РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету й завдання, об’єкт, предмет, хронологічні межі й концепцію дисертації; висвітлено методологічні й теоретичні засади, методи дослідження, його джерельну базу; розкрито наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, представлено дані про їх апробацію.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні засади дослідження сучасної університетської освіти країн Західної Європи” – розкрито теоретико-методологічне підґрунтя проблеми, що розглядається, висвітлено результати аналізу науково-педагогічних праць вітчизняних і зарубіжних учених, сучасні європейські підходи до проведення досліджень у вищій освіті, особливості європейських і вітчизняних компаративних досліджень у галузі університетської освіти.

Теоретико-методологічною основою дослідження слугували положення системного, синергетичного, порівняльного, кількісного та якісного підходів.

Аналіз літератури засвідчив актуальність вивчення проблем розвитку сучасної університетської освіти країн Західної Європи. Так, у вітчизняній педагогічній науці накопичено певний теоретичний і практичний доробок з проблем організації та надання освітніх послуг за кордоном, особливо в США, Великобританії, Франції, Німеччині, Польщі та Канаді, але це переважно дослідження, що стосуються вивчення окремих аспектів організації вищої освіти в одній з країн і не висвітлюють особливостей організації університетської освіти в європейському регіоні загалом.

У ході аналізу встановлено, що європейські дослідники в галузі проблем вищої освіти, відстежуючи сучасний стан її організації й розвитку, зосереджуються переважно на характеристиці ознак, спільних для європейського простору вищої освіти, не виокремлюючи західноєвропейський університетський сектор як спеціальний об’єкт дослідження. Ретроспективний аналіз джерельної бази показав, що в перше десятиліття ХХІ ст. найбільш цікавими для європейських науковців стали три напрями досліджень: Болонський процес (кредитно-модульна система, двоциклічна структура навчання „бакалавр – магістр”, ступені, які можна порівняти, мобільність, участь студентів у процесі реформування ВНЗ, забезпечення привабливості європейського простору вищої освіти тощо); університет і зовнішнє середовище (працевлаштування випускників, підприємницька діяльність університетів, трансфер технологій, наднаціональна вища освіта); університетське середовище (демократизація доступу до вищої освіти, забезпечення можливості навчання протягом життя, інноваційні підходи до навчання, засвоєння та використання інформаційно-комунікаційних технологій; забезпечення якості освіти, фінансування й управління вищою освітою).

Виявлено, що для сучасних європейських наукових розвідок у галузі вищої освіти характерним є застосування методики досліджень на вивченні окремих прикладів (case study), що дозволяє розглянути особливості університетської освіти в окремих регіонах Європи. У той самий час на тлі усталених наукових традицій європейської педагогічної науки спостерігається й певний плюралізм у підходах і методах дослідження, наголошується на необхідності пошуку та розробки нових шляхів вирішення проблем навчання, науки, освітніх послуг тощо.

У процесі порівняльного аналізу встановлено, що в сучасних європейських дослідженнях з питань вищої освіти домінує використання двох підходів: з одного боку, це функціонально-структурний, побудований на принципах об’єктивного й раціонального вивчення предмета дослідження, з іншого, – це інтерпретивістський, гуманістичний, колегіальний підхід, який дозволяє врахувати й суб’єктивну позицію дослідника.

Узагальнення результатів наукових розвідок дозволило констатувати, що за останні тридцять років кількість компаративних досліджень з проблем європейської вищої освіти значно збільшилася. Завдяки зусиллям Європейської Комісії, ЮНЕСКО, Організації з питань співробітництва та розвитку, Європейської асоціації університетів, інших міжнародних організацій для досліджень стала доступною велика кількість національної статистичної інформації, що значно підсилило інформативну базу європейської вищої освіти кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Масштабні процеси та явища сучасного загальноєвропейського простору вищої освіти отримують неоднозначну оцінку з боку освітян і науковців, наприклад, на думку багатьох з них європейська університетська освіта відстає в розвитку від американської, більш децентралізованої, самостійної та гнучкої, і започаткування Лісабонського та Болонського процесів наприкінці ХХ ст. перш за все мало на меті подолання відставання від американського суспільства, американських університетів і забезпечення привабливості європейської вищої освіти та науки.

Водночас відомий європейський науковець П. Скотт уважає сучасну американську вищу освіту занадто бюрократичною та політизованою, такою, що існує в умовах жорсткого контролю перш за все з боку регіонального бізнесу та влади. На думку П. Скотта, сучасні характеристики європейського університету, які є нібито застарілими – академічна свобода, автономія, прагнення забезпечити рівний доступ до вищої освіти – сприяють забезпеченню привабливості європейського університету сьогодення та майбутнього.

У процесі порівняльного аналізу встановлено, що Андорра, Бельгія, Великобританія, Ірландія, Іспанія, Нідерланди, Португалія та Франція характеризуються достатньо розвиненою економікою, демократією як формою управління, підтримують ідеї капіталістичного устрою суспільства та вільної міжнародної торгівлі, зв’язки політичного та військового характеру. У культурному сенсі країни західної спільноти мають спільну історію, схожі релігійні погляди, мови, традиції та цінності.

Визначено університетську освіту як таку форму вищої освіти, що охоплює підготовку до самостійного пошуку знань, виконання професійних обов’язків, які вимагають попереднього отримання академічних знань, формування загальних уявлень про відповідні галузі науки та вмінь. Виокремлено сучасні соціальні завдання для європейських університетів – забезпечення навчання та наукової діяльності, трансферу отриманих від досліджень знань на користь суспільства, формування відчуття соціальної відповідальності, управлінських навичок, надання можливостей для підвищення рівня кваліфікації в майбутньому тощо.

Для конкретизації понять сучасний західноєвропейський університет та західноєвропейська університетська освіта, виявлення протиріч у функціонуванні сучасного західноєвропейського університету використано комплекс методів дослідження, тобто застосовано мультиметодологічний підхід: аналіз монографій, дисертацій, статей вітчизняних і зарубіжних науковців з досліджуваної проблеми; бесіди й обговорення дослідницьких проблем під час зустрічей із західноєвропейськими колегами на освітніх з’їздах, конференціях, семінарах, виставках, під час виконання спільних міжнародних проектів тощо; аналіз статистичних даних, отриманих Європейською асоціацією університетів з понад 900 європейських ВНЗ кожні два роки протягом першого десятиліття ХХІ ст.; власні спостереження за академічною, науковою й адміністративною діяльністю, зроблені в західноєвропейських університетах і академічних містечках, зокрема в Автономному університеті м. Мадрида, Технічному університеті Каталонії (Іспанія, 2004, 2012); університеті Глазго, університеті Стретклайда та Каледонійському університеті (Великобританія, 2005); Болонському університеті (Італія, 2005 – 2006); Лісабонському університеті (Португалія, 2007) та інших; Інтернет-опитування (2008 – 2009 рр.) працівників відділів з міжнародних зв’язків; вивчення структури, змісту та напрямів міжнародної діяльності за даними сайтів західноєвропейських університетів; участь у процесі оцінювання Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Європейською асоціацією університетів (2007, 2011 рр.) з метою вивчення європейської практики забезпечення якості сучасного ВНЗ, її сильних і слабких сторін тощо.

Узагальнення й інтерпретація отриманої інформації дозволили дати визначення західноєвропейській університетській освіті як спланованим і систематичним діям університетів західноєвропейських країн, спрямованим на задоволення освітніх потреб студентів; визначити сучасний західноєвропейський університет як відносно гомогенну консервативну структуру, що відрізняється від університетів інших країн і не університетів, є найбільшою на континенті за кількістю науковців, викладачів, студентів і спеціальностей, переважно фінансується національними урядами та стягує зі студентів плату за навчання.

На підставі аналізу джерельної бази виокремлено низку протиріч у функціонуванні сучасного західноєвропейського університету, зокрема між: наявністю тенденцій до зростання кількості студентів і скороченням державного фінансування; наявною тенденцією до інтеграції й водночас – до розмаїття західноєвропейської університетської освіти; необхідністю збереження автономії й академічної свободи та залежністю від державного й приватного фінансування; наявністю конкуренції за студента з іншими університетами й зміцненням партнерських стосунків між ними тощо.

У другому розділі – „Передумови становлення й розвитку університетської освіти країн Західної Європи” – висвітлено становлення й розвиток західноєвропейського університету в його ретроспективі з ХІІ до початку ХХІ ст.; визначено соціальні й організаційні передумови розвитку сучасної західноєвропейської освіти, протиріччя та чинники генези; надано характеристику Болонським реформам у західноєвропейських країнах; схарактеризовано головні ознаки сучасного західноєвропейського університету.

З’ясовано, що незмінними ознаками західноєвропейського університету впродовж усього аналізованого періоду залишаються автономія й академічна свобода, а склад викладачів і студентів знову став багатонаціональним, як у Середні віки, зв’язок із суспільством зміцнився, як у Новий час. При цьому індивідуальний підхід до навчання було змінено на усереднений, мобільність університету поступилася мобільності викладачів і студентів, університетське управління стало більш професійним. Крім того, за роки свого розвитку західноєвропейські університети змінили релігійну спрямованість навчання на домінантну світську, значно збільшили свою кількість, ускладнили й урізноманітнили структуру, навчальні програми, склад студентів тощо.

На відміну від університету Середньовіччя, що відбивав інтереси викладачів і студентів, які часто збігалися, сучасний західноєвропейський університет має набагато складнішу структуру, що іноді віддзеркалює протилежні інтереси й має кілька місій.

Деякі університети, перш за все, опікуються індивідуальним розвитком студентів, інші приділяють підвищену увагу розвитку незалежності, концентруються переважно на забезпеченні якісної професійної підготовки або просуванні науки, створенні конкурентного середовища, служінні місцевій громаді, виконанні культурної, егалітарної, економічної, етичної місій тощо. Але найчастіше загальна місія класичного західноєвропейського університету охоплює всі згадані вище складники.

Дослідження засвідчило, що сучасний західноєвропейський університет є набагато ближчим до суспільства, ніж це було, наприклад, у добу Середньовіччя. Через усі зацікавлені кола (студенти та їхні батьки, викладачі, науковці, колеги з інших ВНЗ, випускники, роботодавці, політики, журналісти, представники бізнесу, культури та ін.) сучасний західноєвропейський університет підтримує зв’язок із соціумом на місцевому, регіональному, національному та міжнародному рівнях. Значно збільшився обсяг послуг студентам – інформаційних, консультаційних, технічних, з вивчення іноземних мов, адаптації тощо.

На підставі узагальнювального аналізу розкрито соціальні передумови розвитку сучасної університетської освіти країн Західної Європи: 1) історичні чинники – географічні, політичні, демографічні, релігійні зміни в Європі з ХІІ ст. до сьогодення; 2) політичні, економічні й освітні інтеграційні заходи в країнах Західної Європи після Другої світової війни та основні організаційні передумови ‑ наявність академічної свободи й автономії університетів; реалізація ініціатив Лісабонського й Болонського процесів; масифікація та маркетизація сектору європейської вищої освіти з другої половини ХХ ст.

Це дозволило розглядати західноєвропейський університет сьогодення як складну, багатофункціональну та багатоцільову установу, що має тяжіння до глобальності, зберігає характеристики європейського університету попередніх історичних епох і якій притаманні академічна свобода, інституційна автономія, розвинена наукова, фінансова, міжнародна діяльність, а також особлива культура якості. При цьому академічна свобода розглядається як можливість для кожного члена академічного товариства думати та діяти самостійно в межах університету, національної й інтернаціональної систем вищої освіти. Інституційна автономія передбачає, що університет і викладачі самостійно визначають пріоритетну мету й завдання для вищого навчального закладу, обирають засоби для їх досягнення. У межах теми інституційної автономії сучасного західноєвропейського університету також розглядаються питання управління, фінансування, кадрової політики.

У процесі аналізу з’ясовано, що Болонський процес як досить самостійне, довготривале багаторівневе явище освітньої галузі Європи та світу ХХІ ст., що має власну логіку розвитку та національну, регіональну й інституційну специфіку, став однією з організаційних передумов генези західноєвропейської університетської освіти сьогодення. Водночас критичної оцінки зазнають попередні уявлення та способи проведення Болонських реформ – кредитно-трансферна й накопичувальна системи, результати навчання, національні системи кваліфікацій, програми мобільності, стандарти якості тощо, тобто відбувається еволюціонування й самого Болонського процесу. На сьогоднішній день кінцевою метою Болонського процесу вважається не гармонізація національних систем вищої освіти, а розробка нових механізмів їх взаємодії. При цьому першочерговими завданнями Болонського процесу на початку другого десятиліття ХХІ ст. стали такі: працевлаштування випускників, реформа навчальних планів, доступність вищої освіти в Європі.

Установлено, що в контексті досліджуваної проблеми набуло ваги питання фінансування університетів у західноєвропейських країнах. Студентська плата за навчання була основним джерелом фінансування університетів у Середні віки. На сьогоднішній день фінансування державних і приватних університетів у Західній Європі здійснюється переважно з держбюджету на національному, регіональному та місцевому рівнях. Роль студентської плати за навчання у фінансуванні вищої освіти відрізняється в різних західноєвропейських країнах.

У процесі дослідження визначено особливості фінансування вищої освіти в західноєвропейських країнах, зокрема, у сучасних західноєвропейських країнах спостерігається тенденція пов’язувати фінансування та внутрішні університетські параметри, наприклад, кількість першокурсників або кінцеві результати діяльності університету ‑ кількість отриманих кредитів, присуджених дипломів та наукових ступенів, обсяг відрахованих студентів тощо. Виявлено, що в деяких країнах, зокрема в Бельгії, Нідерландах та Ірландії, державні кошти університетам надають організації-посередники з метою створення буферної зони між політичною владою та університетами.

У процесі розвитку вищої освіти в західноєвропейських країнах сформувалися характерні моделі фінансування, з-поміж яких виокремлено такі: вільного ринку, суспільного ринку та антиринкову модель, у межах яких висвітлено способи надання фінансової допомоги західноєвропейським студентам з державних або приватних джерел – грант, стипендія, позики, спонсорська допомога, заробітна плата, податкові пільги, часткова оплата харчування, житла, вартості проїзду тощо.

Узагальнення особливостей фінансування системи вищої освіти загалом дозволило розкрити особливості фінансової діяльності сучасних західноєвропейських університетів, зокрема, на підставі виявлених критеріїв оцінки їх фінансової незалежності: спроможність створювати фінансові резерви та залишати в себе надлишки державних коштів; можливість установлювати плату за навчання; здатність позичати гроші на фінансових ринках; можливість інвестування фінансових продуктів; здатність випускати цінні папери й облігації; володіння університетською землею та спорудами.

Так, університети в Бельгії, Великобританії, Іспанії, Нідерландах, Франції можуть позичати гроші на фінансових ринках, однак у Португалії такий механізм не діє. Університети можуть заробляти гроші на фінансових ринках у Великобританії та французькомовному суспільстві Бельгії. Значні кошти університети можуть отримувати від реалізації права власності на землю та споруди університетського містечка. Загалом у Європі спостерігається тенденція до збільшення кількості університетів-власників землі, приміщень, інших об’єктів, що значно розширює спектр їх фінансових можливостей.

Одним із сучасних механізмів фінансування університетської освіти є фандрайзинг – дії сучасних західноєвропейських університетів з процесу залучення коштів від приватних осіб, комерційних організацій, фондів, державних установ тощо з метою реалізації певних проектів.

Аналіз літератури з питань фінансування та фінансової діяльності сучасних європейських університетів дозволив дійти висновку, що сучасні західноєвропейські університети мають більше свободи в розпорядженні державними коштами, що виділяються на їх діяльність, але вони є менш самостійними в питанні плати за навчання порівняно з університетами решти європейських країн.

Порівняння характеристик європейського студента на різних етапах розвитку університету дозволило виокремити риси сучасного студента й молодого науковця. Так, сучасний західноєвропейський студент відрізняється самостійністю й прагматизмом, дещо споживчим ставленням до світу й інструменталізмом. Він більше зацікавлений у тому, щоб окупити зусилля та гроші, витрачені на отримання вищої освіти, ніж суспільним благополуччям, і часто забуває про власний розвиток. Цінність університетської освіти для студента визначається, перш за все, зовнішніми ознаками, зокрема, можливостями працевлаштування чи рівнем заробітної плати. Процес навчання все частіше нагадує процес купівлі освіти, при якому кооперація, обов’язки, бажання поділитися вивченим чи сприяти успіху університету відіграють зовсім незначну роль.

Сучасного аспіранта визначено як особу, яка успішно продає науку: легко знаходить спільну мову з представниками влади та промисловості, вирішує питання фінансування проекту та координації роботи наукового колективу. Сучасний імідж ученого й організацію наукової роботи університетів змінено. Наука сьогодення потребує фінансового забезпечення, тому ідеальна сучасна наукова установа – це конгломерат маленьких і середніх автономних підприємств, які діють за загальними правилами й переслідують загальну мету.

Серед особливостей навчання в сучасному західноєвропейському університеті виокремлено перехід від викладання до допомоги в навчанні: студентів не навчають, вони навчаються самостійно під керівництвом професорів і лекторів. Водночас викладачі, які є висококласними фахівцями у своїй галузі, стають лише засобом підтримки студентів, що розмиває кордон між академічним і допоміжним персоналом університету, зокрема, співробітниками служб студентської підтримки, бібліотек, комп’ютерних центрів, інформаційними менеджерами, консультантами тощо. При цьому організація навчання змінюється в бік модуляризації, орієнтації на результати навчання замість кількості годин і використання навчального підходу, орієнтованого на студента. Однією з особливостей є також дублювання двох систем оцінювання якості навчання – за допомогою кредитів та за результатами іспитів; неоднозначно тлумачиться поняття „модуль”.

У процесі аналізу широкого кола автентичних джерел установлено, що загальноєвропейських заходів щодо уніфікації змісту навчання за однаковими дисциплінами в різних європейських університетах не проводилося, а узгодження змісту навчання відбувається між університетами в процесі реалізації програми студентської мобільності.

У третьому розділі – „Модернізація сучасного університету країн Західної Європи” – схарактеризовано тенденції й особливості розвитку західноєвропейського університету з другої половини ХХ ст. до теперішнього часу в контексті реалізації ідей Болонського процесу, інтеграційних заходів і забезпечення національного розмаїття в організації європейської вищої освіти.

З метою уточнення соціальних та організаційних передумов, суперечностей і чинників генези сучасної західноєвропейської університетської освіти розглянуто історію західноєвропейської університетської освіти після Другої світової війни. Період з 60-х рр. ХХ ст. по теперішній час охарактеризовано як якісно новий етап економічної, політичної та культурної інтеграції в Європі. Це спричинило глобальні перетворення в освітній сфері, що характеризувалися, зокрема, значним збільшенням університетського сектору Європи з другої половини ХХ ст. по теперішній час завдяки появі нових навчальних закладів університетського типу, зростанню кількості студентів і створенню нових університетів за різними моделями – академічне піднесення, поглинання, відгалуження, створення на новому місці, додання факультетів тощо.

Установлено, що у виділеному часовому проміжку 60-і роки були часом інвестицій в освіту й науку, демократизації управління в університетах; у 70-і роки відзначено збільшення університетського сектору та погіршення його фінансування наприкінці терміну; 80-і роки позначені як період активного вирішення питання фінансування університетів за рахунок посилення державного контролю за витратами, підвищення вимог до підзвітності, розвитку підприємницької діяльності; 90-і роки були присвячені переосмисленню масштабів і функцій вищої освіти в контексті кардинальних геополітичних змін, плануванню реформ; 2000-і роки ознаменувалися впровадженням реформ управління, фінансування, навчання, організації досліджень, соціальної підтримки, забезпечення якості, змісту, структури, періодів, ступенів університетської освіти з метою більшої загальноєвропейської освітньої та культурної уніфікації, економічного розвитку.

Виявлено, що в кожній з досліджуваних західноєвропейських країн функціонує різна кількість університетів. У регіоні також гармонійно співіснують старі й нові традиційні „універсальні” університети, що проводять дослідження, і до складу яких обов’язково входить медичний факультет; „напівуніверсальні” університети, що почали наукову діяльність порівняно недавно, у складі яких наявність медичного факультету не є обов’язковою; професійні університети, зосереджені, перш за все, на навчанні; науково-дослідні університети; відкриті університети, у яких переважає дистанційна форма навчання; корпоративні університети, зорієнтовані на підвищення рівня знань працівників корпорації; університети для осіб похилого віку та ще багато університетів, які поєднують риси всіх згаданих типів.

З’ясовано, що сектор вищої освіти Європи сьогодення має тенденцію до гомогенності під впливом ринку, глобалізації, упровадження нових технологій, культури, економіки, релігії тощо, а європейська академічна мобільність, яка має давню історію, забезпечує розмаїття навчального й наукового процесів у сучасному європейському університеті, поєднує університетську освіту Західної Європи з університетами інших регіонів європейського континенту передусім шляхом реалізації програми LLL/ERASMUS.

Виявлення тенденцій в освіті є доволі складним, суперечливим процесом, об’єктивність якого може бути забезпечена шляхом комплексного аналізу широкого кола новітніх європейських емпіричних даних, описових компаративних досліджень, національних і регіональних, що дозволить створити більш-менш об’єктивну картину тенденцій розвитку сучасної західноєвропейської університетської освіти.

З’ясовано, що впродовж останніх шістдесяти років ключовою тенденцією розвитку західноєвропейського університету та західноєвропейської університетської освіти було постійне реформування. Спочатку зміни стосувалися тривалості навчання, форм і частотності контролю, мови викладання, згодом – ступенів освіти, структури навчальних планів, фінансування університетів.

Установлено, що термін „реформа” в сучасній європейській літературі з проблем вищої освіти зазвичай уживається для опису структурних, організаційних або навчальних змін. Менш масштабні зміни, пов’язані з більш вузькими цілями, традиційно називають інноваціями. Приблизно з другої половини першого десятиліття ХХІ ст. європейські політики й освітяни називають реформи у сфері європейської вищої освіти модернізацією.

Сучасні європейські навчальні заклади модернізують і пропоновані спеціальності, і університетські механізми функціонування. Реформи європейські економісти й політики розглядають насамперед як відповідь на виклики глобалізації, на необхідність підготовки й перепідготовки європейських трудових ресурсів. Реформи мають сприяти активній участі університетів у створенні Європи знань і реалізації Лісабонської стратегії.

Головні напрями модернізації охоплюють організацію навчання, управління університетами та фінансування. Так, програми підготовки бакалаврів у західноєвропейських країнах за європейською класифікацією освітніх стандартів уважаються програмами п’ятого рівня, які, своєю чергою, поділяються на теоретичні (дослідницькі, підготовчі) щодо професій з високим рівнем вимог до фахівця – так звані програми рівня ISCED 5A за міжнародною класифікацією стандартів освіти – та  практичні (технічні, спеціалізовані) програми рівня ISCED 5B. 

Водночас організаційна структура національних освітніх програм у Європі є різною, тому не існує чіткого відокремлення програм більш академічної чи, навпаки, більш професійної спрямованості. Різними є й національні способи забезпечення переходів між рівнями, циклами, спеціальностями й етапами навчання.

Однією з важливих рис у процесі модернізації вищої університетської освіти країн Західної Європи є пріоритет інтеграції над збереженням національних особливостей. З’ясовано, що в сучасній університетській освіті західноєвропейських країн склалася унікальна ситуація з максимального сприяння інтеграції. У той самий час у межах Європейського Союзу та Західної Європи спостерігається протилежний, організований на наднаціональному та національному рівні процес, націлений на збереження національного чи регіонального розмаїття, зокрема в освітній сфері. Підтримка розмаїття також впливає на різні аспекти функціонування західноєвропейського університету, наприклад, на кадрову політику, структуру, відбір студентів, надання стипендій тощо.

У ході дослідження визначено й менш масштабні тенденції розвитку сучасного західноєвропейського університету – поширення сектору вищої освіти та зростання його суспільної значущості, зміцнення зв’язків науки та бізнесу, активізацію співробітництва з міжнародними організаціями, посилення підприємницької діяльності.

Так, серед поширених форм партнерства науки й бізнесу виокремлено співробітництво західноєвропейських університетів із великими й малими фірмами заради поліпшення своїх наукових та інноваційних можливостей. Відзначається перехід від поодиноких контрактів між університетом і бізнес-інституціями до довгострокового стратегічного партнерства. Серед чинних форм взаємодії можна відзначити також керування загальною науковою інфраструктурою, створення й підтримку спеціалізованих об’єднань учених і професіоналів, спільне керівництво дисертаціями, організацію ярмарків випускників, днів відкритих дверей тощо. 

Установлено, що в сучасній європейській науці змінилася роль військових досліджень і завершилася епоха великих наукових проектів, технічне втручання замінилося суспільним керівництвом, перевага в співробітництві надається малим і середнім бізнес-інституціям.

У європейському просторі вищої освіти сьогодення зміцнюється науковий складник діяльності вищих навчальних закладів, що надає багатьом з них можливість отримати університетський статус. У межах затвердження наукового складника діяльності навчальні предмети вищих навчальних закладів набувають більш абстрактного академічного характеру, розвивається сектор надання професійних послуг, перепідготовки тощо. Посилюється роль природничих наук і регіональних прикладних досліджень, результати яких здатні отримати майже миттєве використання в місцевих співтовариствах, що фінансують ці дослідження. Місії університетів еволюціонують і стають більш різноманітними, але все більше пов’язаними з суспільством.

За новою стратегією Європейської Комісії від 2011 року подальші реформи в європейському просторі вищої освіти потрібні насамперед у таких питаннях, як: зростання кількості випускників; покращення якості та відповідності вищої освіти; надання студентам можливості отримати додатковий досвід через навчання за кордоном; підготовка більшої кількості науковців; зміцнення зв’язку навчання, науки та бізнесу; забезпечення достатнього фінансування для інвестицій менеджменту ВНЗ у якість з метою відповідності потребам ринку.

У четвертому розділі роботи – „Інтеграційні процеси як основна тенденція розвитку університетської освіти країн Західної Європи” – визначено та схарактеризовано інтеграційні процеси в системі управління, забезпечення якості, міжнародній діяльності сучасних західноєвропейських університетів; виокремлено особливості сучасного зовнішнього та внутрішнього університетського управління, всебічного забезпечення якості, а також змісту, форм, напрямів, структур з міжнародної діяльності, що підпали під вплив світових процесів глобалізації та інтеграції й демонструють тяжіння до гомогенності.

На підставі порівняльного аналізу встановлено, що загальне управління в університетах таких країн, як Андорра, Ірландія, Іспанія, Португалія та Франція характеризується більшою централізованістю порівняно з університетським управлінням у Бельгії, Великій Британії та Нідерландах, а найбільш поширеними є подвійна (академічна та адміністративна) й унітарна структури управління в західноєвропейському університеті.

Так, подвійна управлінська структура притаманна університетам у фламандському співтоваристві Бельгії, Великобританії, Ірландії, Нідерландах, Португалії. Унітарною залишається система управління в університетах французького співтовариства Бельгії, Іспанії та Франції.

За механізмом функціонування в західноєвропейських університетах переважає колегіально-бюрократична модель управління. Сучасне внутрішнє управління здійснюється на трьох рівнях – керівництва університету, факультетському та кафедральному. Найбільш демократичним уважається кафедральний рівень університетського управління, на вищому ж рівні здебільшого знаходяться менеджери-професіонали, які можуть і не бути представниками академічних чи наукових кіл. Влада студентів на всіх рівнях є незначною, хоча до їх думки прислуховуються.

Спільною рисою у внутрішньому управлінні західноєвропейських університетів є їх офіційна автономія, яка базується на національних системах підзвітності, створених для підтримки довіри між вищим навчальним закладом і соціумом. У той самий час законодавство кожної країни визначає внутрішню структуру університетського управління та межі відповідальності державних і приватних університетів.

Виявлено зміни в університетському управлінні на початку ХХІ ст. порівняно з університетським управлінням кінця ХХ ст., зокрема, зростання самостійності західноєвропейських університетів у реалізації кадрової політики (міністерства чи департаменти лише затверджують запропоновані університетом кандидатури), тенденцію до залучення представників промисловості, комерції, суспільства до внутрішнього університетського управління, консультативної чи наглядової ради.

Управління в університетах Західної Європи пов’язане із забезпеченням якості, хоча для об’єктивного оцінювання якості європейські спеціалісти рекомендують створювати самостійні, не пов’язані з університетським управлінням відділи з якості. Зауважимо, що забезпечення якості в університетах Західної Європи має порівняно невелику історію, приблизно з другої половини ХХ ст., і кожному європейському вищому навчальному закладу рекомендується визначити якість та її стандарти самостійно, виходячи з особливостей власної місії та цілей.

Під час порівняльного аналізу визначено положення, які висвітлюють загальну ситуацію щодо забезпечення якості в західноєвропейських університетах на початку ХХІ ст.: якість нерозривно пов’язана з ефективною автономією; участь студентів у забезпеченні якості приносить позитивний результат; дуже складні бюрократичні системи забезпечення якості перешкоджають досягненню місій; університети з розвиненою системою забезпечення якості надають перевагу переходу від глобального оцінювання до легких внутрішніх процедур оцінювання.

Отже, університетська якість є багатогранною, різнорівневою та динамічною концепцією, що має відношення до контексту освітньої моделі університету, його місії й завдань, а також до специфічних стандартів освітньої системи, навчальної програми чи дисципліни. При цьому забезпечення якості охоплює всі процеси з визначення (оцінювання, моніторинг, підтримка, вдосконалення тощо) якості системи вищої освіти, вишу чи навчальних програм.

Для підкреслення значення якості як спільної цінності, колективної відповідальності всіх співробітників університету, адміністрації й студентів було введено термін „культура якості”. Це система положень, яку складено й реалізовано з метою зовнішньої адаптації та внутрішньої інтеграції університету.

Одним із сучасних засобів вимірювання якості університетів стали різнопланові рейтинги, які мають і сильні, і слабкі сторони. Найвідоміші рейтинги оцінюють передусім наукову діяльність університету й практично жоден з рейтингів не оцінює результати навчальних досягнень студентів протягом навчання.

У європейській університетській спільноті рейтинги визнано впливовим засобом регіональної, національної та наднаціональної конкуренції, спроможним змінювати стратегічні цілі й інституційну поведінку ВНЗ. Загалом рейтинги підкреслюють вертикальну різницю між закладами вищої освіти та націями, тобто різницю впливу, влади й авторитету, та затемнюють горизонтальну різницю між інституціями, тобто між місіями та типами ВНЗ. На нашу думку, подальший розвиток рейтингів можна вважати достатньо коректним засобом конкурентної боротьби у вищій освіті, співіснування „елітних” та „звичайних” національних і регіональних рейтингів для задоволення потреб ВНЗ різних типів, як і співіснування елітних і звичайних, класичних і професійних університетів тощо.

Контекст досліджуваної проблеми потребував узгодження основного європейського термінологічного апарату забезпечення якості, окресленого такими поняттями як оцінювання, акредитація, оцінка, аудит, бенчмаркінг, стандарти, індикатори, результати, ефективність, економічність тощо, на основі яких здійснюються процедури контролю за якістю в західноєвропейських університетах. Найбільш поширеними є оцінювання, акредитація та аудит.

Установлено, що одним з важливих напрямів діяльності західноєвропейського університету в контексті інтеграційних процесів є міжнародне співробітництво, що має свої національні особливості в змісті й структурі організації. Основними компонентами міжнародної діяльності сучасних університетів країн Західної Європи є міжнародне співробітництво шляхом виконання спільних міжнародних наукових, навчальних, культурних тощо проектів і забезпечення мобільності викладачів і студентів.

Виявлено найбільш вагомі чинники успішності міжнародної співпраці європейських вищих навчальних закладів в умовах сьогодення, серед яких наявність спільної вигоди учасників, тісних зв’язків між лідерами ВНЗ, чітко визначеної мети й конкретних завдань, системи заохочень (грошові премії, публікації, відрядження за кордон тощо).

Щодо виявлених національних особливостей організації міжнародної діяльності західноєвропейських університетів з’ясовано, що міжнародна діяльність в університетах Бельгії відрізняється багатовекторністю та доволі складною структурою. Характерним показником міжнародної співпраці постають питання розвитку; вона тісно пов’язана з науковим складником роботи університету.

Міжнародні відділи університетів Ірландії відрізняються більшою спрямованістю на навчальний процес і створення сприятливих умов перебування іноземних студентів (консультації з питань імміграції, працевлаштування, подорожей країною, організація заходів з метою адаптації іноземців тощо).

Міжнародна діяльність португальських університетів має високоорганізований вузькоспеціалізований характер і розподіляється на кілька основних зовнішніх і внутрішніх напрямів, серед яких робота над спільними європейськими проектами, співпраця з португаломовними країнами світу, запрошення іноземних студентів і забезпечення навчання за кордоном португальських викладачів і студентів тощо. При цьому університетська структура, що займається міжнародної діяльністю, має більше зв’язків з науковим напрямом роботи університету, ніж з навчальним.

У межах міжнародної діяльності в університетах Нідерландів велику увагу приділено питанням розвитку, участі в міжнародних дослідженнях, підтримці мобільності викладачів і студентів.

Особливостями міжнародної діяльності французьких університетів можна вважати чітку наукову орієнтацію, фрагментацію за науковими структурами, спрямованість на популяризацію французької мови та культури у світовому просторі.

Загалом в університетах Іспанії й Португалії велику увагу приділяють європейському напряму співпраці, водночас університети Великобританії, зокрема, Кембридж та Оксфорд, більш зацікавлені в північноамериканському й канадському напрямах співробітництва. Спільною рисою в змісті міжнародної діяльності бельгійських, голландських і французьких університетів є питання розвитку та  децентралізований характер її організації, оскільки в переважній більшості вишів вона підтримується університетськими відділами з міжнародної діяльності в окремих підрозділах університету.

Водночас виявлено, що в західноєвропейських країнах практично не проводяться дослідження, присвячені особливостям, фінансуванню, управлінню, напрямам, змісту, структурі національної організації міжнародної діяльності університетів, перевірці її ефективності, економічності порівняно з іншими системами міжнародної роботи тощо.

Ми припускаємо, що насамперед це пов’язано з тим, що університетська міжнародна діяльність у Європі забезпечується, перш за все, кафедрами, міждисциплінарними творчими об’єднаннями науковців, окремими викладачами й адміністраторами, спеціалістами в певних галузях знань. За таких умов відділи з міжнародної діяльності самі не займаються науковою діяльністю, а лише її обслуговують. По-друге, міжнародну діяльність європейські дослідники не розглядають як невід’ємний складник саме наукової діяльності університету.

Суттєвим є й той факт, що міжнародна діяльність у західноєвропейських університетах мало пов’язана із забезпеченням якості. Місце міжнародної діяльності як порівняно нового напряму діяльності в західноєвропейському університеті остаточно ще не визнано. Але якщо міжнародна діяльність західноєвропейських університетів ще не отримала належної уваги з боку науковців, їй приділяють достатньо уваги європейські політики.

Спостерігається трансформація сприйняття феномену інтернаціоналізації: якщо раніше цей термін означав створення загальноєвропейського простору вищої освіти, то зараз його все частіше пов’язують саме з міжнародними заходами вищих навчальних закладів. Європейські політики серйозно націлені на підтримку інтернаціоналізації в галузі освіти, для чого в західноєвропейських державах активно створюється відповідна база. Так, уряд Португалії у 2007 – 2008 рр., виконуючи загальноєвропейські директиви 2004/114/СЕ та 2005/71/СЕ, запровадив створення в португальських університетах спеціальних відділів з міжнародних відносин для підтримки та покращення студентської, викладацької та наукової мобільності, а також започаткував діяльність мовних курсів для іноземних студентів; декрет № 341/2007 спростив процедуру визнання іноземних ступенів; візова процедура для іноземних студентів і науковців була скорочена за законом № 23/2007 та міністерським наказом № 208/2008.

Виявлені особливості інтеграційних процесів у системі управління, забезпеченні якості, міжнародній діяльності сучасних університетів країн Західної Європи дозволили сформулювати такі рекомендації щодо модернізації цих напрямів діяльності вищих навчальних закладів в Україні.

Так, для модернізації й зміцнення управління в сучасних університетах України корисним уявляється, перш за все, сприяння їх самостійній кадровій та фінансовій діяльності шляхом регулярного ознайомлення суспільства з потребами ринку праці й інформацією щодо університетів, їх рейтингів, профілів, шляхом зміни законодавства та впровадження фінансових стимулів підприємницької діяльності університетів, наприклад, податкових знижок і пільг, можливості укладання угод з будь-якими фізичними й юридичними особами тощо.

У контексті забезпечення якості вищим навчальним закладам України бажано розробляти власні стандарти та процедури якості й інформувати про них суспільство, формувати й підтримувати у ВНЗ культуру якості, залучати до забезпечення якості студентів, брати активну участь у рейтингах, інтенсивно займатися промоцією освіти, зокрема через міжнародну діяльність тощо. 

У межах модернізації міжнародної діяльності ВНЗ України вітчизняним вищим навчальним закладам рекомендовано використовувати національні переваги, що приваблюють іноземних студентів, зокрема: толерантне та переважно доброзичливе ставлення українського суспільства до іноземців; порівняно низьку вартість навчання та проживання в Україні; відносно високу якість освітніх послуг тощо. Водночас суттєвого покращення потребують організація надання українськими вишами освітніх послуг іноземними мовами, а також упровадження рекреаційних заходів іноземним студентам з боку університетів.

Удосконалення потребує й законодавча база України, зокрема з метою кращої кооперації та запобігання надмірного контролю за міжнародною діяльністю українських університетів з боку СБУ, міліції, прокуратури, прикордонників, міграційної служби, санепідемстанції й інших служб.

Повнолітні іноземні студенти повинні вирішувати організаційні питання щодо подовження їх візи, закордонного паспорта, реєстрації за місцем навчання та проживання самостійно, поза межами університету та за допомогою працівників відповідних державних служб, як це робиться в європейських країнах.

Накопичений досвід міжнародної діяльності у сфері вітчизняної вищої освіти дозволяє виокремити такі перспективні напрями покращення міжнародної діяльності українських університетів:

1)   фінансування університетом міжнародної діяльності викладачів, наприклад, шляхом організації у вищому навчальному закладі безкоштовних курсів з вивчення іноземних мов, сприяння індивідуальній і колективній участі викладачів, науковців і студентів у конкурсах на міжнародні гранти, стипендії тощо;

2)   приєднання України до програми європейської мобільності LLL/ERASMUS;

3)   започаткування державної програми фінансування інтернаціоналізації університетської освіти;

4)   інтенсифікація роботи Міністерства освіти і науки України з розробки та впровадження освітніх, наукових, культурних програм спільно з міністерствами освіти інших країн.

Уважаємо, що реалізація першого з цих положень можлива на рівні університету; другого, третього та четвертого – на державному рівні із залученням до процесу відповідних установ і забезпеченням належного фінансування.