КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПРОБЛЕМИ ОБДАРОВАНОСТІ У ПРАЦЯХ І. О. СІКОРСЬКОГО :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження й обраного напрямку дисертаційної роботи, показана ступінь її розробки. Визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, сформульовано припущення, представлено теоретико-методологічні засади і методи дослідження. Розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження, наведено дані про апробацію отриманих результатів, їх впровадження та публікації за темою дисертаційного дослідження.

У першому розділі «Обдарованість як біосоціопсихологічна характеристика розвитку індивідуальності у концептуальних положеннях кінця ХІХ – початку ХХ століття» здійснено аналіз індивідуальності як системно-інтегрального рівня концептуалізації проблеми обдарованості у докризовий період розвитку психології. Розробка структурних і функціональних аспектів розвитку індивідуальності як інтегральної біопсихосоціальної характеристики людини сприяла формуванню загальних положень проблеми функціональної природи і специфіки взаємозв’язку структурних компонентів індивідуальності обдарованих осіб.

Проблема індивідуальності виникає у зв’язку зі з’ясуванням структурно-функціональних координат особистості, її системних характеристик, які цілісно відображають відмінності у поведінці та діяльності суб’єкта. Категорія індивідуальності описує інтегральні способи самореалізації та відмінності на рівні особистісних рис, психічних процесів, станів (Б.Г. Ананьєв, О.Г. Асмолов, Г.С. Костюк, С.Д. Максименко, В.С. Мерлін, К.К. Платонов).

Загальноприйнятим є положення, що індивідні властивості забезпечують формально-динамічні характеристики особистості (В.С. Мерлін, В.Д. Небиліцин, В.М. Русалов, Б.М. Теплов). Її змістовне наповнення оформлюється у соціальних відносинах і проявляється на рівні спрямованості, установок, сукупності рис, диспозицій. Історико-генетичний аналіз дозволив зробити висновок, що особистість  розглядалась як інтегральна система біогенних, психогенних і соціогенних елементів, що керує психічними процесами (П.К. Анохін, Б.Ф. Ломов, В.С. Мерлін, К.К. Платонов). Система особистості складається з двох нерозривно пов’язаних підсистем: психофізіологічного базису і соціогенних рис. Специфіка індивідуальності виявляється в унікальності зв’язків фізіологічного й особистісного рядів.

Обдарованість розглядають як системну якість спільно працюючих функціональних систем, що реалізують різні психічні функції, які мають індивідуальну міру вияву, що позначається на успішності та якісній своєрідності виконуваної діяльності (В.М. Дружинін, В.Д. Шадріков); як розкриття у діяльності творчого потенціалу та особливе поєднання здібностей, інтересів, потреб, що сприяють виконанню діяльність на якісно вищому рівні (О.І. Кульчицька, В.О. Моляко). Історико-функціональний аналіз показав, що розвиток здібностей та обдарованості збігається з процесом психічного розвитку суб’єкта. Втім, вчені різняться у поглядах щодо вікових особливостей розвитку обдарованості. Зокрема, дискусійним лишається питання про можливість визначати обдарованість у ранньому віці.

Методологічною основою досліджень індивідуально-психологічних відмінностей в кінці ХІХ – на початку ХХ століття стало вирішення психофізичної проблеми, співвідношення темпераменту та характеру, визначення впливу на розвиток особистості спадкових та соціальних чинників. Окремі типології характерів диференціювали індивідів за параметром обдарованості (обдаровані, пересічні, дегенеративні).

Усвідомлюючи важливість психофізіологічних чинників розвитку індивідуальності, Ф. Галль, Ф. Гальтон, Т. Рібо, Г. Спенсер намагалися їх «приєднати» до характерологічних особливостей. Загальноприйнятим стало розуміння темпераменту як первинної психічної організації особистості, її психофізіологічної складової, а характеру – як похідної, її соціального компоненту. Окремі психологічні феномени почали пов’язувати з організмічними чинниками (теорія взаємодії), а подекуди ототожнювати (гіпотеза тотожності). Тогочасна методологічна помилка полягала у намаганні обґрунтувати ламарківську гіпотезу про успадкування набутих ознак: темперамент передає нащадкам характерологічні особливості батьків.

Систематизація концептуальних положень сформульованих на початку ХХ століття дозволила зробити висновок, що на зміну біологічному редукціонізму приходить розуміння системного зв’язку між фізіологічними і психічними елементами. Оскільки співвідношення біологічно-спадкового і соціально-набутого було невирішеним, вчені досліджували структуру свідомості і виявляли закономірності її функціонування (В. Вундт, У. Джемс, Е. Тітченер). Основними елементами свідомості виступали почуття, розум і воля (А. Бен, В. Вундт, У. Джемс, Т. Рібо, Г.І. Челпанов). В їх структурному і функціональному співвідношенні виокремлювали емоційні, інтелектуальні і вольові характери, а також змішані типи.

Отже, проблема обдарованості як частина проблеми індивідуальності пов’язувалась з проблемою розвитку характеру, становлення особистісних якостей. Здебільшого виділяли окремі ознаки обдарованості, накопичували фактологічний матеріал, здійснювали спроби його узагальнити, систематизувати. Разом із тим, ряд учених вважали, що характер виховати неможливо. Здійснюючи певну поступку виховним впливам, вони вказували на їхню повільність та суттєву обмеженість. Відповідно обдарування є продуктом спадковості, яка лише набуває динаміки під впливом соціальних чинників.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття до психобіологічних чинників розвитку обдарованості відносили успадкований фізіологічний і психофізіологічний матеріал (А. Біне, І.Ф. Гербарт, Т. Рібо). Психологічними чинниками обдарованості вважали розвиток пізнавальних процесів, зокрема особливості мислення, пам’яті, уваги, а також певні особистісні якості. Під здібностями розуміли основні структурні елементи свідомості (почуття, розум і волю). Вони розглядалися у тісному зв’язку з моральнісними та мотиваційними проявами характеру. Історико-функціональний аналіз проблеми показав, що вчені були зорієнтовані на встановлення кореляції обдарованості й особистісних якостей, хоча не збігалися у положеннях щодо природи виникнення особистісних якостей.

В результаті аналізу особистісних концепцій, сформульованих наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, можна виділити дві протилежні точки зору на проблему обдарованості. Відповідно до першої – психобіологічної – точки зору, обдарованість є вродженою якістю. Її вихідним положенням є теза про те, що риси характеру, психічні здібності є сталими, незмінними, а відтак успадковуються. У відповідності до другої – психосоціальної – точки зору, характер людини сутнісно залежний від соціальних умов. Важливим фактором залишалася успадкована расово-національна приналежність, що зумовлює психічну ригідність, але вважалося, що національне життя може коригуватися в залежності від зміни соціальних умов. Результати емпіричних та експериментальних досліджень показали, що домінуючими виступають зовнішні умови розвитку особистості. Вони забезпечують розвиток пізнавальних процесів, кристалізацію особистісних якостей, з яких найбільшого значення набувають розум і воля. Розум відповідає за змістовні характеристики обдарованості, а воля є організаційно-динамічною силою, що спонукає і спрямовує розвиток здібностей обдарованої особистості.

У другому розділі «Індивідуально-психологічні особливості обдарованої особистості у концепції І.О. Сікорського» проаналізовано погляди І.О. Сікорського на проблему індивідуальності та обдарованості. Як представник природничого-наукового й емпіричного напрямків психології І.О. Сікорський спробував надати об’єктивну характеристику психічного розвитку дитини та її первинних особистісних утворень, інтегрував накопичений матеріал у галузях психології, психіатрії, фізіології та філософії у певну логіко-концептуальну систему. Найбільшої уваги заслуговують намагання систематизувати уявлення про індивідуальність. Запропонована ним концептуальна система її координат є результатом аналізу робіт В.М. Бехтерєва, В. Вундта, У. Джемса, Т. Рібо, Г. Спенсера та інших, узагальненнями власних емпіричних та експериментальних досліджень особистості.

І.О. Сікорський розумів особистість як унікальну комбінацію волі, розуму та почуттів. На його думку, психіка є біоісторичним явищем. Відтак у вищому психічному житті можна простежити «душу» в усіх проявах. Це виявилось у його фізіогномічній концепції, яка стала своєрідною відповіддю у вирішенні психофізіологічної проблеми. В оцінці індивідуальності І.О. Сікорський виходив із гіпотези тотожності фізіологічного і психологічного рядів.

Методологічну проблему дослідження індивідуальності І.О. Сікорський вирішував інтегрально, використовуючи фізіологічний і психологічний матеріал. Остаточно не пристаючи ані до ідеї фаталістичної дії рефлексу (І.М. Сєченов, І.П. Павлов) та об’єктивного методу загалом (В.М. Бехтєрєв, К.М. Корнілов), ані до суб’єктивно-інтроспективного підходу (Г.І. Челпанов), у традиціях конвергентних теорій він здійснював пошук кореляції психічного та нервового, узгодження рівносильних факторів середовищного та спадкового впливів на формування індивідуальності. Разом із тим продемонструвати зв’язки фізіологічних і психологічних елементів І.О. Сікорський не мав змоги 1) без належно розробленої теорії властивостей нервової системи (І.П. Павлов, Б.М. Теплов, В.Д. Небиліцин), використовуючи теорію асоціативних зв’язків психічних і фізіологічних елементів (А. Бен, В. Вундт, Г. Гефдінг, Т. Рібо) та локалізаційну теорію мозкової діяльності (Ф.Й. Галль, П. Флексіг), 2) без глибокого розуміння культурно-історичної еволюції вищих психічних функцій індивіда (Л.С. Виготський) і предметної концепції психічного (О.М. Леонтьєв), що підмінялась концепцією расової, національної та індивідуальної спадковості (Г. Спенсер, Ф. Гальтон), 3) без врахування значення інтегральної системи селективних свідомих зв’язків особистості з об’єктивною реальністю (О.Г. Ковальов, В.М. М’ясищев, С.Л. Рубінштейн), що замінювалась морально-етичними апеляціями. Проблему взаємодії фізіологічного та психічного він розглядав комплексно, заразом вирішуючи проблему детермінації обдарованості (вершинного розвитку особистості) і дегенерації (особистісної деградації суб’єкта). Дослідження І.О. Сікорського відбувалися за принципом порівняння нижчого психофізіологічного та вищого психічного функціонування обдарованих і душевнохворих та морально деградованих суб’єктів, осіб різних національностей і віку.

І.О. Сікорський сформулював положення, яке лягло в основу концептуалізації проблеми обдарованості: кристалізація обдарованості у часі збігається з повним розкриттям індивідуальності, що відбувається в юнацькому віці. Він зауважував на процесі ранньої індивідуалізації особистості, але не розглядав випадки ранньої обдарованості. Період, що передує юнацькому віку, на його думку, повинен лише сприяти гармонійному (симетричному) розвитку особистості.

У вивченні особистості він спирався як на об’єктивні характеристики індивіда (психофізіологічні, нейропсихологічні), так і на соціопсихічні чинники. Фізіологічні расові відмінності становлять об’єктивні межі, в яких відбувається моральний та інтелектуальний розвиток суб’єкта. Сутність особистості полягає у спроможності долати свою расову «обмеженість» і приставати на бік культурно більш розвинутої раси. У працях І.О. Сікорського представлений також протилежний процес, коли особистісна велич вимірюється здатністю протистояти обмеженим соціальним можливостям завдяки розгортанню «позитивної спадковості».

Реконструйована структура особистості у працях І.О. Сікорського містить опис основних її елементів та механізмів розвитку на певному онтологічному етапі. Індивідуальні відмінності є вираженням різного ступеню і характеру комбінацій психічних елементів. Структура особистості складається з розуму, волі та почуттів, які мають властивості підсистеми більш загальної системи. Ці компоненти складаються з елементів, які перебувають в упорядкованій взаємозалежності у відповідності з асоціативними законами.

Запропонована І.О. Сікорським структура особистості ще до виникнення теорії систем відповідала її основним принципам. Він демонстрував взаємозв’язок не лише між елементами та підструктурами особистості, а й з цілісною організацією суб’єкта. В основі структури індивідуальності лежить складна взаємодія біологічних і соціальних рівнів особистості, ієрархічне співвідношення їх елементів та нелінійна координація факторів, що зумовлюють внутрішньо збалансовану єдність психологічних конструктів.

І.О. Сікорський комплексно вивчав психофізіологічні і психологічні аспекти індивідуальності. На психофізіологічному рівні аналізував її як проблему нейродинамічних відмінностей, особливостей кровообігу, дихання, уваги людини; на психологічному рівні – як співвідношення основних елементів структури особистості. Основними механізмами індивідуалізації стають спадковість (фізіологічна, расово-національна) і виховання (формування директив (установок), переважання певних елементів структури особистості). І.О. Сікорський вивчав онтогенетичні аспекти процесу індивідуалізації, розкривав її умови та механізми. Це дозволяло інтерпретувати відмінності і визначати ключові чинники обдарованості.