ПОЛІЕТНІЧНІСТЬ В УКРАЇНІ ЯК ОБ’ЄКТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність та рівень наукової розробленості теми дисертації, сформульовано мету й завдання дослідження, описано методи, використані під час розробки наукової проблематики, висвітлено новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації та впровадження.

У першому розділі – “Концептуальні засади дослідження управлінського впливу держави на розвиток поліетнічності” – розкриваються понятійний апарат проблеми “поліетнічність – державне управління”, мета, завдання та принципи державного управління у сфері розвитку поліетнічності, з’ясовуються історіографія, джерельна база та методологічні особливості аналізу поліетнічності в державно-управлінському вимірі.

Доведено, що взаємозв’язок державного управління та поліетнічності виявляється в двох основних ракурсах. По-перше, державне управління створює відповідні правові та інституційно-організаційні рамки для розвитку поліетнічності в багатонаціональній країні; по-друге, державне управління як регулююча, організуюча і координуюча діяльність держави покликане перманентно узгоджувати інтереси та потреби різних етнічних спільнот, забезпечувати формування інтеграційної моделі їх міжетнічної взаємодії.

Поліетнічність, як і будь-яка інша сфера суспільного життя, досліджується та пояснюється за допомогою базових категорій науки державного управління. Йдеться, зокрема, про такі категорії, як мета, завдання, принципи, суб’єкти, об’єкти, функції, форми, методи, механізми державного управління.

Державне управління поліетнічністю виявляється як система теоретичних підходів, а також практичних заходів держави в інституціонально-організаційній, нормативно-правовій, фінансово-економічній та гуманітарно-духовній сферах, заходів, спрямованих на задоволення потреб різних етнічних спільнот, пов’язаних із специфікою їхнього етнокультурного розвитку, а також забезпечення їх міжетнічної взаємодії на інтеграційних засадах.

Водночас аналіз понятійного апарату проблеми дав змогу встановити низку не завжди лінійних залежностей між державним управлінням і поліетнічністю. Зокрема, з’ясовано, що показник ефективності державного управління розвитком поліетнічності, хоч і визначається шляхом традиційного зіставлення результатів управлінської діяльності (відповідно до визначених цілей) та витрачених ресурсів, далеко не завжди може мати економічний, а швидше політичний чи соціально-психологічний вимір.

Констатовано, що найбільш відповідним характеру та завданням розвитку державно-управлінських відносин в етнонаціональній сфері, зокрема меті забезпечення розвитку поліетнічності в її функціональному форматі, є демократичний стиль державного управління. З поняттям стилю державного управління тісно пов’язаний термін “управлінська культура”. Одним з різновидів останньої виступає етнополітична культура управлінців. Етнополітична культура управлінців – це, по-перше, глибоке розуміння ними природи проблем, породжуваних поліетнічністю та можливих наслідків їх вчасного невирішення; по-друге – уміння швидко й адекватно реагувати на дисфункціональні ситуації в розвитку поліетнічності; по-третє – це толерантний, заснований на повазі до партнерів та на здатності до компромісів стиль управлінської діяльності; по-четверте – це цінності і норми істинної демократії та взаємоповаги у всіх виявах людських взаємостосунків.

З’ясовано мету державного управління поліетнічністю у світлі її відповідності визначеним у фаховій літературі чотирьом основним вимогам до будь-якої мети державно-управлінської діяльності (об’єктивність, соціальна умотивованість, ресурсна забезпеченість, системна організованість). Водночас окреслено низку конкретних завдань та принципів у сфері управління  поліетнічністю, які стосуються забезпечення державою політико-правових, фінансових, організаційних та інших умов для розвитку української нації, національних меншин, інших типів етнічних спільнот.

Обґрунтовано, що в ієрархії принципів державного управління поліетнічністю домінантними є такі: розуміння поліетнічності українського суспільства як однієї з його переваг і цінностей, які держава покликана використати на благо всебічного розвитку усіх етнічних спільнот України; врахування специфіки української етнополітичної ситуації, за якої внаслідок особливостей історичного розвитку державного захисту потребують не тільки національні меншини, а й етнічна більшість – українці, самобутність яких у низці регіонів була значною мірою втрачена; визнання української державності головною умовою збереження усіма етнічними спільнотами країни своєї ідентичності.

Проаналізовано вітчизняну і зарубіжну історіографію з досліджуваної проблематики.

Розкрито важливе значення для визначення концептуальних засад управлінського впливу держави на розвиток поліетнічності методології науки державного управління. Вивченням поліетнічності, як відомо, займаються різні науки: історія, філософія, соціологія, право та ін. Державне управління як відносно нова наукова система досить активно використовує методи, способи і прийоми пізнання закономірностей етнонаціонального та етнополітичного розвитку з методологічного арсеналу вказаних наук. Разом з тим слід мати на увазі й певну методологічну специфіку аналізу поліетнічності в державно-управлінському вимірі. Ця специфіка, насамперед, полягає в чіткій практичній орієнтації методологічних підходів науки державного управління до з’ясування проблем розвитку етнонаціональної сфери суспільства.

У другому розділі – “Еволюція теоретичних підходів та практик державного управління розвитком поліетнічності в Україні (1917–1991 рр.)” – досліджено проблеми та суперечності державно-управлінської діяльності у сфері міжетнічних відносин в Україні в період національно-визвольної боротьби 1917–1920 рр.; розкрито роль “коренізації” як головного механізму державного управління розвитком поліетнічності в Україні у 1920-ті – на початку 1930-х рр.; з’ясовано характер змін в державному управлінні розвитком поліетнічності  в Україні в період утвердження, розквіту та занепаду радянського тоталітаризму (1930–1980-ті рр.).

Доведено, що від самого початку розгортання національно-визвольної боротьби в Україні після повалення царизму її лідери, зокрема керівники Української Центральної Ради (УЦР), достатньою мірою розуміли складність політико-правової ситуації і потребу налагодження нормальних відносин з неукраїнськими етнічними спільнотами в ході державотворчої діяльності. Звідси й ухвалення УЦР 9 січня 1918 р. Закону Української Народної Республіки (УНР) “Про національно-персональну автономію”, який гарантував національним меншинам небачені на той час у світовій етнополітичній практиці права. Поразка УНР не дала можливості реалізувати цей закон на практиці. Разом з тим слід констатувати, що українським державотворцями так і не вдалося у вирішальні моменти національно-визвольної боротьби 1917–1920-х рр. заручитись достатньою підтримкою національних меншин.

З’ясовано, що головним механізмом державного управління розвитком поліетнічності в Україні у 1920-ті – на початку 1930-х рр. була політика так званої “коренізації”. Її метою було закріплення впливу центральної влади в “національних окраїнах” і реалізовувалась вона переважно шляхом певних послаблень принципів інтернаціоналізму. Такий підхід, за задумом більшовиків, мав повсюдно забезпечити радянській владі сприйняття її “трудящими масами”, насамперед неросійської національності, як “рідної”, “істинно народної” і “зрозумілої”. А головне такої, що приймається не як
чужа – нав’язана ззовні, а як своя, власна, “корінна”. З цією метою і створювалася національна управлінська еліта, яка повинна була володіти відповідною етнічною мовою, знати побут, звичаї й традиції місцевих етнічних спільнот. А вже через ці атрибути етнонаціонального буття у свідомість людей індоктринувались основні постулати комуністичної ідеології. У національних республіках така політика набувала відповідного етнічного забарвлення: в Україні вона відома під назвою “українізація”.

Констатовано, що згортання політики “коренізації – українізації” ближче до середини 1930-х рр. й водночас взятий більшовиками курс на застосування масових репресій як головного засобу вирішення суперечностей, у тому числі суперечностей функціонування етнонаціональної сфери суспільства, на десятиліття, аж до кінця 1980-х рр., визначили характер державного управління  розвитком поліетнічності як системи стримувань і нещадної боротьби з усім, що мало відношення до процесів етнонаціонального самовиявлення в СРСР.

Так, взявши до свого ідеологічного арсеналу теорію про “зближення” і “злиття” націй, радянська держава не відвела в ній гідної ніші для етнічних спільнот. Вони повинні були стати механічними частинами “нової історичної спільності – радянського народу”. При цьому будь-які прояви національної самосвідомості громадян різних національностей тлумачилися як буржуазний націоналізм і каралися в судовому чи адміністративному порядку.

Таким чином, складні політичні процеси закономірно впливали і на розвиток етнонаціональної сфери в Україні. Як логічний наслідок вимушено прийнятого КПРС курсу на перебудову міжнаціональних відносин в період з 1987 – до половини 1991 р. в УРСР під владно-політичним контролем КПУ були здійснені певні заходи з реалізації освітньо-культурних, духовно-релігійних та інших потреб національних меншин в місцях їхнього компактного проживання (у Закарпатській, Донецькій, Одеській, Чернівецькій областях, пізніше – в Криму).

У третьому розділі – “Державне забезпечення розвитку етнонаціональних процесів в незалежній Україні” – висвітлюється формування нормативно-правової бази з питань управління поліетнічністю в українській державі; розкриваються особливості трансформації організаційно-функціональної структури державного управління етнонаціональними процесами, а також шляхи підвищення результативності державного управління розвитком етнонаціональної сфери в Україні.

Доведено, що за період після проголошення незалежності в Україні створено нормативно-правову базу, яка загалом гарантує забезпечення рівних конституційних прав і свобод, рівність перед законом, повну та рівноправну участь у всіх сферах життя українського суспільства всіх громадян держави незалежно від їхнього етнічного походження.

Водночас в дисертаційному дослідженні обґрунтована необхідність певного вдосконалення нормативно-правової бази державного управління поліетнічністю. Насамперед потребують правового вирішення питання щодо визначення: юридичного змісту основних компонентів етнонаціональної структури українського суспільства; засад державної етнополітики; формату національно-культурної автономії; пріоритетних напрямів гармонізації відносин між етнічною більшістю – українцями і національними меншинами.