Головатий С.П. Верховенство права: ідея, доктрина, принцип

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі: обґрунтовано актуальність теми; досліджено стан опрацювання проблеми вітчизняними науковцями; визначено риси, напрями та тенденції сприйняття і розуміння українськими науковцями сутності поняття «верховенство права» на час написання монографії; сформульовано концептуальні положення, які, на переконання автора, потребували нового наукового пошуку з метою з’ясування достеменної сутності явища верховенства права; здійснено аналіз праць вітчизняних авторів на цю тему, що дало змогу встановити властиву їм спільну рису — панівним у вітчизняній науці виявилося сприйняття і розкриття сутності поняття «верховенство права» через поєднання його з поняттям «верховенство закону», привнесеним у вітчизняну юридичну доктрину ще в часи радянського правознавства, заснованого на методології нормативного позитивізму.

У книзі першій («Верховенство права: від ідеї — до доктрини») за початкове завдання було дослідити концептуальні джерела ідеї верховенства права у теоретичній спадщині античних мислителів — Платона, Аристотеля, Цицерона (глава І). Важливо було виявити, щό саме із вчень античних мислителів не перейшло до категорії історії політичної та правничої думки, а стало і наразі є складником сучасної теорії та практики права перш за все в частині досліджуваної теми. Тобто завдання дослідження в цій частині праці полягало в з’ясуванні такого: які ідеї, думки, формули, конструкції та окремі вчення античних мислителів і тепер виступають попередниками складників (як їх античні відповідники) того, що в сучасному світі визнано як «верховенство права».

У дослідженні вперше у вітчизняній науковій літературі виявлено, які елементи із вчення античних мислителів слід відносити до попередників складників верховенства права. До них, зокрема, віднесено такі: концепції «правильно побудованої», «цілком досконалої ­держави» (Платон), «правильної», «найкращої форми державного устрою» (Аристотель), «найкращого державного устрою» (Цицерон); ідеї добра та справедливості; вчення про природнє (позадержавне) походження права (теорія природнього права); ідеї стосовно забезпечення справедливого способу здійснення державної влади; ідеї стосовно заперечення тиранії в будь-яких формах її прояву; ідея, згідно з якою дія закону поширюється на всіх; концептуальні положення про право на життя та право на приватну власність як природні права людини; думки про належне мистецтво правосуддя; концептуальні міркування про сутність справедливої людини. У дослідженні зроблено узагальнений висновок про те, що всі наведені вище ідеї, формули, конструкції та концепції, висунуті мислителями ще в античні часи, склали філософську основу доктрини верховенства права, яка постала набагато пізніше.

Ідеї античних мислителів про «панування закону» як «панування серед речей того, що є найвищим за все», як «влада розуму», «панування розуму», «верховенство розуму», «панування божества і розуму» (те, що англійською мовою передається як «the rule of reason»), того, що «велить робити добро» і «відвертати зло», за своєю суттю були попередниками ідеї «верховенства права» (англ. — «the rule of law»).

Однією з епохальних пам’яток права, що мала визначальний вплив на формування юридичної (а не філософської) основи концепції (доктрини) верховенства права, виступає Magna Carta 1215 р., яку вже давно у західному світі виправдано сприймають як найвизначніший її середньовічний попередник. Тому відповідний розділ монографії (глава  ІІ) присвячено аналізу виникнення, еволюції та змісту Великої Хартії у площині досліджуваної теми. Як наслідок здійсненого вперше у вітчизняній науці такого аналізу, автор доводить, що: 1) Magna Carta за своїм історико-філософським походженням є втіленням теорії «вищості права» (англ. — «predominance of law»), яка існувала ще за часів заснування Англії германськими племенами і зміст якої полягав у тім, що влада короля походить від «загального права», яке передбачало «загальне визнання взаємних прав і обов’язків» між правителем і йому підвладними; 2) за своїм історико-політичним походженням цей документ був виявом опору постійним і тривалим зловживанням владою з боку монархів та успішною спробою поставити одноосібного правителя в певні юридичні рамки; 3) за своїм історико-юридичним походженням цей документ був договором, де сторонами виступали повстале проти сваволі монарха дворянство — з одного боку, і сам монарх, який підкорився вимозі повсталих дотримуватися певних юридичних рамок, — з іншого боку; 4) за своїм філософсько-юридичним змістом цей документ дав чітку відповідь на запитання: «що є вищим — влада права (правом у цьому випадку виступали положення самого документа як договору) чи воля владаря?»; 5) за своїм юридичним характером цей документ став актом унормування відносин між монархом і підданими в рамках права. Узагальнений висновок цієї частини дослідження такий: Велика Хартія як юридичний документ у вигляді мирного договору між королем та його підданими заклала стрижневий принцип політичного життя, суть якого полягає в тім, що влада (навіть одноосібна) має бути відповідальною ­(в політико-юридичному значенні) перед тими, стосовно кого вона здійснюється (себто перед народом). Втілена у Великій Хартії ідея, згідно з якою в суспільстві існує корпус правил (право), якому має коритись і сам монарх, стало основою теорії обмеженої монархії.

Одним з узагальнених висновків автора у цій частині дослідження є те, що для людства загалом Велика Хартія стала доказом того, що проти свавільної влади є ефективний інструмент дії, який полягає в реалізації ідеї встановлення «загального юридичного порядку», якому має коритися будь-яка влада. У цьому аспекті Велику Хартію слід сприймати як юридичний документ, що був безпосереднім попередником доктрини верховенства права та відповідного їй юридичного принципу.

За допомогою порівняльного аналізу в праці досліджено теоретичну спадщину англійських мислителів — Томаса Гобса і Джона Лока (глава ІІІ), чиї класичні твори безпосередньо позначилися на подальшому формуванні змісту як концепції (доктрини) верховенства права, так і відповідного їй юридичного принципу. Здійснене дослідження дало змогу виявити, зокрема, таке:

— класична праця Томаса Гобса насичена багатьма теоріями, які можна розглядати як окремо одна від одної, так і сукупно («теорія уповноваження»; «теорія договору як джерела державної влади»; «теорія походження держави»; «теорія абсолютно-владної держави»; «теорія абсолютистської монархії»). Усі ці теорії сукупно становлять теорію політичного абсолютизму, застосовану на практиці як наукову доктрину для обґрунтування і виправдання необмеженої влади держави як такої; у класичній праці Джона Лока містяться аналогічні за назвою теорії (доктрини), проте фундаментально протилежні за своєю суттю; Лок доводить, що абсолютна монархія «не може бути формою державної влади взагалі», бо абсолютна монархія — це «влада однієї людини»; концепції прихильників абсолютизму, згідно з якою «королі як творці законів […] є понад законами», Лок протиставив доктрину «влади закону природи» і «влади розуму», згідно з якою цій «владі» — підвладні навіть королі;

— згідно з теорією Гобса, державна влада за своїм характером є абсолютною, невідчужною і неподільною, тоді як теорія Лока у цьому відношенні — це теорія принципово «обмеженої влади» держави; такі обмеження на державну владу накладено «суспільством та Законом Природи; якщо у Гобса невідчужною є абсолютна влада держави, то в Лока невідчужними є природні права людини;

— згідно з теорією Гобса, державна влада (себто сама держава) за своїм призначенням — це примусова сила, яка є інструментом стримування громадян і яка діє за допомогою загрози покарання; у вченні Лока держава — це «згода» і «результат домовленостей» людей щодо об’єднання в єдину політичну організацію, яка є інструментом збереження (себто захисту) всього того, що охоплене загальним поняттям «власність» — «життя, свобода і майно»;

— згідно з теорією Гобса, за своїм наповненням (тобто змістом) державна влада — це вся сукупність прав і повноважень, переданих їй громадянами, що в наслідку означає для держави — права, а для громадян — обов’язки; згідно з ученням Лока, держава — це сукупність природніх прав, які людина «передала» не для того, щоб у держави були тільки права, а в людини залишилися тільки обов’язки. Це права, «передані» державі задля «збереження» як «самої людини», так і «решти людства»; йдеться про такий варіант «передання» людиною своїх прав державі, який передбачає обов’язки для держави перед людиною;

— за теорією Гобса, свобода належить не людині, а державі; свобода ж громадянина — це лише те, що «дозволила держава»; відповідно — закон, який встановлює держава, це — «воля держави», це — «наказ держави», це — «штучний ланцюг», це — «кайдани»; оці тези вчення Гобса було покладено в основу формування та розвитку, а також практичного застосування доктрини юридичного позитивізму, яка виступала противагою доктрині природнього права; згідно з теорією Лока, людина навіть за наявності політичної організації (себто держави) зберігає за собою «природню свободу», яка полягає в тім, що людина є вільною від будь-якої «вищої влади на землі», що «природня свобода» людини означає не бути підпорядкованою волі чи владі будь-якої іншої людини, що людина в суспільстві має за свою «владу» лише «закон природи».

Порівняльний метод аналізу класичних праць із теоретичної спадщини Томаса Гобса і Джона Лока дав дисертантові змогу зробити низку узагальнених висновків, які наводяться в дослідженні. Саме вчення Лока сприяло розвиткові доктрини природнього права як альтернативи доктрині юридичного позитивізму, стало логічним розвитком і фундаментально насиченим удосконаленням закладеної ще античними мислителями основи для остаточного формування нового вчення — інтеґрованої доктрини лібералізму, яка, народившись в епоху англійської Славетної революції XVII ст., здобула свій подальший розвиток у ­наступному — XVIII ст., тепер уже в ученнях мислителів епохи Просвітництва та у практичних наслідках Американської і Французької революцій.

Логічним постало як одне з основних завдань праці дослідження розвитку доктрини лібералізму в теоретичній спадщині мислителів епохи Просвітництва та у практичних наслідках Американської і Французької революцій. Відповідно до означеного завдання предметом дослідження стали класичні твори Жан-Жака Руссо i Шарля-Луї Монтеск’є (глава V), а також політико-юридичний зміст і спільна головна ідея, закладена в основу юридичних документів, породжених подіями, що назавжди увійшли в історію людства як найзнаменніші в усьому поступі людської цивілізації загалом (глава VI).

Досліджуючи вчення Жан-Жака Руссо (глава IV), яке мало визначальний вплив на розвиток політико-юридичної думки ліберального спрямування, автор дійшов висновку, що головні його концептуальні елементи частково складають основу доктрини верховенства права. До ідей, концепцій і теорій із творчої спадщини мислителя, що мали безпосередній стосунок до процесу формування пізнішої доктрини верховенства права і мали відчутний вплив на становлення її сутності, автор дослідження відносить, зокрема, таке:

— доказове заперечення теорії «державного абсолютизму» Гобса, якій Руссо протиставив «абсолютний суверенітет народу», де саме він виступає «правом» і тому є єдино можливим чинником, що леґітимізує «владу держави»;

— принципову ідею про те, що «людина за народженням — вільна», тобто «вільна» за своєю природою, що, власне, і становить сутність природнього права людини на свободу; це природнє право людини Руссо проголошує невідчужним; відповідно — людина не має права віддавати свою природню свободу нікому — ні іншій людині, ні суспільству, ні державі;

— попри невідступність позиції стосовно невідчужності природнього права на свободу, визнання Руссо факту наявності «кайданів», «накинутих на людину» в умовах її суспільного існування, де «кайдани» — це «пута суспільного порядку», себто реґулювання суспільного буття людини за допомогою законів, витворених державою;

— тези про те, що єдино можливою основою леґітимності і самої «держави» («державної влади»), і «кайданів» суспільства (держави), якими є «суспільний порядок», установлений людиною, виступає «домовленість» людей, що становить суть суспільного договору. У дослідженні розкрито значення висунутої Жан-Жаком Руссо теорії «суспільного договору» для становлення концептуального змісту доктрини верховенства права.

Автор дослідження доводить, що одним із найважливіших концептуальних елементів у вченні Руссо, що пізніше став складником доктрини верховенства права, є його ідея стосовно обмеженої влади. Сама «державна влада» (яка в теорії Руссо є «виконавчою владою») має бути поставлена в жорсткі рамки обмеження, передовсім такі, щоб вона не могла змінити «загальної конституції» шляхом заміни її на «свою власну».

Досліджуючи вчення Шарля-Луї Монтеск’є (глава V), автор поставив за мету виявити ті ідеї, концепції та теорії вчення Монтеск’є, які стали хрестоматійними та енциклопедичними для ліберального напряму політико-юридичної думки вчення загалом. Йдеться про складники концептуальної основи доктрини верховенства права, що сформувалася історично пізніше. До таких ідей, концепцій та теорій автор дослідження відносить, зокрема, визначення поняття справедливості, яке випливає з «теорії природнього стану та виникнення суспільства» і означає «відносини відповідності, що існують в дійсності між двома речами» і є «незмінними». «Справедливість» у вченні Монтеск’є — категорія «вічна». Її існування жодною мірою «не залежить від людських законів», себто законів, що є «продуктом людської діяльності». Тими «законами», що «передують усім іншим законам», є «закони природи». Таким чином, «первозданний розум», «закони природи» та «принципи справедливості» — це тотожні поняття, які становлять «основу порядку» у всесвіті. Проголосивши «первозданний розум», «закони природи» та «принципи справедливості» категоріями «вічними», «незмінними», такими, що «існують незалежно від людини», «випливають із природи речей», і такими, що є «законами, які передують усім законам», Монтеск’є тим самим назвав ці категорії «законом», під яким він розумів власне «вияв розуму». Це — «закон», який «і є людським розумом», оскільки «він управляє всіма людьми на землі» і оскільки такий «закон» — це «необхідні відносини, що випливають із природи речей». Отже, у Монтеск’є йдеться про те, що «основу порядку у всесвіті» становить «керівне начало», яким є «влада» (іншим словом — «панування») «закону взагалі».

Наведені ідеї Монтеск’є — це лише один з елементів концептуальної основи доктрини, яку можна назвати доктриною верховенства «закону взагалі», яка, своєю чергою, є складником теорії природнього права. З «теорії природнього права» Монтеск’є випливає, що «вічною основою» для створених людиною «позитивних законів» є принципи справедливості. Іншим елементом концептуальної основи доктрини, що є предметом дослідження, виступає вчення Монтеск’є про свободу, скероване мислителем на творення інструментів «стримування» ­будь-яких форм і видів «зловживання владою». Одним із найважливіших висновків учення філософа в цій частині є його твердження про те, що свобода може існувати лише в умовах «стримуваного правління», себто там, де «немає зловживань владою».

Концепція «стримуваного правління» Монтеск’є — це, по суті, те саме, що й концепція «обмеженої влади», бо обидві спрямовані на одне — забезпечення свободи людини і захист її від свавільної влади. Необхідний для свободи людини характер її «інституційної основи», відповідно до теорії мислителя, досягається за допомогою створених людиною «позитивних законів» за рахунок побудови влади на засадах її поділу на три функції — законодавчу, виконавчу і судову — та на (відповідно до цих функцій) три види органів. Отже, правління має бути структуроване в такий спосіб, аби законодавчу і виконавчу владу не було зосереджено в тому самому органі і щоб судова влада не належала ні законодавчій, ні виконавчій владі.

У монографії (вперше як для української наукової думки) здійснено аналіз Американської та Французької революцій XVIII ст. — з погляду їх історичного внеску в становлення верховенства права як доктрини і юридичного принципу (глава VI). На основі такого аналізу цих подій — за ідеями, на основі яких вони відбувалися, за метою, яку вони ставили, та за документами, що постали як їхній наслідок, автор дійшов низки висновків, які, на його переконання, мають принципово важливе значення для досліджуваної теми. Усі вони випливають із головної тези, що виснував автор: документи обох революцій — це практична юридизація ідей політичного лібералізму.

Декларація незалежності США (1776 р.) — це перший документ в історії людства, де політико-юридичною мовою зафіксовано ідеї політичного лібералізму, проголошені спочатку Локом (XVII ст.), а згодом — мислителями епохи Просвітництва Монтеск’є і Руссо (XVIII ст.). В основу Декларації було покладено концептуальний зміст «закону природи» і «природніх прав» людини. Закладений у документі на основі «закону природи» і «природніх прав» принцип природньої рівності став підґрунтям для випрацювання політико-юридичної природи стосунків між людиною і суспільством, а отже — між людиною і державою. Саме з природньої рівності всіх людей випливають невід’ємні (невідчужні) природні права, до яких у Декларації було віднесено життя, свободу і прагнення щастя. Принцип природньої рівності є доктринальною основою принципу політичної рівності. Обидва принципи формують першооснову суспільного існування, головною метою якого виступає збереження за людиною її невід’ємних (невідчужних) природніх прав, коли вона є членом суспільства.

Дисертант обстоює думку, що в Декларації незалежності США практично реалізовано концептуальне розмежування таких юридичних категорій, як:

«невідчужні права», якими виступають «природні права» («natural rights») як внутрішньо присутня властивість людської природи; та

«відчужні права», якими виступають «цивільні права» («civil rights») як такі, що є наслідком «політичного об’єднання» і «громадянства», себто права, пов’язані із суспільним становищем людини як члена суспільства і громадянина держави.

Окрім того, Декларація незалежності США сама собою стала концептуальною основою для створення інституційного, матеріального і процесуального забезпечення верховенства «закону природи» і «природніх прав» у рамках організації державної влади та побудови її стосунків з людиною на основі положень таких фундаментальних позитивних законів, якими виступають два основоположні юридичні документи — Конституція США і Білль про права (у вигляді Поправок до неї). Поєднання закладених у Декларації незалежності ідеї «закону природи» і «природніх прав» з ідеєю «конституційно обмеженої державної влади» на практиці дало у наслідку дві речі — власне Конституцію США (в рамках якої було реалізовано ідею конституційно обмеженої влади) та Білль про права (в рамках якого було реалізовано ідею закону природи і природніх прав). Усе це забезпечило договірну основу для установлення суспільством держави, що у своєму підсумку дало інституціоналізацію ідеалу верховенства права.

Ухвалена Національними Зборами Франції 26 серпня 1789 р. Декларація прав людини і громадянина хронологічно стала другим політико-юридичним документом, у якому було втілено концептуально ідеї політичного лібералізму, представленого творчою спадщиною Лока, Монтеск’є і Руссо. Тут, як і в Декларації незалежності США, було закріплено низку положень, що згодом набули характеру визнаних політико-юридичних принципів, покладених в основу відносин між людиною і державою. Ключовим для розуміння як природи самої держави (державної влади), так і природи взаємин між людиною і державою є положення статті 2 Декларації, де як принцип зафіксовано ідею теоретичної спадщини епохи Просвітництва стосовно мети виходу людини з «природнього стану» та входження її в «суспільний стан». Такою метою є творення «політичного об’єднання», себто заснування самої держави. Декларація чітко зафіксувала принцип, який є імперативним і визначає мету «політичного об’єднання» — збереження тих природніх, невідчужних і священних прав, які належать людині від народження: прав на свободу, на власність, на безпеку, на опір гнітові.

Принципово важливим за своїм юридичним значенням є положення статті 1 Декларації, яким було проголошено принцип свободи людини та принцип рівності людини від народження. Дисертант доводить, що набагато важливішим і принциповішим є те положення, де підкреслюється, що люди народжуються та залишаються вільними і рівними у правах. Тут виявляється новизна дослідження, бо на прикладі цих положень Декларації дисертант уперше у вітчизняній науці розкриває концептуальну сутність природніх прав людини, як її закладено у самому документі: завдяки слову «залишаються» Декларація вказала на те, що, перебуваючи в суспільстві, людина не втрачає тих прав, які належать їй від природи. Природа, зміст, сутність, повнота цих прав — залишаються незмінними. Змінюється лише їхня форма: будучи у «стані природи» невідомими, у «стані суспільства» вони вже стають відомими, оскільки дістають своє офіційне закріплення і своє проголошення в документі, бо вони є принципами, що лежать в основі суспільного буття людини. Шляхом закріплення (проголошення) їх в офіційному документі, який є продуктом «цивільного стану» людини, вони проходять процес оцивільнення (цивілізації), набувають форми цивільних прав. Відтак зроблено висновки: природні права за своїм змістом, обсягом і характером залишаються у людини від її народження до її смерті незмінними, змінюється тільки їхня форма — вони стають цивільними; природні права є основою цивільних прав; цивільні права — це ті самі природні права, але належать вони людині на підставі її членства у суспільстві (належності людини до «цивільного стану»); кожне цивільне право — це видозмінене природнє право; сама ж державна влада («політичне об’єднання»), відповідно до статті 2 Декларації, — це сукупність природніх прав людини, зібраних докупи для того, щоб утворити спільну силу («суспільну силу» — владу), призначенням якої є збереження цих прав кожної людини. І тому така «суспільна сила» (влада) не може застосовуватися для того, аби чинити наступ на ці природні права, що мають цивільну форму.

Провідна ідея всього документа у викладі автора дослідження зводиться до того, що права людини є основою основ суспільного буття людини. Це ідея вищості природніх прав людини відносно будь-яких суспільних інститутів чи результатів їхньої діяльності: природні права людини стверджено як невідчужні і священні; вони мають характер «простих і незаперечних» принципів, що завжди мають лежати в основі творення і функціонування конституції, себто в основі технічного забезпечення мети кожного політичного установлення — як самої держави, так і кожного її владного інституту чи її посадової особи. Ідея вищості природніх прав лежить в основі того порядку, який має існувати в суспільстві навіть у рамках законів, створених державою, себто «позитивних законів». Ідею вищості природніх прав закріплено як принцип і стосовно всього конституційного порядку, оскільки будь-яке «політичне об’єднання» (а воно утворюється шляхом «установлення», себто конституювання) підпорядковане лише одній чітко визначеній меті — збереженню цих прав. Суспільство, у якому ґарантію прав не забезпечено, не має конституції (стаття 16 Декларації).