Відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови в Україні (кримінально-правове та кримінологічне дослідження)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробленості та науково-теоретична основа; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначається об’єкт, предмет, мета, завдання та методи дослідження; його основні нормативно-правові джерела; висвітлюється наукова новизна, емпірична база, методологічна основа і практичне значення отриманих результатів, а також форми їх апробації.

Розділ 1 “Кримінальна відповідальність за неправосудне судове рішення (історичний та порівняльний аспекти)” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1.“Історія запровадження кримінальної відповідальності за посягання на правосуддя” досліджуються історичні аспекти розвитку норм кримінального права про посягання на правосуддя, взагалі, та про кримінальну відповідальність суддів, зокрема, в контексті дослідження історії становлення суду як органу держави.

Підкреслюється, що дослідження історичних пам'яток права дає можливість зрозуміти сучасні процеси, які відбуваються в суспільстві.

Уперше відповідальність суддів за неправосудні рішення встановлюється у правових пам'ятках ХІХ столітя, зокрема, в Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р., норми якого (п’ять статей) передбачали відповідальність суддів за неправосудність (в тому числі і за судові помилки ).

Невизначеність родового об’єкта злочинів, які посягали на суспільні відносини у сфері правосуддя і, як наслідок значне їх розпорошення у кримінальному законі, що зумовлювало додаткові труднощі на практиці та негативно впливало на загальний рівень законності обумовили необхідність об'єднання злочинів проти правосуддя у межах однієї глави. Уперше родовий об’єкт посягань виділено у Кримінальному кодексі УРСР 1960 року у главі VІІІ.

Зроблено висновок, що становлення та розвиток законодавства про кримінальну відповідальність судді за неправосудні рішення безпосередньо пов’язаний з певними історичними етапами розвитку державності, формуванням національної правової культури та правової системи держави.

У підрозділі 1.2. “Законодавство країн Європи про кримінальну відповідальність судді за неправосудне рішення” аналізуються норми кримінального законодавства окремих пострадянських країн та держав традиційного континентального права. Зокрема, Росії, Білорусії, Литви, Молдови, Албанії, Бельгії, Нідерландів, Данії, Польщі, Франції, ФРН, Іспанії, Італії, тощо.

Пізнавальним, з точки зору можливого запозичення, видається законодавче визначення та конструкція глави VII КК Іспанії, яка має назву “Обструкція правосуддю та порушення професійного обов'язку”.

Підсумовано, що кримінальне законодавство ряду країн Європи досить детально регламентує кримінальну відповідальність судді за неправосудні рішення та характеризується певними особливостями: злочинні діяння судді визначаються як посадові (службові ) злочини; криміналізовано значно ширше коло неправосудних діянь судді; окремо виділено такі ознаки складу злочину як мета, спосіб та наслідки неправосудного рішення.

У підрозділі 1.3.”Філософсько-правове поняття неправосудності судового рішення” розглядаються існуючі погляди на соціальну справедливість, взагалі, та справедливість правосуддя, зокрема, у контексті розуміння поняття неправосудності судового рішення.

Дисертант зауважує, що питання справедливості правосуддя значною мірою відображені у міжнародно-правових нормативних актах: Загальній декларації прав людини (1948 р.), Європейській конвенції з прав людини (1950 р.),  Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.).

Автор стверджує, що в сучасних умовах судової реформи, необхідно, щоб вимоги принципу єдності справедливості та законності перетворилися у внутрішні детермінанти свідомості, поведінки і діяльності суддів. На думку автора, єдиним способом неправосудності є неправильне застосування суддею норм матеріального або (і) процесуального права.

Некомпетентність передбачає відсутність у судді необхідних знань для правильного вирішення юридичного конфлікту; результатом неправосудності є невідповідність судового акту (вироку, рішення, ухвали, постанови) не лише фактичним обставинам справи, але й існуючим в суспільстві уявленням про справедливість і законність. Неправильна, викривлена оцінка фактичних обставин справи неминуче призводить до несправедливого, незаконного рішення.

Розділ 2 “Кримінально – правовий аналіз постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Об’єкт постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови” аналізуються існуючі у теорії кримінального права концепції об’єкта злочину.

Залишаючись осторонь дискусії про найбільш вдале визначення родового об’єкта злочинів проти правосуддя, автор вважає за доцільне зауважити: законодавець і теорія кримінального права виходять з того, що всі склади злочинів даного розділу спрямовані на охорону правосуддя, яке, будучи функцією судової влади, відображає її сутність.

У підрозділі доведено, що право на справедливий судовий розгляд, будучи природним правом, обумовлює обов’язок судді “вершити справедливий суд”, тобто дотримуватись вимог міжнародних та національних правових актів щодо справедливого судового розгляду незалежно від різновиду і суті правового конфлікту, статусу його учасників, характеру порушеного чи оспорюваного права тощо. Саме тому, при постановленні судом завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови, ухвали, крім правосуддя, шкоди зазнає право на справедливий суд, що дає підстави для визнання його додатковим обов’язковим об’єктом злочину, передбаченого ст. 375 Кримінального кодексу України.

Автор аналізує обов’язкову ознаку об’єкта складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України предмет злочину, під яким розуміє акт судової влади, який містить в собі підтвердження наявності або відсутності правовідносин, спрямований на охорону та захист прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права і який має наслідком виникнення, зміну або припинення процесуальних і матеріальних правовідносин.

З огляду на різнорідний характер вироку, висновку, постанови, ухвали, рішення суду, предметом злочину, передбаченого ст. 375 КК України можуть бути лише ті з них, які вирішують по-суті, питання, у зв’язку з якими і виникла судова справа.

Завершується підрозділ обґрунтуванням пропозиції про необхідність  заміни у назві та тексті ст. 375 КК України слова “вироку, рішення, ухвали або постанови” словосполученням “акту судової влади”, а також доповнення статті 375 КК “Приміткою” з роз’ясненням поняття “акт судової влади”.

У підрозділі 2.2 “Обов’язкові та факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України” проаналізовано ознаки, які визначають суспільну небезпечність злочину, дають можливість встановити об'єкт, якому злочином заподіюється шкода, відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди називаються в диспозиціях статей Особливої частини КК.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, є суспільно небезпечне діяння у формі дії – активної поведінки суб’єкта постановлення неправосудного акту судової влади.

Дисертант вважає, що законодавчі вимоги щодо структури та змісту рішення, порядку постановлення, підстав перегляду акту судової влади дають підстави для виділення етапів постановлення судового рішення. А саме: складання тексту акту в нарадчій кімнаті (голосування суддями у випадку колегіального розгляду справи); підпис суддею (суддями); публічне проголошення іменем України.

Моментом закінчення злочину, передбаченого ст. 375 КК України, автор пропонує вважати постановлення неправосудного акту судової влади, яке полягає у виконанні послідовних дій: складання тексту, підпис суддею (суддями); публічне  проголошення іменем України.

У роботі підкреслено, що для встановлення в діях особи ознак складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, оцінюванню підлягають ті наслідки, які фактично настали в результаті дій судді (суд встановлює тяжкість наслідків у кожному конкретному випадку, залежно від обставин справи) і, тому, законодавчо закріпити перелік всіх ймовірних тяжких наслідків, які є результатом постановлення неправосудного акту судової влади видається неможливим і недоцільним.

Автор вважає, що спосіб є обов’язковою ознакою аналізованого складу злочину, оскільки, бажаючи постановити неправосудне рішення по справі суддя обов’язково порушить норми процесуального закону чи матеріальні норми. Виконати дії, що утворюють об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, можливо лише шляхом порушення норм матеріального чи (і) процесуального права.

Встановлено, що постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови є спеціальним видом перевищення влади або службових повноважень. Іншими словами, має місце конкуренція загальної (ст. 365) і спеціальної норми (ст. 375). Кваліфікація дій судді здійснюється за правилами вирішення конкурентних ситуацій (конкуренції загальної і спеціальної норми).

Завершується підрозділ переліком обов’язкових та факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України.

У підрозділі 2.3. “Суб’єкт та суб’єктивна сторона постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови” досліджено ознаки суб’єкта і суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України.

Суб’єктом постановлення завідомо неправосудного акту є фізична, осудна особа, наділена в установленому законом порядку повноваженнями судді при вирішенні конкретного юридичного конфлікту по суті.

З огляду на існуюче право судді на окрему думку у ст. 375 КК України передбачено відповідальність за співучасть спеціальних суб’єктів, яка має місце у випадку колегіального постановлення завідомо неправосудного судового акту декількома суддями (в тому числі за участю народних засідателів), кожен з яких безпосередньо виконує об'єктивну сторону складу злочину.

Автором зауважено, що з огляду на процесуальну вимогу незмінності складу суду, суб’єктом постановлення завідомо неправосудного акту може бути не будь-який суддя чи народний засідатель, а лише той, хто безпосередньо розглядав справу та уповноважений вирішити конкретний юридичний конфлікт.

У законодавчій конструкції складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України поняття “завідомо” кореспондується зі словом “неправосудного” і визначає інтелектуальний момент умислу щодо акту, який постановляє суддя, тобто вказує, що суб’єкт не помиляється, а усвідомлює незаконність, необґрунтованість (неправосудність) прийнятого рішення по справі.

Вольовий момент припускає бажання, тобто переслідування мети, постановити неправосудний акт. Винний повинен усвідомлювати, що постановлене ним рішення є неправосудним.

На думку дисертанта, свідченням завідомості (прямого умислу) судді можуть бути порушення вимог процесуального та матеріального закону в ході судового розгляду, які полягають в усуненні перешкод, у створенні умов для постановлення завідомо неправосудного акту, тобто по суті є готуванням до злочину.

Умисна форма вини є обов'язковою ознакою складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України. Відсутність умислу у діях судді свідчить про відсутність складу злочину, а отже і підстав кримінальної відповідальності за постановлення завідомо неправосудного акту судової влади. Неправильне тлумачення суддею правової норми завжди виключає вину у формі умислу (якщо не було встановлено, що мала місце завідомість), проте не виключає при цьому вини в формі необережності, та може свідчити про службову недбалість (за наявності ознак описаних у ст. 367 КК України ).

Завершуються підрозділ обґрунтуванням недоцільності запровадження кримінальної відповідальності судді за необережне постановлення неправосудного акту.

Розділ 3 “Кримінологічні аспекти постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Латентизація постановлення завідомо неправосудних актів судової влади” наголошено на фактичній відсутності в Україні офіційної статистики щодо постановлених судами завідомо неправосудних актів, а також судової практики розгляду кримінальних справ за ст.375 КК України, що не дає змоги об’єктивно оцінити масштаби цього явища.

За результатами вивчення показників офіційної статистики, результатів соціологічних досліджень, повідомлення інформаційних ресурсів, дисертант стверджує про латентність постановлення завідомо неправосудних актів судової влади.

Встановлено взаємозв'язок латентизації з об'єктивними і суб'єктивними ознаками складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України.

Постановлення завідомо неправосудного рішення виключає некомпетентність судді, оскільки вчиняється лише з прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний в тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості. А постановлення неправосудного рішення з необережності у кожному разі є проявом некомпетентності судді, а, отже підставою притягнення до дисциплінарної відповідальності або до кримінальної відповідальності (службова недбалість).

Якісні характеристики особи судді є індикатором принципу недопустимості зловживання правом у правосудді (його дотримання чи порушення).

Автор зауважує, що на стан зловживання правом, а отже і на процес латентизації постановлення неправосудних рішень, суттєвий вплив має правосвідомість громадян України, які звертаються до суду.

Завершується підрозділ переліком об'єктивних та суб’єктивних характеристик процесу злочинного посягання, які впливають на латентизацію аналізованого злочину.

У підрозділі 3.2. “Чинники детермінації постановлення суддею завідомо неправосудного судового акту” визначено криміногенні фактори, які виступають у ролі причин і умов постановлення завідомо неправосудного акту судової влади.

На думку автора, визначальний вплив на якість правозастосовчої діяльності в цілому має правосвідомість судді, як система його світоглядних і моральних принципів, та вказує на занепад юридичної освіти й правового виховання.

Підкреслено, що деформації професійної правосвідомості суддів стрімко поширюються на фоні існуючого в суспільстві правового нігілізму. На рівні судової системи дисертант виділяє відомчий правовий нігілізм, що проявляється у невиконанні суддями законів та інших нормативно-правових актів, які тим самим ігнорують суб’єктивні права учасників правовідносин, зневажаючи кожного, кого ці закони стосуються.

Автор вважає, що недоліки законодавчого регулювання відповідальності суддів (кримінальної, дисциплінарної) не є визначальними чинниками детермінації постановлення завідомо неправосудних актів судової влади.

Встановлено, що дефіцит моральності в діяльності судів – як в поведінці суддів, так і сторін – зумовлений зниженням рівня морального потенціалу у відносинах між людьми в умовах економічної та соціальної нестабільності.

За результатами проведеного автором дослідження встановлено, що негативна корпоративність юристів щодо девіантної поведінки колег формується на стадії навчання.

Завершується підрозділ переліком визначальних чинників детермінації постановлення суддею завідомо неправосудного судового акту.

У підрозділі 3.3. “Запобігання постановленню суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови” зазначено, що запобігання злочинним (неправосудним) діям суддів, які в силу займаної посади мають бути уособленням справедливості і законності в суспільстві становить особливу складність.

На думку автора визначальне місце у превентивній діяльності держави належить загальносоціальним заходам запобігання, які послаблюють дію факторів, що обумовлюють постановлення суддями завідомо неправосудних актів судової влади і створюють передумови для їх зменшення.

Підкреслено, що якісний відбір кандидатів на посаду судді є основним заходом запобігання постановленню завідомо неправосудних актів судової влади.

Запропоновано наділити суддю, який розглядав справу в складі колегії чи одноосібно, а також суддю контролюючої інстанції повноваженнями (правом і обов’язком) при виявленні ознак постановлення завідомо неправосудного акту повідомляти про це прокурора для вирішення питання про кримінальне переслідування винних, а також  внести певні  корективи у законодавство про судоустрій та статус суддів з організаційних питань судочинства.

Завершується підрозділ переліком проблем,  які підлягають вирішенню з метою  запобігання постановленню суддями завідомо неправосудних актів.

–