередки та керівні центри мельниківців після репресій припинили свою діяльність. Більша частина колишнього активу ОУН(М) у 1942 р. перейшла до ОУН(Б), члени якої спромоглися краще організувати власне підпілля. Подальше дослідження історії ОУН А. Мельника, окрім зазначеної обставини, ускладнюється ще й відсутністю на цей час достовірної джерельної бази. Тому висвітлення діяльності українських націоналістів на Житомирщині й західній Київщині протягом 1942–1943 рр. стосується винятково ОУН С. Бандери.
У лютому – березні 1942 р. бандерівська підпільна мережа майбутньої військової округи УПА “Тютюнник” зазнала масштабних репресій нацистських каральних органів. Постраждало, зокрема, і керівництво обласного проводу ОУН(Б). Проте до літа 1942 р. новим очільникам обласної мережі вдалося відновити роботу розгромлених організаційних ланок. У цей період у лави бандерівської Організації вступила значна кількість місцевих жителів. Із середини 1942 р. на території Житомирської і західних районів Київської областей районні та низові оунівські осередки об’єднують в окружні проводи. Ця практика показала, що окружними проводами краще керувати і координувати дії. На Житомирщині в 1942 р. діяв ще й Олевський надрайонний провід, до якого входили Олевський і Словечанський райони. Його керівником був Ф. Воробець (“Верещака”).
Узагальнюючи роботу ОУН(Б) у 1942 р., варто відзначити, що як керівництво, так і її рядові члени перебували в пошуках оптимальної стратегії і тактики діяльності на окупованих українських територіях.
Четвертий розділ “Діяльність мережі ОУН(Б) і військових формувань УПА протягом 1943 р.” розкриває особливості діяльності членів бандерівської Організації на території військової округи УПА “Тютюнник”.
У 1943 р. ОУН(Б) постала лідером українського самостійницького підпілля, концентруючи навколо себе його діяльність. Відповідно до вироблених на ІІІ конференції і ІІІ надзвичайному великому зборі ОУН положень бандерівці перейшли до активного формування власних військових сил і збройної боротьби за незалежну Українську державу. Мережа українських націоналістів у той час набула найбільших масштабів, що у свою чергу викликало репресії з боку нацистської окупаційної влади. Проте вони вже не завдали оунівцям таких втрат, як 1942 р. У 1943 р. структура Житомирського обласного проводу ОУН(Б) складалася вже з чотирьох округів: Бердичівського, Житомирського, Пулинського і Попільнянського; у західних районах Київщини існував Макарівський окружний провід, діяли декілька районних та окремі оунівські осередки.
Наприкінці весни, влітку 1943 р., існуючі на терені Волині та Полісся формування УПА були реорганізовані. Для повстанських загонів визначалися чіткі межі їхньої діяльності, створювалися групи УПА, однією з яких була група або військова округа (ВО) “Тютюнник”, яка розповсюдила свою діяльність на територію Житомирської та північно-західні райони Київської областей. На цих теренах були створені такі військові округи: Андрушівський, Бердичівський, Житомирський, Звягельський (Новоград-Волинський), Овруцький і Фастівський. У середині травня 1943 р. керівником групи “Тютюнник” став Ф. Воробець (“Верещака”). Основною формою тактики українських повстанців у ВО “Тютюнник” був рейд. Із травня 1943 р. відділи УПА розпочали великі рейди Правобережною Україною, зокрема територією Житомирської і західних районів Київської областей. Ці рейди з незначними перервами тривали до листопада 1943 р., коли частини Червоної армії звільнили Київську і вперше – частину Житомирської області. Поряд із рейдуючими загонами УПА на території військової округи “Тютюнник” діяли місцеві упівські боївки, які узгоджували з ними свої дії.
Таким чином, у 1943 р. діяльність бандерівської ОУН на теренах військової округи “Тютюнник” відзначалася значною політичною і військовою активністю.
| 
