У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано її зв’язок з програмами і темами наукових досліджень, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, подано інформацію про апробацію і впровадження в практику результатів дисертаційних досліджень, кількість публікацій за темою дисертації, зазначено структуру дисертації та її обсяг.
У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи реалізації соціальних програм” – на основі системного аналізу результатів дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених та джерельної бази узагальнено концептуальні підходи до стану розвитку та проблем державно-управлінських відносин, пов’язаних із соціальною функцією держави, яка, зокрема, реалізується шляхом розробки і впровадження програм розвитку соціально-трудових відносин – соціальних програм зайнятості та пенсійного забезпечення населення – за умов трансформаційних змін в українському суспільстві.
Для удосконалення підходів до соціального програмування основним сегментом соціального простору, в якому відбуваються всі процеси соціальної діяльності індивіда та соціуму, автором було визначено соціально-трудову сферу, яка найбільш повно характеризує ступінь соціального розвитку, відображає єдність і взаємозалежність відносин праці та соціальних відносин, охоплює собою соціальну сферу, що дало змогу поглибити зміст понять “соціальна програма”, “державна соціальна програма”, “програма розвитку соціально-трудових відносин”.
Розгляд проблемних питань інтерпретації загальноприйнятих у державно-управлінській науці принципів соціального програмування засвідчив доцільність використання додаткових принципів, які повністю охоплюють усі можливі аспекти логіки соціального програмування.
Одним із головних завдань соціальної політики є вироблення оптимального співвідношення між різними формами, методами, засобами з метою одержання очікуваних результатів, якими в дотичності до сфери соціально-трудових відносин доцільно вважати формування та збереження доходів працівників упродовж таких важливих етапів їх життєвого циклу, як трудова діяльність (або повна чи часткова її відсутність) та пенсійний період. Перший зі згаданих етапів є у площині активної соціальної політики і вимагає радикальної зміни державної політики у сфері доходів населення, до основних проблем якої належать: низька частка заробітної плати у собівартості вироблених товарів та наданих послуг; недостатні гарантії мінімальної заробітної плати; несвоєчасна індексація фіксованих доходів; перманентна заборгованість із виплати заробітної плати. Проблеми другого етапу пов’язані з незбалансованістю пенсійної системи України, багато чинників якої перебувають у сфері першого етапу, тобто продуктивного періоду.
Проведене дослідження нормативно-правової бази формування засад та розробки заходів реалізації програм розвитку соціально-трудових відносин в Україні впродовж 1917–2013рр. дали можливість виявити та запропонувати авторське бачення періодизації цього процесу в незалежній Українській державі: 1991–1992 рр. – перехідна фаза; 1993–1999 рр. – перший етап; починаючи з 2000 р. і до сьогодні – другий етап. Кожному зі згаданих етапів властиві відповідні досягнуті результати у сфері соціально-економічного розвитку держави та забезпеченні рівня життя українського народу, які були доміновані типом моделі застосованої державної соціальної політики.
Через складні соціально-економічні обставини внутрішнього та зовнішнього характеру протягом 1991–2013 рр. українським урядам не вдалося повною мірою вирішити питання, що знаходяться у площині соціально-трудових відносин, зокрема зайнятості, форм і методів оплати праці, мінімальних соціальних гарантій і доходів, пенсійного забезпечення.
Тому для пошуку подальших шляхів і напрямків розробки та реалізації програм розвитку соціально-трудових відносин в Україні важливою є адаптація позитивного досвіду їх проведення в інших державах світу, зокрема в ЄС.
Другий розділ – “Європейський досвід реалізації соціальних програм” – містить результати компаративного аналізу провадження програм зайнятості та пенсійного забезпечення у державах ЄС.
Аналіз процесів становлення та розвитку соціальних програм у країнах Європи показав, що сприйняття нових підходів до теорії та практики соціальної політики (до якої слід долучити програми розвитку соціально-трудових відносин) відбулося на межі 19 та 20 століть шляхом заміни ліберальних принципів, що ґрунтувались на засадах індивідуалізму, самодопомоги та доброчинності, на соціальну відповідальність держави за добробут своїх громадян. Формування національних систем соціального захисту “старих” країн-членів ЄС, незважаючи на їх економічні, політичні та ментальні відмінності, проходило під суттєвим впливом суспільних процесів, а для колишніх радянських республік Балтії та постсоціалістичних держав Європи характерним був швидкий перехід від універсального типу соціального забезпечення до схем, орієнтованих на соціальне страхування за певного прояву ліберальних принципів.
Особливістю основних соціальних програм європейських держав є прийняття відповідного законодавства щодо гарантування мінімального доходу із врахуванням певних життєвих обставин (необхідності оплати освітніх послуг, придбання товарів домашнього вжитку тощо), головною метою якого є матеріальна підтримка населення, не охопленого соціальним страхуванням. Програми розвитку соціально-трудових відносин зазвичай мають два рівні організації: на рівні національних стандартів та у вигляді додаткової міждержавної соціальної допомоги, значний позитивний вплив на їх розвиток мають Європейський соціальний фонд та ціла низка міжнародних програм.
Порівняльний аналіз соціальних програм зайнятості населення ЄС засвідчує їхню скерованість на вимоги заходів Лісабонської стратегії. З’ясовано, що саме перехід від пасивних до активних методів на ринку праці став головною домінантою політики зайнятості ЄС, яка охоплює цілу низку таких заходів та соціальних програм, як підвищення конкурентноспроможності трудових ресурсів і забезпечення якісної відповідності у просторі та часі робочої сили і робочих місць; удосконалення процесу працевлаштування; професійна перепідготовка та перекваліфікація трудових ресурсів; організація громадських, сезонних і тимчасових робіт для непрацюючого трудоактивного населення; збільшення попиту на робочу силу з боку як приватного, так і державного секторів економіки (зокрема, шляхом застосування економічних і адміністративних методів нагнітання попиту); використання різноманітних видів і форм самозайнятості та нестандартних форм зайнятості.
При організації систем підтримки населення при безробітті (пасивного елементу політики зайнятості) зазвичай використовують два підходи: страхування і сприяння. За першого підходу виплати з безробіття формуються на основі сплачених страхових внесків та доходу, а сам період визначається тривалістю попередньої роботи, а за другим – проводять виплату, що є певним гарантованим мінімальним платежем, який розраховується на основі індивідуальних потреб особи (сімейного стану, кількості дітей тощо). В ряді країн існують додаткові допомоги з безробіття, такі, як сезонні (Греція) та добровільні (Данія, Німеччина, Словенія, Фінляндія, Швеція) програми страхування від безробіття.
Наведені у розділі результати порівняння програм пенсійного забезпечення держав ЄС попри суттєві національні відмінності їх формування та провадження вказують на наявність спільної проблеми (притаманної також й іншим державам світу) – постарішання населення, що спричинило проведення широкомасштабних пенсійних реформ, пов’язаних зі збільшенням межі пенсійного віку (при одночасному вирівнюванні періоду виходу на пенсію чоловіків і жінок) та розвиток приватних пенсійних систем, в тому числі корпоративних і професійних.
Найбільш властивою типологією формування пенсійних систем ЄС є трирівнева: обов’язкове державне забезпечення; додаткові пенсійні схеми та індивідуальні пенсійні програми страхування, які фінансуються за рахунок розподільчого (солідарного) методу, накопичувального чи комбінації двох попередніх методів.
Порівняння систем адміністрування програм розвитку соціально-трудових відносин в ЄС вказує на їх певні відмінності, однак спільною для них є наявність врегульованої взаємодії владних структур усіх рівнів, інтегрованості їхніх функцій, скерованих на вирішення питань соціального змісту. Важливим у цьому контексті є досвід держав ЄС щодо застосування новітніх технологій управління, зокрема методів контролінгу та соціального прогнозування, що сприяє не лише більш тісній координації державних інституцій, але й дає змогу змоделювати перебіг соціально-економічних процесів та соціальних змін.
