Костюкевич О. К. Адміністративно-правове регулювання реалізації права громадян на звернення

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Теоретико-правові засади реалізації права громадян на звернення» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 1.1 «Сутність та значення звернень громадян, їх роль в регулюванні суспільних відносин» підкреслено, що стан суспільних відносин прямо пов’язаний з наявністю відповідного вольового впливу держави, формуванням стратегічних напрямків її діяльності в усіх сферах життя суспільства. Особливого значення це набуває в сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина і, зокрема, для забезпечення права на звернення, яке багато в чому обумовлює можливість та ефективність реалізації інших прав і свобод.

Досліджено фактори, що обумовлюють значення права на звернення, місце цього права в системі основних прав і свобод людини та громадянина, відповідні взаємозв’язки і взаємозалежності. Проаналізовано функції та принципи реалізації права на звернення. Поряд з іншими принципами реалізації права на звернення виділено принцип належної процесуальної регламентації розгляду і вирішення звернень громадян; принцип негайного припинення дій, що породжують очевидні порушення приписів законодавства, прав і свобод громадян; принцип надання правової допомоги особам, що є суб’єктами звернень; принцип персоналізації відповідальності за діяльність з розгляду і вирішення звернень; принцип максимального сприяння суб’єкту звернення в реалізації його прав та інтересів. Зроблено висновок, що право на звернення являє собою визнану на міжнародному рівні та передбачену Конституцією та законами України функціонально спрямовану та таку, що відповідає певним принципам, можливість доводити у відповідній формі особисту думку щодо фактів і подій суспільного життя, реалізації прав, свобод та законних інтересів громадян або їх поновлення у випадку порушення, яка забезпечується державою та виступає невід’ємною складовою її політики в сфері забезпечення прав свобод людини і громадянина.

У підрозділі 1.2 «Інститут звернень громадян: становлення та розвиток» простежено генезис правового регулювання реалізації права на звернення. Розглянуто поступову диференціацію видів звернень, процес ускладнення та деталізації положень щодо порядку їх розгляду. Складність становлення та розвитку інституту звернень громадян та його законодавчого закріплення пов’язана з розвитком соціального статусу людей, ступенем соціальної організованості суспільства, з місцем, яке займає особа на різних щаблях соціальної ієрархії, наявністю і станом відповідного державного механізму, впливом управлінського апарату на життя суспільства. Наголошено, що подання звернення спочатку здебільшого пов’язувалось з питаннями притягнення до відповідальності і, перш за все, за вчинення злочинів, а з розвитком та ускладненням майнових взаємовідносин, з формуванням відповідних управлінських структур і побудовою їх інстанційної структури це право все більше реалізується в рамках адміністративно-правових відносин. Поступово право на звернення набуває форми суб’єктивного права особи, реалізація якого потребує відповідних процесуальних форм, і ця обставина суттєво вплинула на рівень правового регулювання в цілому та слугувала важливою передумовою вдосконалення законодавчого регулювання порядку розгляду та вирішення звернень.

Підрозділ 1.3 «Право на звернення та його закріплення в законодавстві» присвячено аналізу нормативно-правових актів, які прямо пов’язані з реалізацією права на звернення. Головною у системі цих актів є Конституція України. Доведено, що право на звернення фактично виступає серцевиною, найважливішою деталлю всього механізму реалізації інших конституційних прав і свобод людини та громадянина, призначення якої полягає у забезпеченні динаміки правовідносин, що виникають у зв’язку з втіленням у життя того чи іншого права або інтересу, і є фактично засобом, що приводить цей механізм у дію, його рушійною силою.

Базовим законодавчим актом у цій сфері є Закон України «Про звернення громадян». Встановлено, що більшість нормативно-правових актів щодо забезпечення права громадян на звернення являють собою підзаконні акти відомчого характеру, які практично дублюють положення Закону «Про звернення громадян». Це певною мірою ускладнює реалізацію права на звернення. З огляду на це наголошено на необхідності аналізу та ревізії їх з метою чіткого визначення єдиних підходів до правової регламентації питань забезпечення права на звернення, усунення існуючих недоліків тощо з урахуванням правової природи кожного з видів звернень. Запропоновано оптимізувати правові можливості громадян у зв’язку з поданням і розглядом їх звернень, відповідні обов’язки суб’єктів розгляду і вирішення звернень, належну процесуальну регламентацію досліджуваних правовідносин, удосконалити механізм адміністративно-правового впливу для оперативної та ефективної корекції відхилень від належного ходу цих правовідносин.

У підрозділі 1.4 «Види звернень громадян, їх форма та зміст» на основі аналізу правової природи таких видів звернень як пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги дисертантом зроблено висновок про можливість виділити повідомлення про порушення законодавства або прав і свобод громадян та запит як види звернення. Уточнено визначення поняття пропозиції (зауваження) як виду звернень. Формульовано авторську позицію щодо коригування існуючої редакції ст. 3 Закону України «Про звернення громадян». Дано визначення колективного звернення як звернення, що подане і підписане двома чи більше громадянами та пов’язане як з реалізацією та захистом прав і свобод, законних інтересів окремої особи або групи осіб, так і з задоволенням інших персоніфікованих суспільних інтересів. Обґрунтовано доцільність виділення такого виду звернень громадян як петиція, наголошено на окремих процедурних аспектах подання та розгляду петицій.

Розділ 2 «Особливості правового регулювання реалізації права на звернення» присвячено окремим важливим аспектам правового регулювання реалізації права на звернення та визначенню напрямків його вдосконалення.

У підрозділі 2.1 «Шляхи вдосконалення правового регулювання розгляду звернень громадян неюрисдикційного характеру» доведено, що процесуальна форма розгляду і вирішення звернень є домінуючим фактором забезпечення ефективності взаємовідносин у системі «громадянин – суб’єкт розгляду і вирішення звернення» і одночасно найважливіша умова відповідності цих взаємовідносин вимогам закону та їх результативності. Категорія процесуальної форми тісно пов’язана з категорією процесуального статусу суб’єкта звернення та процесуальних статусів інших учасників провадження зі звернень громадян.

Досліджено питання регламентації порядку подання звернення та його реєстрації, в тому числі й під час проведення особистого прийому громадян. Підкреслено, що однією з найбільш болючих проблем реалізації права на звернення залишається проблема так званих формальних відписок, що практикуються окремими посадовими особами у відповідь на звернення. З огляду на це доведено потребу чіткого законодавчого закріплення вимог до змісту відповіді на звернення громадян, розроблено відповідні пропозиції.

Адміністративні послуги – це заснована на законі можливість конкретних органів провадити технологічно відпрацьовану та організаційно забезпечену діяльність з виконання юридичних та соціально значущих дій з метою забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів особи. Шляхами вдосконалення механізму надання адміністративних послуг є відпрацювання стандартів надання, визначення критеріїв їх якості, вирішення проблем оптимізації плати за отримання таких послуг.

У підрозділі 2.2 «Право на звернення в сфері адміністративної юрисдикції» розглянуто питання реалізації права на звернення у зазначеній сфері з урахуванням аналізу категорії юрисдикції, поняття правового спору. Доведено, що окремі важливі питання оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення чіткого правового закріплення не знайшли. Обґрунтовано необхідність внесення змін та доповнень до ст. 289 та ст. 293 КУпАП, сформульовано конкретні пропозиції з цього приводу.

Наголошено, що у провадженні за скаргами громадян, що розглядаються і вирішуються в адміністративному порядку, вдосконалення відповідної процесуальної форми, у тому числі й питання розширення процесуальних можливостей суб’єктів звернення мають концептуальний характер, оскільки саме процесуальні можливості і кореспондуючі їм процесуальні обов’язки не тільки обумовлюють динаміку виникаючих правовідносин, а й самі по собі відіграють важливу гарантуючу роль у належній реалізації правового статусу суб’єкта звернення.

Запропоновано доповнити ст. 18 Закону України «Про звернення громадян» положенням про те, що про реалізацію відповідних прав, передбачених зазначеною статтею, громадянин може надавати усне чи письмове клопотання, а ст. 19 – про обов’язок приймати, розглядати і вирішувати по суті такі клопотання громадян при розгляді заяви чи скарги.

У підрозділі 2.3 «Гарантії забезпечення права громадян на звернення» наголошено, що однією з найбільш дієвих гарантій реалізації права громадян на звернення є нагляд органів прокуратури. Працівники прокуратури не тільки здійснюють нагляд за додержанням і застосуванням вимог Закону України «Про звернення громадян», а й самі виступають як суб’єкти розгляду і вирішення звернень, що надходять до органів прокуратури. Вивчено організацію наглядової діяльності та діяльність, пов’язану з безпосереднім розглядом звернень громадян. Акцентується увага на посиленні координаційної діяльності у сфері реалізації права на звернення.

Детально досліджено контроль з боку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як гарантію реалізації права громадян на звернення. Доведено необхідність та запропоновано напрями суттєвого посилення потенціалу впливу Уповноваженого на факти порушення прав, свобод і інтересів громадян.

Розроблено шляхи підвищення ефективності громадського контролю у сфері забезпечення реалізації права на звернення і, в першу чергу, закріплення такого виду контролю на законодавчому рівні, визначення чітких правових механізмів його здійснення.

Доведено, що закріплення у Кодексі України про адміністративні правопорушення відповідальності за порушення права громадян на звернення повинно мати більш концентрований характер у вигляді складів декількох правопорушень, відтак варто передбачити відповідальність за: 1) безпідставну відмову у прийнятті та реєстрації звернення, безпідставну передачу звернення іншому органу чи посадовій особі, порушення порядку реєстрації, розгляду звернення та прийняття щодо нього рішення; 2) переслідування громадян за подання звернення та за примушування до подання звернення, а також за розголошення відомостей, що містяться у зверненнях; 3) за неприйняття заходів щодо поновлення прав громадян, якщо необхідність такого поновлення вказана у рішенні щодо звернення громадянина.

У підрозділі 2.4 «Дебюрократизація як важливий чинник належної реалізації права громадян на звернення» визначено фактори, що впливають на динаміку проявів бюрократизму при розгляді і вирішенні звернень громадян. Зокрема, серед таких названо можливість застосування в окремих випадках адміністративного розсуду, наявність у суб’єкта розгляду і вирішення звернення певних мотивацій щодо виконання своїх службових обов’язків, рівень та оптимальність правового регулювання питань, пов’язаних з процесуальною регламентацією порядку розгляду і вирішення звернень, у тому числі і невиправдане ускладнення управлінських процедур, недостатнє врахування необхідності надання громадянам, що звернулися для вирішення того чи іншого питання, належних правових можливостей для доведення своєї позиції у справі. Підкреслено, що дебюрократизація є важливим чинником забезпечення права громадян на звернення і являє собою комплекс науково обґрунтованих та практично випробуваних заходів правового, організаційного і психологічного характеру, спрямованих на попередження та усунення негативних чинників і наслідків бюрократичного підходу до розгляду та вирішення конкретних питань, що виникають у зв’язку з поданням звернень, на подальше вдосконалення та оптимізацію діяльності суб’єктів відповідного провадження з урахуванням необхідності забезпечення пріоритетності дотримання прав та інтересів суб’єктів звернення.