Сгара Е.В. Використання інституту мирової угоди у процедурі банкрутства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Розділ 1. Поняття і сутність інституту мирової угоди у процедурі банкрутства складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються історичні аспекти розвитку інституту мирової угоди, його місце і значення в сучасному законодавстві про неспроможність промислово розвинутих країн з ринковою економікою, аналізуються проблеми його низької ефективності в сучасній судовій практиці.

У підрозділі 1.1. “Історичні аспекти формування інституту мирової угоди” міститься історичний огляд розвитку інституту мирової угоди, що є за своєю суттю одним із способів захисту боржника при врегулюванні його майнових відносин із кредиторами. Аналіз найдавніших джерел права (Закони Хаммурапі, Закони Ману й ін.) показує, що вже в той час стосовно неплатоспроможного боржника застосовувалися норми, що припускають “погашення” його майнової відповідальності перед кредитором. Як правило, ці норми використовувалися у випадках дії “непереборної сили”, тобто стихійних лих, військових конфліктів тощо.

Найвищий ступінь у розвитку права античного суспільства являє собою римське право, що у своїй еволюції відображало динаміку суспільно-економічних відносин, які постійно ускладнювалися. У цей історичний період під час регулювання взаємовідносин боржника з кредиторами сформувалися основні риси інституту мирової угоди, які в наш час поширилися у цивілізованих країнах, а саме: прийняття рішення про укладення мирової угоди більшістю кредиторів, домовленість між боржником та кредиторами про відстрочку та/або розстрочку платежів або прощення боргів та ін.

У середні віки у своєму розвитку інститут мирової угоди був відкинутий на багато століть назад: при регулюванні майнових відносин між боржником і кредиторами знову, як у найдавніші часи, переважний характер набула форма фізичного покарання неспроможного боржника. Проте, і в середньовічному конкурсному праві чітко простежується тенденція на встановлення випадкового (ненавмисного) банкрутства і навмисного банкрутства. У залежності від причини, що призвела боржника до банкрутства, диференціювалися і заходи покарання за вчинене.

У підрозділі 1.2. “Особливості функціонування інституту мирової угоди в країнах з ринковою економікою” показано, що у сучасних системах правового регулювання неспроможності домінуючою є ідея, яка припускає пріоритетність збереження бізнесу неплатоспроможного боржника перед його ліквідацією у ході конкурсного провадження. З цією метою у законодавстві більшості промислово розвинених країн передбачені норми щодо відновлення платоспроможності боржника, надання йому допомоги, створення пільгових умов при розрахунках із кредиторами. Такий підхід по своїй суті означає практичну реалізацію гуманістичних принципів у розвитку інституту неспроможності і врахування публічного інтересу у збереженні підприємства, робочих місць тощо. Найбільш повно він відображається у функціонуванні інституту мирової угоди, що діє в рамках процедури неспроможності.

У роботі особлива увага приділена аналізу процедури прощення боргів у законодавстві США про банкрутство, яка для боржника встановлюється автоматично, якщо інше спеціально не обумовлено, і забезпечення нею “свіжого” старту.

На захист неплатоспроможного боржника в конкурсному провадженні зроблений акцент у новому законодавстві про банкрутство Німеччини, за яким після прийняття судом рішення про затвердження плану відновлення платоспроможності боржника провадження справи про банкрутство автоматично припиняється.

У підрозділі 1.3. “Мирова угода у процедурі банкрутства: стан питання”  показано, що у теперішній час інститут мирової угоди є одним з найбільш суперечливих елементів у процедурі банкрутства. З одного боку, він визнається фахівцями “як одна з найбільш перспективних і бажаних для сучасної економіки процедур” вирішення майнових спорів між суб'єктами господарювання, що дозволяє досягти найменшої конфліктності між кредиторами та боржником, і максимально відповідає інтересам розвитку ринкових відносин, а з іншого боку, у практичній діяльності судів відзначається низький відсоток справ про неспроможність, що вирішується укладанням мирової угоди.

Зазначене протиріччя, очевидно, пов'язане з двоїстою приватно-публічною природою інституту неспроможності (банкрутства). Зростання суспільної значущості Закону як засобу стратегічного регулювання економіки, у тому числі запобігання банкрутства за допомогою інституту мирової угоди, перешкоджає реалізації права кредитора на повернення боргу, яке випливає з основ теорії договірного права. Найбільше опукло публічний аспект інституту неспроможності виявляється при регулюванні відносин між кредиторами і неплатоспроможним боржником, коли останнім є підприємство фінансової сфери або містоутворююче, небезпечне чи казенне підприємство. Більш  того, для казенних підприємств Законом не передбачене використання процедури банкрутства.

У роботі проведено критичний аналіз практики дискримінаційного підходу до боржника, який є рівноправною стороною договірних відносин. Ряд норм законодавства про неспроможність та думка багатьох фахівців апріорі припускають неблагонадійність боржника, що не випливає з тенденцій розвитку в економіці кредитних відносин. Показано, що ступінь правової захищеності кредитора істотно вище, ніж боржника. Публічно-правовий характер норм, що регулюють інститут мирової угоди, і загальна тенденція на гуманізацію норм права вимагають встановлення рівноправних взаємовідносин у системі кредитор-боржник.

Розділ 2. Використання мирової угоди у процедурах досудової санації та розпорядження майном боржника складається з трьох підрозділів, у яких дається загальна характеристика норм інституту мирової угоди,  досліджуються особливості дії інституту мирової угоди як при досудовому врегулюванні майнових протиріч між контрагентами договірних відносин, так і в рамках судового провадження справи про банкрутство на етапі розпорядження майном боржника.

У підрозділі 2.1. “Загальна характеристика норм інституту мирової угоди” аналізуються норми Закону, що регулюють дію інституту мирової угоди. Показано, що чинне законодавство містить ряд протиріч, які допускають неоднозначне тлумачення норм закону. Зокрема, у Законі відсутня норма, що визначає ініціатора укладання мирової угоди. У Законі допущені різночитання щодо кола осіб, які беруть участь у голосуванні по укладанню мирової угоди, наявні протиріччя в застосуванні процедури визнання недійсною мирової угоди та ін.

У підрозділі 2.2. “Особливості функціонування інституту мирової угоди при досудовому врегулюванні майнових спорів” досліджуються особливості правового регулювання відносин щодо відновлення платоспроможності боржника в рамках позасудових процедур за допомогою норм закону про неспроможність, що в процесуальному плані є досить складним завданням. З одного боку, ще немає підстави для порушення справи про неспроможність боржника через відсутність відповідних заяв від кредитора або боржника. З іншого боку, боржник вже зазнає фінансових труднощів і знаходиться ніби у “передбанкрутному” стані.

Проведені в роботі дослідження показують, що період безпосередньо перед початком процедур неспроможності надає найбільшу можливість щодо порятунку бізнесу. Реалізація цих заходів дозволяє послабити фінансову напруженість боржника і сконцентрувати увагу на виробничій стороні питання. Досудова санація неплатоспроможного боржника є найбільш ефективною реабілітаційною формою запобігання його банкрутства.

З метою підвищення імовірності виходу зі стану фінансової кризи підприємства-боржника необхідне введення мораторію на стадії досудової санації на вимоги кредиторів і на порядок нарахування відсотків і штрафних санкцій. Беручи до уваги досвід промислово розвинутих країн, для підвищення ефективності досудової санації боржника пропонується внести в національне законодавство про банкрутство положення, що передбачає відсторонення керівника боржника від виконання управлінських функцій як у процедурі досудової санації, так і на стадіях розпорядження майном і санації, а також передбачити кримінальну відповідальність посадових осіб, сторін (боржника, кредитора, інвесторів) та інших осіб, що приймають участь у процедурі досудової санації, за розголошення відомостей про фінансовий стан боржника.

На підставі виконаних досліджень зроблений висновок про необхідність внесення змін у чинне законодавство про банкрутство, суть яких полягає в тому, що головною метою досудової санації повинно бути не відновлення платоспроможності підприємства-боржника, а запобігання його банкрутству.

У підрозділі 2.3. “Особливості дії інституту мирової угоди на стадії розпорядження майном боржника” досліджуються особливості використання інституту мирової угоди на стадії розпорядження майном боржника, яка настає з моменту прийняття господарським судом до розгляду заяви про порушення справи про банкрутство боржника за клопотанням кредитора (кредиторів) або боржника. Чинне законодавство, незважаючи на продекларовану можливість укладання мирової угоди на будь-якій стадії провадження справи про банкрутство, фактично, за процесуальною ознакою, обмежує можливість укладання мирової угоди до перших зборів кредиторів.

У роботі на основі аналізу зарубіжного законодавства і практики господарського суду Донецької області запропоновані заходи для підвищення ефективності реабілітаційних процедур на етапі розпорядження майном боржника. З метою реалізації норми Закону, яка припускає можливість укладання мирової угоди на всіх етапах провадження справи про банкрутство, пропонується внести зміни в чинне законодавство, що надає боржнику право проведення сепаратних переговорів про укладання мирової угоди на стадії розпорядження майном боржника з кредиторами, сума вимог яких складає більш 75 %.

Іншим висновком є обов'язковість повного задоволення вимог дрібних кредиторів із загальною сумою вимог, яка не перевищує 10 % кредиторської заборгованості боржника. Виплати пропонується почати відразу ж після проведення загальних зборів кредиторів. Зазначені виплати не призведуть до істотного погіршення фінансового стану боржника, тим більше, що за обов'язковими платежами йому надається істотна реструктуризація заборгованості.

Розділ 3. Особливості укладання мирової угоди у процедурі санації і при банкрутстві підприємств із підвищеним рівнем соціальної значущості складається з двох підрозділів, у яких досліджуються особливості дії інституту мирової угоди на етапі санації боржника і при банкрутстві містоутворюючих і небезпечних підприємств, а також підприємств фінансової сфери. Об'єднуючим моментом зазначених вище процедур є підвищений рівень їхньої соціальної значущості.

У підрозділі 3.1. “Особливості дії інституту мирової угоди на етапі санації” досліджується інститут мирової угоди в судовій процедурі санації, якій сучасне законодавство про неспроможність (банкрутство) у більшості країн з ринковою економікою відводить центральне місце серед інших процедур реабілітаційного характеру, що застосовуються у провадженні справи про банкрутство.

Реструктуризація підприємства у процедурі санації відповідно до Закону може здійснюватися шляхом його розділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, яка не підлягає санації; зміни форми власності, управління, організаційно-правової форми та ін. Перераховані вище заходи в більшості випадків не спрямовані на вирішення основного завдання – на відновлення платоспроможності боржника. У цьому зв’язку найбільш ефективними та такими, що відповідають реабілітаційним завданням для неплатоспроможного боржника, будуть нижчеперераховані процедури:

перепрофілювання виробництва – у виробничо-технічній сфері;

реструктуризація заборгованості – у фінансовій сфері;

реорганізація органів управління – в організаційно-правовій сфері.

Останні дві процедури відповідають випадку, коли підприємство-боржник має відповідну матеріально-технічну базу, а його продукція конкурентноздатна і користується попитом, тільки невміле керівництво і помилкова фінансова політика зробили зазначене підприємство неплатоспроможним.

Перепрофілювання виробництва з необхідністю вимагає, з одного боку, додаткових інвестицій, що супроводжується збільшенням загальної суми заборгованості і збільшенням ризику кредиту, а з іншого боку,  проведення активного маркетингу і рекламної політики. Більш того, позитивний ефект від реалізації зазначених заходів не повною мірою може бути прогнозований. У цьому зв’язку, при такій невизначеності  кредитори можуть погодитися на зазначений варіант санації тільки тоді, коли реалізація проекту може принести більшу користь, ніж ліквідація підприємства.

Останнє означає, що перепрофілювання виробництва повинно супроводжуватися впровадженням найбільш сучасних технологій, тобто носити інноваційний характер. Тільки в цьому випадку варто очікувати не тільки відновлення платоспроможності підприємства-боржника, але і складання позитивного довгострокового прогнозу його діяльності.

Ефект “чекання” додаткових “інноваційних пільг” є ще одним вагомим аргументом для кредиторів на користь схвалення плану санації, який має інноваційні риси. Зазначені заходи вже не мають особливостей “силового тиску” на кредиторів, коли, обмежуючи їхні майнові права, держава намагалася вирішити макроекономічне завдання. А оскільки така діяльність несумісна з ринковими відносинами, то вона і не приносила позитивного ефекту. Інноваційний характер реабілітаційних процедур неплатоспроможного боржника, здійснених у сфері виробництва та/або управління, повинен “зблизити фінансові інтереси” боржника і кредиторів та істотно підвищить імовірність укладання мирової угоди в рамках процедури санації.

Для цих цілей найбільш актуальним є внесення відповідних змін у ст. 18 Закону положень, що передбачають введення додаткового режиму інноваційних пільг для підприємства-боржника, яке реалізує інноваційний проект у рамках процедури санації.

У підрозділі 3.2. “Особливості укладання мирової угоди у процедурі банкрутства містоутворюючих та небезпечних підприємств, підприємств фінансової сфери” досліджені питання регулювання майнових відносин між боржником і кредитором за допомогою норм інституту мирової угоди щодо випадків, коли в якості боржника виступає фінансова установа і містоутворююче або небезпечне підприємство, тобто господарюючі суб'єкти з підвищеним рівнем соціальної значущості.

Відсутність у Законі України “Про банки і банківську діяльність” норм, які передбачають можливість укладання мирової угоди між боржником і кредиторами суперечить світовій тенденції розвитку інституту неспроможності (банкрутства), що припускає мирову угоду як найбільш оптимальну форму вирішення господарського спору. З метою усунення даного протиріччя необхідно в зазначений Закон ввести відповідні норми, які регулюють процедуру укладання мирової угоди між банком-боржником і його кредиторами на всіх стадіях провадження справи про банкрутство, за винятком ліквідаційної процедури.

Пріоритет публічних інтересів при регулюванні взаємовідносин між неплатоспроможним боржником і його кредиторами особливо гостро виявляється в тому випадку, коли боржником є містоутворююче підприємство, велике підприємство з кількістю працівників понад 5 тисяч або небезпечне підприємство. Як приклад у дисертаційній роботі розглянутий порядок ліквідації гірничодобувних підприємств, що належать одночасно до категорій містоутворюючих і небезпечних підприємств. У дисертації підкреслюється той факт, що рішення про ліквідацію як містоутворюючого підприємства, так і комерційного банку до відкриття судової процедури банкрутства приймає вищий державний орган, що робить формальним провадження справи про банкрутство господарюючого суб'єкта. У таких умовах, як свідчить світова практика, дуже складно проводити процедуру санації або укладати мирову угоду.

Аналіз норм законодавчих актів, що регулюють процедуру банкрутства містоутворюючих і небезпечних підприємств, свідчить про необхідність введення диференційованого підходу до цих підприємств, який би крім масштабу і ступеню небезпеки, пов'язаної з діяльністю зазначених підприємств, враховував би виробничі особливості підприємства. У першу чергу, це стосується наявності кваліфікованої робочої сили, структури основних фондів, характеру продукції, що випускається, і т.ін.