Розділ 1.Основний зміст ДИСЕРТАЦІЇ

Розділ 2.У першому розділі – “Концептуальні основи формування та функціонування зовнішньоборгових механізмів банків у країнах з ринками, що формуються” – на основі аналізу посередницької функції універсальних банків, уточнено характер взаємодії банків з елементами економічної системи та, відповідно, вплив масштабу діяльності банків, який визначаються величиною їхньої ресурсної бази, на розвиток економіки. Узагальнено характеристики інструментів здійснення зовнішніх запозичень банків, досліджено фактори впливу на ціну запозичень. З’ясовано особливості регулювання та законодавче середовище зовнішніх запозичень банків.

Виокремлено позитивні та негативні наслідки формування зовнішніх запозичень банків для економік країн з ринками, що формуються. Строкові запозичення акумулюють ресурс для строкового кредитування великих підприємств, для підвищення продуктивності (обсягу та якості продукції із застосуванням передових технологій та інновацій) реального сектора економіки, розширення масштабів торгівлі, а також для розв’язання нагальних проблем національного розвитку, зокрема, для проведення структурних реформ. При цьому, враховуючи комерційний характер діяльності банків, посилюється практика неефективного їхнього використання, зокрема, для фінансування поточних потреб та “нехеджованих” валютних кредитів, яка в свою чергу зумовлює труднощі у погашенні зовнішньої заборгованості банків. Також із рухом позичкового капіталу пов’язані ризики переоцінки національної валюти країн, що розвиваються, що особливо негативно для експортуючих країн; “стадний” настрій інвесторів, готових вилучити ресурси. Ці фактори мають враховуватись у політиці регулювання зовнішніх запозичень банків, а запобігти їхньому впливу можна за допомогою регулювання потоків позичкового капіталу на вході.

Акцентовано, що за нинішніх обставин для країн, що розвиваються, принципово важливим є фінансування за рахунок іноземних позикових ресурсів інвестиційних проектів, які створюють вищу додану вартість; енергозберігаючих технологій; підприємств, які мають експортний валютний виторг.

Систематизовано інструменти запозичень банків на зовнішніх фінансових ринках (прямі двосторонні та синдиковані кредити, єврооблігації (перерозподіляються до кінцевого банку-позичальника у формі кредиту фінансової установи-організатора запозичення), а також субординовані позики, інструменти, що забезпечують цільове використання, – кредити МФО та кредитні лінії іноземних банків на сприяння торгівлі). Констатовано, що поряд з основними схемами іноземних позик, залучення кредитних ресурсів для сприяння міжнародній торгівлі здійснюється за допомогою фінансування та страхування трансакцій експортними кредитними агенціями у взаємодії з уповноваженими банками. Зважаючи на існування численних ризиків (політичних, правових, валютних, кредитних та ризиків у процесі виконання контрактів тощо), котрі виникають у процесі торгівлі засобами виробництва та товарами/послугами з країнами, що розвиваються, а також відсутності у таких країнах значних за обсягом, строкових та відносно дешевих кредитних ресурсів і ресурсів для формування страхових резервів, дедалі більшої популярності набуває фінансування під гарантії ЕКА та торговельне фінансування.

Встановлено, що залежно від зміни типу боргу змінюється його ризиковість для інвесторів та позичальників, тому автором запропоновано групування інструментів залучення та заміщення ресурсів на міжнародних ринках капіталу, яке враховує валюту, особливості, переваги, цільове призначення, забезпечення та передумови, що відповідають кожному інструменту (табл. 1).

Виявлено, що небезпеку кредитного буму та неефективного використання ресурсів створює більша частка надходження боргового капіталу та прямих інвестицій до фінансового сектора країн з ринками, що формуються, тому посилюється необхідність регулювання саме банківських запозичень. Регулювання зовнішніх запозичень банків розглядається автором не лише як засіб попередження кризи у банківській системі, валютної кризи, а й як засіб стримання притоку короткострокових ресурсів та сприяння цільовій спрямованості ресурсів, які надходять за фінансовим рахунком платіжного балансу.

Акцентовано, що при визначенні типу і напряму капіталу, що підлягає регулюванню, а також щодо прямих або непрямих інструментів регулювання, необхідно зважити на рівень розвитку банківської системи, національного валютного та фондового ринку, законодавчу базу, політику та мотивацію банків щодо розміщення ресурсів та політику управління ризиками, економічні очікування, співвідношення темпів зростання продуктивності праці та доходів населення, фіскальну політику держави, рівень заощаджень та достатність золотовалютних резервів, динаміку платіжного балансу, зокрема, балансу товарів та послуг.