| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкритої її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сформульовано положення, що становлять наукову новизну роботи, висвітлено її науково-теоретичну, нормативну, емпіричну й методологічну основи, вказано практичне значення отриманих результатів, наведено відомості щодо їх апробації та щодо публікацій, в яких висвітлено основні положення дисертаційного дослідження.
У розділі 1 «Загальна характеристика кримінально-правового регулювання», який складається із шести підрозділів, розв’язуються фундаментальні для даного дослідження питання.
У підрозділі 1.1 «Об’єкт і предмет кримінально-правового регулювання» автор бере участь у дискусії стосовно визначення і змісту названих понять. Після завершення першої дискусії про систему права в науковій літературі концепція правового регулювання суспільних відносин. Проте практично загальне порозуміння у цьому питанні не стало запорукою повної узгодженості в тому, які ж саме суспільні відносини регулюються кримінальним правом. Більше того, певна група криміналістів висловлюють судження, що кримінальне право взагалі не регулює жодних суспільних відносин.
В цілому, висловлені в літературі судження зводяться до декількох концепцій. Одні криміналісти (Б. В. Здравомислов, Г. О. Петрова, Г. П. Новосьолов та ін.) вважають, що кримінальне право регулює виключно ті суспільні відносини, які складаються у зв’язку із вчиненням особою злочину та покладенням на неї кримінальної відповідальності. Інші – розширюють об’єкт кримінального права за рахунок віднесення до нього суспільних відносин, які «охороняються кримінальним правом» (І. Е. Звечаровський, Н. Ф. Кузнєцова, М. М. Кропачев та ін.). Треті додають до об’єкта кримінально-правового регулювання також і суспільні відносини, що регулюються «кримінально-правовими нормами, які наділяють громадян правами на заподіяння шкоди при захисті від небезпечних посягань при необхідній обороні, а також при крайній необхідності та інших обставинах, що виключають злочинність діяння» (А. В. Наумов, В. Д. Філімонов та ін.). Четверті включають до нього суспільні відносини, що складаються при вчиненні суспільно небезпечних діянь малолітніми та неосудними (С. Д. Шапченко, І. І. Чугуніков та ін.). В окремих дослідженнях пропонується розрізняти об’єкт кримінально-правового регулювання і об’єкт кримінально-правової охорони (М. І. Бажанов, М. М. Кропачев та ін.).
Системний аналіз досліджуваної проблеми приводить автора до висновку, що концепція правового регулювання саме суспільних відносин є наразі найбільш обґрунтованою, методологічно придатною і має наукові перспективи. Висловлені ж у літературі судження щодо відмови від неї (В. М. Протасов та ін.) на користь концепції правового регулювання поведінки не може бути підтриманою, стосовно чого у роботі наводиться відповідна аргументація.
Розуміння кримінального права як специфічної галузі національного публічного права, яка має своїм призначенням визначення діянь, що є злочинами, та кримінальної відповідальності за них приводить до висновку, що воно тим самим регулює суспільні відносини, які складаються між державою та особами, які вчиняють кримінальні правопорушення, з приводу покладення на останніх кримінальної відповідальності або звільнення їх від такої. Такі суспільні відносини іменуються «кримінально-правовими суспільними відносинами».
Кримінально-правові суспільні відносини, тобто відносини, що регулюються кримінальним правом, відрізняються від суспільних відносин, що регулюються кримінальним законом. Зокрема, КК України в силу різних обставин визначає також межі чинності та дії закону про кримінальну відповідальність України у просторі і в часі; деякі види обставин, що виключають злочинність діяння; примусові заходи виховного і медичного характеру, що не є покаранням, та випадки їх застосування тощо. Такі положення закону про кримінальну відповідальність, оскільки вони не пов’язані з визначенням злочинності діяння чи кримінальної відповідальності за його вчинення, не можуть бути визнані такими, що відображають норми кримінального права.
Виходячи з викладеного, ми вважаємо за можливе визначити об’єкт кримінально-правового регулювання як кримінально-правові суспільні відносини, що складаються між державою та особами, які вчиняють злочини, з приводу покладення на останніх кримінальної відповідальності або звільнення їх від такої.
Далі в роботі здійснено висновок про необхідність розрізняти об’єкт та предмет кримінально-правового регулювання. Їх розмежування в цілому не характерне для вітчизняного правознавства. Однак, поняття об’єкта, по-перше, є більш широким стосовно предмета, охоплює його собою, по-друге, об’єкт є явищем загальним, предмет – конкретним, тобто об’єкт завжди знаходить вираження в предметі. З огляду на викладене стосовно об’єкта і предмета правового регулювання можна стверджувати, що саме нескінченна множина предметів такого регулювання становить його об’єкт.
Виходячи з такого розуміння співвідношення категорій «об’єкт» і «предмет» автор приходить до висновку, що об’єктом кримінально-правового регулювання є вся сукупність суспільних відносин, що складаються між державою та особами, які вчиняють злочини. Такі відносини є деперсоніфікованими, неконкретизованими, мають системний, узагальнюючий характер. Особливістю об’єкта кримінально-правового регулювання, зумовленою його публічно-правовим характером, є те, що такий об’єкт не може існувати до правового врегулювання. У свою чергу, предмет правового регулювання має розглядатися як одиничний випадок прояву стосовно об’єкта правового регулювання. Тому під предметом кримінально-правового регулювання слід розуміти окремий випадок юридичного зв’язку між конкретною особою, яка вчинила злочин, та державою, урегульований нормами кримінального права. Такий юридичний зв’язок у літературі традиційно називають правовідносинами. Стосовно ж кримінального права його доцільно іменувати кримінальними правовідносинами.
Структуру кримінальних правовідносин становлять його суб’єкти (особа, яка вчинила злочин, та держава), об’єкт (кримінальна відповідальність) та соціальний зв’язок (обов’язок держави покласти на особу кримінальну відповідальність або звільнити її від такої і обов’язок особи зазнати впливу того чи іншого з названих рішень держави).
Далі в цьому підрозділі констатується, що кримінальні правовідносини, виникнувши з моменту вчинення злочину, у своєму розвитку проходить два етапи. Спершу (від моменту виникнення і до набуття вироком законної сили) їх юридичний зміст має потенційний характер, пізніше (з моменту набуття вироком законної сили і до виконання визначеного ним покарання та спливу строку судимості) його юридичний зміст реалізується. Той факт, що в обидва названі періоди суб’єктний склад (особа, що вчинила злочин, та держава) та предмет (кримінальна відповідальність) таких правовідносин є єдиним, а його зміст знаходиться у діалектичному процесі розвитку в напрямку його конкретизації та реалізації, дозволяє говорити про існування єдиних кримінальних правовідносин від моменту вчинення злочину і до моменту закінчення реалізації всього обсягу кримінальної відповідальності за нього. За загальним правилом, останній момент збігається з моментом погашення (або зняття) судимості.
Межі кримінально-правового регулювання регулюються самим законодавцем шляхом визначення кола діянь, які вимагають кримінально-правової протидії. Причому визначення такого кола не є довільним. До таких діянь можуть бути віднесені лише ті, які є соціальними девіаціями (відхиленнями від нормального розвитку приватноправового чи публічно-правового суспільного відношення), причому такими девіаціями, ефективна протидія яким не може здійснюватися виключно цивільно-правовими засобами. Нарешті, з цього кола девіантних видів поведінки мають бути виключені також ті, які можуть отримати ефективну протидію за допомогою адміністративно-правових засобів.
Подібне визначення меж кримінально-правового регулювання суспільних відносин дозволить уникнути використання засобів кримінально-правового регулювання в тих сферах, які перебувають за цими межами. Це, у свою чергу, не лише сприятиме підвищенню авторитету та ефективності кримінального права, а й служитиме важливою запорукою захисту прав і свобод людини і громадянина від їх необґрунтованого обмеження.
У підрозділі 1. 2 «Рівні кримінально-правового регулювання» досліджується, передусім, проблема визначення суб’єкта, що здійснює таке регулювання. Визнання об’єктивного характеру поділу права на приватне й публічне і безспірне віднесення кримінального права до галузей саме публічного права приводить автора до висновку про те, що єдиним суб’єктом регулювання таких суспільних відносин може бути виключно публічно-правовий суб’єкт. Жоден інший суб’єкт (приватні особи, громадські організації тощо) за своєю суттю не можуть регулювати суспільні відносини імперативним методом, у зв’язку з чим вони не можуть бути і суб’єктами правового регулювання кримінально-правових суспільних відносин. Таким публічно-правовим суб’єктом є держава, що у регулюванні кримінально-правових відносин представлена відповідними органами державної влади.
Залежно ж від того, які органи державної влади здійснюють кримінально-правове регулювання, а також з урахуванням обсягу регульованих відносин, використовуваних засобів тощо, в правовому регулюванні кримінально-правових суспільних відносин виділяються два рівні.
Перший рівень кримінально-правового регулювання – це правове регулювання кримінально-правових суспільних відносин. Об’єктом правового регулювання на цьому рівні є кримінально-правові суспільні відносини, що складаються в рамках всієї країни між державою та особами, які вчиняють злочини, з приводу покладення на останніх кримінальної відповідальності або звільнення їх від такої. Їх правове регулювання є нормативним, тобто здійснюється за допомогою норм права, які знаходять своє формальне закріплення у приписах актів кримінального законодавства. У зв’язку з цим даний рівень правового регулювання можна назвати нормативним.
На цьому рівні регулювання кримінально-правових суспільних відносин відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 85 та п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України здійснює Верховна Рада України шляхом прийняття, зміни чи скасування приписів кримінального законодавства України (КК України), в яких відображаються норми кримінального права. В окремих, визначених Конституцією випадках, участь у кримінально-правовому регулюванні на цьому рівні можуть брати Український народ (шляхом прийняття закону на референдумі) та Конституційний Суд України (шляхом скасування неконституційних положень кримінального закону).
Другий рівень кримінально-правового регулювання – це правове регулювання кримінальних правовідносин. Предметом правового регулювання на цьому рівні є кримінальне правовідношення, тобто врегульоване нормами кримінального права конкретне, персоніфіковане відношення між певною особою, яка вчинила злочин, та державою з приводу визначення кримінальної відповідальності такої особи (її покладення чи звільнення від неї). На цьому рівні відбувається застосування норм кримінального права, створених суб’єктами нормотворчого рівня правового регулювання, до конкретної життєвої ситуації, конкретної особи, яка вчинила злочин. Тому даний рівень правового регулювання можна назвати правозастосовним.
Як і кримінально-правові суспільні відносини загалом, окремі кримінальні правовідносини також є публічно-правовими. Тому їх правове регулювання здійснюється державою, яка представлена судами загальної юрисдикції. КК України строго витримав концепцію, відповідно до якої будь-яке рішення щодо застосування норм кримінального права, тобто покладення на особу кримінальної відповідальності, повного або часткового звільнення від неї, може бути здійснене виключно судом. Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції України та ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» розгляд кримінальних справ і прийняття рішень по них (тобто застосування закону про кримінальну відповідальність) відносить до компетенції судів загальної юрисдикції.
Органи досудового слідства та органи системи виконання покарань не представляють державу в кримінально-правовому регулюванні на правозастосовному рівні, оскільки вони не застосовують норм кримінального права. Їх діяльність полягає лише у застосуванні відповідно норм кримінального процесуального права (для створення можливості застосування судом норми кримінального права в майбутньому) або застосуванні норм кримінально-виконавчого права (у зв’язку із застосуванням судом норми кримінального права в минулому).
У підрозділі 1.3. «Метод кримінально-правового регулювання» констатується, що попри всю її важливість, проблема методу кримінально-правового регулювання довгий час не отримувала належної уваги в науці кримінального права. Традиційним стало твердження про те, що методом кримінального права є або заборона певних видів поведінки (вчинення злочинів), або загроза застосування покарання за злочин, або ж реальне його застосування. Разом з тим, розуміння методу правового регулювання як сукупності прийомів та способів, за допомогою яких суб’єкт правового регулювання встановлює повноваження, права та обов’язки учасників регульованих ним правовідносин, дає підстави для переосмислення висловлених суджень.
З урахуванням положень чинного КПК України найближчим часом можна очікувати на появу категорії кримінальних проступків, після чого поняттям кримінального правопорушення охоплюватиметься два його різновиди: злочин і кримінальний проступок. Однак на час подання дисертації до захисту єдиним різновидом кримінального проступку залишається злочин, у зв’язку із чим автор виходить із того, що наразі єдиною підставою кримінальної відповідальності є саме вчинення злочину, а єдиним законом про кримінальну відповідальність є КК України. |
