АВТОРСЬКЕ ПРАВО І СУМІЖНІ ПРАВА В ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ УКРАЇНИ ТА ПОЛЬЩІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, визначено її актуальність і новизну, зв’язок роботи з плановою науковою темою, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено об’єкт та предмет аналізу, описано методи дослідження, подано нормативну та емпіричну джерельні бази, вказано практичну цінність одержаних результатів.

У першому розділі “Регулювання авторського права і суміжних прав в українській мас-медійній галузі” досліджено розвиток авторського права і суміжних прав в Україні, зроблено загальний огляд Закону України “Про авторське право і суміжні права” у редакції від 11.07.2001 р., розглянуто засади охорони та захисту авторського права в українському законодавстві та регулювання відносин в цій сфері інформаційним законодавством України, приділено увагу діяльності Українського агентства з авторських і суміжних прав. Також досліджено практичні аспекти правомірного використання об’єктів авторського права і суміжних прав у вітчизняних засобах масової інформації і проаналізовано конкретні ситуації вирішення спірних питань у судах.

В Україні протягом досить тривалого часу відносини у сфері авторського права визначалися російськими нормативно-правовими актами. На сьогодні першочерговим завданням законодавців у цьому розумінні є створення національної системи охорони інтелектуальної власності в цілому з її орієнтацією на ринкову економіку та відповідністю всім міжнародним стандартам.

Верховна Рада прийняла Закон України “Про авторське право і суміжні права” у редакції від 11.07.2001 р., в якому зроблено акцент на публіцистичності творів, що підлягають охороні.

Авторське право проголошено у двох статтях (ст. 41 і ст. 54) Конституції України. Воно охороняється також четвертою книгою Цивільного кодексу (статті 418 – 470), однією з переваг якого є розміщення цієї книги відразу після третьої, яка обумовлює юридичний бік права власності та інших речових прав, що лише підсилює товарно-матеріальну роль інформації в умовах існування сучасного інформаційного суспільства.

Удосконалено ст. 176 чинного Кримінального кодексу на предмет збільшення штрафних санкцій за порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності, навіть до ув’язнення. Проте навряд чи цією нормою можна захистити права журналістів, оскільки розмір заподіяння матеріальної шкоди визначається як великий та особливо великий, а також необґрунтовано пом’якшено відповідальність службових осіб за таке порушення внаслідок використання ними свого становища щодо підлеглої особи.

В умовах функціонування українського інформаційного простору у дотриманні авторських прав велику роль відіграють нормативно-правові акти в інформаційній галузі, яких існує понад 20.

Крім того, Кодекс етики українського журналіста зараховує авторське право до категорії етичних норм: так, плагіат суперечить професійній етиці журналіста, є підставою для осуду його колегами і оцінюється ними як ганебний вчинок.

Провідною організацією колективного управління майновими правами авторів є Українське агентство з авторських і суміжних прав, що, зокрема, здійснює моніторинг телерадіопростору щодо дотримання цих прав користувачами творів. В цілому поки що існує відносно невелика кількість таких організацій.

Принципово новим регулюванням інформаційної діяльності стала ст. 13 тематичного закону, згідно з якою, крім журналіста, співавтором інтерв’ю є особа, яка дала інтерв’ю, і опублікування запису інтерв’ю допускається лише за згодою цієї особи. Останнє твердження видається логічним лише з огляду на затвердження респондентом примірника інтерв’ю перед його опублікуванням з метою уникнення фактологічних помилок, що могли виникнути при розшифруванні матеріалу, проте це не конкретизовано в законі.

Натомість за законом винагорода за використання твору повинна належати журналісту і респонденту порівну. Але існують деякі аспекти інтерв’ювання, що не завжди дають змогу дотримуватися цієї норми: інтерв’ю може замовити сам респондент або видання, воно може бути використане лише як вихідний матеріал тощо. Проте нині не існує навіть законодавчого визначення терміна “інтерв’ю”.

Немає також визначення “програми/передачі телерадіоорганізації/організації мовлення”. Водночас розклади телерадіопередач визнані об’єктами, що не охороняються авторським правом, хоча очевидно, що терміни “програми телерадіопередач” та “розклади телерадіопередач” вживаються як синоніми.

Існує два підходи до трактування належності майнових авторських прав у журналістиці: виключне право видавця газети чи журналу на використання видання в цілому і право журналіста чи автора твору, який зберігає права на свої твори незалежно від видання (ст. 19 Закону “Про авторське право і суміжні права”). Тобто не є порушенням ситуація, коли журналіст опубліковує власний матеріал на шпальтах декількох видань, але ця норма діє тільки в разі, коли він не перебуває в трудових відносинах з власником видання, оскільки ст. 16 закону про авторське право закріплює виключне майнове право на службовий твір саме за роботодавцем.

Хоча закон передбачає укладання договорів на використання матеріалів у пресі в усній формі, будь-яке відчуження на користь ЗМІ авторських прав на твір, який може бути неодноразово використаний або є композиційно складним, варто оформити письмовим договором. При цьому переваги підписання таких договорів – не тільки на боці авторів, адже видавець може обумовити таким чином монополію на використання твору, передбачити продаж отриманих прав, уможливити опублікування за межами держави і навіть покласти відповідальність на автора в разі виникнення непорозумінь.

Значно складніше врегулювати авторсько-правові відносини з позаштатними авторами, оскільки останнім іноді надзвичайно складно оцінити можливості потенційного використання їхнього матеріалу в майбутньому.

Досить актуальною є проблема плагіату, оскільки згідно з законом кожна щонайменша зміна твору може вважатися новим об’єктом правової охорони. Вважаємо за доцільне обумовлювати захист творчої праці автора не тільки поняттям форми твору, а й критеріями художньої образності. Недосконалість вітчизняного законодавства у контексті забезпечення правомірного використання творів призводить до того, що головним фільтром під час написання матеріалів є ступінь моральності кожного автора, що послуговується у своїй роботі здобутками попередників. Часто можна зустріти вислови типу “крадіжка чужих ідей”, “привласнення чужих ідей” тощо, які свідчать про те, що саме ідеї, а не слова, в які їх втілено, є мірою авторства, проте згідно зі ст. 8 тематичного закону авторське право не поширюється на ідеї.

Щоб запобігти звинуваченням у привласненні плодів чужої творчості, слід оволодіти нормами посилання на джерела, які використовуються. Це ще й вигідно для самого автора матеріалу, адже, крім поваги до своїх попередників, що розробляли тему до нього, він уникає перекручення оригінального тексту і неналежного його трактування шляхом вкраплення у свій твір окремих уривків чужого твору без загального контексту.

Усвідомлення співвітчизниками вартості продуктів своєї інтелектуальної та творчої діяльності спричинило появу низки позовів, спрямованих на захист і відновлення порушених прав авторів. Щодо ЗМІ судові спори виникають, зокрема, через невизначеність або необумовленість у договорі конкретної відповідальної особи, різні підходи до трактування термінів, відсутність посилань на джерело інформації. На телебаченні чимало спорів спричинені незаконною трансляцією програм однієї організації мовлення іншою. Дедалі частіше телерадіомовні організації порушують майнові права композиторів та режисерів. Трапляються випадки, коли й самі державні структури в межах своїх повноважень є ініціаторами позовів.

Другий розділ “Міжнародне регулювання авторського права і суміжних прав у контексті українського законодавства” присвячено огляду діяльності Всесвітньої організації інтелектуальної власності, міжнародних документів у сфері авторського права та суміжних прав, участі України в міжнародних договорах у цій галузі. Окремо, з точки зору функціонування журналістики, детально проаналізовано міжнародні договори в галузі авторського права і суміжних прав, ратифіковані Україною, а також інші угоди, до яких приєдналася Україна. Значну увагу приділено проблемам та перспективам охорони авторського права у вітчизняному Інтернет-контенті.

Законодавчі системи світових держав, у тому числі України, створюються задля ефективного забезпечення: з одного боку, надійного захисту авторських і суміжних прав, з іншого – якомога ширшого доступу зацікавлених осіб до надбань літератури та мистецтва.

У міжнародній практиці існує чотири міжнародні угоди в галузі авторського права і чотири – щодо суміжних прав. Неохопленою системою вітчизняного законодавства залишилися  Брюссельська конвенція (Конвенція про супутники) 1974 р. та FRT 1989 р., але це – справа часу. Про успіхи України на шляху до євро інтеграції свідчать оцінки її законодавчої бази з регулювання інтелектуальної власності в цілому провідними організаціями світу в цій галузі.

В межах СНД Україна приєдналася до двох угод щодо інтелектуальної власності – Угоди про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав та Угоди про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності. Крім того, наша держава приєдналася до Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, а також затверджено Угоду про співробітництво між Кабінетом Міністрів України і Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (ВОІВ). Україна є також підписантом численних двосторонніх договорів, серед яких – Угода між урядом України і урядом Республіки Польща про співробітництво в галузі культури, науки і освіти, що набрала чинності в 1999 р.

Відсутність поширення в українському тематичному законі охорони авторським правом на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи тощо, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені та проілюстровані у творі, не суперечить Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, яка залишає деякий простір для врегулювання окремих питань системами національних законодавств, проте створює правові колізії на ґрунті практичного втілення цього положення в мас-медійній галузі.

Розбіжності у тлумаченні термінів. Згідно з Бернською конвенцією до творів, випущених у світ, не належать сповіщення по кабелях і передача в ефір. Поняття “випуск твору в світ” містилося лише в старій редакції Закону “Про авторське право і суміжні права”, а в новій йому за змістом відповідає визначення “опублікування твору, фонограми, відеограми”, де немає жодних застережень з приводу передачі творів в ефір чи по кабелях, а лише зазначено, що опублікування твору повинно здійснюватися таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором. Під випуск твору в світ підпадає також поняття “оприлюднення (розкриття публіці) твору” в українському законі, де зазначено, що таке оприлюднення може здійснюватися шляхом публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо. У свою чергу, поняття “публічний показ” та “публічне виконання” цілком виключають передачу в ефір чи по кабелях, у той час як термін “публічне сповіщення (доведення до загального відома)” передбачає саме такий спосіб оприлюднення творів.

Стаття 2 Договору ВОІВ про виконання і фонограми визначає “сповіщення для загального відома” як передачу виконання або звуків чи зображень, записаних на фонограму, для публіки будь-яким засобом, крім ефірного мовлення. Натомість термін “публічне сповіщення (доведення до загального відома)” у тематичному законі України передбачає саме передачу вищезгаданих творів в ефір.

Проблема захисту авторського права в Інтернеті виникла передусім через  екстериторіальність останнього, коли доступ до мережі з будь-якої країни світу не залежить від виконання урядом цієї країни правил міжнародних договорів. Нині як на національному, так і на міжнародному рівнях авторське право на мережеві твори визначається опосередковано – через право автора розповсюджувати свої твори в такий спосіб, що представники публіки можуть мати доступ до них у будь-якому місці і в будь-який час за їх власним вибором.

Втім, законодавство України є непристосованим до реалій новітнього інформаційного суспільства, оскільки прив’язує інформацію до конкретних матеріальних носіїв, вартість яких постійно зменшується. При охороні авторського права в Інтернеті доцільно змістити акценти від “примірника” до “звернення”, тобто частоти використання твору. Тим більше, що Вищий господарський суд України визнав розміщення творів у мережі їх відтворенням у контексті ст. 1 закону про авторське право, – отже, розміщення творів в Інтернеті належить до майнових прав автора. У зв’язку з цим очевидно, що оцифрування газетного номера є новою об’єктивною формою існування твору, а тому власнику ЗМІ слід обумовити таке використання матеріалу з журналістом в кожному окремому випадку і, відповідно, сплатити гонорар.

Специфіка Інтернету, полягає в тому, що, незважаючи на наміри користувача, копіювання вмісту веб-сайту в оперативну пам’ять його комп’ютера починається вже з моменту завантаження сторінки. На території держав – членів Європейського Союзу, в тому числі в Польщі, проблему невіднесення створення таких тимчасових копій до категорії дій, пов’язаних із відтворенням творів уже вирішено, в Україні – ще ні.

Використання в Інтернеті гіперпосилань безпосередньо на певний матеріал без посилання на ім’я автора або без зазначення сайту, на якому цей матеріал розміщено, також спричиняє порушення авторського права.