| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У першому розділі «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження», який складається з трьох підрозділів, розкрито процес наукового осмислення обраної теми, проаналізовано її джерельну базу.
У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки проблеми» аналізується ступінь наукової розробленості теми, праці радянських, сучасних вітчизняних і зарубіжних авторів, в яких розглядається проблематика дослідження, наближені до неї напрями, що дає змогу виявити питання, які не знайшли належного висвітлення. Досліджувана тема нині є міждісциплінарною, охоплює історичні, філософські, соціологічні, політологічні, правові, психологічні та інші науки. Серед специфічних рис історіографії проблеми – певна нерівномірність: праці із права та політології порівняно з історичними, практично немає ґрунтовних викладів з історіографії сучасної України, за винятком окремих спроб у загального плану працях. У цьому контексті слід відмітити ґрунтовну працю «Національні меншини України у ХХ столітті. Історіографічний нарис». Здебільшого переважають дослідження з проблемним підходом і за окремими науковими напрямами. Основні положення етнодержавознавства узагальнив Ю. Римаренко.
Напрям етнополітологія, напевно, найбільш об’ємний з усіх. Його представники, зокрема, О. Антонюк, М. Обушний, О. Картунов, Р. Чілачава аналізують визначальні проблеми етнополітичної теорії, висвітлюють механізми й систему етнополітичних відносин.
Питаннями національної свідомості та обґрунтуванням національної ідеї і націоналізму займались В. Євтух, І. Кресіна, Л. Нагорна. Соціокультурному напрямку, розкриттю суперечностей реалізації державної етнокультурної політики присвячені праці В. Євтуха, І. Дзюби, М. Жулинського. Етнопсихологію досліджували О. Нельга, М. Пірен, С. Таглін, М. Шульга. Значну увагу вчені приділяють питанням релігії. Важливі дослідження з етнічної історії України та її сучасної етнодемографічної динаміки. Переписи населення подають інформацію в етнонаціональному і мовному вимірах. Новий напрям етнічної географії обґрунтовує М. Дністрянський. Окремим напрямом є дослідження проблеми кордонів, пов’язаних з етнічним фактором. Невідповідність державних кордонів України її етнічним кордонам доводить В. Сергійчук, проблеми прикордонного співробітництва висвітлює А.Малюська.
Подальшої розробки потребують етноконфліктологія, державний етнополітичний менеджмент. А. Кіссе, Ю. Римаренко, В. Котигоренко досліджують загрози, що виникають на національному ґрунті та шляхи їх подолання. Деякі праці присвячено гарячим точкам, як-от Автономна Республіка Крим чи Карпатський регіон. Заслуговують на увагу розвідки О. Рафальского, М. Панчука, І. Кураса. У цілому, кожен із цих напрямів робить певний внесок у справу осмислення історії сучасних національних процесів в Україні.
Системні праці, зокрема, монографія П. Надолішного, відзначаються спробами вироблення цілісної етнонаціональної концепції. К. Вітман досліджує особливості формування моделей етнонаціональної політики окремих країн постсоціалістичного простору, зумовлені історичним досвідом. Серед колективних праць вирізнимо «Міжнаціональні відносини в Україні: стан, тенденції, перспективи», «Культура. Ідеологія. Особистість: методолого-світоглядний аналіз» та ін. Важливі довідкові видання, такі як словники, енциклопедії, моніторинги.
Важливим науковим доробком у цій сфері став ряд захищених кандидатських дисертацій. Проте в даних роботах увагу зосереджено на окремих періодах і проблемах. Так, А. Леонова обґрунтовує роль етнокультурного фактора на сучасному етапі розвитку українського суспільства, Л. Лойко досліджує особливості становлення й розвитку етнополітичної інституалізації громадських організацій етнічних меншин України.
З-поміж сучасних російських дослідників відзначимо Р. Абдулатіпова, В. Тишкова, О. Чичановського, а також А. Абашидзе, який першим здійснив комплексне наукове дослідженням правових проблем захисту прав національних меншин на теренах СНД і накреслив їх розвиток за міжнародним правом.
Огляд історіографії свідчить, що серед сучасних наукових праць немає комплексного дослідження історії державної політики сучасної України щодо національних меншин.
У підрозділі 1.2 «Характеристика та класифікація джерел» описуються і класифікуються джерела. При цьому використані як опубліковані, так і архівні матеріали, весь комплекс яких можна поділити на шість груп: 1) міжнародні документи; 2) нормативно-правові документи державних органів влади і посадових осіб; 3) оперативна і звітна документація державних установ; 4) статистичні дані; 5) документи діяльності громадських організацій, національно-культурних товариств та їх представників; 6) наукова, публіцистична та довідкова інформація періодичних видань.
Перша група джерел дає можливість встановити, що розвиток досліджуваної політики відбувався значною мірою під впливом основних міжнародних документів у цій сфері, розпочинаючи з кінця другої світової війни. Їх містять електронні архіви міжнародних організацій: ООН, Ради Європи та ОБСЄ. Це – Загальна Декларація прав людини, Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин, Европейська хартія регіональних мов і мов національних меншин та ін.
До другої групи джерел можна віднести документи Центрального державного архіву вищих органів влади України (далі – ЦДАВО України) про діяльність Президентів України в зазначеній сфері, які містять інформацію лише до 1999 р. (ф. 1). У фонді Кабінету міністрів України (ф. 2) зберігаються укази, постанови, державні бюджети різних рівнів, положення, інструкції, розпорядження про державні заходи щодо національних меншин, які дають можливість простежити реалізацію відповідної державної політики в Україні, її механізми і методи. У Центральному державному архіві громадських об’єднань України (далі − ЦДАГО України) знаходиться значний масив офіційних документів КПУ, у фонді Центрального комітету Комуністичної партії України (ф. 1), серед яких – накази, інформації, записки, довідки, рішення тощо. Для цих документів характерна надмірна ідеологізація. Особистий архів Г. Удовенка формує архівний фонд Дипломатичної академії України при МЗС України (ф. 1), що складається з 215 справ, які вміщені більш ніж у 1000 томах. Серед них майже третина присвячена темі дисертаційного дослідження. Це документи провідних органів влади й інституцій, які очолював Г. Удовенко або з якими він співпрацював у досліджуваний період. З 1997 р. офіційні нормативно-правові акти України публікується в «Офіційному віснику України».
Третя група охоплює документи з обговорення нормативних актів перед їх затвердженням, звіти, інформацію про мотивацію прийняття владою рішень і виконання намічених заходів, що складають чи не найбільший масив документів. Яскравим прикладом є міжвідомче листування.
Статистичні джерела формують четверту групу. Насамперед це переписи населення 1989 і 2001 рр. Дані цих переписів дають ґрунтовну інформацію про національний, мовний, релігійний склад населення та характер розселення національних меншин по території України.
До п’ятої групи належать документи політичних партій, громадських організацій, національно-культурних товариств, документи міжнародних, всеукраїнських і регіональних конференцій, з’їздів, круглих столів, виступи провідних експертів, політиків, відомих діячів у сфері етнополітики. Вони відображають суспільно-політичний стан і настрої в державі.
Шоста група джерел включає матеріали Відділу газетних фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, які використані автором для дослідження насамперед газет національних меншин і аналізу сприйняття реалізацій державної політики щодо етнічних спільнот. Серед них: «Логос», «Роден Край», «Київ єврейський», «Аль баян», «Голос Азербайджану», «Русская газета», що широко представлені на регіональному рівні. З офіційних державних видань це – журнал «Вісник етнополітики», газета «Міграція» та ін.
Використання різноманітних джерел дозволило вирішити основні завдання дослідження.
У підрозділі 1.3 «Теоретико-методологічні засади дослідження» характеризуються найбільш поширені підходи і методи дослідження історії формування державної політики України щодо національних меншин. Методологічна база дослідження досить широка й різнопланова. Це дає можливість розглядати проблему з різних позицій, однак вимагає дотримання загальних методологічних принципів: історизму, об’єктивності, системності. Вони дали змогу класифікувати, проаналізувати джерела, виділити окремі етапи в дослідженні вказаної політики.
Другий розділ «Розробка напрямів регулювання етнонаціональної політики в 1991–2010 рр.: історико-правовий аспект» складається з двох підрозділів, де проаналізовано основні віхи формування правової системи у сфері міжнаціональних відносин.
У підрозділі 2.1 «Створення системи законодавчого забезпечення прав національних меншин» описуються два етапи формування системи забезпечення прав національних меншин в Україні. Перший етап становлення припадає на період початку 90-х років XX ст. Основні його риси визначені в Декларації про державний суверенітет України: побудова держави за моделлю поліетнічної української нації, рівності в усіх громадян незалежно від походження, соціального стану, расової та національної належності. В цей період вагомим пластом залишаються від Радянського Союзу успадковані практика і законодавство, що не завжди були виключно негативними. В Україні й досі діє Закон України «Про мови в УРСР» 1989 р. Однак на перший план вийшов новий Закон України «Про національні меншини» 1992 р.
Другий етап умовно починається з моменту підписання Україною Рамкової конвенції щодо захисту прав національних меншин (далі – Рамкова Конвенція) 15 вересня 1995 року, ратифікованої Україною лише 9 грудня 1997 року. Важливість документа полягає не тільки в змісті статей, але і в зафіксованих там політичних змінах. Це перший юридично обов’язковий багатосторонній документ щодо національних меншин. В його основу покладено Європейську конвенцію про захист прав національних меншин, Віденську декларацію глав держав та урядів країн – членів ради Європи, документи ООН і ОБСЄ, що містять зобов’язання щодо національних меншин. Ключовим національним документом у цей період стала прийнята Конституція України 1996 р., яка визначила й закріпила фундаментальні принципи і норми життєдіяльності національних меншин в Україні.
У підрозділі 2.2 «Концептуалізація та кодифікація законодавчої бази в міжнаціональній сфері» характеризується третій етап удосконалення чинного законодавства України під впливом міжнародного фактору та процесів євроінтеграції. Орієнтація на міжнародні стандарти не означала, що українська влада копіювала той чи інший досвід. І це, як показала історія, виявилося правильним підходом, що дозволив країні стати на шлях вироблення власного механізму і концепції державної етнонаціональної політики виробленої урядом України в 2008 р. Наступний, четвертий етап, що триває зараз, включає перегляд, вдосконалення і розробку нової законодавчої бази відповідно до концепції, яку мають прийняти, та створення моделі вертикалі державних органів влади в цій сфері після ліквідації Ради з питань етнонаціональної політики при Президентові України і Державного комітету у справах національностей і релігій в 2010 р.
Третій розділ «Формування та розвиток етнонаціональних відносин в Україні» складається з двох підрозділів, в якому відображається процес реалізації політики на національному й регіональному рівнях.
У підрозділі 3.1 «Механізми реалізації етнонаціональної політики в Україні» розкриваються основні принципи формування і діяльності механізмів держави в процесі виконання власної політики щодо національних меншин. В 1991 р. Україна отримала нові можливості для вдосконалення власного механізму. Одночасно виявилися проблемні питання. Спираючись на міжнародний досвід, з одного боку, а з іншого – стикаючись щоденно з міжнаціональними проблемами поліетнічного суспільства, українська держава мала виробляти механізми їх врегулювання в щоденній практиці. Основним орієнтиром слугували переписи населення 1989 і 2001 рр., згідно з якими склад населення України багатонаціональний, різноконфесійний, багатомовний, на території країни проживають представники понад 130 національностей і народностей.
Провідною установою з питань реалізації такої політики був Державний комітет з питань національностей. За період свого існування (з 9 липня 1991 р. до 9 грудня 2010 р.) його статус змінювався й доповнювався функціями щодо питань міграції, релігії, мови майже кожні півтора-два роки. Постійні зміни негативно позначились на реалізації державних програм і заходів, що не сприяло стабільному забезпеченню потреб національних меншин. Водночас розпорошеність органів, виконуючих широкий спектр завдань із питань міжнаціональних відносин, вимагала координації. До 2010 р. функціонувала Рада з питань етнонаціональної політики при Президентові України. Співпраця Держкомнацрелігій, Ради і Комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин у період політичної кризи була чи не єдиним прикладом співпраці виконавчої і законодавчої гілок влади. Однак указом Президента України № 1085 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" від 9 грудня 2010 р. було ліквідовано і Державний комітет, і Раду. По суті – головні елементи механізму реалізації державної політики України щодо національних меншин.
У підрозділі 3.2 «Регіональна етнонаціональна політика держави та шляхи її реалізації» описуються механізми розв’язання конкретних проблем на прикладі окремих регіонів. В Україні сформувались осередки міжнаціональної напруги і зони постійних конфліктних ситуацій, такі як Автономна Республіка Крим, Карпатський регіон із так званим русинським питанням, а також локальні гарячі точки в різних областях України, які мають певне історичне підгрунтя. Кожна проблема вимагала вироблення з боку держави окремого підходу до її розв’язання. Характерно, що загальнодержавні проблеми відбивались і на регіональному рівні. Питання координації, фінансування і реалізації державних програм, що входили до компетенції відповідних управлінь у складі облдержадміністрацій не давали можливості сталого забезпечення потреб національних меншин у місцях їх компактного проживання. Така ситуація стала своєрідним каталізатором, викликавши бурхливий розвиток національно-культурних об’єднань, які відстоювали свої інтереси на різних рівнях державної влади.
Четвертий розділ «Участь національно-культурних товариств у формуванні державної етнонаціональної політики України» складається з двох підрозділів, де висвітлюються їх роль та діяльність.
У підрозділі 4.1 «Діяльність товариств в забезпеченні міжнаціонального взаєморозуміння» характеризується роль цих громадських організацій у формуванні міжнаціональних відносин.
Етнічний ренесанс, що почався з проголошенням незалежності України, в подальшому дозволив національним меншинам отримати реальну можливість активної участі у формуванні громадянського суспільства. Найактивнішими виразниками їх інтересів та захисниками прав стали національно-культурні об’єднання, діяльність останніх спрямувалася на співпрацю із державою і відігравала не диструктивну, а конструктивну і консолідуючу роль у становленні України як правової демократичної країни. Це стало фактором стабілізації міжнаціональних відносин. Більше того, самі національні меншини є ініціаторами й рушійною силою вироблення та реалізації державної етнонаціональної політики України.
У підрозділі 4.2 «Етнорелігійний чинник у становленні міжнаціональної стабільності України» розкриваються суть і фактори впливу полірелігійного суспільства на формування державної політики в цій сфері. Особливістю перших років незалежності стала боротьба церков за власну незалежність (переважно в західних областях країни) та відновлення інших релігійних споруд, центрів, культурних пам’яток. Україна засудила незаконні дії тоталітарної влади Радянського Союзу, де УРСР, як суб’єкт колишнього утворення, була позбавлена можливості проводити власну державно-релігійну політику. Держава констатувала рівноправність усіх етносуб’єктів, що сприяло розвитку релігійної самобутності української нації. Україна сформувала власну концепцію державно-релігійних відносин, основні пріоритети та положення державної політики щодо церкви і релігійних організацій, виробила механізм їх реалізації.
П’ятий розділ «Державна політика України у сфері протидії сучасним світовим викликам неонацизму» складається з двох підрозділів, де висвітлюються виклики і загрози стабільності, безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, а також шляхи й методи їх подолання.
У підрозділі 5.1 «Україна в міжнародній системі протидії сучасним викликам неонацизму» аналізується становлення і роль України в цій системі. Після другої світової війни світ перейшов до принципів захисту прав людини і толерантності, які документально зафіксувала міжнародно-правова система в рамках ООН. Ці принципи, на жаль, були написані кров’ю десятків мільйонів людських життів. Україна, зважаючи на її внесок у розгром нацистської армії та ідеології, стала країною-засновником ООН. У сучасному світі однією з найгостріших проблем визнана протидія відродженню неонацизму і проявам екстремізму на етнічному й релігійному грунті. Україна, з одного боку, не стоїть осторонь цих процесів, а з іншого – недостатньо використовує свій потенціал у цьому питанні на міжнародній арені. Більше того, в самій країні, на жаль, наявні подібні прояви на регіональному й державному рівнях.
У підрозділі 5.2 «Створення основ матеріально-технічного, ідеологічного, правового забезпечення міжнаціональної і міжрелігійної безпеки в Україні» обґрунтовуються необхідність і можливість України протистояти викликам сьогодення. Однак в Україні з проявами неонацизму іде боротьба не на державному рівні, а силами і за рахунок громадських, здебільшого правозахисних організацій, тоді як представники екстремістських партій займають державні посади. Уроки історії не завжди враховуються у формуванні державної етнонаціональної політики незалежної України внаслідок політичної кон’юнктури абож використовуються в інтересах лише певної частини українського суспільства. Це призводить до тенденцій розколу суспільства на фоні історичної пам’яті, релігії тоді як, виходячи з інтересів України, державна політика, має об’єднувати й виступати міцним фундаментом українського громадянського суспільства.
Рафальський О. Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект / М.Панчук, В.Войналович, О.Галенко та ін. – К., 2000. – 358 с.
Дністрянський М. Етнополітична географія України: проблеми теорії, методології, практики : дис. доктора геогр. наук : 11.00.02 / Дністрянський Мирослав Степанович. – Львів, 2005. – 464 с.
Лойко Л. Етнополітична суб'єктність громадських організацій етнічних меншин України: дис. доктора політ. наук : 23.00.05 / Лойко Лариса Іванівна. – К., 2006. – 473 с.
Тишков В. Очерки теории и политики этничности в России / В. Тишков. – М. : Русский мир, 1997. – 532 c.
|
