ПОСТТРАВМАТИЧНИЙ СТРЕСОВИЙ РОЗЛАД НА ТЛІ ОТРУЄННЯ ЧАДНИМ ГАЗОМ (ФЕНОМЕНОЛОГІЯ, МЕДИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ, ПСИХОКОРЕКЦІЯ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Характеристика обстеженого контингенту. На базі відділення інтенсивної терапії гіпербаричної оксигенації КЛПУ «Обласна клінічна лікарня професійних захворювань» (м. Донецьк), з дотриманням принципів біоетики і деонтології за умов інформованої згоди, відповідно до поставлених завдань було обстежено 100 хворих з ПТСР, що сполучений з отруєнням ЧГ, 35 хворих, що страждають на ПТСР в результаті аналогічних катастроф, але без отруєння ЧГ та 50 хворих з отруєнням ЧГ без встановленого діагнозу ПТСР; всі хворі були чоловіками (що обумовлено професійно-гендерними умовами).

1-а група (основна) – 50 хворих на ПТСР в результаті катастрофи з гострим отруєнням ЧГ. Середній вік у групі складав 36,26 ± 0,67 років. 2-а група (основна) – 50 хворих на ПТСР в результаті катастрофи та з хронічним отруєнням ЧГ внаслідок шкідливих умов праці. Середній вік у групі складав 37,18 ± 0,64 років. 3-я група (порівняння) – 35 хворих, що страждають на ПТСР в результаті аналогічних катастроф, але без отруєння ЧГ. Середній вік у групі складав 35,08 ± 0,83 років. 4-а група (порівняння) – 30 хворих з гострим отруєнням ЧГ без встановленого діагнозу ПТСР. Середній вік по групі складав 35,90 ± 0,73 років. 5-а група (порівняння) – 20 хворих із хронічним отруєнням ЧГ без встановленого діагнозу ПТСР. Середній вік по групі складав 36,40 ± 0,95 років. Тривалість захворювання на момент дослідження складала від 1 до 3 років. У хворих до отруєння ЧГ та встановлення діагнозу ПТСР психічні захворювання в анамнезі та спадкова обтяженість ними були відсутні. До обстеження пацієнти отримували лікування, в яке не входили психофармакологічні препарати та психотерапевтичні втручання.

На підставі результатів обстеження було побудовано диференційовану систему психокорекції хворих на ПТСР СОЧГ, для дослідження клінічної ефективності якої всіх хворих основних груп було рандомізовано навпіл. У групу дослідження (ГД) увійшло 25 хворих з групи 1 та 25 хворих з групи 2 (середній вік – 37,70 ± 0,62 років), яким проводили лікування за розробленою системою психокорекції; групу контролю (ГК) склали 25 хворих з групи 1 та 25 хворих з групи 2 (середній вік – 35,74 ± 0,66 років), яким проводилося стандартне лікування.

Методи дослідження. Клініко-анамнестичне дослідження здійснювали для збору інформації про преморбідний період, особливості формування та умови маніфестації психопатологічної симптоматики, при цьому фіксували психічний статус до та після стресової події, тривалість отруєння ЧГ, враховували патокінез ПТСР.

Психічний стан пацієнтів з ПТСР СОЧГ верифіковували за допомогою клініко-психопатологічного методу, який базувався на загальноприйнятих підходах до психіатричного огляду. Діагностику ПТСР проводили згідно клінічних критеріїв МКХ-10 шляхом стандартизованого інтерв'ю та спостереження. Для квантифікованої оцінки клінічних даних використовували наступні шкали: шкала для клінічної діагностики ПТСР (Clinical-administered PTSD scale-caps, CAPS, Weathers et al, 1992; Weathers, 1993) – з метою встановлення ступеня важкості ПТСР, частоти та інтенсивності його проявів, Госпітальна шкала тривоги і депресії (The Hospital Anxiety and Depression scale, HADS, A.S. Zigmond, R.P. Snaith, 1983) – для виявлення у хворих депресивної і тривожної симптоматики.

Психодіагностичний метод застосовували для поглибленого вивчення патопсихологічних особливостей контингентів. Міннесотський багатопрофільний особистісний опитувальник (Minnesota Multiphasic Personality Inventory, MMPI, 1971, адаптований Л.М. Собчик, 2005) використовували задля вивчення специфічних особистісних якостей хворих на ПТСР із / або без отруєння ЧГ. Шкалу оцінки впливу травматичної події (Impact of Event Scale – IES, Horowitz, Wilner et. al, 1979) застосовували задля виявлення тенденції уникнення або вторгнення (нав’язливого відтворення) травматичної події, що переважає. Методика «Міні-шкала дослідження психічного стану» (Mini-Mental State Examination, MMSE, 1975) дозволила встановити ступінь виразності когнітивних порушень у обстежених.

Клініко-психофеноменологічний метод використовували для встановлення психофеноменологічного статусу хворих ПТСР СОЧГ з метою подальшого підбору оптимальних методик і технік психотерапії та психосоціальної реабілітації

Соціально-демографічна характеристика обстеженого контингенту включала розподіл за віком, рівнем освіти, сімейним та професійним станом, відносинами у макро-, мікросоціальному оточенні, наявністю фруструючих, стресових ситуацій тощо.

Катамнестичне дослідження проводили через рік у групах дослідження та контролю задля доповнення відомостей про перенесене психічне захворювання і патокінез ПТСР СОЧГ та оцінки ефективності заходів диференційованої системи психокорекції.

Обробку отриманих даних здійснювали методами математичної статистики, Всі розрахунки здійснювали на ПЕОМ за допомогою програм «SPSS 15.0» та «Excel» з пакету «Microsoft Office 2003».

Результати дослідження. Клініко-анамнестичне та катамнестичне дослідження дозволило встановити, що у хворих групи 1 у гострому періоді отруєння ЧГ домінували неврологічні прояви із яскравою (8 ос. – 16,00 %) та невиразною (42 ос. – 84,00 %), надалі наростаючою симптоматикою гострої реакції на стрес (ГРС), що сполучалася з іншими різноманітними психопатологічними порушеннями, а саме: виразними сформованими астенічним (50 ос. – 100,00 %) та психоорганічним (50 ос. – 100,00 %) синдромами, у тому числі Корсаковським (2 ос. – 4,00 %), а також кататонічними (4 ос. – 8,00 %), галлюцинаторно-параноїдними (15 ос. – 30,00 %), істеричними (8 ос. – 16,00 %), дисфоричними (1 ос. – 2,00 %), депресивними (16 ос. – 32,00 %) та тривожно-фобічними (50 ос. – 100,00 %) проявами, гіперстенічно-емоційною слабкістю (7 ос. – 14,00 %), диссомнією (50 ос. – 100,00 %) із жахливими сновидіннями та нав’язливими спогадами (16 ос. – 32,00 %), які відтворювали стресову подію (p<0,05).

У групі 2 у гострому періоді стресової події домінували яскраві (36 ос. – 72,00 %) та невиразні (14 ос. – 28,00 %) симптоми ГРС із гіперстенічно-емоційною слабкістю (50 ос. – 100,00 %) на тлі психоорганічного синдрому (40 ос. – 80,00 %), із зростаючими симптомами астенії (50 ос. – 100,00 %), зниженого настрою (34 ос. – 68,00 %), дисфоричних епізодів (4 ос. – 8,00 %), диссомнії (50 ос. – 100,00 %) із жахливими сновидіннями та нав’язливими спогадами (8 ос. – 16,00 %), які відтворювали стресову подію (p<0,05).

Період інтермісії – редукції психопатологічної симптоматики між ГРС та виникненням проявів ПТСР – відзначали у 12 ос., 24,00 % групи 1 та у 28 ос., 56,00 % групи 2, тоді як відсутність інтермісії з прямим переходом проявів ГРС у ПТСР мала місце у 38 ос. – 76,00 % групи 1 та у 22 ос. – 44,00 % групи 2. Серед усіх хворих основних груп відсутність інтермісії виявлялася достовірно частіше (60,00 %), ніж її наявність (40,00 %), тоді як наявність інтермісії встановлена на 32,00 % частіше у групі 2 порівняно із групою 1 (p<0,05).

У ході дослідження психічного стану обстежених нами отримано наступні відомості щодо частоти психопатологічної симптоматики в структурі ПТСР, зокрема СОЧГ. В усіх пацієнтів обох основних груп спостерігали відтворення переживання стресової події у нав’язливих ремінісценціях, нічних страхіттях, при обставинах, асоційованих із психотравмуючою подією, які, на відміну від групи 3, супроводжувалися виразною психовегетативною, психоорганічною та астенічною симптоматикою (p<0,001). Патологічні переживання стресової події були достовірно меншими за інтенсивністю у групі 1 порівняно із групами 2 та 3 та більшими за силою виразності та частотою виникнення у групі 2 порівняно з групами 1 та 3. В свою чергу, гострота відтворення переживань стресової події групи 1 частково нівелювалася домінуючими в клінічній картині соматичними проявами, тоді як в групі 2 на перший план виступали скарги невротичного характеру. При цьому спостерігали зворотню залежність між емоційною та вегетативною складовими відтворення переживань стресової події основних груп. Так, у групі 1 достовірно переважали вегетативні прояви порівняно з групами 2 та 3, тоді як у групі 2 – емоційні порівняно з групою 1 та 3 (p<0,05). Потяг до уникнення обставин, асоційованих із стресовою подією, відзначали в усіх хворих основних груп та групи 3, при цьому спостерігали відмінності залежно від групи. Так, найбільший вплив на переформування способу життя пацієнтів він надавав у хворих групи 1, з неї у 28 ос., 56,00 %, поєднувався із страхом зіткнення з асоційованими із стресовою подією обставинами (порівняно із 8 ос., 16,00 % групи 2 та 5 ос., 14,29 % групи 3); у 50,00 % групи 2 уникнення асоційованих із стресом обставин набувало демонстративного характеру з активним пошуком співвідчуття. Активні спроби протидії потягу до уникнення асоційованих із стресовою подією обставин спостерігалися у 32 ос., 64,00 % групи 1 та 31 ос., 88,57 % групи 3, тоді як у групі 2 подібні спроби відзначалися достовірно рідше  – у 10 ос., 20,00 %. Страх повторення стресової ситуації реєстрували в усіх хворих основних груп і групи 3 та у 6 ос., 20,00 % групи 4, проте, у хворих основних груп його вплив на життєдіяльність носив більш масштабний характер. У 25 ос., 50,00 % хворих групи 1 та 16 ос., 32,00 % групи 2 такі побоювання домінували у свідомості постійно; у 15 ос., 30,00 % хворих групи 1 та 8 ос., 16,00 % групи 2 – страх набував панічного забарвлення. Нав’язливі страхи, фабула яких побічно була пов’язана із психотравмуючою ситуацією, спостерігали у 32 ос., 64,00 % групи 1 та у 22 ос., 44,00 % групи 2, що на 35,43 % і 15,43 % відповідно більше, ніж у групі 3, на 44,00 % і 24,00 % більше, ніж у групі 4 та на 49,00 % і 29,00 % більше, ніж у групі 5.

Тривожний синдром встановлювали в усіх хворих основних груп, групи 3 і 4 та у 5 ос., 25,00 % групи 5. Тривогу про майбутнє спостерігали в усіх хворих основних груп та групи 4, у 5 ос., 14,29 % групи 3 та у 3 ос., 15,00 % групи 5. При цьому у хворих групи 3 вона була обмеженою фабулами психологічного та соціального змісту, тоді як у основних групах та групах 4 і 5 посилювалася й за рахунок зневіри в соматичне видужання.

Психогенна фіксація на психотравмі із почуттям жалю до себе та розмірковуванням про інші, кращі моделі реагування у стресорній ситуації була характерна для всіх хворих основних груп та групи 3, при цьому в основних групах порівняно із групою 3 вона переважала за частотою та виразністю клінічних проявів. У більшості випадків (90,00 %) групи 1 вона сприяла реагуванню по типу психічного виснаження, тоді як у групі 2 найчастіше мала виражений психоемоційний компонент за гіперстенічним типом із ситуативно зниженим настроєм, тривогою, нетриманням емоцій, істеричними включеннями.

Часткова амнезія періоду стресової події виявлена в усіх хворих груп 1 і 4 та у 32 ос. – 64,00 % групи 2, що достовірно перевищувало показники групи 3 (14 ос. – 40,00 %) (p<0,05). При цьому амнезія періоду стресорної події пацієнтів групи 1 охоплювала більший період часу, ніж у групах 2, 3 та 4, що, однак, може пояснюватися кількісними коливаннями свідомості у гострому періоді отруєння ЧГ.

Елементи дереалізації-деперсоналізації виявлялися у 20 ос., 40,00 % групи 1, 10 ос., 20,00 % групи 2, 5 ос., 14,29 % групи 3, 1 ос., 3,33 % групи 4 (p<0,001).

Психоорганічний синдром верифіковували в усіх хворих основних груп та груп 4 і 5 та у 4 ос., 11,43 % групи 3, що підтверджувалося даними тесту MMSE. При цьому в основних групах він набував найбільшої виразності – 23 ± 0,44 балів у групі 1 і 24 ± 0,33 балів у групі 2 порівняно із 29 ± 0,24 балів у групі 3, 25 ± 0,31 балів у групі 4 і 26 ± 0,36 балів у групі 5, а також у 12 ос., 24,00 % групи 1 та 9 ос., 18,00 % групи 2 досягав рівня деменції, що на 7,33 % і 1,33 % відповідно більше показників групи 4 та на 19,00 % і 13,00 % відповідно більше показників групи 5 (p<0,05); тоді як у групі 3 він не досягав рівня деменції у жодного хворого. При цьому встановлена прямопропорційна залежність між гостротою отруєння ЧГ і виразністю зниження в інтелектуально-мнестичній сфері.

Психовегетативний синдром, який у хворих із отруєнням ЧГ доповнювався соматовегетативними проявами, виявляли в усіх хворих основних груп та групи 4, що на 85,71 % частіше, ніж у групі 3 та на 25,00 % частіше, ніж у групі 5 (p<0,001). При цьому психовегетативна симптоматика у хворих основних груп мала більш широкий спектр проявів та вираженість порівняно із групами спостереження, та у групі 1 порівняно із групою 2. 

У 12 ос., 24,00 % хворих групи 1 та у 16 ос., 32,00 % групи 2 спостерігали епізоди панічних атак, які відрізнялися від даних групи 3 (5 ос., 14,29 %) більш вираженим вегетативним компонентом та елементами дереалізації-деперсоналізації (p<0,001) та, на відміну від класичної епізодичної пароксизмальної тривоги, у разі ПТСР СОЧГ вони виникали у відповідь на тригер-ситуацію та мали елементи переживання стресової події у фабулі переживань. За частотою панічних атак при порівнянні груп 1 та 2 достовірних відмінностей не було.

Диссомнічний синдром, у тому числі із обтяжливими сновидіннями, фабула яких не відтворювала стресорну подію, відзначали в усіх хворих основних груп, що на     42,86 % більше, ніж у 3 групі, на 16,67 % більше, ніж у 4 групі, та на 50,00 % більше, ніж у 5 групі (p<0,05).

Депресивний синдром був одним з найбільш частих проявів у групах 1 і 2 (49 ос., 98,00 % та 40 ос., 80,00 % відповідно), що на 40,86 % та 22,86 % відповідно більше, ніж у хворих з 3 групи, на 64,67 % і 46,67 % відповідно більше, ніж у хворих з 4 групи та на 73,00 % і 55,00 % відповідно більше, ніж у хворих з 5 групи (p<0,001). Знижений настрій зазвичай поєднувався з переживаннями туги, безрадісності існування, приреченості і безвихіддя, ангедонією або у вигляді «anaesthesia psychica dolorosa» чи емоційної відчуженості та апатії. Серед таких хворих на виражену депресію страждали 13 ос., 26,00 % групи 1 і 8 ос., 16,00 % групи 2, що на 11,71 % і 1,71 % відповідно більше, ніж у хворих з 3 групи і на 22,67 % і 12,67 % відповідно більше, ніж у хворих 4 групи (p<0,05).

Дисфоричний синдром виявляли у 8 ос., 16,00 % групи 1, у 6 ос., 12,00 % групи 2 та у 2 ос., 6,67 % групи 4, що на 9,33 % і 5,33 % відповідно менше за показники основних груп.

Галюцинаторні включення встановлені у 5 ос., 10,00 % групи 1, у 2 ос., 4,00 % групи 2, та у 2 ос., 6,67 % групи 4, а у групах 3 та 5 виявлені не були.

Маячні включення відмічали у 5 ос., 10,00 % групи 1, у 7 ос., 14,00 % групи 2, та у 1 ос., 3,33 % групи 4. При цьому фабула маячення хворих основних груп прямо або побічно була пов’язана з перенесеною психотравмуючою ситуацією або з її медичними та соціальними наслідками.

Іпохондричний синдром мав місце у 14 ос., 28,00 % хворих групи 1 та у 26 ос., 52,00 % групи 2, що на 11,33 % і 35,33 % більше за показники групи 4 та на 23,00 % і 47,00 % більше за показники групи 5.

Астенічний синдром був характерний для всіх хворих основних груп, що на 57,14 % більше за показники групи 3, на 6,67 % більше за показники групи 4 та на 50,00 % більше за показники групи 5 (p<0,05). При цьому у більшості хворих групи 1 спостерігали його гіпостенічний та психастенічний варіанти (76,00 %), тоді як у більшості хворих групи 2 (60,00 %) – гіперстенічний (p<0,05).

Психопатизація особистості виникла у 34 ос., 68,0 % хворих з 1 групи та у 20 ос., 40,00 % 2 групи, що на 56,57 % і 28,57 % відповідно більше, ніж у 3 групі, на 48,00 % і 20,00 % відповідно більше, ніж у 4 групі та 58,00 % і 30,00 % відповідно більше, ніж у 5 групі (p<0,05). Патоперсонологічна симптоматика основних груп була представлена неврозоподібними і психопатоподібними проявами, у поєднанні із розладами, властивими органічному розладу особистості, тоді як у групі 3 домінували неврозоподібні патоперсонологічні прояви (75,00 %), у групах 4 та 5 – органічні розлади особистості (66,66 % і 100 % відповідно) (p<0,05). Неврозоподібні прояви основних груп характеризувалися астенічними порушеннями, неглибокими депресивними проявами з нетриманням емоцій, обсесивною симптоматикою на тлі психічної виснаженості у поєднанні з вегетативними розладами й іпохондричними переживаннями. Клініка психопатоподібних розладів визначалася порушеннями, схожими на розлади особистості астенічного і афективно-лабільного типу та диссоціального кола. У групі 1 домінували органічні розлади особистості із неврозоподібними і психопатоподібними розладами, подібними до розладів особистості астенічного (44,12 %) та диссоціального (34,29 %) кіл; у групі 2 – прояви, властиві органічному розладу особистості із вираженими неврозоподібними проявами, подібними до афективно-лабільного типу (75,00 %) (p<0,05).

Соціальну аутоізоляцію різної міри виразності спостерігали у 48 ос., 96,00 % хворих групи 1 та у 28 ос., 56,00 % групи 2, що на 76,00 % і 36,00 % більше за показники групи 3 та на 86,00 % і 46,00 % більше за показники групи 4 (p<0,05).

Результати обстеження за тестом CAPS показали наступні особливості ПТСР. У групі 1 середня частота симптомів ПТСР становила 29 ± 0,36, інтенсивність 25 ± 0,49, загальний бал – 54 ± 0,62. У групі 2 середня частота симптомів ПТСР становила 30 ± 0,44, інтенсивність – 31 ± 0,33, загальний бал – 61 ± 0,45. У групі 3 середня частота симптомів ПТСР становила 26 ± 0,54, інтенсивність – 27 ± 0,50, загальний бал – 53 ± 0,83. Таким чином, прояви ПТСР сильніше впливали на життєдіяльність хворих основних груп через достовірно більшу частоту симптомів ПТСР порівняно із групою 3, проте інтенсивність їх прояву у групі 1 була достовірно меншою за показники груп 2 та 3 (p<0,01).

За результатами тесту IES встановлено, що у групі 1 середні показники за субшкалою «вторгнення» становили 22,10 ± 0,32 балів, за субшкалою «уникнення» – 26,08 ± 0,34, за субшкалою «фізіологічне збудження» – 24,00 ± 0,33. У групі 2 значення середніх показників за субшкалою «вторгнення» склали 25,08 ± 0,21, за субшкалою «уникнення» – 20,14 ± 0,35, за субшкалою «фізіологічне збудження» – 20,22 ± 0,32. У групі 3 середні показники за субшкалою «вторгнення» були 23,60 ± 0,41, за субшкалою «уникнення» – 22,37 ± 0,51, за субшкалою «фізіологічне збудження» – 17,23 ± 0,25. Таким чином, у хворих групи 1 відзначався достовірно підвищений рівень спроб дистанціювання себе від переживань психотравмуючої події, зміни свого життєвого укладу задля уникнення ситуацій, пов’язаних із стресовою подією, порівняно із групами 2 та 3, тоді як хворі групи 2 найчастіше не дистанціювалися від переживань стресової події, не забороняли собі думати про неї (p<0,01). У основних групах достовірно частіше порівняно із групою 3 виявлялися симптоми психофізіологічного збудження, такі як злість, роздратованість, неуважність, диссомнія, психовегетативні прояви тощо, які були складовими психологічної реакції на травматичні події (p<0,01).

Соціально-демографічне дослідження основних груп дозволило виявити залежність між структурою сім’ї та психічним станом хворих. Так, у одиноких хворих (6 ос., 6,00 %) та хворих із неблагополучних родин (35 ос., 35,00 %) психопатизація та соціальна аутоізоляція була виражена сильніше, ніж у хворих із повноцінних благополучних сімей (59 ос., 59,00 %); в останніх хворих у клінічній картині частіше домінували іпохондричні та психосоматичні прояви, а переживання стресової події було більш демонстративним, у тому числі у співставленні з хворими груп порівняння. Аналогічну залежність виявляли і відносно хворих, які не працювали чи були не задоволені роботою (70,00 %) порівняно із тими хворими, котрі могли реалізувати свої професійні навички та були задоволені професійною діяльністю (30 ос., 30,00 %).

Дослідження особливостей особистості пацієнтів за допомогою тесту MMPI дозволило виокремити наступні варіанти профілю особистості хворих (рис. 1).

Було виділено чотири профілі особистості основних груп. Перший варіант усередненого профілю особистості основних груп (24,00 % групи 1 та 14,00 % групи 2) характеризувався підвищенням на шкалах депресії (72 ± 0,61), соціальної інтроверсії (70 ± 0,85), психастенії (66 ± 0,85), незначним – на шкалах істерії (60 ± 0,85), психопатії (60 ± 0,79) і зниженням на шкалах жіночності (42 ± 0,68) та гіпоманії (31 ± 0,93).

Другий варіант усередненого профілю особистості основних груп (40,00 % групи 1 та 24,00 % групи 2) відзначався підвищенням на шкалах психопатії (76 ± 0,60), соціальної інтроверсії (72 ± 0,50), психастенії (62 ± 0,55), паранойяльності (60 ± 0,55), істерії (58 ± 0,60) та зниженням на шкалах гіпоманії (40 ± 0,56) та жіночності (38 ± 0,45).

Третій варіант усередненого профілю особистості основних груп (16,00 % групи 1 та 38,00 % групи 2) характеризувався підвищенням на шкалах істерії (77 ± 0,70), психастенії (70 ± 0,55), депресії (64 ± 0,74), соціальної інтроверсії (62 ± 0,63) та незначним – на шкалі іпохондрії (60 ± 0,62) і зниженням на шкалах шизоїдності (39 ± 0,56) та гіпоманії (35 ± 0,52).

Четвертий варіант усередненого профілю особистості основних груп (20,00 % групи 1 та 24,00 % групи 2) характеризувався підвищенням на шкалах депресії (78 ± 0,66), іпохондрії (76 ± 0,53), соціальної інтроверсії (65 ± 0,78), психастенії (64 ± 0,74), незначним – на шкалах жіночності (56 ± 0,62) і істерії (56 ± 0,69) та зниженням по шкалі гіпоманії (36 ± 0,65).

Було встановлено відмінності усереднених профілів основних груп та груп порівняння за тестом ММРІ. Так, для усередненого профілю основних груп було характерно достовірно більше підвищення на шкалах іпохондрії (58 ± 1,09 балів порівняно із групою 4, 44 ± 0,56 та групою 5, 46 ± 0,78), депресії (66 ± 0,92 порівняно із групою 3, 60 ± 0,47, групою 4, 56 ± 0,49 та групою 5, 52 ± 0,68), істерії (63 ± 0,93 порівняно із групою 3, 56 ± 0,60, групою 4, 58 ± 0,62 та групою 5, 57 ± 0,64), психастенії (65 ± 0,44 порівняно із групою 3, 63 ± 0,62, групою 4, 58 ± 0,69 та групою 5, 55 ± 0,58), соціальної інтроверсії (67 ± 0,52 порівняно із групою 3, 56 ± 0,57, групою 4, 57 ± 0,53 та групою 5, 50 ± 0,75) та зниження по шкалах гіпоманії (36 ± 0,45 порівняно із групою 3, 50 ± 0,53, групою 4, 46 ± 0,58 та групою 5, 55 ± 0,69) порівняно із профілями хворих груп порівняння.