ГАЛИЦЬКЕ НАМІСНИЦТВО: СТВОРЕННЯ, СТРУКТУРА І ДІЯЛЬНІСТЬ (1849 – 1918 рр.) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; вказано на зв’язок з науковими планами; визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, методологію, територіальні межі; розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів; наведено відомості щодо їхньої апробації та авторських публікацій, що відображають основні положення і висновки дисертації; наведено дані про структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 “Історіографія проблеми, джерельна база та методологія дослідження” містить три підрозділи, в яких досліджено наукову літературу, історичні документи та матеріали, що становлять джерельну базу дисертації; подано характеристику методологічної бази дослідження.

У підрозділі 1.1 “Стан наукової розробки проблеми дослідження” проаналізовано праці українських та зарубіжних авторів, які досліджували ті чи інші аспекти правового регулювання створення, структури і діяльності Галицького намісництва. Серед них публікації О. Аркуші, І. Бойка, Ф. Буяка, С. Ґлембінського, У. Єдлінської, Л. Зашкільняка, М. Мудрого, І. Настасяк, О. Сухого, Б. Тищика, Ю. Хейфніца, Н. Ястребова та інших. Історіографічний аналіз довів, що в історико-правовій науці України сьогодні відсутнє комплексне дослідження інституту австрійських намісництв, у тім числі нез’ясованими залишаються основні питання, пов’язані з утворенням та діяльністю Галицького намісництва.

У підрозділі 1.2 “Джерельна база дослідження” описано документи та матеріали, які використано в процесі роботи. Зазначено, що здебільшого нормативно-правові акти зберігаються і доступні у Львівській національній науковій бібліотеці імені В. Стефаника Національної академії наук України та у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка, а також у Центральному державному історичному архіві України в м. Львові.

У процесі роботи з джерелами нормативно-правового характеру з’ясовано порядок їхнього оприлюднення та набрання ними законної сили відповідно до патенту від 27 грудня 1852 р. Охарактеризовано юридичне значення актів, опублікованих в інших офіційних виданнях імперії, зокрема, в україномовних виданнях “Всезагальний вісник законів держави і уряду для Австрійської імперії” та “Всезагальний вісник крайових і урядових законів для коронного краю Галичини і Лодомерії з князівствами Освенцімським і Заторським, з великим князівством Краківським”.

Наголошено, що закони Австрії та Австро-Угорщини, акти нормативно-правового характеру Галицького намісництва, які видавали майже сім десятиліть, становлять близько ста томів “Вісника державних законів монархії”. З них та інших актів намісництва (включно з актами, скерованими до конкретних осіб), впорядкованих за хронологічним принципом, сформовано найбільший фонд Центрального державного історичного архіву Львівської області № 146.

Комплекс методів та засобів пізнання інституту Галицького намісництва та основні підходи, застосування яких уможливило досягнення поставленої у дисертації мети охарактеризовано в підрозділі 1.3. “Методологічна основа дослідження інституту Галицького намісництва”.

Розділ 2 “Становлення місцевої державної влади в Галичині у складі Австрії та Австро-Угорщини” налічує три підрозділи, у яких досліджено політичні та соціально-економічні передумови утворення Галицького намісництва та загальну систему управління Австрією і Австро-Угорщиною.

У підрозділі 2.1 “Поширення на Галичину системи державної влади Австрійської імперії” досліджено найвагоміші причини Першого поділу Польщі у 1772 р., внаслідок якого частину західноукраїнських земель приєднали до Австрійської імперії. Система австрійських центральних і місцевих органів управління, сформована для управління централізованою феодальною державою, станом на 1848 р. не відповідала потребам часу. Її характерними рисами були громіздкий чиновницький апарат, відсутність чіткого поділу повноважень між окремими органами влади, повільність у прийнятті рішень та їхня непрозорість тощо. Загальне невдоволення владою слугувало причиною революції 1848-1849 рр., яка, однак, не досягла мети – докорінної зміни системи управління з урахуванням потреб буржуазії. Її позитивними наслідками було скасування кріпацтва, реформа центральних і деяких місцевих органів влади та поступовий державно-правовий розвиток в Австрії елементів конституційної монархії (парламент, конституція, відповідальність посадових осіб, розвиток місцевого самоврядування). Доведено, що перетворення Австрії в дуалістичну Австро-Угорську монархію мало позитивні наслідки для конституційного закріплення найважливіших ліберальних прав і свобод людини і громадянина. Водночас було остаточно визначено структуру вищих органів управління монархії.

У підрозділі 2.2 “Становлення у Галичині інститутів місцевої влади” розкрито роль та значення Галицького губернаторства в управлінні Галичиною. З’ясовано, що в результаті цілої низки експериментів нижчим органом управління стає староста, який підпорядковується безпосередньо губернаторству, а з 1849 р. і до 1918 р. - намісництву. Місцевий представницький орган – Галицький крайовий сейм - розпочав свою роботу 1861 р., проте його повноваження були недостатніми для вагомого впливу на внутрішні справи краю. Те ж стосувалось повітових і ґмінних органів місцевого самоврядування. Попри усю прогресивність ідеї делегування частини повноважень держави територіальним громадам, практика її втілення в умовах Австрійської монархії виявила численні недоліки загальної системи управління.

У підрозділі 2.3 “Утворення Галицького намісництва, формування його державно-правового статусу та структури”, на противагу висловлюваній у наукових колах думці стосовно того, що в управлінні Галичиною до і після 1849 р., по суті, нічого не змінилось, а заміна губернського правління Галицьким намісництвом була лише зміною назви, аргументовано іншу, авторську позицію. А саме: окрім зміни місця в ієрархії державних органів влади Австрії, намісництво також змінило й засади, на яких діяло губернаторство. Намісництво остаточно сформували як орган, яким одноосібно управляв намісник (а не колегіальний орган – губернське правління), і саме намісник відповідав за стан справ у Галичині. Відповідно до міністерського розпорядження 1852 р., намісницька влада діяла на таких засадах: поєднання з судовою владою (старости – керівники повітів - здійснювали судочинство як суди першої інстанції до 1867 р.); обмеження прав місцевого самоврядування на користь збільшення тягаря адміністрування намісництва і підпорядкованих йому старост; централізації і підпорядкування.

У цьому підрозділі проаналізовано зміст найважливіших нормативно-правових актів, які регламентували порядок створення та діяльності австрійських намісництв загалом і Галицького зокрема. Серед них такі маловідомі і недостатньо досліджені, як: Імператорське розпорядження від 27 березня 1854 р. “Про статус та сферу діяльності вищих контрольних органів”; Імператорське розпорядження від 20 квітня 1854 р., яким видано припис “Про виконання розпоряджень та рішень центральних органів політичної та поліційної влади”; оповіщення Крайової організаційної комісії від 16 травня 1854 р. стосовно політичної судової організації Королівства Галичини і Лодомерії тощо. Поетапно відображено зміни структури та компетенції намісництва упродовж 1849–1918 рр.

Висвітлено поділ Галицького намісництва на відділи і департаменти, розподіл повноважень між ними. З’ясовано порядок створення та діяльності крайових рад, комісій, відділів, фондів, інспекцій, комітетів, дирекцій, центрів, управління якими здійснювало намісництво або намісник безпосередньо.

Розділ 3. “Історико-правовий досвід діяльності Галицького намісництва як інституту місцевої державної влади” містить три підрозділи, у яких Галицьке намісництво досліджено як структурний елемент державного механізму Австрії та Австро-Угорщини, визначено його роль та значення у розвитку державної служби, проаналізовано найважливіші аспекти та напрями діяльності.

У підрозділі 3.1 “Компетенція та основні напрями діяльності Галицького намісництва 1849–1918 рр.” доведено, що законодавець, попри розмежування повноважень намісництва (намісницького правління) і намісника, був послідовний у своїх намаганнях централізувати владу на всіх рівнях, отож забезпечив можливість наміснику самостійно ухвалювати рішення в усіх справах, навіть всупереч рішенням намісницького правління.

До компетенції намісництва належало вирішення усіх справ, що були в компетенції Міністерства внутрішніх справ (у безпосередньому підпорядкуванні якого було намісництво), а також усі інші справи, делеговані йому іншими міністерствами (віровизнань, освіти, державної оборони і суспільної безпеки та землеробства, а в деяких випадках - міністерствами фінансів і торгівлі), які часто не мали своїх крайових чи повітових відділень. Галицьке намісництво, крім повноважень, наданих відповідно до закону, мало повноваження, доручені йому в особисте провадження імператором.

Щось на зразок відповідальності міністрів перед парламентом (закріпленої в австрійській конституції 1867 р.) було реалізовано і на крайовому рівні. Галицький крайовий сейм мав право подавати інтерпеляції до намісника та до будь-якого з чиновників намісництва, однак право послів сейму на таке подання не було підкріплене обов’язком намісника чи чиновника давати відповідь на нього, отож ця норма права, як і безліч інших прогресивних правових норм австрійського права того часу, на практиці не діяла.

Окрім того, було встановлено, що Галицький крайовий сейм, з погляду закону, не був представницьким органом на зразок парламенту, а лише органом місцевого самоврядування із дуже обмеженими повноваженнями, який не мав юридичних важелів впливу на керівника краю – намісника і намісництво загалом.

Після утворення Австро-Угорської дуалістичної монархії намісництво з мовчазної згоди Відня в багатьох сферах суспільного життя діяло поза межами своєї компетенції. Зокрема це стосувалося обмеження застосування в адмініструванні української мови на користь польської.

Визначено обсяг повноважень намісника та підпорядкованих йому старост у сфері виборчого права, а саме: під час проведення виборів до австрійського парламенту (Державної ради), Галицького крайового сейму та органів місцевого самоврядування (повітових та ґмінних рад).

Аргументовано твердження про те, що наведений у законодавчих актах Австрії та Австро-Угорщини перелік повноважень намісника і намісництва не був вичерпним, оскільки їхня діяльність ґрунтувалась на загальнодозвільному принципі “дозволено все, що прямо не заборонене законом”.

У підрозділі 3.2 “Роль та значення намісництва у розвитку державної служби” розкрито особливості проходження державної служби у намісництві та староствах.

Основи державної служби в австрійських намісництвах були врегульовані міністерським розпорядженням від 17 березня 1855 р. та законом від 25 січня 1914 р., так званим “Положенням про службу”.

Штатний розпис намісництва формували у Відні. До нього постійно вносили зміни, які відображали у так званих шематизмах. Зазвичай чиновницький штат намісництва коливався в межах 150-250 осіб. У намісництві передбачали посади власне намісника, його першого заступника, керівників відділів і департаментів намісництва, кількох інспекторів, двох десятків конципієнтів та до ста сорока конципієнтів-практикантів, кількох десятків секретарів та обслуговуючого персоналу.

Про вакантні посади у намісництві оголошували в газетах, і для бажаючих їх обійняти проводили конкурс. Вимоги до кандидатів були чітко прописані у розпорядженнях відповідних, за напрямом діяльності майбутнього чиновника, міністерств. Клопотатись про вищі посади у намісництві зазвичай мали право особи, що пройшли усі щаблі державної служби. Винятком могли бути самі намісники та керівники департаментів, оскільки при призначенні на ці посади до уваги брали не стільки професійний досвід, скільки знатне походження та політичний вплив.

Зазначимо, що до осіб, які мали намір працювати в намісництві та підпорядкованих йому органах чи установах, висували високі кваліфікаційні вимоги, зокрема: обов′язкова вища освіта за обраним напрямом служби; складання державних іспитів; проходження практики при намісництві і в одному з повітів; складання ще одного іспиту - практичного.

Окремим законом регулювали порядок ведення діловодства у намісництві. Можна стверджувати, що робота з документами у намісництві відповідала найвищим стандартам. Усі остаточні акти намісництва написані з дотриманням встановлених правил із зазначенням необхідних реквізитів (хто, коли, що і з якою метою).

Також у цьому підрозділі досліджено права та обов’язки службовців, зокрема уточнено спосіб реалізації права на пенсійне забезпечення, відпустку, допомогу у зв’язку із втратою годувальника, види дисциплінарних стягнень, порядок їхнього накладення та наслідки для працівника.

У підрозділі 3.3. “Досвід діяльності Галицького намісництва як складова історико-правового досвіду місцевої державної влади на українських землях” спростовано поширене в деяких наукових джерелах твердження, що Галичина з Австрією були поєднані лише як колонія з метрополією. Попри те, на думку більшості дослідників, господарство краю перебувало у стані занепаду. Зібрані статистичні дані засвідчують, що Австрія не була зацікавлена у зміцненні крайової економіки, проте зі зростом загального благополуччя в імперії покращувалось і становище в Галичині.

На намісництво здійснювали проекцію незадоволення діями влади як на її безпосереднього представника у краї. Нарікання лунали щодо його діяльності у сфері освіти, медицини; критикували його мовну політику та відсутність інтересу до господарчого розвитку Галичини. Одним з найгірших видимих аспектів діяльності намісництва було проведення виборів. Галицькі виборчі компанії вирізнялися чисельними порушеннями закону, на виборців і на кандидатів чинили тиск (у тому числі й фізичний); залучення до виборів військових загонів та жандармів мало наслідком десятки вбитих під час голосування у багатьох округах.

Наведено статистичні дані, які засвідчують приблизно однакову кількість українського і польського населення краю, відтак зроблено висновок щодо невідповідності кількісного представництва українців у державних органах влади та органах місцевого самоврядування. Доведено, що українці, порівняно з поляками, мали менше можливостей здобути вищу та середню освіту рідною мовою. Позиція намісництва в україно-польському конфлікті попри все не була безсторонньою і неупередженою, діяльність намісників негативно впливала на процес врегулювання цього конфлікту.

Доведено, що Галицьке намісництво з часом стало найбільш автономним органом місцевого управління австрійською провінцією, порівняно з іншими намісництвами Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії, адже в останні десятиліття існування імперії намісниками у Галичині були поляки. Їх зазвичай призначали на посаду після узгодження з польською політичною елітою краю (чого не спостерігалось в інших коронних краях Австрії). Окрім того, було розширено повноваження Галицького намісника, зокрема у сфері освіти. Імператор втручався у внутрішні справи краю тільки за нагальної потреби (як після вбивства Галицького намісника А. Голуховського чи у зв’язку з початком Першої світової війни).