Підготовка педагогічних кадрів у Харківській та Київській художніх школах України (друга половина ХІХ- початок XX ст.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми й хронологічні межі дослідження, розкрито її актуальність і доцільність, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання, обґрунтовано методологічне підґрунтя та методи дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних висновків, відображено шляхи й форми апробації та впровадження в освітню практику результатів наукового пошуку.

У першому розділі “Ступінь наукової розробки проблеми дослідження” здійснено аналіз історико-педагогічних і сучасних джерел, періодичних видань, які висвітлюють поступовий розвиток та основні напрями художньої освіти в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Цінний внесок у розвиток загальнопедагогічних основ перших навчальних закладів вітчизняної художньої освіти досліджуваного періоду зробили
Д. Багалій, В. Веретенников, Д. Міллер.

У розділі розкрито надбання видатних вітчизняних педагогів-науковців, учених-мистецтвознавців і художників-методистів: М. Безхутрої, Є. Белютіна,
М. Гаврилової, О. Головко, П. Жолтовського, Н. Молеєвої, В. Нємцової,
Є. Рєдіна, М. Ростовцева, В. Стасова,  Ю. Турченко, Н. Яворської. З’ясовано що, у своїх працях дослідники висвітлювали загальнопедагогічні й спеціальні аспекти розвитку образотворчого мистецтва в Україні.

Особливостям й напрямкам становлення та розвитку художніх шкіл України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. присвячені статті в сучасній періодичній літературі П. Говдія, О. Півненко, К. Лєпілова, Л. Соколюк,
Б. Угарова, В. Даниленко.

Окремі аспекти виникнення та розвитку художніх шкіл, становлення загальнопедагогічних поглядів в Україні другої половини ХІХ ­ – першої половини ХХ ст. розглядалися в дисертаційних дослідженнях і наукових статтях Ю. Турченко, Л. Соколюк, В. Ворожбіт.

Розглянуті історико-педагогічні джерела та сучасні праці засвідчили, що проблема, обрана автором для дослідження, комплексно не вивчалася в зазначений період.

У другому розділі “Питання теоретичної підготовки педагогічних кадрів у Харківській та Київській художніх школах України (друга половина ХІХ – початок XX ст.) ” на підставі вивчення й науково-педагогічного аналізу  архівних матеріалів, історико-педагогічних джерел, науково-педагогічної літератури та інших видань висвітлено передумови, проаналізовано основні етапи та зміст підготовки вчителів і педагогів-художників у Харківській та Київській художніх школах.

Виявлено, що передумови становлення й розвитку художньої освіти у другій половині ХVIII – першій половині XІX ст. були пов’язані зі зростанням промисловості, містобудування й підвищенням рівня загальної культури та освіти. Опрацьовані історико-педагогічні джерела свідчать про те, що в цей період навчання художників в Україні здійснювалося переважно індивідуально в майстернях. Однак така практика в цих історичних межах не відповідала потребам інфраструктури міст, які зростали, та розвиткові загальної освіти в цілому. Наприкінці зазначеного періоду образотворче мистецтво почали запроваджувати в початкових школах як загальноосвітній предмет, що сприяло підготовці кваліфікованих художньо-педагогічних кадрів.

Вивчення широкого кола історико-педагогічних джерел другої половини ХVІІІ ст. та першої половини ХІХ ст. засвідчило, що першою професійною школою в Російській Імперії, де готували художньо-педагогічні кадри, була Академія мистецтв у Петербурзі, заснована в 1758 році. До того ж слід підкреслити, що на початку ХІХ ст. російська академічна школа малюнка була найкращою в Європі.

Дослідження свідчить, що в Україні найбільш професійно орієнтованою школою з підготовки художньо-педагогічних кадрів була Харківська художня школа, відкрита в 1767 році на базі Харківського колегіуму як “додаткові класи” І. Саблукова. Інші ж художні школи Харкова та Києва, засновані в різні роки цього періоду, зокрема малювальна школа в Києво-Печерській Лаврі
(1763 р.), класи малювального мистецтва в Київській академії ­­(1801 р.) та Харківському університеті (1804 р.), художня школа Х. Буяльського (1850 р.) та класи в Київському університеті (1859 р.), як підтвердило проведене історико-педагогічне дослідження, проіснували нетривалий час.

Організація мережі короткочасних художньо-педагогічних закладів в умовах соціальних та економічних змін у державі підтвердила нагальну потребу створення в Україні закладів з підготовки кваліфікованих художньо-педагогічних кадрів.

Під час дослідження виявлено й схарактеризовано основні етапи становлення й розвитку системи підготовки художньо-педагогічних кадрів у Харківській художній школі М. Раєвської-Іванової (1869 р.) та Київській художній школі М. Мурашка (1876 р.). В основу визначення етапів покладено динамічний розвиток соціально-економічних потреб суспільства в організації спеціальної художньої освіти в Україні досліджуваного періоду.

 Перший етап – зародження та відкриття художніх шкіл України (1869 – 1880 рр.) – був пов'язаний з пошуками меценатів, які фінансували та підтримували ці навчальні заклади, та з розробкою керівниками шкіл перших спеціальних і загальноосвітніх навчальних програм. У дисертації показано еволюцію організації навчального процесу в Харківській та Київській художніх школах, починаючи з викладання всіх предметів одним учителем, до додаткового запрошення у 80-х рр. ХІХ ст. викладачів-фахівців.

На цьому етапі значну роль у підготовці педагогів-художників відіграли перші професійні з’їзди, що відбулися в Києві та Харкові, на яких учителі малювання різних навчальних закладів розглядали та обговорювали питання про форми та методи викладання образотворчого мистецтва в загальноосвітніх школах, проводили заняття з методики викладання. Відсутність на з’їздах викладачів з художньою фаховою освітою означала у 80-ті рр. ХІХ ст. гостру потребу тогочасного шкільництва в кваліфікованих художньо-педагогічних кадрах та доцільність їхньої підготовки в спеціальних навчальних закладах.

Другий етап – розквіт художньої освіти в Харкові та Києві (1880 –
1896 рр.) – позначився затвердженням нових статутів, варіативністю навчальних програм, збільшенням кількості учнів, розширенням викладацького складу та розвитком методики викладання, а також відкриттям музеїв, виставок і започаткуванням перших мистецьких бібліотек. Зокрема, в Харківській художній школі М. Раєвської-Іванової в 1893 р. було відкрито першу в Україні бібліотеку мистецтва та методики викладання. Учні шкіл брали участь у конкурсах, ініційованих Петербурзькою академією мистецтв. У 1896 році художні школи України отримали офіційне право на підготовку педагогів-художників.

Третій етап (1896 – 1912 рр.) характеризувався реорганізацією художніх шкіл України, розширенням змісту навчальних програм, упровадженням нових предметів та відкриттям нових класів. Випускникам художніх шкіл надавали офіційне право викладацької діяльності. Художні школи згідно з вимогами Петербурзької академії мистецтв розробляли нові статути. Харківську приватну художню школу М. Раєвської-Іванової було реорганізовано в міську малювальну школу. Київська художня школа М. Мурашка на цьому етапі переживала важкий період через розходження в поглядах викладацького складу на зміст та методи викладання, що сприяло масовому відтоку викладачів школи. Після смерті мецената І. Терещенка в 1901 р. Київську художню школу було закрито, а на її базі створено міське художнє училище. Харківська міська малювальна школа була реорганізована в художнє училище в 1912 р.

У процесі дослідження виявлено основні відмінності в організації навчально-виховної діяльності Харківської та Київської художніх шкіл України. Так, Харківська школа була заснована на особисті заощадження
М. Раєвської-Іванової. Діяльність закладу мала художньо-промислове спрямування підготовки учнів та художньо-педагогічних кадрів. Київська художня школа була відкрита на кошти мецената І. Терещенка. Тому її керівник М. Мурашко не міг утілити в життя всі свої наміри. Ця школа надавала класичну художню освіту. Обидві школи в перші роки існування не мали офіційного права на підготовку художньо-педагогічних кадрів. Згодом випускники шкіл отримали право від Петербурзької академії мистецтв на викладацьку діяльність в усіх загальноосвітніх навчальних закладах.

На підставі порівняльного аналізу навчальних програм зазначених шкіл доведено, що структура і зміст навчання в цих закладах були диференційовані. Підготовка педагогічних кадрів здійснювалася переважно індивідуально. Також зазначено, що Київська художня школа не мала чітко конкретизованого змісту навчальних програм, який постійно змінювався. Установлено, що навчальні програми Харківської та Київської шкіл спрямовувалися на загальний розвиток учнів засобами активних спостережень і малювання з натури, проведення занять на пленері, формування вражень та оціночних суджень, ознайомлення з історією й теорією мистецтв, застосування навчальної інтеграції та міжпредметних зв’язків.

Здійснене дослідження дозволило визначитися з основними напрямами громадсько-педагогічної діяльності викладачів та учнів художніх шкіл Харкова й Києва: це організація художніх виставок у містах та за їх межами; відкриття художніх музеїв; широка художньо-просвітницька робота серед населення.

Таким чином, узагальнення теоретичної підготовки художньо-педагогічних кадрів у Київській та Харківській художніх школах України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. дозволило виділити та схарактеризувати основні етапи функціонування цих закладів, конкретизувати науково-методичні особливості змісту підготовки вчителів і педагогів-художників, які істотно впливали на практичну педагогічну підготовку художніх кадрів.

У третьому розділі “Практична підготовка педагогічних кадрів у Харківській та Київській художніх школах (друга половина ХІХ- початок
XX ст.) ” проаналізована та розкрита навчально-виховна робота викладачів художніх шкіл Харкова й Києва з підготовки вчителів та педагогів-художників, висвітлене методичне забезпечення цих шкіл, виявлено перспективи використання набутого позитивного досвіду підготовки художньо-педагогічних кадрів у сучасних навчальних закладах України.

Проаналізовані архівно-історичні документи свідчать про те, що практична підготовка фахівців у Харківській та Київській художніх школах сприяла утвердженню серед українських педагогів-художників прогресивних поглядів на мету, завдання, форми й методи навчання художньої освіти. У викладацькій роботі впроваджувалися досягнення вітчизняних художників-педагогів таких, як І. Крамськой, І. Рєпін, П. Чистяков, М. Ге, В. Полєнов та ін.

Установлено, що загострення в другій половині ХІХ ст. боротьби в мистецтві між матеріалістичним та ідеалістичним напрямами суттєво вплинуло на визначення форм та методів викладання образотворчого мистецтва.

Дослідження форм і методів  навчання в Харківській художній школі засвідчило, що основною їх особливістю було виконання учнями начерків, використання малювання з натури  та різних видів наочності. Узагальнення багаторічного досвіду діяльності Харківської художньої школи, критичний підхід до поширених педагогічних поглядів на форми й методи навчання дозволили викладацькому колективу під керівництвом педагога-художника
М. Раєвської-Іванової виробити передову методику навчання на основі малювання з натури та пленерного малюнка, використання вправ з розвитку зорової пам’яті, опори на поступове накопичення знань, індивідуального підходу, паралельного навчання (практичні й теоретичні вправи), створення ради викладачів для оцінювання навчальних робіт за  12-ти бальною системою.

У дисертації також розкрито досвід застосування форм та методів навчання в Київській художній школі. З’ясовано, що педагог-художник
М. Мурашко головне призначення свого закладу вбачав у розвитку в учнів умінь і навичок правдивого, реалістичного відображення довкілля.

У процесі наукового пошуку з’ясовано, що викладачі цієї школи всіляко заохочували учнів до самовдосконалення в навчанні, самостійної творчої роботи під час виконання замальовок з натури та по пам’яті в спеціальних альбомах, акцентуючи увагу на необхідності виховання вразливості й прагнення самостійного спостереження для виконання малюнка. 

Проаналізовані архівні документи засвідчують, що Харківська та Київська художні школи наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. свою діяльність спрямовували на поширення культури українського мистецтва серед широких верств населення. У цих школах постійно організовувалися виставки учнівських робіт, які давали учням можливість не тільки показати рівень своєї підготовки, а й познайомити батьків і мешканців міста з якістю підготовки випускників та з художніми новинами.

У процесі дослідження з’ясовано, що під керівництвом викладачів Київської художньої школи з метою стимулювання та мотивації зацікавленості учнів навчально-виховною та мистецькою роботою з 1885 р. почали випускатися руко­писні журнали „Палітра” та „Школяр”, а з ініціативи учнів
Г. Дядченка, В. Андреєва, Є. Мурашка на чолі із С. Костенком – журнал „Учень”. Важливо відзначити що вперше в Україні, незважаючи на заборону тогочасним урядом Російської Імперії, шкільні журнали видавалися українською мовою. Випуск журналів самими учнями створював цікаву й творчу атмосферу в навчальному закладі.

Вивчення та аналіз історико-педагогічних джерел засвідчили, що навчальні посібники М. Раєвської-Іванової і М. Мурашка, методичні наробки цих педагогів-художників сприяли запровадженню образотворчого мистецтва як навчального предмету в практика більшості початкових шкіл України.

Дослідження також засвідчило, що художньо-педагогічна система в Харківській та Київській школах малювання напрацьовувалася з урахуванням позитивного досвіду тогочасної вітчизняної педагогіки й світового досвіду художньої освіти. Підтвердженням цього було використання іноземних методик та навчальних посібників (Браубах, Газер, Гальяр, Гербарт, Денцель, Дістервег, Дюпуї, Пімейєр).

Аналіз підручників та посібників, підготовлених М. Раєвською-Івановою та
М. Мурашком показав, що подані в них малюнки відзначалися чіткістю форм і ліній, доступністю й цікавістю сюжету, розташовувалися за складністю, відповідали віковим особливостям учнів, були сучасними за змістом і тематикою. Методичний аспект викладу матеріалу ґрунтувався на рекомендаціях художників-педагогів М. Ге, І. Крамського, І. Рєпіна, П. Чистякова. Зміст посібників пов’язувався з національними традиціями вітчизняної культури, героїчними сторінками історії.