ЦІЛІ І ЗАВДАННЯ СУЧАСНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукового розроблення проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету й задачі дослідження, його об’єкт, предмет, використано методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у практичній, науково-дослідній та навчально-науковій діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 «Розвиток законодавства України і зарубіжних країн щодо цілей та завдань кримінального судочинства», що складається з двох підрозділів, присвячено дослідженню кримінального процесуального законодавства на історичних етапах розвитку суспільства з питань цільового призначення кримінального судочинства та визначенню змісту його завдань.

У підрозділі 1.1. «Історичні етапи розвитку законодавства щодо цілей і завдань кримінального судочинства України» у результаті аналізу кримінального процесуального законодавства на історичних етапах розвитку суспільства визначено, що в первісному суспільстві злочин набував соціального значення та йому надавалася негативна оцінка з боку суспільства, яке внаслідок інстинкту самозбереження таким чином здійснювало боротьбу зі злочинністю. У цьому виявлялася публічність як основа вирішення конфліктів у суспільстві, що в подальшому трансформувалася в такі галузі права, як кримінальне та кримінальне процесуальне. Пізніше в Давньому Єгипті, Давній Греції та Давньому Римі виникли певні фактори, що сприяли формуванню державно-організованих суспільств. Отже, кримінальне судочинство виникло внаслідок необхідності врегулювання певних суспільних відносин між потерпілим, який потребував державного захисту, та обвинуваченим, який здійснював свій захист, а державна влада була спроможною надати для розв’язання спірних стосунків незалежного суддю та забезпечити виконання вироку.

Зроблено висновок, що реформування кримінального процесуального законодавства відбувається за необхідності набуття цивілізованих методів вирішення конфліктів, які виникали в суспільстві внаслідок вчинення злочину. Важливе значення для вирішення існуючих правових конфліктів мала Руська Правда, яка закріплювала існування змагальної форми кримінального судочинства. У період феодалізму у кримінальному судочинстві відбувається заміна змагальності на засади розшукового процесу. Під час дії такого нормативно-правового акта, як «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., головним призначенням суду було вирішення конфлікту між сторонами. На думку автора дослідження, саме на розв’язання конфлікту різними засобами (навіть через примирення сторін) було спрямовано діяльність суду того часу.

У період першої половини ХІХ ст. у Росії відбулося формування передумов ліберальних перетворень у суспільстві, а спроби вдосконалення кримінального процесуального законодавства здійснювалися за трьома напрямами: 1) законодавець прагнув узгодити закони і звести вже існуючі акти в певну систему, підготувавши новий зведений нормативно-правовий акт; 2) для вдосконалення національного законодавства стали використовувати іноземне законодавство; 3) замість діючого і вже застарілого Соборного Уложення необхідно було розробити на основі природного права новий загальний кодифікований акт. Кінцевою ціллю кримінального судочинства того часу стало розкриття і покарання злочину, задоволення вимог закону для встановлення правди та справедливості.

Зазначено, що з 1861 р. у теорії кримінального процесу більшість учених визнавали ціллю кримінального судочинства необхідність досягнення істини. Подальший розвиток науки кримінального процесу був пов’язаний із Статутом кримінального судочинства (20 листопада 1864 р.), оскільки з його прийняттям стали відбуватися наукові спори стосовно сутності кримінального процесу між прибічниками ідеї захисної моделі процесу та моделі боротьби зі злочинністю.

На думку дисертанта, на початок ХХ ст. і кримінальне процесуальне законодавство, і наукові правові кола ціллю кримінального судочинства вважають матеріальну істину і покарання винної у вчиненні злочину особи, а після подій у жовтні 1917 р. й до 1945 р. цільовим призначенням кримінального судочинства було визнано боротьбу зі злочинністю.

Акцентовано увагу на тому, що в період з 1945 р. до визнання Україною своєї незалежності (1991 р.) правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. КПК України (1960 р.), прийнятий на підставі «Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік» (1958 р.), проголошував основами радянського кримінального судочинства швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний, але в 1992 р. одним із завдань кримінального судочинства було визначено охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь.

Новий етап розвитку кримінального процесуального законодавства почався, на думку дисертанта, з прийняттям 13 квітня 2912 р. КПК України, аналіз норм якого дає змогу дійти висновку про те, що цільовим призначенням кримінального судочинства слід вважати вирішення кримінально-правового конфлікту між сторонами.

У підрозділі 1.2. «Характеристика цілей та завдань кримінального судочинства зарубіжних країн» зазначено, що більшість країн Східної Європи наприкінці ХХ ст. під впливом західних цінностей з питань прав і свобод людини спрямувалися до змагальної моделі кримінального судочинства.

На підставі аналізу двох груп норм кримінального процесуального права: держав-учасниць СНД та інших країн зроблено висновок, що першу групу норм було сформовано на підставі Модельного кримінально-процесуального кодексу для держав-учасниць СНД, що закріпив поняття кримінального судочинства як діяльності з визначення злочинності або незлочинності діянь, що містять ознаки злочинів, а також винності або невинуватості осіб, яким приписується їх вчинення, а тому воно відбувається для забезпечення захисту особи, суспільства і держави від злочинів, а також від зловживань державною владою та самоуправних дій у зв’язку із вчиненими злочинними діяннями або діяннями, які готуються.

У країнах континентальної Європи ціллю кримінального судочинства вважають встановлення судом істини, або встановлення злочинів, виявлення і засудження осіб, винних у їх вчиненні, відшкодування завданої потерпілому шкоди, захист суспільства і приватних осіб від злочинів; соціальний захист обвинувачених.

На відміну від моделі кримінального судочинства, яку підтримують держави континентальної Європи, для англійської моделі процесу байдужі публічні інтереси та досягнення істини. Так, кримінальний процес у Великій Британії розуміють як провадження у кримінальній справі, що має вигляд спору між стороною обвинувачення і стороною захисту, який виникає на досудових стадіях і завершується в суді. У США кримінальний процес визначають як сукупність дій, спрямованих на застосування до особи, яка вчинила злочин, заходів, передбачених нормами матеріального кримінального права, а його ціллю визнають забезпечення справедливого вирішення кожної кримінальної справи (штат Колорадо); попередження та покарання злочинів (штат Техас). Водночас у наукових працях міститься визначення кримінального судочинства як спору, позову, що висувається до особи, яка вчинила злочин, або спору, що відбувається в суді між обвинувачем та обвинуваченим (як правило, державою і громадянином), які мають рівні юридичні можливості

Зроблено висновок, що кримінальне процесуальне законодавство та процесуальна доктрина більшості країн, у яких превалює змагальність кримінального судочинства, визначають його ціллю розв’язання спору (конфлікту) між державою та обвинуваченим, що виникає внаслідок вчинення злочину.

Розділ 2 «Цілі кримінального судочинства України», що складається з двох підрозділів, присвячено висвітленню філософських, загальноправових основ поняття «ціль кримінального судочинства», надано їх поняття і зміст на сучасному етапі розвитку кримінального процесуального законодавства та доктрини.

У підрозділі 2.1. «Філософські та загальноправові основи визначення поняття «ціль кримінального судочинства» зазначено, що у філософії загальноприйнятою є позиція, згідно з якою під цим терміном розуміють ідеальне передбачення результату діяльності, а в теорії права категорія «ціль» розглядається як ідеально передбачувана й гарантована державою модель будь-якого соціального стану або процесу, до досягнення якої за допомогою юридичних засобів прагнуть суб’єкти правотворчої й правореалізаційної діяльності.

На підставі співвідношення понять «ціль», «результат», «функція», «засіб» зроблено висновок, що: 1) результат свідчить про те, чи досягнуто цілі, які було поставлено перед певною діяльністю. За досягнутим результатом оцінюють й ефективність усієї попередньої діяльності; 2) спрямованість «функцій» у кримінальному процесі визначається функціональним інтересом, який можна уявити у вигляді спонукальних сил, що впливають на виникнення і розвиток процесуальних функцій, а в основі функціонального інтересу лежить ціль кримінального судочинства; 3) ціль суб’єктів правової діяльності спрямовує певний рух певних засобів, які обирають відповідно до поставленої цілі, а саму ціль ставлять з урахуванням можливих засобів. Якщо засіб – це визначеність об’єкта за допомогою цілі, то ціль – це визначеність за допомогою засобу. Засоби повинні бути дозволені законом; мають відповідати нормам моралі; повинні бути максимально ефективними, забезпечувати найкращий результат у реалізації цілей.

Наведено додаткові аргументи на підтримання концепції кримінального позову, що можна визначити як звернуту до суду вимогу проти конкретної особи про захист встановленого правопорядку, а також прав і законних інтересів громадян від кримінальних правопорушень.

У підрозділі 2.2. «Поняття та зміст цілей кримінального судочинства України» зазначено, що новий КПК України розширює дію принципу змагальності не тільки на судові стадії кримінального процесу, а й на досудове розслідування; знаменує забезпечення реальної змагальності сторін та гарантування прав особи у кримінальному провадженні, але не містить жодної вказівки на ціль, заради якої здійснюється кримінальна процесуальна діяльність, а тому проаналізовано доктринальні положення щодо визначення суті цієї категорії.

З давніх часів до сьогодення в науці існує декілька поглядів стосовно визначення цілі кримінального судочинства.

Представники першої групи вчених пропонують визнавати ціллю кримінального судочинства боротьбу зі злочинністю. Автор дослідження вважає, що така позиція стосовно цілі кримінального судочинства породжує обвинувальний ухил усієї кримінальної процесуальної діяльності.

Доведено, що боротьба як процес не може бути ціллю. Якщо кримінальний процес використовується як засіб боротьби зі злочинністю, то така боротьба є функцією, а не ціллю процесу, оскільки ціллю є деякий стан, а не процес, який до цього стану призвів.

Опитування працівників прокуратури, адвокатів та пересічних громадян свідчить про те, що лише 2,1 % працівників правоохоронних органів, 7,7 % адвокатів та 17,0 % громадян у Донецькій, Луганській, Одеській, Київській областях вважають ціллю кримінального судочинства контроль за злочинністю або боротьбу з нею.

Представники другої групи вчених пропонують визнавати ціллю кримінального судочинства покарання злочинців. Згідно з цією позицією, кримінальний процес розглядається як засіб захисної реакції суспільства на злочин. За даними опитування, 54,0 % працівників правоохоронних органів уважають ціллю кримінального судочинства саме покарання винної особи. Близько 37 % опитаних у Донецькій, Луганській, Одеській, Київській областях адвокатів поділяють цю думку.

Представники третьої групи вчених-процесуалістів пропонують визнавати  ціллю кримінального судочинства досягнення істини. Ціль лише тоді може виконувати свою організуючу функцію в діяльності, коли вона буде конкретною, а розуміння істини як відповідності знань дійсності породжує багато питань: про що мають бути знання, яка це дійсність, якщо подія злочину вже в минулому.

Представники четвертої групи вчених пропонують визнавати ціллю кримінального судочинства захист прав і законних інтересів особи.

Дисертант зазначає, що захист прав і законних інтересів особи є завданням кримінального провадження (ст. 2 КПК України), а не ціллю. Це є доцільним з огляду на необхідність постійного дотримання прав і свобод людини під час досудового розслідування та відправлення правосуддя. Саме вирішення цього завдання спрямовує компетентні органи, які уповноважені на здійснення кримінального провадження, дотримуватися кримінальної процесуальної форми провадження за кримінальними правопорушеннями та забезпечити реалізацію особами, які залучаються до сфери кримінального провадження, своїх прав і законних інтересів.

Розповсюдженою в науці кримінального процесу є позиція стосовно визнання ціллю кримінального судочинства вирішення правового конфлікту. Закріплення в КПК України положень щодо примирення сторін, можливості складання угоди про визнання винуватості свідчать на користь цієї позиції. Однак, є аргументи, які свідчать не на користь цієї концепції, а саме: 1) більшість населення вважає розв’язання спору обов’язком держави та правоохоронних органів; 2) статистика стосовно кількості кримінальних проваджень, які закінчились примиренням сторін досить невелика. Дисертант доводить, що останній аргумент є безпідставним, тому що інститут примирення був закріплений лише новим КПК України у 2012 році, а тому слід враховувати ненапрацьованість засобів та процедури складання угод про примирення.

Здобувачем запропоновано авторське визначення поняття «ціль кримінального провадження» – розв’язання уповноваженими на кримінальне провадження особами питання про наявність кримінально-правового конфлікту, що виник у зв’язку із завданням злочином шкоди особі, суспільству й державі та його вирішення в разі наявності.