АДАПТАЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО НОРМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ :

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію результатів і публікації.

Розділ 1 «Адаптація інформаційного законодавства України до норм ЄС: загальноправові та історико-правові аспекти» складається з трьох підрозділів, які присвячено питанням адаптації законодавства до норм ЄС, її поняттю, ознакам, сутності, співвідношенню із суміжними поняттями, інформаційному законодавству України як об’єкту адаптації до норм ЄС, а також історіографії дослідження адаптації вітчизняного інформаційного законодавства України до правових норм ЄС та нормативно-правовим передумовам адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

У підрозділі 1.1 «Адаптація законодавства: поняття, ознаки, сутність, співвідношення із суміжними поняттями» на підставі аналізу енциклопедичної, довідкової літератури, наукових, навчальних джерел зроблено висновок про те, що адаптація інформаційного законодавства до норм ЄС є складовою частиною процесу гармонізації вітчизняного законодавства України, який, у свою чергу, є предметом вивчення представників різних галузевих юридичних наук, зокрема: теорії держави та права, міжнародного публічного права, цивільного права, адміністративного права тощо (М. О. Баймуратова, А. С. Довгерта, С. К. Дудара, В. К. Забігайла, З. П. Мельник, В. І. Муравйова, Л. А. Павліковської, О. К. Порфір’євої, К. М. Рудой та ін.).

На основі узагальненого аналізу праць вчених-юристів, що займалися вивченням порушеної проблематики, запропоновано авторське визначення поняття «адаптація законодавства до норм ЄС». Крім того, узагальнений аналіз словниково-довідкової та юридичної літератури, публіцистичних джерел та нормативних положень, практики застосування останніх дав автору підстави окреслити основні ознаки адаптації законодавства.

У дисертації зазначається, що в аспекті формулювання дефініції «адаптація законодавства» важливого значення набуває питання співвідношення вказаного терміну із суміжними правовими поняттями. Автор підтримує позицію К.М. Рудой у частині визначення суміжного термінологічного ряду, а саме: гармонізація, уніфікація, імплементація, апроксимація, рецепція, інтеграція, основних моделей їх співвідношення й робить висновок про те, що поняття «інтеграція» «поглинає» більш вузьке за значенням поняття «адаптація». На відміну від таких категорій, як «уніфікація», «імплементація», «апроксимація», рецепція, адаптація законодавства в даному випадку виступає одним з елементів, способом, умовою інтеграції до Європейського Співтовариства.

Підрозділ 1.2 «Інформаційне законодавство України як об’єкт адаптації до норм ЄС» присвячений теоретико-правовим аспектам інформаційного законодавства України. Аналізуючи існуючі доктринальні положення з відповідного питання, дисертант надає авторське визначення інформаційного законодавства України та окреслює його ознаки як об’єкту адаптації.

Зазначено, що інформаційне законодавство як предмет наукових досліджень все частіше привертає увагу вчених-адміністративістів. У поле зору науковців потрапляють як загальні питання інформаційного права (численні роботи І. В. Арістової, Р. А. Калюжного, В. А. Ліпкана, О. Г. Марценюка, В. С. Цимбалюка та ін.), так і окремі проблемні аспекти та невирішені наукові завдання, а саме: питання адміністративної відповідальності в цій сфері (праці О. В. Стоєцького та інших вчених), систематизації інформаційного законодавства (роботи В. А. Залізняка, К. П. Череповського та ін.).

Обґрунтовано тезу про те, що при всьому розмаїтті підходів до розуміння інформаційного законодавства можна констатувати, що вчені єдині в тому, що воно потребує сьогодні ґрунтовного перегляду, модернізації, сутнісного оновлення, систематизації та пристосування до міжнародних стандартів правотворення та правозастосування в цій сфері.

Визначено предмет адаптації до норм ЄС, зокрема, до системи інформаційного законодавства, яке підлягає адаптації, автором віднесено такі акти вітчизняного нормотворення, як: Закон України від 02 жовтня 1992 р. «Про інформацію», Закон України від 16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Закон України від 25 червня 1993 р. «Про науково-технічну інформацію», Закон України від 15 грудня 1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», Закон України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення», Закон України від 23 грудня 1993 р. «Про авторське право і суміжні права», Закон України від 21 січня 1994 р. «Про державну таємницю», Закон України від 03 липня 1996 р. «Про рекламу», Закон України від 04 лютого 1998 р. «Про Національну програму інформатизації», Закон України від 04 лютого 1998 р. «Про Концепцію Національної програми інформатизації», Закон України від 13 грудня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи», Закон України від 18 листопада 2003 р. «Про телекомунікації», Закон України від 13 січня 2011 р. «Про доступ до публічної інформації», Закон України від 03 липня 2012 р. «Про засади державної мовної політики», Указ Президента України від 31 липня 2000 р. № 928/2000 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», Указ Президента України від 06 грудня 2001 р. «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної політики» від 31 жовтня 2001 р.», Указ Президента України від 22 січня 2002 р. № 63/2002 «Про Міжвідомчу комісію з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України», Указ Президента України від 05 травня 2011 р. № 548 «Про першочергові заходи щодо забезпечення доступу до публічної інформації в допоміжних органах, створених Президентом України» та інші нормативно-правові акти у вказаній сфері.

У підрозділі 1.3 «Історіографія дослідження адаптації інформаційного законодавства України до норм ЄС та нормативно-правові передумови адаптації законодавства України до законодавства ЄС» на підставі вивчення різноманітних наукових, навчальних, публіцистичних джерел різних історичних періодів формулюється висновок про відсутність у вітчизняній адміністративно-правовій доктрині комплексних монографічних робіт з відповідної проблематики.

Автор вказує, що за часів Радянського Союзу (з 1917 р. до 90-х рр. ХХ ст.) у зв’язку з тим, що напрям інтеграції до ЄС взагалі не розглядався в якості одного з векторів зовнішньої політики держави, вказана проблематика не досліджувалась вченими-юристами, а інформаційне право як самостійна галузь права лише починало формуватись.

Дисертантом зазначається, що юридичною наукою питання адаптації вітчизняного інформаційного законодавства до європейських та світових стандартів майже не досліджуються. Фактично лише на початку 90-х рр. ХХ ст. починають з’являтися поодинокі праці лише з приводу адаптації загальної системи законодавства України до законодавства ЄС, а в аспекті інформаційного законодавства ця проблематика набуває свого поширення значно пізніше, що пояснюється відповідними тенденціями розвитку юридичної доктрини в цій сфері.

Акцентується увага на тому, що лише на початку ХХІ ст. питання інформаційного права та законодавства стають предметом ґрунтовного дослідження з боку вчених-юристів, які на підставі своїх наукових результатів констатують остаточне формування інформаційного права як самостійної галузі права в системі права України. Особливо автор відзначає роботи в цьому векторі таких вчених, як: І. В. Арістова, В. Ю. Баскаков, К. І. Бєляков, Г. В. Виноградова, В. І. Гурковський, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, О. О. Золотар, Г. М. Красноступ, Р. А. Калюжний, Ю.М. Кобзар, Т. А. Костецька, О. В. Кохановська, В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, П. Є. Матвієнко, А. І. Марущак, А. М. Новицький, І. М. Сопілко, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, М. Я. Швець, О. В. Шепета, К. П. Череповський та ін. Дисертантом виявлено тенденцію до звуження наукових пошуків та поступову спеціалізацію досліджень у сфері інформаційного права.

Розділ 2 «Механізм адаптації інформаційного законодавства України до норм Європейського Союзу» складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу основних складових елементів механізму адаптації інформаційного законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

У підрозділі 2.1 «Принципи адаптації інформаційного законодавства України до норм Європейського Союзу» зазначається, що а ні в законодавстві, а ні в юридичній доктрині немає визначення цієї категорії та далеко не завжди дається перелік вказаних засад. Як приклад дисертант наводить положення Закону України від 18 березня 2004 р. «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», де взагалі не окреслюються принципи адаптації законодавства до законодавства ЄС. Не міститься таких засад і в інших нормативно-правових актах цієї сфери. Це дало підстави здобувачу констатувати той факт, що на законодавчому рівні не визначені основні засади, якими має керуватися суб’єкт адаптації при здійсненні відповідного процесу, що варто визнати суттєвим недоліком нормотворчої діяльності законодавця в цій сфері.

Разом із тим автором підкреслюється, що на доктринальному рівні питанню принципів адаптації інформаційного законодавства України до законодавства ЄС увага взагалі не приділялася, більш того, окремі аспекти засад адаптації загальної системи законодавства теж досліджувались достатньо фрагментарно (наприклад, роботи В. М. Брижка, М. І. Коваля, М. Я. Швеця
та ін.).

Зазначено, що принципи адаптації інформаційного законодавства України до законодавства ЄС можна визначити як основні засади, вихідні положення, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві аспекти та вектори адаптації інформаційного законодавства до законодавства ЄС. При цьому окреслені принципи класифіковано за їх призначенням на засадничі та організаційно-функціональні, подано їх змістовну характеристику.

У підрозділі 2.2 «Суб’єкти адаптації вітчизняного інформаційного законодавства до норм ЄС» увага зосереджується на основних учасниках вказаного процесу, визначаються їх повноваження.

У підрозділі автором окреслюються зв’язки внутрішнього та зовнішнього характеру між суб’єктами адаптації інформаційного законодавства до норм ЄС, які утворюють цілісну систему. Остання, у свою чергу, охарактеризована як мобільна, динамічна сукупність спеціально уповноважених суб’єктів у сфері адаптації вітчизняного інформаційного законодавства до норм ЄС, громадських організацій та утворень, а також громадськості в цілому, діяльність яких спрямована на приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів.

З огляду на необхідність дотримання конституційних положень про те, що народ України є єдиним джерелом влади, автором наголошується на важливості залучення громадськості до процесу адаптації вітчизняного законодавства, в тому числі й інформаційного, до правових норм ЄС, зокрема, через діяльність громадських організацій (Центр політико-правових реформ, Лабораторія законодавчих ініціатив, Інститут громадянського суспільства та ін.), організацію та проведення систематичних громадських слухань, обговорень окремих законопроектів тощо.

Акцентується увага на тому, що ефективність результату адаптації вітчизняного інформаційного законодавства до правових норм ЄС, покращення правотворчої діяльності та правозастосування залежить від злагодженості, концентрації, узгодженості та спільності дій усіх суб’єктів вказаного процесу.

У підрозділі 2.3 «Методи адаптації інформаційного законодавства України до норм ЄС» окреслюється сукупність способів та прийомів вказаного процесу, спрямованого на гармонізацію інформаційного законодавства України з європейським законодавством.

Обґрунтовано положення про те, що методи адаптації інформаційного законодавства до норм ЄС – це сукупність прийомів, способів та засобів, за допомогою яких здійснюється гармонізація вітчизняного інформаційного законодавства України та відповідних міжнародних зразків нормотворення та правозастосування, поетапний процес приведення національного інформаційного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів.

На підставі аналізу юридичної літератури, діючого законодавства, в тому числі міжнародного, та практики його застосування серед методів адаптації інформаційного законодавства до норм ЄС здобувачем виділено імплементацію, апроксимацію, рецепцію, ратифікацію, правову інфільтрацію.

Встановлено, що імплементація – це метод адаптації інформаційного законодавства до норм ЄС, який полягає у фактичній реалізації міжнародних зобов’язань у сфері інформаційного права на внутрішньодержавному рівні.

У свою чергу, апроксимація визначена дисертантом як метод адаптації інформаційного законодавства до норм ЄС, що полягає в заміні одних нормативно-правових актів іншими, близькими до попередніх.

Рецепція як метод адаптації інформаційного законодавства України до норм ЄС є процесом переходу норм інформаційного законодавства із законодавства однієї правової системи до іншої. При цьому автор обґрунтовує позицію про те, що найбільш ефективним методом адаптації інформаційного законодавства до норм ЄС є рецепція.

Правова інфільтрація розглядається дисертантом як метод адаптації інформаційного законодавства України до норм ЄС є процесом проникнення правових норм законодавства ЄС в вітчизняне інформаційне законодавство за допомогою певних способів.

Ратифікація є методом адаптації інформаційного законодавства України до норм ЄС, що полягає у остаточному затвердженні міжнародного договору як джерела інформаційного законодавства України Верховною Радою України і передбачає, що такий акт стає невід’ємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм вітчизняного законодавства.