| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, головні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, а також про публікації автора, структуру й обсяг роботи.
Розділ 1 «Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за незаконне збагачення: історико-правовий та порівняльно-правовий аналіз» складається із двох підрозділів. У підрозділі 1.1 «Історія запровадження в Україні кримінальної відповідальності за незаконне збагачення» здобувач, досліджуючи історію запровадження відповідної норми в Україні, робить висновок, що український законодавець, ратифікувавши Конвенцію ООН проти корупції, таким чином узяв на себе зобов’язання імплементувати її положення у вітчизняне законодавство й упродовж тривалого часу працював над розробкою антикорупційного пакету законів, серед переліку нововведень яких була, у тому числі, й норма, що передбачає кримінальну відповідальність за незаконне збагачення. Наявність декількох її редакцій, зміни, яких вона зазнала під час розробки та становлення у змісті Особливої частини КК України, свідчать про пошук законодавцем найоптимальнішої конструкції цієї норми, яка б відповідала вимогам міжнародних інституцій, не суперечила конституційним принципам нашої держави та не створювала б конкуренції між нормами кримінального закону, саме тому наразі ст. 368-2 КК України за своїм змістом відрізняється від відповідних положень Конвенції.
Підрозділ 1.2 «Порівняльно-правовий аналіз кримінального законодавства про незаконне збагачення» присвячено виявленню особливостей регулювання відповідальності за такий злочин за законодавством зарубіжних країн. Досліджуючи історію розробки ст. 20 Конвенції ООН проти корупції та зміст редакційних змін, внесених до її тексту під час опрацювання і прийняття проекту Конвенції, дисертант зауважує, що ст. 20 цього міжнародного документа ще на етапі проектування викликала у держав-учасниць певні сумніви й мала як прихильників включення її до тексту Конвенції, так і опонентів. Водночас збереження її у тексті Конвенції ООН проти корупції, на думку здобувача, свідчить про визнання міжнародними інституціями ролі цієї статті у запобіганні корупційним проявам і подоланні цього явища як такого.
Проведений аналіз нормативно-правових актів ряду країн (країн Європи – Королівства Нідерланди, Королівства Бельгія, Швейцарської Конфедерації, Французької Республіки, Ірландії, Королівства Данія, Королівства Норвегія, Королівства Швеція, Королівства Іспанія, Італійської Республіки, Португальської Республіки, Російської Федерації, Республіки Молдова; країн Азії – Республіки Казахстан, Азербайджанської Республіки, Республіки Грузія; країн Америки – Аргентинської Республіки, Сполучених Штатів Америки), які ратифікували Конвенцію ООН проти корупції, дав можливість з’ясувати, у який саме спосіб зарубіжний законодавець імплементував положення ст. 20 Конвенції «Незаконне збагачення» у внутрішнє законодавство. Констатовано, що Аргентинська Республіка, Сполучені Штати Америки, Королівство Бельгія, Ірландія імплементувати положення цієї статті у повному обсязі, зберігши її редакцію (за винятком незначних змін); інші – Королівство Нідерланди, Швейцарська Конфедерація, Королівство Норвегія, Республіка Грузія, мотивуючи свою позицію невідповідністю положень цієї статті конституційним принципам держави, обмежилися запровадженням так званої «широкої конфіскації», яка застосовується судом у разі засудження за вчинення «корупційного» або «економічного» злочину особи, в якої було виявлено майно або статки, що не відповідають її законним доходам і джерело походження яких вона не може пояснити (така особа має довести законність їх отримання); треті – Португальська Республіка, Російська Федерація, Республіка Молдова, Республіка Казахстан, Азербайджанська Республіка активно обговорюють питання повної імплементації Конвенції ООН проти корупції та запровадження на національному рівні кримінальної відповідальності за незаконне збагачення у редакції, наближеній до положень ст. 20 Конвенції ООН проти корупції. Здійснюючи порівняльно-правовий аналіз, здобувач звертає увагу на відсутність у санкціях ст. 368-2 КК України додаткового покарання у виді конфіскації неправомірної вигоди, визнаючи доцільність таких доповнень. Разом із тим автор робить висновок, що у разі запровадження в Україні спеціальної конфіскації, яка застосовуватиметься, зокрема, і до предмета злочину (за винятком тих, що повертаються власнику або законному володільцю), у тому числі майна, повністю або частково перетвореного або переданого іншій фізичній чи юридичній особі, – потреби у цих доповненнях не буде.
Розділ 2 «Кримінально-правовий аналіз незаконного збагачення» складається із трьох підрозділів. У підрозділі 2.1 «Об’єкт посягання незаконного збагачення» проаналізовано основні позиції, сформульовані сучасною доктриною кримінального права, щодо визначення об’єкта злочину, найбільш переконливою визнано теорію суспільних відносин як об’єкта злочину. У зв’язку з цим автор доводить, що родовим об’єктом незаконного збагачення, як і всіх злочинів, передбачених розділом ХVІІ Особливої частини КК України, є суспільні відносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням службовою особою та особою, яка надає публічні послуги, діяльності (професійної діяльності) відповідно до нормативно-правових актів, що становить правильну роботу (зміст правомірної діяльності) органів державної влади чи місцевого самоврядування, підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності та осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. Для більш точного відображення природи і сутності об’єкта незаконного збагачення, визначивши критерієм диференціації спільний характерний для усіх учасників цих відносин інтерес, дисертант виокремив у межах родового об’єкта видовий об’єкт незаконного збагачення. Під видовим об’єктом запропоновано розуміти суспільні відносини, котрі виникають у зв’язку зі здійсненням службовою особою діяльності відповідно до нормативно-правових актів, що становить правильну роботу державного апарату й апарату органів місцевого самоврядування, державних чи комунальних підприємств, установ чи організацій. До групи однорідних злочинів, що також посягають на зазначений видовий об’єкт, дисертант відносить злочини, передбачені ст.ст. 364, 365, 368, 368-2, 369 КК України. Проаналізувавши структуру таких відносин, здобувач пропонує визначення основного та додаткового обов’язкового і факультативного безпосереднього об’єктів незаконного збагачення.
Дослідження предмета незаконного збагачення проведено з використанням системного аналізу самої норми, практики її застосування, наукових праць вітчизняних та зарубіжних вчених. В основу цього аналізу покладено розроблену А. А. Музикою та Є. В. Лащуком систему ознак предмета злочину та їх класифікацію, а також запропоноване В. І. Тютюгіним та М. І. Хавронюком групування обов’язкових ознак неправомірної вигоди. Дисертант поділяє позицію М. І. Хавронюка стосовно тотожності предметного складу тріади наявних в антикорупційному законодавстві понять – «неправомірна вигода», «хабар» і «дарунок», правильність якої підтверджується, крім усього іншого, ініціативою законодавця уніфікувати вжиту у КК України термінологію, замінивши у всіх випадках слова «хабар» та «незаконна винагорода» на слова «неправомірна вигода». Здобувач констатує, що предметом незаконного збагачення є грошові кошти, інше майно, нематеріальні активи, а також переваги, пільги й послуги (у матеріальному вираженні), що їх без законних на те підстав одержують (відсутність у диспозиціях ст. 368-2 КК України посилання на обіцянку, пропозицію та надання неправомірної вигоди виключає наявність таких способів незаконного збагачення) безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову.
Проаналізувавши зміст ознак, характерних для предмета незаконного збагачення, здобувач робить висновок про недоцільність закріплення у примітках до ст.ст. 364-1, 368-2 КК України формулювання «безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову», оскільки ця обов’язкова умова незаконності діянь має обмежувальний характер та повністю охоплюється значно ширшою за своїм змістом ознакою незаконності діяння, у зв’язку з чим дисертант схвалює ініціативу законодавця щодо виключення зазначеного формулювання з відповідних норм закону. Крім того, на підставі аналізу усіх складових предмета незаконного збагачення сформульовано висновок, що грошові та нематеріальні активи за своїм змістом охоплюються поняттям «майно», у зв’язку з чим пропонується виключити слова «грошові кошти або інше», «нематеріальні активи» з тексту приміток до ст.ст. 364-1, 368-2 КК України.
Доведено, що «грошовим коштам», «майну», «пільгам», «перевагам», «послугам» та «нематеріальним активам» як предметним складовим (різновидам) неправомірної вигоди притаманні: 1) фізичні ознаки – такі предмети є матеріалізованими і мають кількісні властивості, що становить основу для відмежування злочинів від адміністративних корупційних правопорушень (ст. 172-5 КУпАП) та є критерієм для кваліфікації суспільно небезпечного діяння (кваліфікуючою та особливо кваліфікуючою ознакою); 2) соціальні ознаки, визначення яких залежить безпосередньо від предмета конкретного злочину; 3) юридичні ознаки (у загальному розумінні – неправомірна вигода), безпосередньо визначені законодавцем у диспозиції статті, при цьому дії винного спрямовано на такі предмети, а наявність і збільшення (накопичення) останніх є бажаним результатом дій винної особи.
У підрозділі 2.2 «Об’єктивна сторона незаконного збагачення» розглядається зміст об’єктивної сторони незаконного збагачення, аналізуються приманні її ознаки. Дисертант робить висновок, що аналізований склад злочину за своєю конструкцією є формальним, оскільки суспільно небезпечні наслідки, які можуть настати у разі його вчинення, законодавцем винесено за межі складів злочинів, передбачених ст. 368-2 КК України.
Характеризуючи зміст ознак об’єктивної сторони, автор констатує, що злочин, передбачений ст. 368-2 КК України, може вчинятися лише у формі дії: одержання неправомірної вигоди, передачі неправомірної вигоди близьким родичам, за відсутності ознак хабарництва (ознак, зазначених у статті 368 КК України).
На основі проведеного дослідження судової практики, наукових розвідок вітчизняних вчених здобувач, користуючись методом системного тлумачення кримінально-правових норм, доводить, що під одержанням неправомірної вигоди як форми прояву незаконного збагачення слід розуміти не лише процес цієї дії в умовах реального часу, а й її результат – одержання, що вже відбулося в минулому (постфактум), а також те, чи вручалася (надавалася) така вигода службовій особі безпосередньо, чи одержання неправомірної вигоди стало наслідком злочинної (наприклад, у результаті перевищення влади або службових повноважень, службового підроблення) або іншої протиправної (у разі порушення встановлених законом обмежень службової особи щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності чи внаслідок забороненого законом сприяння фізичним або юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності тощо) поведінки винного. При цьому не має значення, чи була одержана одноразово або накопичена неправомірна вигода, що підпадає під критерій значного (ч. 1), великого та особливо великого розміру (ч. 2 і ч. 3 ст. 368-2 КК України відповідно).
Аргументовано те, що використане законодавцем при вказівці на другу (альтернативну) форму незаконного збагачення формулювання «передача нею» свідчить про необхідність доведення спершу факту одержання службовою особою неправомірної вигоди та подальшого надання її близьким родичам такої особи. Здобувач поділяє існуючу в теорії кримінального права точку зору, що в разі, коли службова особа сприяє отриманню неправомірної вигоди своїми близькими родичами (спрямовує її) за відсутності безпосереднього одержання такої вигоди цією особою, склад незаконного збагачення відсутній. Одержання ж неправомірної вигоди близькими родичами службової особи, якщо остання таку вигоду не передавала, за наявності передбачених законом підстав може бути кваліфіковано за ч.ч. 2, 3 ст. 369-2 КК України.
Автор наводить результати проведеного ним емпіричного дослідження (57 % опитаних респондентів вказали, що вони не розуміють, які саме ознаки, притаманні хабарництву, не може містити норма, яка передбачає кримінальну відповідальність за незаконне збагачення), дані судової практики (5 із 10 кримінальних справ, порушених за ст. 368-2 КК України, містили такі ознаки) та зазначає про відсутність наукових досліджень із цього питання. Так, проаналізувавши вміщене у ч. 1 ст. 368-2 КК України застереження «за відсутності ознак хабарництва», відмежовуючи незаконне збагачення від одержання хабара, дисертант робить висновки, що: хабарництво – загальний термін, який характеризує суспільно небезпечні діяння, передбачені ст.ст. 368, 369 КК України; конструктивною ознакою хабарництва є обумовлене дією (давання або одержання хабара, а з огляду на зміст останніх законодавчих ініціатив – пропозиція, обіцянка, давання або одержання неправомірної вигоди) діяння по службі (виконання чи невиконання службовою особою в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища), наявність якого свідчить про відсутність складу незаконного збагачення, та з-поміж інших відмінностей між цими складами є основною для розмежування незаконного збагачення від складів злочину, передбаченого ст. 368 КК України. Викладене вище дало підстави констатувати, що одержання неправомірної вигоди (альтернативна форма незаконного збагачення) матиме місце, якщо таке одержання не обумовлено виконанням чи невиконанням в інтересах того, хто дає неправомірну вигоду чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої службовій особі влади чи службового становища, зокрема, у випадку, коли неправомірна вигода надається їй за «збереження лояльного ставлення», «про всяк випадок» або як подяка (відсутність обумовленості свідчитиме, що спрямованість діяльності службової особи не була змінена, оскільки на момент вчинення певних дій вона не керувалася інтересами зацікавленої особи).
У підрозділі 2.3 «Суб’єкт і суб’єктивна сторона незаконного збагачення» при розгляді поняття службової особи як суб’єкта (виконавця) злочину, передбаченого ст. 368-2 КК України, здобувач співвідносить визначення службової особи, перше з яких надано у ч.ч. 3, 4 ст. 18 КК України, а друге – наведено у примітці до ст. 364 КК України, як ціле і частину. В результаті проведеного аналізу окремих складових поняття «службова особа», а також враховуючи практичну необхідність додаткового їх аналізу (як засвідчило проведене дослідження, 59 % опитаних вважають, що визначення суб’єкта незаконного збагачення викликає труднощі в практичній діяльності), дисертант погоджується з поширеною у доктрині кримінального права думкою та наводить додаткову аргументацію, що службова особа, відповідно до п. 1 примітки до ст. 364 КК України (так само як і службова особа згідно з ч. 3 ст. 18 КК України), характеризується двома групами взаємозумовлених ознак – функціональними та посадовими, при цьому функціональні ознаки пропонується класифікувати за видом виконуваних функцій та за часом виконання. Щодо першої ознаки автор констатує, що, незважаючи на внесені законодавцем зміни, в юридичній літературі, нормативно-правових актах (у тому числі й у спеціалізованому – Законі України «Про засади запобігання і протидії корупції») трапляються вказівки на виконання службовими особами не «організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій», а «організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов’язків». Що стосується другої ознаки, то функціональні ознаки, які виконуються за спеціальним повноваженням, у свою чергу, поділяються за суб’єктом покладення; посадові ознаки за: 1) приналежністю особи до певної установи; 2) часом обіймання.
|
