ШКІЛЬНА ДРАМА У ЗМІСТІ НАВЧАННЯ І ВИХОВАННЯ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ В УКРАЇНІ (XVIІ – XVIII ст.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, хронологічні межі, сформульовано методологічні принципи роботи, визначено мету, предмет, об’єкт та завдання дослідження, окреслено наукову новизну і практичне значення дисертації, наведено відомості про апробацію та впровадження отриманих результатів.

У першому розділі – “Теоретичне підґрунтя дослідження шкільної драми в історії педагогіки” – подано історіографічний аналіз теми, виявлено основні етапи дослідження розвитку шкільної драми в Україні означеного періоду, окреслено методологічне підґрунтя та термінологічний апарат, з’ясовано передумови становлення шкільної драми у XVII – XVIII cт.

Акумулювавши здобутки попередніх історико-педагогічних, культурологічних, літературознавчих досліджень, проблема становлення, розвитку шкільної драми, визначення її ролі у змісті виховання й навчання у школах Україні у XVII – XVIII cт. на сучасному етапі отримала самостійного звучання.

Дослідженням встановлено, що сформувавшись на шкільному ґрунті, драма XVIІ – XVIII ст. здійснила потужний вплив на освіту, релігію, культуру, мистецтво, літературу українського народу. Насамперед це пов’язано з тим, що шкільна драма окресленого періоду була сполучною ланкою між основними аспектами буття людини: сакральним та світським, божественним та гріховним началом, серйозним і комічним. Вона також поєднувала у собі дидактичну, виховну й естетичну функції, що сприяло появі значної кількості досліджень як наукового, так і публіцистичного характеру з означеної проблематики.

З’ясовано, що в історіографічних дослідженнях домінують літературознавчі студії вивчення шкільної драми, її художньо-естетичні функції, ідейно-філософські засади, тоді як освітньо-виховна складова представлена кількома узагальненими працями з історії розвитку педагогічної думки в Україні та шкільництва зокрема (Б. Год, В. Кравець, Б. Мітюров, Л. Посохова, А. Савич, З. Хижняк). Стверджується, що різні історико-культурні періоди розвитку суспільства та науки впливали на зміст і форму таких досліджень, їх основні аспекти аналізу, пріоритетні напрями, ідеологічне забарвлення, контекстуальне наповнення, інтенсивність появи тощо. З огляду на це нами виокремлено чотири хронологічно виражені етапи, які відображають особливості сприйняття науковцями окресленої проблематики не тільки у межах педагогічної науки, а й літератури, історії, філософії.

Перший етап охоплює період від початку до середини ХІХ ст. Ця доба позначена опосередкованими дослідженнями шкільної драми крізь призму вивчення історії російської літератури (М. Греч, М. Максимович, М. Стрекалов). Глибше вивчення зазначеної проблематики простежується у працях театрознавців означеного періоду, де шкільна драма постає як вагома складова російського, передусім придворного, театру XVIII ст. (М. Палєвой, О. Шаховський). Увага дослідників була зосереджена на розвиткові шкільного театру у Києво-Могилянської академії як базової моделі для створення театру при Московській слов’яно-греко-латинській академії, а згодом перенесення цієї театральної традиції до палаців російських імператорів.

На другому етапі (друга половина ХІХ ст. – 1917 р.) визначальною рисою досліджень шкільної драми в Україні було вивчення й реконструкція широкого культурно-історичного поля, видання текстів шкільних драм, їх інтерпретація згідно з основними засадами тогочасної гуманістичної педагогіки та історико-літературної традиції. У цей час з’являються ґрунтовні дослідження відомих науковців, присвячених: аналізу шкільних драм, написаних провідними професорами Києво-Могилянської академії окресленого періоду (П. Морозов, М. Петров, І. Стешенко, М. Сумцов); розвиткові шкільного театру як в Україні, Росії, так і в Польщі, Франції, Німеччині, Італії (П. Пекарський, В. Перетц, В. Рязанов, М. Тихонравов); становленню жанрової системи шкільного театру (Г. Галаган, М. Драгоманов, М. Петров, М. Сперанський, І. Франко).

Встановлено, що, поряд з цими дослідженнями, у визначений період набули поширення праці, які стосувалися тільки певних аспектів дослідження шкільної драми в Україні XVII – XVIII cт. Серед останніх можемо назвати студії І. Франка “До історії українського вертепа XVIII в.”, П. Житецького “Малорусские вирши нравоучительного содержания”, М. Павлика “Якуб Гаватович (Гават), автор перших руських інтермедій з 1619 р.”, М. Сумцова “Лазарь Баранович: (К истории южнорусской литературы ХVІІ столетия)” та ін. Такі дослідження є важливими для нашої роботи з огляду на детальний аналіз епохи, її видатних постатей, виявлення маловідомих фактів та можливості їх включення до загального макроаналізу окресленої проблематики.

Аналіз джерельної бази засвідчив, що третій етап (1917 – 1989 рр.) є найтривалішим і охоплює кілька підперіодів. У міжвоєнний період дослідження шкільної драми поглибили такі науковці, як О. Білецький, М. Грушевський, С. Єфремов, І. Іваньо,  О. Кисіль, Д. Ліхачов, В. Перетц та ін. Утім практично у кожному дослідженні шкільна драма розглядалася не як окрема проблема, а як явище в контексті розвитку вітчизняної культури, історії, літератури.

На початку радянізації українських земель шкільна драма висвітлювалася з позиції створення національної школи. Тому дослідників цікавили питання витоків української мови, розвитку української літератури, культури, педагогіки (О. Білецький, М. Возняк, М. Гудзій). Починаючи з  30-х рр. ХХ ст., шкільну драму  інтерпретують як своєрідний буржуазний елемент, що не відповідає історичній на той час ідеології. Спорадичне висвітлення окремих аспектів шкільної драми проходило в контексті діяльності братських шкіл і Києво-Могилянської академії (М. Демков, А. Савич, О. Селіханович).

Установлено, що період десталінізації та відлиги позитивно вплинув на розвиток медієвістики та дослідження історико-культурних і просвітницьких рухів на українських землях у XVII – XVIII cт. Реабілітована рання українська драматургія знову стала центром дослідження радянських театрознавців та літературознавців. Тоді з’явилося багато авторських і колективних монографій, що розкривали різні аспекти шкільного театру та шкільної драми: витоки, становлення шкільного театру (В. Гребенюк, О. Державіна, А. Єлонська); структуру, зміст і поетику драм (О. Дьомін, Д. Ліхачов, С. Маслов, В. Овсійчук); розвиток прогресивних філософсько-педагогічних ідей окресленого періоду (М. Кашуба, Б. Кранобаєв, В. Нічник, М. Шабаєва); зміст навчання в українських братських школах та колегіумах (І. Білодід, І. Введенський, Я. Ісаєвич, І. Пуха).

Четвертий період охоплює 90-ті рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст. В останні десятиріччя з’явилися монографії І. Іванової, В. Крекотня, С. Мокульського,  Л. Сафронової, М. Сулими, А. Ушлакова та ін. Встановлено, що у посткомуністичну добу шкільна драма вивчалася у контексті становлення різних освітніх систем, дослідження певних історико-культурних реалій XVII – XVIII ст., порівняльного аналізу систем шкільних театрів Польщі, України, Росії, виокремлення жанрової та стильової специфіки української драматургії XVII – XVIII ст., вивчення поетики шкільного театру.

На основі історіографічного аналізу праць провідних науковців різних галузей гуманітарної науки встановлено, що дослідження шкільної драми потребує комплексного аналізу з урахуванням системного та міждисциплінарного підходів. Використання цих методологічних аспектів зробить вивчення шкільної драми в України зазначеного періоду усебічним та об’єктивним. Стверджується, що у сучасній педагогічній науці такі головні поняття дослідження, як “шкільна драма” та “шкільний театр”, не є відрефлектованими і потребують уточнення.

З’ясовано, що становлення шкільної драми в Україні проходило у загальноєвропейському контексті розвитку освіти і шкільництва. Загалом педагогічна думка в Україні у XVII ст. формувалася під впливом трьох основних освітніх парадигм: протестантської, католицької, православної. Джерелами для створення самобутньої освітньої системи українських братських шкіл стали як народні традиції і фольклор, так і запозичені з єзуїтських колегій та протестантських шкіл деякі форми організації шкільного життя, методи викладання, освітні функції.

У ході дослідження встановлено, що шкільний театр використовувався у навчально-виховному процесі різних релігійних конфесій, громад, братств. Особливо активним процес його розвитку був у школах, заснованих єзуїтським орденом. Значну роль у становленні шкільного театру в Україні відіграли братські школи, Острозький освітньо-культурний осередок, а згодом – Києво-Могилянська академія, які запозичили у своїх опонентів (єзуїтів та протестантів) деякі форми організації шкільного життя і методи викладання. Маючи у своїй основі елемент гри, шкільний театр полегшував процес навчання, робив його цікавішим, доступнішим. Інколи він заміняв шкільні екзамени, перетворюючи їх на шкільні диспути. Акцентовано увагу на тому, що шкільний театр створив власні жанри – декламації та діалоги, головним завданням яких було навчання й виховання молодого покоління.

Відзначено, що шкільний театр в Україні був не тільки частиною навчальної програми. Він зайняв вагому позицію між світським та сакральним началом, сформувавши, до того ж, нову систему вираження духовних цінностей, незважаючи на те, що існували такі види театру, як придворний, магнатський і народний. Проте усі вони не могли вплинути на розвиток українського театру, оскільки для придворного театру в Україні не було належних умов розвитку, магнатський театр мав занадто яскравий світський характер, який важко уявити поруч з християнсько-православними традиціями, народний же театр не міг бути сприйнятий згідно з визначенням. Підкреслюємо, що саме освітня система стала головним провідником у подальшому розвитку театрального мистецтва.

Стверджується, що шкільні театри братських, протестантських та єзуїтських навчальних закладів мали багато аналогій, що пояснюється їх спільною природою, подібністю дидактичних і суспільних функцій. Так, за допомогою постановки шкільних драм представники кожної із названих вище шкіл намагалися сприяти не тільки релігійному, але й моральному, патріотичному, політичному вихованню молоді.

У другому розділі – “Драма у навчально-виховному процесі шкіл України XVII – XVIII ст.” – виявлено характерні риси розвитку шкільної драми в Україні XVII – XVIII ст., проаналізовано зміст навчання й виховання в українських освітніх закладах окресленого періоду, розкрито методи й форми організації шкільної драми у школах України XVII – XVIII ст.

З’ясовано, що вагоме місце у системі вітчизняної освіти XVII – XVIII ст. посідали курси поетики й риторики, які сприяли формуванню національної свідомості в епоху релігійного протистояння східної й західної церковної традиції. Навчання риторики й поетики стало засобом духовного піднесення українського народу, що проявилося у виданні значної кількості полемічної та проповідницької літератури, появі віршованих праць філософсько-релігійного спрямування, поширенні й інсценізації драматичних творів, які будувалися за правилами шкільних риторик і поетик.

Встановлено, що в історії українського шкільництва навчання риторики й поетики включало своєрідний комплекс знань, спрямованих на вивчення учнями латинської мови, оволодіння ними усіма тонкощами ораторського мистецтва, передусім з метою ведення полемічних диспутів і дискусій з уніатами, протестантами та єзуїтами. У підручниках з поетики і риторики висвітлювалися філософські проблеми створення ораторської прози, драматичної поезії, різного роду віршування, аналізувалися теоретичні й практичні аспекти красномовства та віршування, подавалися античні зразки промов, ліричних і драматичних творів, художніх праць тощо.

Загалом підручники з поетики поділялися на дві частини: poesis docens (загальна поетика) та poesis utens (практична поетика). До загальної частини належало теоретичне вивчення поетичного мистецтва: визначення, суть, походження, предмет, завдання, призначення і користь поезії. У другому розділі особлива увага зосереджувалася на відточенні майстерності учнів у складанні віршованих творів через виконання різних вправ. Доведено, що поезія в окреслений період сприймалася як певна наука, якою можна було оволодіти, осягнувши теоретичні постулати, певні закони й правила та набуваючи практичних навичок через комплекс шкільних вправ.

З’ясовано, що вітчизняні автори шкільних поетик XVII – XVIII ст. (М. Довгалевський, Г. Кониський, Ф. Прокопович) дотримувалися думки, що визначальними формантами поетичної мови є художній вимисел та метрична організація мови. Окрім того, поетична мова мала відрізнятися від щоденної образністю, емоційністю, словесною орнаментальністю, що проявлялося у застосуванні різних стилістичних фігур та риторичних засобів. Тому в усіх поетиках означеного періоду, які були шкільними посібниками, значна увага зосереджувалася навколо проблем художньої форми, засобів мови і стилю. Логічним продовженням навчання теорії стилю, використання художнього слова, теоретичних основ ораторського мистецтва були курси з риторики.

Риторика, яка проникла у жанрову систему шкільного театру, зумовила появу специфічних шкільних ораторських творів (декламацій та діалогів), місце яких було на стику театру, літератури та педагогіки. За їх допомогою формувалися ораторські уміння учнів, проходила підготовка до публічних виступів, відточувалися поетико-риторичні здібності. Водночас саме правилами риторики зумовлювався вибір теми декламацій та діалогів, визначалися способи її реалізації, поєднання різних частин, побудова сюжету тощо. Виявлено, що ораторські жанри використовувалися переважно у шкільній практиці і не призначалися для широкої публіки. Однак під час урочистих подій декламації виходили за межі школи, відіграючи роль вітальних або тріумфальних промов.

Встановлено, що зміст і завдання поетик та риторик у досліджуваний період часто переплітався, абсорбуючи у собі певні характеристики кожної галузі науки. Вони виконували дидактичні й виховні функції, а лише згодом – етичні й естетичні, тому мали яскраво виражений схоластичний (шкільний) характер.

У XVII – XVIII ст. спостерігається трансформація жанрово-стильової системи, її різноманіття й розгалуженість. Так, для “великих жанрів” характерною є поява таких творів, як житія, літописні повісті, подорожі (паломництва), історіографічна проза; для “малих жанрів” – казання, проповіді, вірші полемічного змісту, пов’язані з полемічною літературою, світські вірші – геральдичні, панегіричні, емблематичні тощо. Утім найяскравіше це розмаїття жанрів проявилося у формуванні нового жанру – шкільної драми.

Сюжети, які використовувалися вчителями для написання шкільних драм згруповано нами у кілька блоків, об’єднаних окремими циклами. Значну групу українських шкільних драм формують п’єси різдвяного (“Комедія на день Рождества Христова”, “Дійствіє на Рождество Христово” Д. Туптала; “Коміческоє дійствіє” М. Довгалевського,) та великоднього (“Торжество єстества чоловіческого”, “Властотворний образ чоловіколюбія Божія”
М. Довгалевського, анонімна драма “Олексій, чоловік Божий”, “Комедія на Успеніє Богородиці” Д. Туптала) циклів. Драми із життя святих (агіографічні п’єси) також були широко представлені у репертуарі шкільних театрів: “Олексій, чоловік Божий” (невідомого автора); драма про Святу Катерину (написана студентами Київської академії польською мовою на початку
XVIII ст.) тощо. Історична драма в Україні досліджуваного періоду репрезентована значно меншою кількістю творів, ніж попередні тематичні жанри (“Володимир” Ф. Прокоповича, “Іосиф Патріарха” Л. Горки, “Милость Божія” І. Неруновича або Ф. Трофимовича). Тоді значного поширення набувають прості форми драматичного мистецтва – декламації та діалоги. Найдавнішими пам’ятками цих театральних форм, що наблизилися до типу шкільних драм, є “Віршъ з трагедій Христос пасхон Григорія Богослова”
(1630 р.) А. Скульського та “Размышления о лице Христа Спасителя нашего” (1631 р.) І. Волковича.

Констатовано, що однією з найстаріших шкільних драм уважають анонімний твір “Слово о збуренні пекла”, віднайдений І. Франком. Хоча для цієї драми не є характерним дотримання законів риторики й поетики, що виявляється у вільному змішуванні різнорідних сюжетів, стиранні грані між світським й духовним началом, проте у ній відображено і певні ознаки становлення жанру шкільної драми – глибокого розуміння вимог сцени та сценічності – рис, притаманних усталеній театральній традиції та прописаних у риторичних посібниках. Поміж найдавніших датованих шкільних драм XVII ст. виокремимо п’єсу “Олексій, чоловік Божий” невідомого автора, що належить до агіографічного жанру. Вона була поставлена у Києво-Могилянській колегії 1673 року на вшанування царя Олексія Михайловича з нагоди його іменин.

Встановлено, що для шкільних драм XVII ст. характерною була інсценізація драматичних творів, у яких монологи виголошувалися піднесеним риторичним стилем зі значною кількістю алегоричних образів. Комедійний елемент у них був практично відсутній, вплітаючись інколи у сюжет кількома короткими сценками. Насамперед це зумовлювалося специфікою барокового стилю з його тяжінням до пишності, складності форм, алегоричності та несприйняттям комічних сюжетів з огляду на їх простоту і примітивність.

Зразковою шкільною драмою вважається трагікомедія “Володимир” Ф. Прокоповича, оскільки вона була побудована відповідно до основних теоретичних положень, викладених ним у власному курсі поетики. Це передовсім стосується чіткого поділу п’єси на пролог, епілог, для яких притаманні форма вітальних орацій та п’ять актів, з яких перші три належать до жанру містерії, а наступні два – до мораліте. Саме ці ознаки дають змогу класифікувати  її як “правильну” шкільну драму.

Стверджуємо, що у досліджений період спостерігався розквіт українського віршування, основних правил якого вчили під час курсів поетики. Уміння складати й декламувати вірші було однією із засадничих ознак досягнення поетико-риторичної майстерності випускників освітніх установ.

Важливим компонентом у підготовці майбутніх педагогів та духовенства було формування ораторських здібностей, уміння впливати на свідомість слухачів, виховувати, навчати їх. Складання й виголошення проповідей, які мали як виховний, так і навчальний характер, було інтегрованою частиною філософсько-богословського циклу навчального процесу. Доведено, що проповідь у XVII – XVIII ст. мала певний лінгводидактичний характер, була своєрідним методом виховання та входила до ораторського жанру, притаманного шкільній драмі. Вказано, що ораторські жанри, які були широко презентованими у шкільній практиці вказаного періоду (трактати, проповіді, послання, присвята, панегірики, епіграми), належали і до полемічно-повчального дискурсу, і до драматичного мистецтва. Підкреслено, що шкільна драма відігравала провідну роль у навчально-виховному процесі тогочасних шкіл, оскільки сприяла розвиткові умінь і навичок спілкування, полемізування й розмірковування. Водночас вона виконувала дидактичну й виховну функцію, була формою та методом навчання й виховання.

У розділі акцентується, що у сучасній школі використання шкільної драми як методу та форми організації навчально-виховного процесу, зокрема на уроках української й зарубіжної літератури, іноземної мови, історії сприяє формуванню комунікативної компетенції учнів, розвитку пізнавальної діяльності, розкриває їх творчий потенціал, стимулює до пошуково-дослідницької роботи, забезпечуючи одночасно оптимальність розв’язання навчально-виховних завдань. У вищих навчальних педагогічних закладах шкільна драма може також ефективно використовуватися з метою формування ораторських здібностей студентів, удосконалення граматично-комунікативних навичок, уміння вести дискусію, полеміку, захищати власні погляди, переконання тощо.