ДЕКЛАРАЦІЯ ТА АКТИ ДЕКЛАРАТИВНО-РЕКОМЕНДАЦІЙНОГО ХАРАКТЕРУ В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ПРАВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь наукової розробки, зв’язок з науковими програмами, темами, планами, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів роботи, наведено дані про її апробацію і структуру.

Розділ 1 «Загальна характеристика декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру як джерел права» складається з чотирьох підрозділів та містить аналіз підходів, які сформувались у юридичній науці щодо розуміння змісту і ознак джерел права; з’ясовано поняття, риси, особливості декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру, здійснено їх класифікацію.

У підрозділі 1.1. «Ґенеза декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру як джерел права України» здійснено дослідження витоків формування декларації як джерела права та періодизація її розвитку відповідно до сформованих, сталих наукових підходів до періодизації історії держави і права України: від часу появи найдавніших рабовласницьких державних утворень на території сучасної України у Північному Причорномор’ї  і Приазов’ї та до початку війни українського народу за визволення з-під влади Речі Посполитої; з середини ХVІІ ст. до ліквідації української державності; з кінця ХVIII ст. по 1917 р.; від перемоги Лютневої революції до утворення Української Радянської Республіки; від укладення угоди від 1 червня 1919 р. до кінця Великої вітчизняної війни; з повоєнних років до прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України; сьомий етап охоплює сучасний період розвитку України.

На сучасному етапі розвитку система вітчизняного законодавства налічує більше трьохсот чинних декларацій, які суттєво різняться за своїм змістом і призначенням. Абсолютну їх більшість становлять міжнародні акти. Проте основоположне місце в історії державотворення незалежної України посідає Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. -  важливий політико-правовий документ, який став розгорнутою програмою розбудови суверенної держави, її шляху до незалежності, політико-правовою основою нової Конституції України і конституційного процесу в цілому.

У підрозділі 1.2. «Поняття декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру як джерел права» досліджено і критично проаналізовано основні підходи до визначення змісту поняття «джерело права». Досліджуваній проблематиці присвячені праці таких науковців, як І.Ю. Богдановської, С.В. Бошно, Ж.-Л. Бержеля, В. Бернхема, Т.В. Гурова, Р.   Давида,   А.М.   Колодія,   Р.    Кроса,   Л.А.   Луць,  О.Г.   Мурашина, П.М. Рабіновича, В.М. Селіванова, Р.Б. Тополевського, В.Л. Федоренка, Ю.С. Шемшученка  та  ін.  На особливу увагу заслуговують  монографії С.Л. Зівса, М.М. Марченка, Н.М. Пархоменко та інших.

Фундаментальність наукової категорії «джерело права» зумовило необхідність визначення декларації за допомогою засобів, способів і методів, розроблених навіть не юридичною наукою, а логікою. Так, залежно від мети дослідження явища, визначення має бути генетичним, функціональним, або предметним. За основу для дослідження декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру взяте предметне визначення, оскільки саме таке розуміння поняття, відповідно до підходів, розроблених логікою, дає змогу з’ясувати сутність досліджуваного явища: декларація - політико-правовий акт, прийнятий уповноваженим суб’єктом, містить норми права та створює підстави для подальшого правового регулювання суспільних відносин, визначення та здійснення державної політики в певній сфері (предметне визначення).

У підрозділі 1.3. «Загальні ознаки джерел права і специфічні риси декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру» доведено притаманність декларації загальних ознак джерела права в формально-юридичному розумінні та виявлено її власні специфічні риси, обґрунтовано співвідношення декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру.

Використання декларації і в міжнародному, і у внутрішньодержавному праві зумовлює особливий склад суб’єктів правотворчості: окрім вищих органів законодавчої влади, до таких суб’єктів належать наддержавні об’єднання і власне самі держави. Предмет регулювання декларації (найважливіші суспільні відносини, які визначають розвиток держави і суспільства) обумовлює особливий порядок її прийняття, юридичну силу і гарантованість. Прийняттю декларації надається, як правило, важливого політичного значення, що проявляється у наявності преамбул до цього документу, широкого розповсюдження змісту її положень в суспільстві тощо. Юридичну силу та обов’язковість до виконання зумовлюють як згаданий вище предмет її регулювання, так і місце нормотворчого органу в ієрархії органів влади. Більше того, положення декларації адресуються, головним чином, саме державі, яка зобов’язується дотримуватися проголошених положень і реалізувати поставлені цими положеннями цілі і завдання. Норми декларації апріорі вважаються такими, що підлягають беззаперечному виконанню в силу авторитету суб’єкту прийняття і того, що виконання цих норм відіграє надзвичайно важливу політичну роль. Відсутність закріплених у встановленому законом порядку вимог чіткої документальної форми декларації пояснюється традиціями нормотворчості, що виявляється у використанні норм-засад, норм-принципів, норм-цілей тощо відповідно до конкретного предмету правового регулювання тієї чи іншої декларації.

В дисертації поняттям «акти декларативно-рекомендаційного характеру» охоплено акти національного та міжнародного права, які за своєю правовою сутністю є деклараціями, проте відрізняються особливостями реалізації та мірою обов’язковості їх положень.

Так, внутрішньодержавні акти декларативно-рекомендаційного характеру (як, правило, укладаються у формі звернень, заяв, універсалів, меморандумів, маніфестів і т.д.) є документальним виявом політичної волі суспільства або певної його групи і укладаються з метою впливу на політику держави в цілому або певні її напрямки, розвиток суспільних відносин або в них сформульовано ставлення суб’єктів їх укладення до важливих політико-правових явищ чи процесів. Внутрішньодержавні акти декларативно-рекомендаційного характеру можуть вважатися джерелами права в формально-юридичному розумінні лише у випадку їх легітимізації у формі нормативно-правового акта або нормативного договору відповідно до встановленого національним законодавством порядку, яким і визначається механізм реалізації таких актів. В інших випадках внутрішньодержавні акти декларативно-рекомендаційного характеру можна розглядати як джерела права лише з точки зору матеріального їх розуміння.

Міжнародні акти декларативно-рекомендаційного характеру (як правило, укладаються у формі пактів, хартій, конвенцій, конкордатів і т.д.), у свою чергу, носять наддержавний характер, що обумовлює виключне право уповноваженого суб’єкта міжнародних відносин приєднуватись до такого акта та брати на себе обов’язки щодо дотримання та виконання його положень. Більше того, держава, як один із таких суб’єктів, спираючись на національне законодавство, може вказувати на ті обов’язки, які вона не братиме на себе і, відповідно, не виконуватиме, шляхом прийняття (підписання) міжнародного документу із застереженнями.

У підрозділі 1.4. «Класифікація декларацій та актів декларативно-рекомендаційного характеру як джерел права» виокремлено підстави (критерії) такої класифікації. Так,  залежно від уповноважених суб'єктів — декларації, що створені органом законодавчої влади, главою держави, органами виконавчої влади, іншими суб'єктами, наділеними такими повноваженнями); залежно від обсягу і характеру дії — декларації загальної дії та декларації спеціальної дії; залежно від галузевої належності — декларації, що містять норми лише однієї галузі права і такі, що мають комплексний (міжгалузевий) характер; залежно від характеру відносин, що регулюються — декларації, що регулюють політичні, економічні, соціальні та інші відносини. У свою чергу, декларації, направлені на врегулювання політичних відносин, слід додатково поділяти - на такі, що спрямовані на встановлення дипломатичних відносин; направлені на встановлення та (або) поглиблення співробітництва між суб'єктами; такі, що проголошують напрями діяльності держави у певній сфері.

Розділ 2 «Сутність декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру: співвідношення політичної та правової домінанти» складається з чотирьох підрозділів та присвячений з’ясуванню юридичної сутності декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру як джерел права. Встановлено, що з точки зору формально-юридичного підходу до їх розуміння декларації та акти декларативно-рекомендаційного характеру укладаються у формі нормативно-правового акту або нормативно-правового договору. З точки зору матеріального розуміння джерела права декларація являє собою політико-правовий акт.

У підрозділі 2.1. «Декларація та акти декларативно-рекомендаційного характеру як політико-правові акти» доведено, що значна частина досліджуваних джерел права має подвійну природу: вони є політичними документами і одночасно правовими актами, які відіграють значну роль у розвитку політичних відносин і власне для визначення спрямування правового регулювання суспільних відносин.

Саме тому декларація та акти декларативно-рекомендаційного характеру за своєю сутністю є політико-правовими актами: вони являють собою документи уповноважених суб’єктів, спрямовані як на досягнення певного політичного ефекту, так і на створення передумов правового регулювання суспільних відносин.

З’ясовано, що декларацію як політико-правовий акт слід відрізняти від декларації як суто політичного акта, який застосовується уповноваженими суб’єктами лише для досягнення певного політичного ефекту, висловлення і обґрунтування власної політичної позиції. Зазначені документи є джерелом політичних норм і відіграють важливу політичну роль в житті суспільства.

У підрозділі 2.2. «Декларація та акти декларативно-рекомендаційного характеру як нормативно-правові акти» доведено, що декларація може становити особливий нормативно-правовий акт, що створює підстави і передумови подальшого правового регулювання, визначає спрямування такого регулювання та його головний вектор з метою досягнення нового якісного рівня урегульованості певної групи суспільних відносин.

Встановлено, що до визначальних рис декларації як нормативно-правового акта слід відносити її фундаментальне правоутворююче значення, тобто вона направлена головним чином на встановлення норм права, а не на їх зміну, доповнення чи припинення; відсутність класичних правових норм, які б складались з гіпотези, диспозиції і санкції, у тексті декларації; використання у викладенні своїх положень специфічних норм права, які позбавлені традиційної логічної структури, та виступають як зразок, еталон поведінки; фундаментально-правовий характер, який обумовлений як характером норм декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру, так і з роллю для становлення держави та її інституцій, принциповим завданням – створити передумови і межі для розвитку тих чи інших суспільних відносин, задати певний вектор їх розвитку.

У підрозділі 2.3. «Декларація та акти декларативно-рекомендаційного характеру як нормативні договори» встановлено, що декларації (актам декларативно-рекомендаційного характеру) притаманні риси нормативно-правового договору.

Обґрунтовано, що декларація як внутрішньодержавний нормативний договір укладається уповноваженими суб’єктами та визначає основні засади і принципи державної політики у відповідній сфері. Як міжнародний нормативний договір вона є правоутворюючим актом, змістом якого є взаємні права і обов’язки суб’єктів. Як правило, порядок їх реалізації, а також відповідальність за невиконання або неналежне виконання взятих на себе зобов’язань передбачається в окремих документах, наприклад, резолюціях, де містяться конкретні вказівки щодо виконання положень декларації як договору.

У підрозділі 2.4. «Значення декларації та актів декларативно-рекомендаційного характеру та перспективи їх розвитку в системі джерел права» встановлено, що декларація та акти декларативно-рекомендаційного характеру відіграють важливу роль у регулюванні суспільних відносин як у внутрішньодержавних, так і в міжнародних відносинах. Разом з тим, вони мають значні перспективи у своєму розвитку як джерела права і впровадження цих перспектив у практиці правозастосування може суттєво вплинути на реалізацію проголошених Конституцією України пріоритетів розвитку суспільства, а також на дотримання та виконання положень декларацій та актів декларативно-рекомендаційного характеру як джерел міжнародного права.

Обґрунтовано необхідність визнання на законодавчому рівні декларації як нормативно-правового акта, який встановлює основні принципи та засади правового регулювання суспільних відносин. Вона має відповідати положенням Конституції України і не суперечити їм. Разом з тим, звичайні закони, предмет регулювання яких належатиме до предмету регулювання тієї чи іншої декларації, мають відповідати останній і не можуть суперечити їй. У випадку колізії норм звичайного закону і декларації має застосовуватися норма декларації як вищого за юридичною силою акта.