ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РЕСУРСІВ У КОРПОРАТИВНОМУ СЕКТОРІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми проведеного дисертаційного дослідження, сформульовано його мету та завдання, визначено об’єкт, предмет та методи дослідження, а також розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних автором результатів та їх апробацію, подано перелік публікацій за темою дослідження.

У першому розділі «Теоретичні засади формування інвестиційних ресурсів корпоративного сектора» автором узагальнено сучасні концепції економічної сутності корпоративних відносин, визначено специфічні особливості, переваги і недоліки базових моделей корпоративних відносин та виявлені особливості української моделі корпоративного управління; досліджена сучасна структура власності на українських акціонерних товариствах та проведено аналіз розвитку вітчизняного корпоративного законодавства.

Узагальнення результатів наукових досліджень сучасних теоретичних концепцій щодо визначення економічної сутності корпоративних відносин засвідчило, що науковці виділяють дві базові моделі великої корпорації. Перша, це корпорація з розпорошеною власністю, або з широким володінням акціями – модель W (the widely-held corporation model). Друга, це корпорація з концентрованою власністю, або з домінуючими власниками – модель B (the blockholder model).

Завдяки тому, що модель W дає можливість інвесторам розподіляти свої вкладення невеликими частками між акціями різних існуючих компаній, вона тим самим забезпечує певні умови для ефективної диверсифікації їх ризику. В результаті цього вартість капіталу зменшується і компанії отримують можливість залучити його у більш значних обсягах та на кращих умовах; це надає їм можливість реалізовувати ті переваги, які пов’язані з економією на масштабі. Модель W таким чином припускає наявність конкурентного ринку капіталу, який є важливим фактором підтримки конкуренції на таких ринках, як праці і товарів.

Що стосується моделі В, то вона обмежує можливість диверсифікації ризику, для неї характерна більш вузька акціонерна база та менш ліквідний вторинний ринок. Як наслідок, маємо, що вартість залучення певної кількості додаткового капіталу значно зростає. Атрофія ринку залучення капіталу робить, при цьому, більш імовірною монополізацію ринків товарів та праці.

Проведене автором дослідження засвідчило тенденцію до створення в Україні концентрованої структури власності, заснованої на домінуванні великих корпоративних, а в подальшому і фамільних власників, замість дисперсної англо-американської моделі. Українська модель корпоративного управління знаходиться на стадії свого становлення і в ній має місце поєднання елементів двох моделей. Саме поєднання елементів двох моделей в процесі свого розвитку є однією з основних особливостей української моделі корпоративного управління. Дослідження показують, що частка менеджерів в акціонерних капіталах корпорацій зросла з 20,7% в 2002 р. до 37,6% в 2011 році, при цьому доля власності роздрібних інвесторів за цей період зменшилася з 38,2% до 23,7%.

Автором доведено, що правова теорія корпоративного управління, яка отримала в останні роки найбільше визнання, пов'язує можливі показники концентрації власності з існуючими особливостями національних правових систем. Основні відмінності в національних правових системах спостерігаються в ступені захищеності прав акціонерів. В тих країнах, де інвестори захищені краще, власність виявляється дисперсною, а в тих країнах, де інвестори мають гірший захист – власність концентрована. З цього випливає, що при наданні акціонерам все більш широкого кола прав можна очікувати поступової трансформації моделі B у модель W.

Виникнення корпоративних конфліктів витікає з самої сутності корпорації, яка пов'язана з відділенням власності від поточного процесу управління. Об'єктом корпоративного конфлікту є права власності на акції компанії і права, які дають ці цінні папери. Сучасна ситуація у корпоративному секторі в Україні дозволяє власникам основного пакету акцій посилювати свої позиції за рахунок міноритарних акціонерів шляхом розмивання капіталу, трансфертних цін та інших форм виключення капіталів з компаній, при цьому власники міноритарних пакетів акцій не можуть бути впевненими в реалізації своїх прав на справедливу частку в прибутках або дивідендах. Можна відмітити практично унікальність такого ризику для України як розкриття інформації.

Варто зазначити, що в цілому кількість звернень від громадян України за останні роки відносно порушення їх прав має стійку тенденцію до зниження. Так у 2005 році кількість звернень дорівнювало 10055, а у 2011 – 2269.

Таким чином, в українській моделі корпоративного управління існує протиріччя, яке пов’язано з концентрованою структурою власності, яка припускає мінімум правого захисту акціонерів, і вітчизняним корпоративним законодавством, яке все більше спрямовується на захист прав міноритарних акціонерів.