ТЕОРІЯ СПІВУЧАСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми; визначено мету, завдання, об’єкт та предмет, методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про апробацію, публікації, структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 “Становлення та розвиток вчення про співучасть” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Правова природа співучасті” розглянуто та окреслено концептуальні особливості інституту співучасті в теорії кримінального права та юридичні підстави кримінальної відповідальності співучасників. У теорії кримінального права питання про правову природу співучасті вирішувалося неоднозначно й потребувало окремого аналізу. Дослідження цієї проблеми з середини ХIХ ст. показало, що думки науковців того часу були досить суперечливими. Так, одні з них зазначали, що співучасть у злочині становить вінець загального вчення про злочин, і називали цей інститут найскладнішим і мало розробленим розділом кримінального права (Г. Колоколов, О. Жиряєв). Інші взагалі заперечували існування інституту співучасті в кримінальному праві (І. Фойницький).

Із часом наукове визначення поняття й уявлення про правову природу співучасті, його обсяг і зміст змінювалися. У роботі критично проаналізовано праці науковців того часу. Підсумовуючи їх здобутки, сутність акцесорної теорії співучасті вбачається в тому, що підставою кримінальної відповідальності організатора, пособника й підбурювача є суспільно небезпечне діяння виконавця, що містить склад злочину, передбаченого КК України, у виконанні якого тією чи іншою мірою брали участь зазначені особи, або дії (бездіяльність) яких стали причиною або умовою вчинення злочину. Оскільки без причини не може бути й наслідку, а діяння співучасників є певною мірою причиною вчинення злочину, то вони й несуть кримінальну відповідальність за суспільно небезпечний наслідок свого діяння – вчинення злочину виконавцем. Усі інші висновки про акцесорну теорію співучасті, у тому числі положення щодо залежності обсягу кримінальної відповідальності співучасників від обсягу кримінальної відповідальності виконавця, не є її структуроутворювальними елементами.

Аналіз змісту ст. 26 КК України дає підстави зробити висновок, що визначення співучасті в злочині як умисної спільної участі декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину, вироблене в результаті тривалих теоретичних досліджень, і є розвитком поняття співучасті, що містилося у ст. 19 КК 1960 р.

Підтримуючи думку більшості сучасних науковців, що співучасть у злочині є комплексним інститутом Загальної й Особливої частин кримінального права (закону), який охоплює всі правові норми, що стосуються навмисної спільної злочинної діяльності, уточнено значення інституту співучасті, яке полягає в додатковій охороні суспільних відносин і їхніх учасників від злочинних посягань, а службова роль виявляється в притягненні до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину, але котрі не є його безпосередніми виконавцями.

Зазначене дало змогу зробити висновок, що за своєю правовою природою співучасть у злочині є одним з найбільш складних інститутів кримінального права, а його регламентація й застосування на практиці пов’язані з багатьма труднощами та потребують подальшого законодавчого вирішення.

У підрозділі 1.2 “Становлення вчення про співучасть: історико-правове дослідження” проаналізовано сутність кримінально-правового поняття співучасті як відображення існуючих соціальних реалій, які досліджено з урахуванням особливостей конкретних злочинних діянь і загальних закономірностей, що діяли в конкретній історичній фазі розвитку суспільства. Під час розгляду становлення вчення про співучасть проаналізовано історичний аспект його розвитку, зокрема концептуальні ідеї, які доцільно використовувати сьогодні для подальшого вдосконалення кримінально-правової теорії й чинного законодавства.

Простежено зародження інституту співучасті в злочині як одного з найдавніших інститутів кримінального права, який зародився ще в Римській імперії, був закріплений у кодексах Григоріана, Гермогеніана і Феодосія, а пізніше – Зводі законів Юстиніана. Окремі новели щодо інституту співучасті є в різноманітних правових джерелах: Законах Ману, Законах Великої династії Мін, давньоєгипетському праві XVI–X ст. до н. е., правових документах Давнього Риму та Греції, а також національних правових пам’ятках: Руській правді, Статутах Великого Князівства Литовського, Архівах Коша Нової Запорозької Січі, Праві, за яким судиться малоросійський народ, тощо. У них у загальних рисах згадано про співучасть, передбачено санкцію в разі вчинення злочину декількома особами, виділено виконавця з-поміж співучасників при визначенні їхньої відповідальності, що надалі було використано в усіх без винятку історичних моделях співучасті, включаючи й нині чинну, наявні зачатки співвиконавства, принцип солідарної відповідальності співучасників, який також є сприйнятим та використовується сучасним кримінальним правом.

Подальший розвиток інституту співучасті відбувався з середини XIX ст., коли за цією проблематикою було видано низку наукових праць, які забезпечили народження та розвиток інституту співучасті в злочині; доведено важливість існування цього інституту та сформульовано пропозиції щодо визначення форм співучасті, видів співучасників, забезпечення диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у співучасті тощо. Констатовано, що вчення про співучасть наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було достатньо розроблене. Значна кількість його положень відповідали вимогам західноєвропейського рівня й могли бути покладені в основу наступного реформування кримінального права.

Однак події 1917 р. спрямували первинний розвиток кримінально-правової науки в цій сфері іншим шляхом. На основі аналізу цілої низки нормативних документів того періоду зроблено висновок, що становлення нового кримінального законодавства здійснювалося шляхом конструювання норм, спрямованих на заборону конкретних видів спільної діяльності злочинців, що припустимо розглядати як певний крок назад порівняно із законодавчими нормами середини XIX – початку XX ст. У цьому плані одним з найбільш важливих і значних подій для розвитку вітчизняного кримінального права стало прийняття Кримінального кодексу РРФСР (травень 1922 р.). Кримінальний кодекс Української РСР набув чинності з 15.09.1922 р. Багато положень КК РРФСР 1922 р. знайшли своє відображення й розвиток в Основних началах кримінального законодавства СРСР і союзних республік, прийнятих 31.12.1924 р. Недоліком Основних начал 1924 р. вважається відсутність у них законодавчого визначення поняття співучасті в злочині, і це, безсумнівно, було суттєвою прогалиною в радянському кримінальному законодавстві. Однак основні ідеї й думки про співучасть, закладені в цьому значному пам’ятнику кримінального права, набули подальшого розвитку в кримінальному законодавстві.

Проаналізовано ґрунтовні розробки інституту співучасті вітчизняних фахівців, у яких було встановлено, що проблеми співучасті мають складний, комплексний, міждисциплінарний характер, що вимагає від представників кримінального права використання глибоких знань з філософії, соціології, психології та кримінології.

У 1960 р. було прийнято новий КК УРСР, у якому, нарешті, у ст. 19 було дане визначення співучасті як умисної спільної участі двох або більше осіб у вчиненні злочину. На основі цього визначення виділено об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті.

Наступний етап розвитку інституту співучасті пов’язаний з обговоренням та прийняттям КК України 2001 р. Досліджено праці вітчизняних науковців того часу щодо визначення поняття співучасті, кількості співучасників, кримінальної відповідальності за злочини, вчинені групою осіб тощо.

Таким чином, проведений аналіз пам’яток кримінального права дає підстави стверджувати, що інститут співучасті має глибоке історичне коріння, що свідчить на користь його соціальної зумовленості, а його екстраполяція на сучасність відкриває перспективи подальших досліджень.

Розділ 2 “Сучасний стан вчення про співучасть у кримінальному праві України” складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Поняття та ознаки співучасті в теорії сучасного кримінального права” подано визначення поняття співучасті в теорії сучасного кримінального права і його основних ознак.

Аналіз вітчизняного законодавства та закладених попередніми дослідниками концептуальних основ визначення поняття й ознак співучасті в злочині, що були зумовлені суспільно-історичними потребами, зокрема, в застосуванні такого правового заходу, як установлення кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні посягання, свідчить, що співучастю може бути тільки навмисна діяльність двох чи більш осіб (які відповідають ознакам суб’єкта злочину, передбаченим ст. 18 КК України) з метою вчинення злочину, а відтак, і досягнення злочинного результату. Отже, така діяльність повинна бути спрямована на вчинення саме умисного злочину, оскільки тільки при умисній формі провини злочинець повною мірою усвідомлює всю суспільну небезпеку свого діяння, припускає настання породжуваних ним злочинних наслідків і бажає або свідомо припускає їх. Також наведено додаткові докази на користь того, що співучасть має виключно умисний характер.

Особливу увагу приділено висвітленню таких ознак співучасті, як кількісний чинник та спільність вчинення злочину. Визначено, що, по-перше, спільність – це об’єктивна ознака, яка має свій внутрішній зміст, що може бути різним за характером виразності та інтенсивності залежно від форми співучасті. По-друге, дії (бездіяльність) співучасників повинні бути взаємопов’язаним, однак не взаємозалежними чи взаємодоповнювальними, оскільки дії, наприклад, підбурювача, передують діянню виконавця, які, отже, не можуть зумовлювати його злочинну діяльність. По-третє, виконання об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, не завжди перетворює виконавця, як безпосереднього так і опосередкованого, на суб’єкта саме цього злочину, що особливо стосується злочинів зі спеціальним складом. При цьому суб’єкт злочину не завжди може бути визнаний його виконавцем.

Отже, якісною ознакою співучасті як форми “кооперованого” вчинення злочинів є спільність та умисність дій, які становлять об’єктивну сторону складу злочину. Це означає, що злочин вчиняється спільно декількома особами, тобто кожен співучасник чинить дії (або припускає бездіяльність), необхідні для виконання злочину, більшою чи меншою мірою сприяючи іншим співучасникам. При цьому їхні ролі можуть бути різними: а) кожен з них виконує дії, що утворюють ознаки об’єктивної сторони складу злочину цілком, тобто вони є співвиконавцями злочину; б) виконує дії, які частково характеризують ознаки об’єктивної сторони злочину, – дії одного співучасника доповнюють дії іншого; такі співучасники розподіляють між собою різні функції (ролі) в процесі вчинення злочину, тобто вони виконують об’єктивну сторону складу злочину спільно, але з різним внеском у досягнення злочинного результату; в) дії одного співучасника створюють умови для дій іншого співучасника. Остання ознака має істотне значення при виконанні інших (крім виконавця і співвиконавця) ролей: підбурювача, організатора, пособника.

У підрозділі 2.2 “Кримінально-правова класифікація та характеристика співучасників злочину” проведено типологічний, кримінально-правовий і соціально-психологічний аналіз співучасників злочину за кримінальним правом України.

З’ясовано, що підставою класифікації видів співучасників (ст. 27 КК України) на виконавця, організатора, підбурювача та пособника є функціональна (об’єктивна) роль, характер виконуваних ними дій, а також ступінь їхньої участі у вчиненні злочину. Перелічені ознаки дають можливість визначити характер і ступінь взаємодії співучасників при вчиненні єдиного злочину. Звідси логічно випливає мета такого розмежування – дати більш точну юридичну оцінку діям кожного співучасника, визначити обсяг його внеску в досягнення злочинного результату та призначити справедливе покарання, що відповідає характеру і ступеню вчиненого діяння. Проаналізовано позицію окремих авторів, яка заслуговує на увагу, поділяти співучасників, оцінюючи їхні дії за ступенем участі в злочині на головних (організатори та керівники злочинних акцій) і другорядних (усіх інших). У цьому контексті, спираючись на сучасну судову практику, наведено додаткові аргументи на користь відомого в кримінально-правовому інституті співучасті положення, що спільна злочинна діяльність декількох осіб не означає, що кожна з них робить однаковий внесок у досягнення загального злочинного результату. Реальний внесок того чи іншого співучасника залежить від того, яку роль він відіграє у вчиненні злочину. У тому випадку, коли ролі однакові, тобто характер виконуваних дій той самий, то частка внеску в загальний злочин визначається ступенем участі особи. Зазначено, що характер участі у вчиненні злочину є якісною характеристикою, об’єктивним показником, який покладено в основу видового поділу співучасників злочину. Ступінь же участі особи у вчиненні злочину є кількісною характеристикою, що визначається інтенсивністю й наполегливістю, з якими той або інший співучасник виконує свої дії. Вона не може змінити якісної оцінки дій співучасника, а лише покликана впливати на міру кримінальної відповідальності співучасника злочину. У зв’язку із цим відзначено як позитивний той факт, що законодавець враховує ступінь (міру) участі у злочині не лише в загальному правилі призначення покарання, а й в обставинах, що обтяжують покарання. Із зазначених позицій, спираючись на критичний аналіз здобутків попередників (Ф. Бурчака, П. Гришаєва, Н. Гуторової, М. Ковальова, Г. Крігера, П. Тєльнова та ін.), надано кримінально-правову та соціально-психологічну характеристику окремих співучасників злочину: виконавця, співучасників у вузькому значенні слова (осіб, які, беручи участь у вчиненні злочину, не виконують безпосередньо об’єктивної сторони злочину), а також організатора, підбурювача, пособника. При описі видових характеристик співучасників враховано особливості кваліфікації співучасті спеціального суб’єкта злочину й осіб, які не мають цих спеціальних ознак.

Сформульовано висновок, що в основі поділу співучасників на види лежить єдиний критерій – характер діяльності співучасників, не існує жодних підстав для прийняття іншого критерію у виділенні окремих видів співучасників, а регулювання самостійного кримінально-правового інституту посереднього спричинення в межах інституту співучасті у злочині є необґрунтованим. Запропоновано в тексті кримінального закону його викласти окремо від норм про співучасть у злочині.

У підрозділі 2.3 “Кримінально-правова та соціально-психологічна характеристики окремих видів злочинних груп і їхніх учасників” проведено порівняльний аналіз кримінально-правових та соціально-психологічних характеристик групових форм співучасті. Спираючись на базові методологічні напрацювання соціально-психологічної теорії “малих груп”, будь-яку злочинну групу обґрунтовано віднесено до певного різновиду малих соціальних (асоціальних) груп, що дає змогу розглядати їх не простою “механічною” сукупністю деякого числа індивідів, що спільно вчинюють злочини, а єдиного суб’єкта кримінальної діяльності, у якого з’являються нові, невластиві окремим злочинцям якості, прагнення, цілі, можливості тощо. У таких групах відбувається об’єднання індивідуальних здібностей, загальних і спеціальних знань, умінь, злочинного досвіду, професійних навичок тощо. Аналіз судової практики показує, що незалежно від особливостей окремих видів групових злочинів та самих груп, їхні учасники використовують більш продумані, підготовлені та небезпечні способи вчинення й приховування спільного злочину, колективно обирають чи готують відповідну сприятливу для злочинної діяльності обстановку. Крім того, в злочинну діяльність одночасно залучається декілька осіб, що надає певної специфіки механізму й іншим складовим кримінальної діяльності, а також тягне за собою, як правило, настання більш тяжких наслідків.

Виходячи із зазначеного, вивчено кримінально-правові, кримінологічні та соціально-психологічні ознаки класифікації й поділу злочинних груп, а також поставлено завдання вирішити проблему співвідношення таких правових категорій, як “співучасть” та “злочинна група”. Під цим кутом зору досліджено прописані в кримінальному законодавстві та існуючі в юридичній практиці чотири базові різновиди групової співучасті: вчинення злочину групою осіб; вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; вчинення злочину організованою групою; вчинення злочину злочинним співтовариством (злочинною організацією). На основі критичного аналізу думок вітчизняних науковців проведено розмежування між бандою і злочинною організацією за п’ятьма основними ознаками тощо.

Констатовано, що надання поняттям “злочинна група” та “співучасть” у межах кримінального права різного змістовного значення суперечить як їх правовому змісту, так і законам логіки. Погоджуючись з думкою тих дослідників, які критикують позиції судової практики й авторів, що намагаються вивести групу осіб за межі співучасті з відповідним допущенням участі в ній осіб, які не є суб’єктами злочинів, як таку, що не є обґрунтованою по суті, оскільки вона не спрощує, а, навпаки, ускладнює розуміння групових злочинів, розмиває уявлення стосовно багатьох кримінально-правових категорій, що збільшує помилки судової практики. Прояви групової злочинності доцільно розглядати як форми співучасті. Використання цього поняття (форма співучасті в злочині) вже є сталим і використовується абсолютною більшістю дослідників кримінально-правового інституту співучасті в злочині.

У підрозділі 2.4 “Причетність до злочину: проблеми відмежування від співучасті” досліджено проблеми визначення сутності причетності до злочину та її відмежування від співучасті. Проаналізовано визначення правової природи та ознак цього явища, а також його співвідношення зі співучастю, оскільки в законодавстві, судово-слідчій практиці, а також у теорії кримінального права не існує загального, єдиного розуміння цього інституту.

Критично проаналізовано витоки зародження й становлення інституту причетності до злочину у вітчизняних пам’ятках права (Соборному укладенні 1649, 1845, 1903 рр., “Військових артикулах”, Зводі законів тощо). Констатовано тодішнє розуміння відповідальності причетних осіб (переховувачів, потурачів і недоносителів) як самостійної і незалежної від відповідальності головних винних (виконавців та співучасників). У післяреволюційний час причетні особи тією чи іншою мірою були віднесені кримінальним законом до співучасників у злочині. Усіх їх вважали пособниками. З подібним розумінням природи причетності були згодні тодішні науковців (П. Євдокімов, М. Ковальов, М. Меркушев, П. Мішунин, А. Омаров, В. Смірнов), які вважали, що, незалежно від характеру зв’язку діяльності особи зі злочином, її необхідно розглядати як співучасть.

Згодом Кримінальний кодекс України 1960 р. встановив, що заздалегідь не обіцяне приховування, недонесення та потурання належать до причетності й підлягають самостійному кримінально-правовому регулюванню поза межами інституту співучасті. Під час прийняття нового КК України 2001 р. законодавцем здійснено декриміналізацію однієї з форм причетності – ліквідовано кримінальну відповідальність за недонесення за злочин, а відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування настає тільки щодо тяжких та особливо тяжких злочинів.

Зазначено, що в теорії кримінального права так і не було досягнуто єдності в розумінні сутності й ознак причетності. Тому існуючі наукові погляди на цю проблему поділено на три основні групи й докладно проаналізовано. Зокрема, оскільки в чинному кримінальному законодавстві не розкрито поняття причетності до злочину, остільки визначення причетності доцільно побудувати на основі операції логічного виключення, тобто вказуванні на те, чим не є причетність порівняно з родовим поняттям співучасті. І хоча таке визначення не буде повністю коректним з формально-логічного погляду, воно відображатиме змістовий бік причетності як форми зв’язку між основними злочинними діяннями, які пов’язані із закінченим або незакінченим злочином. Під цим кутом зору виділено й проаналізовано ряд об’єктивних та суб’єктивних ознак, які відрізняють причетність від співучасті.

Підсумовуючи розглянуте, зазначено, що причетність доцільно зараховувати до окремого інституту кримінального права, який з об’єктивної сторони повинен характеризуватися відсутністю попередньої згоди (змови). Однак окремі випадки заздалегідь не обіцяних причетних діянь необхідно розцінювати як співучасть, якщо угода досягнута хоча б і після юридичного закінчення злочину, але до моменту фактичного його закінчення.

Розділ 3 “Кримінальна відповідальність співучасників” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Підстави кваліфікації дій окремих співучасників злочину” на основі аналізу сучасного стану наукової розробленості проблеми кримінальної відповідальності співучасників визначено підстави кваліфікації дій окремих співучасників злочину. На основі аналізу здобутків вітчизняних науковців у вирішенні проблем кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в співучасті, які, безсумнівно, і сьогодні мають не тільки теоретичне, а й практичне значення, виокремлено низку проблем, які на ґрунті чинного КК України залишились до кінця не вирішеними, а щодо інших науковці дотримуються протилежних позицій, а окремі, які мають істотне значення, взагалі не порушуються.

Установлено, що сучасне кримінальне законодавство України не передбачає особливих підстав відповідальності за співучасть у злочині. Підставою кримінальної відповідальності в цій формі здійснення злочину є вчинення діяння, що містить усі ознаки відповідного складу умисного злочину, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу України. Тому співучасть, яка є самостійною формою злочинної діяльності, зумовлює те, що діяння кожного із співучасників потрібно розглядати у зв’язку з діянням, вчиненим виконавцем. Між співучасниками злочину й виконавцем існує взаємозв’язок і взаємозумовленість, які виявляються в тому, що обсяг здійснення злочинного наміру виконавцем, ступінь зреалізованості запланованого злочину (досягнення спільної мети) визначають остаточну кримінальну відповідальність інших співучасників. Якщо злочин переривається на стадії незавершеності (готування або замаху), то решта співучасників притягаються до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин.

Проведене дослідження дало змогу виокремити цілу низку правил та особливостей кваліфікації дій окремих співучасників злочину як підстав визначення їх кримінальної відповідальності. Так, вчинений виконавцем злочин кваліфікується лише за відповідною статтею Особливої частини КК без посилання на диспозиції ст. 26 і 27 КК, оскільки межі відповідальності співучасників та кваліфікація вчинених ними дій пов’язані з діями виконавця. Залежно від завершеності злочину виконавець може вирішувати питання про кваліфікацію вчиненого іншими співучасниками. Якщо дії виконавця зупинені на попередніх стадіях злочинної діяльності (готуванні або замаху на злочин), то й інші співучасники відповідають за співучасть у замаху на злочин з посиланням на відповідні статті Загальної частини КК (відповідно, ст. 14 та 15 КК). Оскільки організатор несе відповідальність за всі злочини, керування та підготовку ними, посилання на ст. 26 та 27 КК виключається, коли він нарівні з організаційною діяльністю виконує функції виконавця злочину. Якщо організатор організовував злочин або керував його здійсненням, однак, особисто його дії не утворювали об’єктивної сторони злочину, то кваліфікація буде здійснюватись за ст. 26 та 27 КК і за відповідною статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за злочин (злочини), які (який) вчинено виконавцем. Роль підбурювача полягає в активній дії, спрямованій на провокування у виконавця відповідного мотиву щодо вчинення злочину, при цьому наявне формування такої мотиваційної програми, яка призвела б до вчинення конкретного злочину, на який провокує підбурювач, а не абстрактного злочинного діяння. Для правильної кваліфікації важливо встановити, якими засобами та механізмами підбурювання користувався підбурювач у своїх провокаціях. Установлення “технології” підбурювання дає змогу зрозуміти мотиваційно-цільові складники вчиненого діяння, а відтак, правильно кваліфікувати вчинене та індивідуалізувати відповідальність. Пособник, на відміну від підбурювача, створює технологічне забезпечення злочину у вигляді різноманітних знарядь та створення умов. З іншого боку, на відміну від підбурювача виключається його активна психологічна участь у формуванні мотиваційно-цільової програми вчинення злочину. Вивчення судової практики свідчить, що цей різновид співучасті найчастіше зустрічається в співучасті з розподілом ролей. Пособник не виявляє прямої активності, не керує злочинною діяльністю, не виконує об’єктивної сторони злочину, не схиляє інших співучасників до його здійснення. Пособництво може здійснюватись як у матеріальних, так і в психічних формах та способах, що має відображатись у кваліфікації вчиненого, а також при вирішенні питання про індивідуалізацію кримінальної відповідальності.

Обґрунтовано, що підставою кримінальної відповідальності співучасників є вчинення діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Особливість співучасті полягає лише в тому, що ознаки складу і його межі окреслені як ознаками конкретного складу, закріпленими в статті Особливої частини КК України, так і ознаками, сформульованими в ст. 26–31 КК України. При цьому закон містить постійні, загальні для всіх злочинів, ознаки організації, підбурювання й пособництва. Кожен співучасник несе відповідальність за особисто вчинені небезпечні діяння. Конкретне покарання, що обирається співучаснику, залежить від характеру та ступеня його участі в злочині, від індивідуальних ознак, що його характеризують, та від внеску, який співучасник зробив у досягнення злочинного результату.

У підрозділі 3.2 “Підстави кваліфікації дій окремих учасників злочинних груп” визначено підстави та межі кримінальної відповідальності окремих учасників злочинних груп.

Проаналізовано особливості кримінальної відповідальності співучасників злочинних груп, зокрема, відповідальність організаторів та учасників організованої групи чи злочинної організації (ст. 30 КК України), відповідальність, що передбачається окремими статтями розділу IX “Злочини проти громадської безпеки”, зокрема, за створення злочинної організації (ст. 255 КК України), за сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності (ст. 256 КК України), організацію озброєної банди та участь у ній з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб або участь у вчиненому нею нападі (ст. 257 КК України), а також передбачених ст. 258, 258-1, 258-3, 258-4, 260. У диспозиції цих та інших видів злочинів, вчинених у співучасті, законодавець вказав на підвищену ступінь суспільної небезпеки не тільки виконавців, а й членів таких груп, організаторів, підбурювачів, пособників.

Окремо висвітлено особливості кваліфікації та кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ст. 255 КК України, відповідно до якої саме створення злочинної організації й участь у ній утворюють самостійний і закінчений злочин. Хоча вчинення злочину злочинною організацією значно підвищує його суспільну небезпеку, жодна стаття чинного кримінального кодексу України не передбачає таке діяння як кваліфікуючу ознаку, що викликає труднощі під час кваліфікації злочинів, вчинених за попередньою змовою групою осіб, організованою групою або злочинною організацією.

Розроблено пропозиції щодо вирішення проблем, пов’язаних з кваліфікацією злочинів, вчинених групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією. У цьому контексті висвітлено питання кваліфікації дій співвиконавця в злочинній групі. Його дії, на відміну від організаторів, підбурювачів та пособників злочинної групи, як і дії виконавців, кваліфікуються без посилання на відповідну статтю про співучасть. Співвиконавець є співучасником особливого роду та фактично прирівнюється за своїми характеристиками до виконавця. Незважаючи на це, дії виконавця та співвиконавця в організованій злочинній групі або в разі вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб необхідно кваліфікувати за різними принципами. Так, якщо виконавцем злочину із спеціальним складом може бути тільки спеціальний суб’єкт, то в разі, коли особа, яка сумісно з виконавцем вчинює повністю або частково об’єктивну сторону злочину (тобто за об’єктивними ознаками фактично є співвиконавцем), не відповідає спеціальним ознакам суб’єкта цього злочину, її дії можна кваліфікувати лише як пособництво. У свою чергу, посібник, відповідно до ч. 5 ст. 27 КК України, не бере безпосередньої участі у виконанні об’єктивної сторони складу злочину, він лише надає допомогу виконавцю, співдіє з ним до початку вчинення злочину, у момент його вчинення або ж після нього, згідно із завчасно розробленим планом. Його дії не є способом вчинення самого злочину, у тому числі групового, або його частиною. Співвиконавець в організованій злочинній групі (організації) – це особа, яка бере участь у злочині, але виконує не весь його склад, що притаманне виконавцю, а лише окремі елементи об’єктивної сторони. Пособник же сприяє виконанню злочину, але не має стосунку до об’єктивної сторони злочину як такого. Отже, у законодавстві існує певна суперечність. У зв’язку із цим запропоновано вирішення цієї проблеми таким чином: хоча при спільному вчиненні злочину зі спеціальним складом загальними і спеціальними суб’єктами тільки одна особа є його безпосереднім виконавцем, а інші особи виконують функції організатора, підбурювача або пособника, злочин потрібно визнавати вчиненим групою осіб унаслідок його кількісного характеру та якісного змісту, що ще раз свідчить про необхідність розглядати учасників злочину, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, не лише як співвиконавців.

У підрозділі 3.3 “Спеціальні питання кримінальної відповідальності співучасників” розглянуто особливості застосування норм, покликаних стимулювати позитивну соціальну активність особи. Проаналізовано норми, що регулюють інститут добровільної відмови від вчинення злочину, які також можна розглядати як один із засобів запобігання злочинності (ст. 17 і 31 КК України). Крім того, розглянуто питання, пов’язані з проблемою уявної співучасті в злочині, під час виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК України).

Спираючись на ґрунтовні дослідження попередників, які торкалися проблеми добровільної відмови співучасників від вчинення злочину, запропоновано власний теоретичний внесок у вивчення й розвиток інституту добровільної відмови. Зокрема, зазначено, що відмова від доведення злочину до кінця робить дії, вчинені особою до моменту відмови, такими, що не мають суспільної небезпеки, а отже, такими, що не містять у собі складу злочину. Тобто добровільна відмова при незакінченому злочині від доведення його до кінця за певних умов є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. Уточнено кримінально-правову оцінку змісту обов’язкових ознак добровільної відмови – добровільності, усвідомлення можливості доведення злочину до кінця й остаточності (ст. 17 і 31 КК України). Зокрема, добровільна відмова виконавця (співвиконавця) на стадії готування до злочину і незакінченого замаху на злочин можлива завжди: особа повинна припинити свої дії, спрямовані на доведення злочину до кінця. На стадії закінченого замаху добровільна відмова можлива тільки в тих випадках, коли між діянням особи й суспільно небезпечними наслідками є певний час і особа, яка прийняла рішення про добровільну відмову, має можливість у цей час втрутитись у розвиток причинного зв’язку і припинити його в напрямі настання злочинного результату. Зазначено, що можливість добровільно відмовитися від вчинення (доведення до кінця) злочину (“нейтралізувати” свій “внесок”) певною мірою залежить від виду співучасників (виконавець, організатор, підбурювач, пособник) та від характеру їхніх дій. Особливістю добровільної відмови організатора і підбурювача є те, що свій “внесок” вони роблять на стадії готування або в процесі вчинення злочину, вилучити його можна, лише запобігши доведенню злочину до кінця іншими співучасниками, в тому числі шляхом різних способів впливу на них, що спонукують відмовитися від вчинення злочину. Тобто добровільна відмова організатора та підбурювача передбачає тільки активну форму їхньої поведінки. Так, згідно із законом при добровільній відмові організатора, підбурювача й пособника, кримінальна відповідальність цих осіб виключається, у разі якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчинюється (ч. 2 ст. 31 КК України). У зв’язку із цим запропоновано законодавчо встановити (за прикладом КК РФ), що в разі, якщо запобігти вчиненню злочину не вдасться, то на такого пособника, як і на організатора й підбурювача, повинне поширюватися правило про пом’якшення кримінальної відповідальності.

Також проаналізовано два схожих інститути кримінального права: добровільної відмова від вчинення злочину та дійового каяття. При цьому зазначено відмінність між ними: перший можливий на стадії готування до вчинення злочину, незакінченого й в окремих випадках закінченого замаху; другий – у всіх інших випадках. Тобто звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям можливе лише щодо особи, якою вже було вчинено суспільно небезпечне діяння, що містить передбачений кримінальним законом склад злочину.

Проаналізовано юридичний зміст понять “щире каяття”, “вперше вчинений злочин невеликої тяжкості”, “необережний злочин середньої тяжкості”, “активне сприяння розкриттю злочину”, “повне відшкодування завданих збитків”, “усунення заподіяної шкоди” як кваліфікуючих обставин, що пом’якшують покарання (п. 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК України).

Розглянуто й запропоновано власне бачення вирішення питання про добровільну відмову від вчинення злочину співвиконавця. Зокрема, зазначено, що організатор, підбурювач і пособник звільняються від кримінальної відповідальності у зв’язку з наявністю в їх діях добровільної відмови лише тоді, коли вони своїми діями, як правило, активними, запобігають вчиненню злочину виконавцем або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. У разі, якщо співучасник намагався запобігти доведенню до кінця злочину, але це йому не вдалося, то такі дії необхідно кваліфікувати як обставину, що пом’якшує відповідальність при призначенні судом покарання.

Окремо досліджено та запропоновано власне бачення вирішення дуже гострого питання щодо особливості кваліфікації діяння та кримінальної відповідальності осіб, які брали участь у вчиненні злочину організованою групою чи злочинною організацією під час викриття їхньої злочинної діяльності. Зазначено, що злочин, вимушено вчинений особою під час виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК України (якщо їх ознаки підпадають під передбачені нормами ст. 43 КК України) без урахування такої ознаки складу злочину, як вчинення його у співучасті, оскільки в її діях відсутні єдність злочинної мети, а також така обов’язкова та невідємна ознака співучасті, як спільність вчинення діяння (у суб’єктивному розумінні).

Розділ 4 “Перспективи та тенденції розвитку вчення про співучасть” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 “Основні напрями вдосконалення інституту співучасті в умовах сучасної кримінальної політики у сфері подальшої гуманізації кримінального законодавства України” виокремлено основні проблеми та окреслено напрями їх можливого вирішення в сучасних умовах подальшої гуманізації кримінального законодавства. Наголошено, що під час реформування соціально-політичної системи України питання юридичної відповідальності за діяння, що не становлять значної суспільної небезпеки, у тому числі ті з них, що вчинені в співучасті, потребують нового вирішення. Ця проблема пов’язана з тим, що чинний Кримінальний кодекс України, незважаючи на поділ злочинів на чотири види залежно від ступеня їх тяжкості, передбачає для осіб, які визнаються винними у їх вчиненні, однаковий юридичний наслідок – судимість. Разом з тим певні діяння, що передбачені Кримінальним кодексом України, не мають такого ступеня суспільної небезпеки, щоб унаслідок їх вчинення суттєво обмежувати права і свободи людини і громадянина. Водночас законодавство України містить норми про адміністративні правопорушення, що мають судову юрисдикцію та за які передбачено стягнення, що мають кримінально-правовий зміст (конфіскація майна, позбавлення спеціального права тощо). Особи, які притягуються до відповідальності за такі правопорушення, не отримують належних процесуальних гарантій, зокрема щодо права на правову допомогу, права на оскарження судових рішень та інших гарантій, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Підтримано думку, що система кримінальної юстиції є дещо громіздкою, внутрішньо суперечливою, не завжди науково обґрунтованою й надмірно ускладненою. Проблема також вбачається в тому, що діяльність її суб’єктів характеризується дублюванням повноважень, відсутністю чіткого визначення та розмежування їхньої компетенції, наданням пріоритету завданням, що насправді є другорядними, застосуванням невиправдано ускладнених формальних процедур. Підкреслено, що нові підходи у сфері кримінальної відповідальності та кримінального судочинства повинні кардинально змінити умови забезпечення прав людини, сформувати переконаність особи й суспільства в дієвості принципу верховенства права, підвищити рівень довіри громадян України до інститутів влади загалом і до органів та установ системи кримінальної юстиції зокрема. Отже, метою реформування кримінальної юстиції України є визначення засад становлення в Україні системи кримінальної юстиції, що функціонує за принципом верховенства права, забезпечує ефективне запобігання й протидію злочинності та гарантує додержання прав людини й основоположних свобод. У зв’язку із цим завданням реформування кримінальної юстиції України є, крім іншого, провести гуманізацію кримінального законодавства шляхом, зокрема, декриміналізації значної кількості кримінально-караних діянь та пом’якшення покарань. Одним зі шляхів гуманізації кримінального законодавства може бути поділ кримінально караних діянь на злочини й кримінальні проступки.

Виокремлено проблему та окреслено основні шляхи вирішення співучасті не тільки у злочині, а й у кримінальному проступку. Оскільки в КУпАП не передбачено ознак та якихось особливостей вчинення діяння спільними зусиллями (у співучасті), для визначення ознак спільної діяльності у кримінальному проступку, насамперед необхідно звернути увагу на визначення співучасті, що дає КК України, враховуючи всі її об’єктивні та суб’єктивні ознаки.

Також висвітлено проблеми та можливі шляхи вирішення питання кримінальної відповідальності юридичних осіб і співучасті у злочині або кримінальному проступку юридичної особи. Проведено аналіз законодавства зарубіжних країн у цій частині, а також подано концептуальні тлумачення цього питання в юридичній літературі, відповідно до яких існує два основних підходи до вирішення цієї проблеми. Прихильники першого підходу оцінюють законодавче врегулювання питання про кримінальну відповідальність юридичних осіб у законодавствах різних країн як значущий крок у боротьбі зі злочинністю, звертаючи особливу увагу на величезні збитки, заподіювані порушеннями законодавства про охорону природи, економічними та іншими правопорушеннями, коли застосовувані до організацій штрафні санкції в межах цивільного й адміністративного законодавства не є адекватними розміру заподіяної шкоди. При цьому шкода, заподіювана діяльністю юридичної особи, значно перевищує шкоду, що може бути заподіяна окремою фізичною особою. Прихильники другого підходу висловлюють сумнів або повністю заперечують доцільність подібного рішення в кримінальних законодавствах, зазначаючи, що встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб не відповідає першорядним принципам кримінального права – особистої й винної відповідальності.

Підсумовуючи зазначене, розглянуто можливість субсидіарної кримінальної відповідальності юридичних осіб у тих складах злочинів, що пов’язані з високим ступенем суспільної небезпечності та заподіюваної шкоди. Крім того, зроблено висновок, що впровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб було б доцільним саме як самостійного інституту щодо тих злочинів, де в складі легально-діючої юридичної особи діяла організована злочинна група, адже в цьому випадку за наслідками своєї діяльності ця юридична особа є причетною до злочинів, вчинених організованою злочинною групою.

У підрозділі 4.2 “Співучасть у злочині та у кримінальному проступку: до постановки проблеми” визначено й розмежовано поняття “злочин”, “адміністративне правопорушення” та “кримінально-правовий (кримінальний) проступок”, а також розкрито характер та особливості співучасті у вказаних правопорушеннях.

Подальший розвиток демократичного засад суспільства та гуманізації сфери кримінальної відповідальності об’єктивно зумовлює створення та, відповідно, прийняття нового для вітчизняного кримінального права законодавства, яке передбачало б запровадження відповідальності за вчинення кримінальних проступків. З прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України питання щодо впровадження інституту кримінального проступку набуло особливої актуальності. Така політика фактично спрямована на декриміналізацію значної кількості кримінально караних діянь, тобто здійснення процесу встановлення підстав втрати діянням суспільної небезпеки, визнання недоцільності кримінально-правової протидії такої поведінки та скасування їх кримінальної караності. Наслідком декриміналізації тієї чи іншої поведінки, за яку раніше була передбачена кримінальна відповідальність, може бути або її визнання іншим правопорушенням, відмінним від злочину, або визнання такої поведінки правомірною. У зв’язку із цим проаналізовано проблеми поділу кримінально караних діянь на злочини та кримінальні проступки в умовах сучасної кримінальної політики у сфері подальшої гуманізації кримінального законодавства України та його можливі правові наслідки.

Наголошено, що розмежування правопорушень за видами повинно бути засновано на ступені суспільної небезпеки діяння, проявом якої можуть бути: характер суспільної небезпеки діяння; форма вини та характер дій особи, яка вчинила діяння; а також особа винного у вчиненні діяння. Критеріями для визначення деяких адміністративних правопорушень кримінальними проступками можуть стати: 1) вчинення проступків поза сферою управління; 2) ступінь їх небезпечності для суспільних відносин; 3) вид стягнення. При цьому варто вказати на необхідність перегляду змісту та видів адміністративних стягнень. Ними повинні залишитися лише попередження, штраф та позбавлення спеціального права, наданого особі (права керування транспортними засобами, права полювання тощо). Також необхідно відмовитися від такого адміністративного стягнення, як безоплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, оскільки воно порушує вимоги Конституції України. Конфіскацію, арешт та виправні роботи можна застосовувати лише як покарання за вчинення злочину, а оскільки за вчинення адміністративних проступків пропонується не застосовувати адміністративний арешт, то його слід перейменувати на короткостроковий арешт, що й буде санкцією за кримінальний проступок, на відміну від покарання за кримінальний злочин та адміністративне правопорушення. Процесуальний критерій відмежування адміністративних правопорушень від злочинів пов’язаний з процесуальним порядком розгляду адміністративних і кримінальних справ. Перші розглядаються за правилами адміністративного процесу, а інші – за правилами кримінального судочинства. Запропоновано враховувати й те, що кримінальні проступки повинні мати судову юрисдикцію і бути предметом регулювання кримінального законодавства. За критерієм ступеня суспільної небезпеки діяння найбільш доцільно виділити три групи правопорушень: злочини, тобто діяння, які мають найбільший ступінь суспільної небезпеки; кримінально-правові проступки меншої суспільної небезпеки, яким не притаманні ознаки злочинного діяння; адміністративні правопорушення. Подано власне бачення та вирішення проблеми співучасті у кримінальному проступку.

У підрозділі 4.3 “Досвід відображення співучасті в теорії та законодавстві зарубіжних держав: порівняльний аналіз” проведено порівняльний аналіз основних визначень і практики застосування інституту співучасті в теорії та законодавстві в зарубіжних країнах.

Проаналізовано визначення понять та ознак співучасті в злочині, наведені в теоретичних розробках і законодавчих актах таких країн, як: Федеративна Республіка Німеччина, Сполучені Штати Америки, Великобританія, Італія, Китай, Фінляндія, Франція, Швеція, Японія тощо, а також держав, які мають спільні історичні корені з Україною: Російська Федерація, Республіка Білорусь, Казахстан, Республіка Молдова, Латвійська Республіка, Грузія. Розкрито загальне існуюче уявлення про інститут співучасті, виокремлено певні позитивні моменти в законодавстві, констатовано, що в них є багато спільних рис і законодавчих новел.

Установлено, що узагальненого підходу до основних визначень і змісту цього інституту в світі не існує. Так, у законодавстві частини зарубіжних країн відсутнє поняття співучасті, а в переважній більшості її можна знайти лише в доктринальних джерелах. Зокрема, прикладом можуть слугувати джерела англійського права, а також КК Австрії, Бельгії, Болгарії, Іспанії, Франції, ФРН тощо. Наприклад, у працях французьких науковців виокремлено два важливих положення, а саме: 1) діяння виконавця та інших співвиконавців повинні мати однакову кваліфікацію; 2) якщо діяння виконавця неможливо кваліфікувати за кримінальним законодавством, то й співучасник звільняється від відповідальності, оскільки не може бути визнано факту співучасті в злочині.

Частина держав визначає поняття співучасті частково, наголошуючи лише на окремих ознаках або діянь, або співучасників. Наприклад, у КК Данії визнано співучастю сприяння виконанню злочинного діяння підбурюванням, порадою або дією. Японська кримінально-правова доктрина розглядає два види співучасті, а саме: “обов’язкова співучасть” та “добровільна співучасть”. Такий підхід до визначення співучасті, її ознак і форм зберігається й у інших країн, зокрема, у КК Естонії, КК Сан-Марино тощо.

Констатовано, що в більшості країн СНД не тільки визначено кримінальним законодавством поняття співучасті, а й детально розкрито характеристики видів співучасників. Практично однаковий підхід спостерігається при аналізі КК Азербайджанської Республіки, КК Республіки Вірменія, КК Республіки Білорусь, КК Республіки Молдова, КК Російської Федерації та інших країн.

Установлено й певні відмінності. Так, наприклад, у наукових підходах до визначення та окреслення об’єктивних і суб’єктивних ознак співучасті спостерігається практично той самий порядок при аналізі законодавства Російської Федерації, але, на відміну від КК України, у КК РФ не розглядаються питання добровільної відмови співучасників. Натомість, у гл. 7 “Співучасть у злочині” ст. 36 розкриває поняття ексцесу виконавця та особливі питання кримінальної відповідальності в разі ексцесу. У законодавстві Республіки Білорусь зберігається загальний підхід до визначення поняття співучасті, проте окремо цей інститут не виділено, а розглянуто в Розділі ІІ “Підстави та умови кримінальної відповідальності”, гл. 3 “Злочинне діяння” (ст. 16 КК). Якщо у КК України міститься шість норм, у КК РФ – 5 норм, то у КК Республіки Білорусь хоча і міститься п’ять норм, аналіз тексту дає підстави стверджувати, що більшість позицій щодо кваліфікації діянь, вчинених у співучасті, залишаються поза увагою. Існують різні підходи до визначення об’єктивних та суб’єктивних ознак, зокрема, кількості співучасників (два, три або більше). Недостатньо розвинутим порівняно з національним кримінальним законодавством у перелічених країнах є законодавство стосовно групової злочинності. Виявлено й інші підходи, у тому числі визнання можливості вчинення співучасті в необережних злочинах, наприклад, у КК Сан-Марино та КК Італії. Зазначено, що в сучасних кримінально-правових системах світу немає єдності стосовно кримінальної відповідальності співучасників злочину.

У цілому наголошено, що більш доцільною, хоча й не повністю досконалою, але найбільш повною та об’ємною є кримінально-правова доктрина співучасті більшості країн СНД, зокрема, у КК Азербайджанської Республіки, КК Республіки Вірменія, КК Республіки Білорусь, КК Республіки Молдова, КК Російської Федерації, КК України та інших країн.

Оскільки співвідношення національного та міжнародного законодавства, а також законодавства окремих зарубіжних країн і практики його застосування є аксіоматичним, тому прогресивний розвиток вітчизняної науки кримінального права неможливий без глибокого аналізу та врахування особливостей досвіду інших країн, а порівняння, акцентування уваги на позитивних досягненнях і помилках законотворчості й правозастосування можуть відіграти важливу роль у процесах удосконалення вітчизняного законодавства з метою приведення його до рівня світових зразків.