ВИКОНАННЯ ОРГАНАМИ І УСТАНОВАМИ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, задачі, об’єкт і предмет дослідження, його методологічну основу, наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, апробацію та публікації результатів дослідження, наведено дані щодо його структури і обсягу.

Розділ 1 “Соціально-правова характеристика звільнення від відбування покарання” містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Історико-правовий аналіз звільнення від відбування покарання” зазначено, що найбільш ранніми видами звільнення від відбування покарання були помилування та амністія. Уявляється, що на різних етапах розвитку людства ці інститути набували різноманітних форм. Установлено, що помилування має більш давню історію. Зокрема, виникненню помилування передувало право потерпілого пробачити свого кривдника. Перша згадка про помилування належить до XX ст. до н.е. у Стародавньому Єгипті, а перші згадки про застосування амністії як державного заходу – у правових пам’ятках Стародавньої Греції. За часів Київської Русі найбільш розповсюдженим видом звільнення від покарання було помилування, яке здійснювали князі. Установлено, що вперше на законодавчому рівні помилування було передбачене Судебником 1550 року. Уперше в Російській імперії поняття помилування визначено в Уложенні про покарання кримінальні та виправні від 15 серпня 1845 р. (до цього законодавство зазначало лише про належність права помилування государю). Зводом установ та статутів про утримуваних під вартою і засланців 1832 року введено дострокове звільнення від відбування покарання (1909 року безумовний характер дострокового звільнення набув характеру умовного). До 1905 року акти помилування в Російській імперії видавалися у вигляді маніфесту, а з 1905 року стали видаватися у вигляді указу. У дореволюційній Росії не існувало розмежування між помилуванням та амністією, у чинному на той час законодавстві термін “амністія” не вживався, а використовувалися терміни “помилування” або “прощення”, що позначали звільнення від покарання як індивідуально визначені особи, так і певні категорії засуджених. Подальший розвиток інституту звільнення від відбування покарання на теренах України пов’язаний з поваленням у 1917 році самодержавства в Російській імперії та розпадом Австро-Угорської імперії в 1918 році, а також закріпленням організаційно-правових основ радянської влади. Широкого розповсюдження набула амністія в силу зміцнення Радянської влади після переможного завершення громадянської війни і переходу до мирного будівництва. У вимозі організувати виконання позбавлення волі таким чином, щоб здійснити переведення засуджених “від більш суворих форм ізоляції до менш суворих аж до дострокового звільнення від покарання”, за радянських часів фактично формулювалась сутність прогресивної системи виконання покарання, хоча на окремих історичних етапах розвитку радянської держави в її кримінально-виконавчій політиці на інститут звільнення від відбування покарання здійснювали вплив класовий підхід та репресивна політика. Хоча спостерігалися і позитивні моменти, до яких часто звертаються сучасні дослідники (С. Л. Бабаян, О. М. Звенигородський Є. О. Письменський): за радянських часів закон не передбачав умовно-дострокового звільнення особливо небезпечних рецидивістів. Аналіз витоків становлення і розвитку інституту звільнення від відбування покарання дозволив виділити такі періоди: 1) дореволюційний (до 1917 р.); 2) радянський (1917–1991 рр.); 3) пострадянський (сучасний) (з 1991 р.), що дозволило сформувати чітке уявлення про еволюцію нормативно-правового регулювання звільнення від відбування покарання, а також раціональніше використовувати історично накопичений позитивний досвід та уникати помилок і прорахунків, допущених раніше.

У підрозділі 1.2. “Поняття та зміст звільнення від відбування покарання” зазначено, що у науковій юридичній літературі відсутня єдність поглядів на поняття звільнення від відбування покарання. Аналіз сучасних наукових поглядів учених-пенітенціаристів та спеціальної наукової літератури дозволив дисертанту дійти висновку, що у звільненні від відбування покарання проявляється економія заходів державного примусу, реалізуються принципи гуманізму, справедливості; звільнення від відбування покарання є найбільш радикальним засобом диференціації та індивідуалізації виконання покарання. Проведення автором розмежування понять “звільнення від відбування покарання” та “закінчення відбування покарання”, а також “звільнення від відбування покарання” і “звільнення від кримінальної відповідальності” дозволило конкретизувати предмет дослідження. Сформульовано визначення поняття “звільнення від відбування покарання”, під яким розуміється виражене у судовому акті або документі адміністрації органу чи установи виконання покарань, а також акті амністії та помилування звільнення особи, засудженої за вчинення злочину вироком суду, від повного або часткового відбування призначеного судом покарання з підстав, передбачених кримінальним та кримінально-виконавчим законом, якщо буде визнано, що необхідність в його відбуванні (подальшому відбуванні) відсутня, або з об’єктивних підстав в силу відбутого строку покарання. Доведено логічне розгортання звільнення від відбування покарання та його забезпечувальну роль як певної гарантії з боку держави щодо того, що кожна засуджена до строкового покарання особа буде обов’язково звільнена. Установлено зв’язок між звільненням від відбування покарання та принципами кримінально-виконавчого законодавства, що дозволило обґрунтувати дотримання засудженим всіх вимог закону та інших нормативно-правових актів, якщо він звільнений від відбування покарання за наявності відповідних підстав. Виділено ознаки інституту звільнення від відбування покарання: 1) звільнення – це логічне завершення процесу виконання/відбування покарання; 2) звільнення – це законодавча гарантія для осіб, засуджених до відбування покарань; 3) звільнення від відбування покарання застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину та засудженої обвинувальним вироком суду; 4) будь-який із видів звільнення від відбування покарання (крім відбуття строку покарання, призначеного вироком суду, амністії та помилування) здійснюється тільки судом у випадках, передбачених розділами ХІІ (ст. 74–87), XV (ст. 104–107) Загальної частини КК України, а також ст. 152 КВК України.

У підрозділі 1.3. “Зарубіжний досвід звільнення від відбування покарання” зазначено, що пріоритетним напрямом діяльності ДПтС України, яка проводиться на підставі норм Конституції та міжнародних правових актів з прав та свобод людини, є приведення інституту звільнення від відбування покарання у відповідність до міжнародних стандартів, максимальне розширення та захист прав і свобод засуджених. Через призму аналізу звільнення від відбування покарання встановлено, що міжнародні пенітенціарні стандарти орієнтовані на функціонування сучасних пенітенціарних систем, поліпшення умови тримання, ресоціалізацію засуджених та індивідуалізацію виправного впливу, диференціацію режимів. Проаналізовано зарубіжний досвід звільнення від відбування покарання на прикладі пенітенціарних систем Франції, Австрії, Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії, Іспанії, Англії, Швеції та країн СНД. Установлено, що в кримінальному та кримінально-виконавчому законодавстві переважної більшості зарубіжних держав регламентуються такі види звільнення від відбування покарання, як умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, звільнення від покарання через хворобу та ін. Заслуговує на увагу вітчизняного законодавця досвід Франції щодо застосування виконання тюремного ув’язнення в режимі напівсвободи стосовно засудженого, який приводить в якості доказів або здійснення ним професійної діяльності, або прагнення до отримання освіти або професійного навчання, а також наявність відповідного стажу або тимчасової роботи з метою соціальної реадаптації, або активну участь у житті своєї родини, або необхідність пройти курс лікування. Пропозицію щодо закріплення зазначеного алгоритму у національному законодавстві підтримують 64 % проанкетованих співробітників органів і установ ДПтС України. На основі аналізу зарубіжного досвіду обґрунтовано доцільність закріплення у чинному законодавстві обов’язку повного відшкодування шкоди, заподіяної злочином, у випадку застосування умовно-дострокового звільнення. Зазначена новела сприятиме тому, що вчинення злочинів буде економічно невигідним, а це суттєво знизить рівень злочинності, зокрема, корисливої. Зроблено висновок, що всі засоби, методи і форми соціальної роботи із засудженими в зарубіжних країнах підпорядковані задачам їх ресоціалізації, соціальної реабілітації, адаптації у суспільстві після звільнення.

Розділ 2 “Характеристика осіб, звільнених від відбування покарання” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Соціально-демографічна характеристика осіб, звільнених від відбування покарання” проаналізовано такі ознаки звільнених, як: вік засудженого; стать; сімейний стан; рівень підтримання особами, звільненими від відбування покарання, родинно-шлюбних зв’язків; рівень освіти; трудова діяльність до засудження; стан здоров’я. Установлено віковий розподіл осіб, звільнених від відбування покарання умовно-достроково, зокрема: 18–19 років – 4 %; 20–24 роки – 12 %; 25–30 років – 31 %; 31–40 років – 41 %; 41–50 років – 9 %; 50 років і старше – 3 %. Аналіз співвідношення осіб чоловічої та жіночої статі серед звільнених від відбування покарання умовно-достроково виявив, що 78 % становлять чоловіки, 22 % – жінки. З’ясування сімейного стану звільнених показало, що на момент умовно-дострокового звільнення від відбування покарання 51 % засуджених були одружені, 22 % – неодружені, 16 % – у розлученні, 11 % перебувало у цивільному шлюбі. Дослідження рівня підтримання особами, звільненими від відбування покарання, родинно-шлюбних зв’язків виявило такі тенденції: підтримують зв’язки з батьками – 59 %, з дружиною/чоловіком – 51 %, з родичами – 42 %, з дітьми – 40 %; у 8 % звільнених родинних зв’язків не залишилося; у повних сім’ях виховувалося 57 % засуджених, однією матір’ю – 26 %, тільки батьком – 10 %, в інтернаті – 4 %, решта засуджених (3 %) виховувалися у родичів або опікунів. Доведено, що наявність в осіб, звільнених умовно-достроково, близьких родичів виступає антикриміногенним фактором на етапі постпенітенціарної адаптації, а під час відбування покарання – стимулом для засудженого при формуванні процесу позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Установлено, що засуджені, умовно-достроково звільнені від відбування покарання, мають такий рівень освіти: базова середня – 19 %, повна середня – 40 %, середня спеціальна – 38 %, вища – 3 %. Більшість засуджених, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, до вчинення злочину були зайняті суспільно корисною працею, 77 % – були працевлаштовані або навчалися; не працювали та не навчалися всього 23 % засуджених. 34 % засуджених оцінили свій стан здоров’я на момент звільнення від відбування покарання як добрий, 55 % – задовільний, 11 % – незадовільний.

У підрозділі 2.2. “Кримінально-правова характеристика осіб, звільнених від відбування покарання” шляхом вивчення 300 особових справ засуджених, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, установлено, що серед звільнених найбільш численною групою є особи, засуджені за злочини проти життя і здоров’я (31 %), а також проти власності (58 %). Визначено розподіл звільнених умовно-достроково залежно від строку призначеного покарання, а саме: до 2 років – 11 %, від 2 до 5 років – 58 %, від 5 до 10 років – 29 %, понад 10 років – 2 %. За кількістю судимостей серед звільнених виявлено 49 % осіб з однією судимістю, 29 % – із двома, 11 % – із трьома, 7 % – із чотирма, 4 % – із п’ятьма і більше судимостями. Аналіз ознак, що характеризують призначене покарання, засвідчив такі тенденції: більшість умовно-достроково звільнених були засуджені за один злочин (68 %); за сукупністю злочинів цей показник склав 25 %; призначене покарання за сукупністю вироків склало 7 %; 45 % звільнених вчинили злочин у співучасті; 2 % умовно-достроково звільнених раніше вчиняли злочини в місцях позбавлення волі; 14 % звільнених не погасили позов, призначений судом за вчинений злочин. Особи, які раніше звільнялися від відбування покарання з випробуванням, з-поміж умовно-достроково звільнених становлять 4 %. Застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, які раніше звільнялися умовно-достроково, має місце у 5 % випадків. Щодо наявності додаткових покарань, установлено, що більшості умовно-достроково звільнених додаткові покарання не призначалися (73 %); додаткове покарання у виді штрафу становить 5 %; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу – 1 %; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – 7 %; конфіскація майна – 14 %. Розподіл звільнених умовно-достроково залежно від фактичного відбуття встановленої законом частини строку покарання виявив, що у 44 % випадків фактично відбутий строк покарання становить не менше половини строку покарання, 35 % – не менше двох третин строку покарання  , 21 % – не менше трьох чвертей строку покарання. Щодо тривалості невідбутої частини строку покарання звільнених умовно-достроково, з’ясовано, що у 41 % випадків вона становить до 6 місяців, 28 % – від 6 місяців до 1 року, 26 % – від 1 року до 2 років, 5 % – від 2 до 3 років. Обґрунтовано пропозиції щодо удосконалення чинного кримінального законодавства в частині застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

У підрозділі 2.3. “Кримінально-виконавча характеристика осіб, звільнених від відбування покарання” шляхом аналізу емпіричної бази дослідження установлено, що засуджені, які не мали заохочень, до умовно-дострокового звільнення не представлялися. Одне заохочення мали 13 %, два – 37 %, від трьох до чотирьох – 28 %, від п’яти до шести – 17 %, від семи до десяти – 3 %, від десяти і більше – 2 %. Більшість умовно-достроково звільнених (69 %) стягнень не мало. Від одного до двох стягнень мало 22 %, від трьох до чотирьох – 5 %, від п’яти до шести – 3 %, від семи до десяти – 0,7 %, від десяти і більше – 0,3 %. Доведено, що із числа засуджених, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, 100 % були залучені до суспільно корисної праці і виявляли сумлінне ставлення до трудової діяльності, що обумовлено матеріальною підставою застосування зазначеного заохочувального інституту – сумлінним ставленням до праці. 53 % засуджених перед застосуванням умовно-дострокового звільнення перебувала на поліпшених умовах тримання до шести місяців, 29 % – від шести місяців до одного року, 16 % – від одного року до двох років, 2 % – від двох до трьох років. Виявлено, що ухвали про застосування умовно-дострокового звільнення щодо 88 % звільнених виносилися вперше; повторне винесення ухвал спостерігається у 12 % звільнених. Щодо подань про умовно-дострокове звільнення до суду, установлено, що всі звільнені представлялися в суд один раз. Виявлено відсутність у законі строку направлення до суду подання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, у зв’язку з чим обґрунтовано пропозиції щодо удосконалення чинного кримінально-виконавчого законодавства.

Розділ 3 “Порядок і умови звільнення від відбування покарання” містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання” зазначено, що у кримінально-виконавчому праві поряд із традиційними обмежувальними та забороняючими засобами все більш широко застосовуються заохочувальні інститути, які належать до різновидів правових стимулів і є засобом юридичного схвалення соціально активної поведінки засудженого, в результаті чого він отримує винагороду і для нього настають сприятливі наслідки, взаємовигідні як для суспільства, так і для засудженого, до якого вони застосовуються. Доведено, що особливу роль умовно-дострокове звільнення відіграє у процесі відбування одного з найсуворіших видів покарань – позбавлення волі на певний строк, у зв’язку з чим через призму цього виду покарання проаналізовано застосування вказаного заохочувального інституту. Установлено мотиви правослухняної поведінки засуджених, зокрема: дострокове звільнення засуджених від відбування покарання (64 %), бажання полегшити життя в умовах позбавлення волі (20 %), намір порвати зі злочинним минулим (9 %), прагнення мати матеріальні види заохочень (7 %). Показано, що умовно-дострокове звільнення становить 31 % у системі цінностей засуджених в умовах відбування покарання. З’ясовано, що у 2,57 % випадках суди відмовляють в умовно-достроковому звільненні засудженому при позитивній характеристиці адміністрації установи ДПтС України. Виявлено причини таких відмов, а саме: 1) тяжкість вчиненого злочину і значний строк покарання; 2) наявність дисциплінарних стягнень протягом усього періоду відбування покарання (незважаючи на те, що ці стягнення або погашені, або зняті достроково); 3) наявність цивільного позову, який не погашено у повному обсязі; 4) відсутність впевненості в тому, що засуджений знову не вчинить злочин, – та запропоновано зміни до чинного законодавства з метою їх усунення. Удосконалено критерії оцінки ступеня виправлення засуджених для застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, у зв’язку з чим обґрунтовано пропозиції щодо удосконалення чинного кримінально-виконавчого законодавства. Доведено доцільність закріплення у законі необхідності обговорення характеристик засуджених, які подали клопотання про умовно-дострокове звільнення, на комісіях установ ДПтС України.

У підрозділі 3.2. “Порядок і умови звільнення від відбування покарання у зв’язку з відбуттям строку покарання, призначеного вироком суду, та з інших підстав” проведено аналіз таких підстав звільнення від відбування покарання, як: 1) відбуття строку покарання, призначеного вироком суду; 2) закон України про амністію; 3) акт про помилування; 4) хвороба. З метою усунення несправедливої практики обчислення строків покарань різних видів, запропоновано внести відповідні зміни до чинного кримінально-виконавчого законодавства з одночасним посиленням нагляду та контролю за діяльністю органів і установ виконання покарань. З’ясовано, що провідною мотивацією застосування амністії в Україні є подолання проблеми перевищення лімітів тримання в установах ДПтС України, додержання прав осіб, які в них перебувають, політичні чинники, реалізація принципу гуманізму в кримінальній та кримінально-виконавчій політиці держави. Доведено, що підстави амністії як виду звільнення від відбування покарання в цілому відповідають ідеї невеликої суспільної небезпечності вчиненого злочину, особистості засудженого та, як правило, певній реалізації кари стосовно неї. На підставі аналізу правового регулювання звільнення від відбування покарання на підставі акта про помилування виявлено прогалини чинного законодавства з цього питання, обґрунтовано внесення відповідних доповнень до норм КК України. Сформульовано пропозиції до чинного законодавства з метою удосконалення підстав і порядку звільнення від відбування покарання за хворобою, обґрунтовано доцільність посилення юридичної відповідальності засуджених за заподіяння собі тілесних ушкодження та завдання шкоди своєму здоров’ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов’язків.