Терентьєв В.І. Відповідальність спеціального суб\'єкта злочину за кримінальним правом України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Вступ містить загальну характеристику дисертації, в якій розкриваються сутність та стан наукової проблеми, її значимість, зв'язок роботи з науковими програмами, темами, надана коротка характеристика роботи й основні положення, що виносяться на захист.

Розділ перший "Спеціальний суб'єкт злочину і кримінальна відповідальність" складається з трьох підрозділів: "Кримінально-правове регулювання і спеціальний суб'єкт злочину"; "Загальна характеристика суб'єкта злочину"; "Криміналізація і диференціація відповідальності спеціальних суб'єктів злочину в законодавстві". ,

У розділі здійснено огляд розвитку доктринальних понять і наукової думки щодо даної проблематики.

Визначено, що соціальний механізм дії кримінально-правових норм передбачає необхідність розгляду залежності між кримінально-правовими відносинами та їхніми учасниками. Це дозволяє виявити характерні риси процесу кримінально-правового регулювання, логіку, закономірності, перспективи та особливості криміналізації поведінки спеціальних суб'єктів злочину. При цьому об'єктивність процесів криміналізації — багато в чому лише правова, ідеологічна фікція.

Поняття злочинного, злочину, злочинця обумовлені соціальне й історично, причому саме на їхньому прикладі найчастіше є найбільш очевидним і просліджуваним процес еволюції соціальних уявлень, очікувань і норм. На думку

дисертанта, сучасний процес криміналізації визначається сукупністю факторів ідеологічного, політичного, системно-правового, соціально-психологічного, духовного характеру й опосередковується станом і закономірностями

функціонування девіантної активності громадян на конкретно історичному етапі розвитку конкретного суспільства, яке належить до окремої правової родини. Існування кримінально-правових заборон визначається процесом криміналізації суспільних відносин і нейтралізується неформальним дозволом кримінальності цих відносин на практиці.

Ми зустрічаємося із зазначеним, коли злочинність е спосіб життя, а злочин - нормальне явище, коли олігархічний тип протидії злочинності формує сукупність кримінальних заборон, спрямованих більше проти незаможних, ніж проти представників влади, коли представників правлячої еліти притягають до кримінальної відповідальності лише у зв'язку зі зміною вектора політичної обстановки в країні. При цьому роль юридичної догми нівелюється, знаходячись у слабкій залежності від принципів і послідовності її реалізації в суспільних відносинах. Вищезгадана тенденція виявляється і в характеристиках розвитку сучасного кримінального права України. У роботі наводяться аргументи на користь того, що зміна стабільності і наступності тоталітарних відносин минулого століття мінливістю і коллізійністю постмодерністського суспільства, правом вільного вибору, на противагу логіці формальної упорядкованості суспільних відносин у нашій правовій родині, веде до розширення меж кримінально-правового регулювання, до посилення значимості функцій і завдань кримінального права на сучасному етапі розвитку держави. При цьому держава криміналізує значну кількість порушень, виходячи із соціальних властивостей і якостей носіїв цих порушень.

Функції кримінального права та їх значущість у сучасній державі визначають тенденцію до розширення сфери кримінально-правового регулювання. Разом з тим розгляд наявності спеціальних суб'єктів, як елементів, що обумовлюють підвищену суспільну небезпеку діяння і, що викликають його криміналізацію, саме відбиває неоднозначність процесу криміналізації злочинів.

Політичні устремління, логіка імплементації ратифікованих міжнародно-правових стандартів у національне законодавство іншої за духом і моральними передумовами правової родини чреватий дисфункціональністю кримінально-правової заборони. У таких умовах кримінально-правова норма стає фікцією, правилом, що не в змозі регулювати існуючі суспільні відносини. У роботі робиться висновок про те, що суб'єктивізм криміналізації, відсутність механізму наукового формування й обумовлювання санкцій кримінального закону суперечать основному принципу рівності громадян перед законом.

В ідеалі саме властивості діяння і реакція суспільства на них є основними передумовами криміналізації, тоді як властивості особи додатковими, адитивними підставами криміналізації. Адитивність властивостей особи та її

якостей при криміналізації припускає врахування їх у процесі індивідуалізації відповідальності, але не в процесі криміналізації.

Разом з тим у процесі встановлення кримінальної відповідальності спеціальних суб'єктів злочину держава враховує всю систему суспільних відносин, що існували раніше, регуляцією норм, що відносяться до традиційних інститутів і моделей у даній правовій родині, нарешті, - історичним досвідом соціального контролю над правопорушниками. У зазначеному напрямку важливу роль відіграють проблеми розподілу відповідальності між відповідними суб'єктами в залежності від правового статусу, характеристик життєдіяльності, суспільної небезпеки вчинених ними діянь. З огляду на те, що відповідність уявлень про належну поведінку ("норму") та її відхилення у певної групи (клан, рід, родина, партія, держава) є соціально-психологічною й етичною передумовою криміналізації тих чи інших вчинків у суспільстві, ми виходимо на проблему опосередкованості кримінальної відповідальності суб'єктивними ознаками діяння, соціальним статусом особи. Подібне трактування відображує проблему реалізації принципу "рівним за рівне - нерівним за нерівне", відомого правовій науці ще з давніх давен.

Логіка законодавця очевидна: установлюючи рівну міру відповідальності за конкретне діяння, диференціюючи його за видами, стосовно до статусних, системно-правових характеристик особистості, далі ми послідовно індивідуалізуємо відповідальність і покарання в процесі правозастосування. Сполучення порівняльного і диференційованого підходу виявляється в рамках диференціації й індивідуалізації кримінальної відповідальності, у процесі її визначення. У дисертації відзначається, що кримінальну відповідальність правомірно розкривати через кримінально-правові відносини, характеристику їхніх суб'єктів, об'єктів, соціальних зв'язків, сукупність взаємних прав і обов'язків. При цьому центральними складовими таких правовідносин будуть держава і суб'єкт злочину, додатковими - потерпілі від злочинів і громадські угруповання (треті особи). У дисертації відстоюється позиція, відповідно до якої кримінальна відповідальність і суб'єкт У злочину є двома взаємопов'язаними між собою і, у той же час, об'єктивно (автономно) існуючими правовими явищами.

Автономність кримінальної відповідальності виявляється в тому, що вона має місце у всіх випадках здійснення злочину, незалежно від того, чи відома особа, яка його вчинила. Автономність суб'єкту злочину виявляється в тому, що особа, яка вчинила протиправне діяння, є джерелом злочинної поведінки, незалежно від того, чи виникне у майбутньому кримінальна відповідальність, чи ні. Дослідження співвідношення кримінальної відповідальності і суб'єкту злочину повинні будуватися на постулаті їхнього об'єктивного співіснування в рамках правового простору, при врахуванні їхньої взаємної залежності й обумовленості.

Аналіз правових ознак, які характеризують суб'єкт злочинного діяння, а

також властивості особистості злочинця, як сукупності соціальне значущих властивостей особи, що вчинила злочин, враховуються при криміналізації, індивідуалізації покарання або при звільненні від кримінальної відповідальності. Звідси поняття суб'єкта злочину є основним у схемі: "суб'єкт - вина - кримінальна відповідальність", що знаходить вираження у процесі реалізації кримінальної відповідальності. При ретроспективному характері кримінальної відповідальності наявність суб'єкта злочину є однією з умов виникнення відповідальності. Превентивна функція позитивної кримінальної відповідальності охоплює необмежене коло суб'єктів, яке включає не тільки осіб, що вчинили злочини. Спеціально-превентивні заходи спрямовані тільки на суб'єкт злочинів згідно з його нормативним визначенням, та ознаками, які проаналізовано в дисертації.

У роботі здійснено історичний аналіз становлення поняття спеціального суб'єкту злочину в кримінальному праві України. При цьому констатується, що кримінально-правові відносини в Україні визначаються належністю України не до канонічної правової родини (романс-германське право, родина загального права, родина релігійно-традиційних систем, родина заідеологізованих систем), а до специфічної, нової правової родини слов'янського типу (Росія, Україна, Бєларусь - євразійська правова родина), що, незважаючи на запозичення з романс-германської системи права у зв'язку з особливим геополітичним (євразійським) місцем розташування акумулювала в собі риси Західної і Східної цивілізацій, що втілюють як елементи традиційного суспільства, культурно-історичну специфіку правових цінностей, так і послідовне сходження до ліберального дозволяючого права (Ю.М. Оборотов).

І становлення і розвиток Київської Русі, і входження українських земель у Річ Посполиту, і приєднання земель до Московії і формування абсолютизму в Росії і постреволюційна практика формування соціалістичних суспільних відносин, нарешті — побудова цивільного суспільства в незалежній Україні: усі названі етапи відіграли певну роль у процесі становлення кримінальної відповідальності спеціальних суб'єктів злочину.

І якщо на первинних етапах розвитку слов'янської державності криміналізація спеціальних суб'єктів і диференціація кримінальної відповідальності за допомогою виділення кваліфікованих складів практично не зустрічаються, то пізніше диференціація відповідальності і криміналізація діянь у залежності від соціального стану і правового статусу особи носять тотальний характер. Спеціальний суб'єкт злочину визначався з позиції його шкідливості для правлячого класу (групи). Іноді спеціальними суб'єктами злочинів визнавалися особи, які мали особливий стан з огляду на приналежність до тієї чи іншої соціальної групи.

Це пов'язано як із роллю і значимістю особистісних цінностей, статусу особи в процесі кримінально-правового регулювання, так і із суб'єктними характери-тиками окремих соціальних інститутів, які охороняються нормами кримінального

права. Відомо, що основою сучасної злочинності є дух громади та її специфічні архетипи (колективізм, замкнутість, самоорганізація і згуртованість, прагнення до деякої правди і невиразні комуністичні уявлення), які реалізуються у схвалюваній суспільством кримінальній сваволі. Автономність і захищеність правом суб'єкта колективності зведена до нуля, злочинне діяння, відповідно, — до сваволі особи. Заохочуючи повсякденні порушення права з боку своїх членів, громада жорстко відноситься до таких з боку "чужинців", осіб, які мають особливий соціальний статус. У таких умовах культура криміналізації залишалася нерозвиненою: очевидні спроби регулювати будь-які пріоритетні типи відносин методами позаекономічного примусу, криміналізуючи поведінку спеціальних суб'єктів.

Проведений аналіз норм Кримінального кодексу України (I960) вказує, що в 231 складі, що складає 75,4% від усіх злочинів, були посилання на спеціальний суб'єкт, а у 190 з них (82,2%) існує пряме встановлення ознак спеціального суб'єкта. Відповідний аналіз норм нового кримінального кодексу України (2001) показав, що сучасне кримінальне законодавство містить близько 60% норм, які вказують на спеціальний суб'єкт злочину. При цьому з 718 складів злочинів у КК 2001 р. у 414 кваліфікованих складах е непрямі вказівки на спеціальний суб'єкт (5.7,6%). Відповідно, у 314 складах, що складає 43,7%, є пряма вказівка на ознаки спеціального суб'єкта. Кримінальна відповідальність зверхспеціалізована.

Зазначена тенденція є типовою для кримінально-правової політики в родині слов'янського права. Так, у КК Російської Федерації міститься 47% спеціальних суб'єктів в основних складах, у КК Бєларусі - 42,3%, у побудованому на підставі Модельного Кримінального кодексу КК Узбекистану - 53,6%, тоді як у КК Польщі - 28,4%, КК ФРН - 28 %, КК Іспанії - 26,7 %. Подібна тенденція виявлена і при аналізові розподілу кількості спеціальних суб'єктів у кваліфікованих складах злочинів.

Разом з тим, безумовно позитивним кроком стало законодавче закріплення поняття спеціального суб'єкта злочину в КК України 2001 p., що дозволило перевести доктринальні погляди у практичну площину застосування положень про спеціальний суб'єкт злочину.

Розділ другий "Спеціальний суб'єкт злочину в сучасному кримінальному законодавстві" складається з трьох підрозділів: "Поняття й ознаки спеціального суб'єкту злочину"; "Класифікація спеціальних суб'єктів злочину"; "Кваліфікація злочину зі спеціальним суб'єктом у кримінальному праві України".

Аналіз основ кримінальної відповідальності показує, що склад злочину необхідно розглядати як визначену систему, цілісність, ансамбль, всі елементи і складові частини якого знаходяться в нерозривному зв'язку і взаємозалежності, у своїй єдності утворюючі інтегроване, нерозривне ціле. І спеціальний суб'єкт злочину не лежить за межами складу злочину, а є його невід'ємною частиною, яка

знаходиться в динаміці взаємодії з елементами, які складають ціле. Тому розгляд спеціального суб'єкту в системі елементів складу злочину, у їхньому взаємозв'язку дозволяє правильно і всебічно розкрити характеристику спеціального суб'єкту. Припустимим і можливим є винятково аналіз нормативного визначення спеціального суб'єкта злочину як фізичної осудної особи, що володіє кримінальною правоздатністю, що вчинила злочин, суб'єктом якого може бути лише визначена особа (ч. 2 ст. 18 КК України). Дійсно, спеціальним суб'єктом визнається фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності і володіє визначеними кримінальним законом спеціальними ознаками, що є обов'язковими ознаками складу злочину. Зазначені спеціальні ознаки набувають особливого характеру з огляду на особливості впливу особи на конкретні суспільні відносини, блага і цінності, що знаходяться під кримінально-правовою охороною (об'єкт злочину); специфіки такого впливу (об'єктивна сторона) і змісту психічної складової такого впливу (суб'єктивна сторона злочину). Звідси виділення визначених спеціальних ознак суб'єктів злочинів у кримінально-правовій нормі здійснюється на підставі взаємодії суб'єкта злочину з іншими елементами його складу.

У роботі встановлюється, що спеціальний суб'єкт злочину, будучи елементом функціонування соціального інституту, своїми статусними характеристиками здатний реально чи потенційно заподіяти певної шкоди охоронюваним кримінальним законом цінностям, інтересам і благам, впливає на них, порушує їх соціально-значущий характер. Соціальні інститути як сукупність суб'єктів суспільних відносин, що забезпечують реалізацію визначених функцій держави, втілюються в сукупності осіб, установ, організацій і соціальних ролей. Завдяки реалізації інтегративної регулятивної, комунікативної й охоронної функцій, які втілюються в них, вони є найважливішими факторами забезпечення соціального порядку.

Суспільна небезпека діянь спеціальних суб'єктів полягає й у тому, що в результаті їх вчинення створюється поле проступків (девіаций), які прагнуть заповнити пролом, що виник у результаті ненормального функціонування того чи іншого інституту. Так, бюрократизм спричиняє протекціонізм і корупцію, колапс системи виконання судових рішень, - існування системи "рівнобіжної" юстиції, недосконалість регуляції економічних відносин - тіньові компенсаторні механізми.

Пов'язаність діяння з проявами активності людини у зовнішньому світі визначає залежність характеристик об'єктивної сторони посягання від суб'єктивних характеристик виконавця (усвідомленість, добровільність діяння, характер діяльності). У цьому зв'язку виділення окремих видів спеціальних суб'єктів у залежності від характеру роботи, яка виконується, є формою криміналізації ознак спеціального суб'єкта, що виходить з характеристик об'єктивної сторони. При цьому складається стійкий зв'язок між усвідомленням

небезпечного характеру дій (суб'єктивна сторона) і об'єктом злочину. Таким чином, спеціальний суб'єкт за допомогою усвідомлення властивих йому спеціальних ознак у процесі здійснення суспільне небезпечного діяння завдає шкоди охоронюваним кримінальним правом цінностям, благам і інтересам, пов'язаним із характеристиками діяльності і статусом спеціального суб'єкта.

Вивчення ознак спеціального суб'єкта злочину дозволило зробити висновок про те, що спеціальним суб'єктом злочину повинна визнаватися особа, яка володіє поряд із загальними ознаками суб'єкта, додатковими ознаками, передбаченими Особливою частиною Кримінального кодексу, і які є обов'язковими для відповідного конкретного складу злочину.

Спеціальні ознаки суб'єктів злочину мають різний правовий зміст, що виражається в правовому статусі (покладання правових обов'язків щодо забезпечення обороноздатності країни, здійснення правосуддя), професійної діяльності, що виконується, фізичних властивостях особи і наявності родинних відносин особливостях здійснення злочинних дій. У цьому зв'язку за способом закріплення в статтях Особливої частини КК спеціальних суб'єктів злочину можна розділити на фактичні і нормативні. До фактичних спеціальних суб'єктів відносяться особи, спеціальні характеристики яких закріплені в кримінальному законі за допомогою опису ознак об'єктивної сторони злочину, які дозволяють зробити висновок про обмеження криміналізації діяння кола суб'єктів, що володіють спеціальними властивостями. До нормативних спеціальних суб'єктів відносяться особи, вимоги до статусу й інші характеристики яких чітко викладені в диспозиції відповідної кримінально-правової норми.

З практичної точки зору більш прийнятною вважається класифікація спеціальних суб'єктів злочинів за властивостями, що їх характеризують. У цьому зв'язку в роботі аналізуються типологічні і видові угруповання спеціальних суб'єктів злочину, робиться висновок про те, що підрозділ спеціальних суб'єктів злочину за ознаками юридичного закріплення стану особи в державному і громадському житті; професійної діяльності суб'єкта; біологічної природи людини; специфіки вчинених злочинних дій може бути цілком використане у практиці правозастосовчої діяльності.

Особливості кваліфікації злочинів зі спеціальним суб'єктом звичайно охоплюють ряд проблемних питань значення ознак спеціального суб'єкта для кваліфікації злочину; спеціальних правил кваліфікації злочинів зі спеціальним суб'єктом; кваліфікації злочинів за співучастю в злочинах зі спеціальним суб'єктом.

Дослідження специфіки ознак спеціального суб'єкта злочину, закріплених у кримінальному законі, припускає: виділення ключових, інтегруючих особливостей видових і нормативних ознак спеціального суб'єкта; визначення характеристик розподілу ознак спеціальних суб'єктів у складах із бланкетними диспозиціями; конкретизацію спеціальних ознак стосовно конкретного випадку.

У роботі докладно розглянуті позначені підстави. Щодо питання кваліфікації військових злочинів, у дисертації робиться висновок про те, що в диспозиції статті 401 КК України необхідно було б указати не тільки видові ознаки спеціальних суб'єктів, але і визначити коло осіб, які не володіють цими ознаками. Таке доповнення дозволить чітко визначити коло осіб, які можуть виступати суб'єктами військових злочинів; відмежувати коло осіб, які виконують різні обов'язки, зовні схожі з визначеними видами військової служби, але не підпадають під дію статей про військові злочини.

Уявляється доцільним також з урахуванням неоднозначності кваліфікації дій представників юридичних осіб, у злочинах у сфері економіки нормативне закріпити положення про те, що кримінальну відповідальність за злочинне діяння в справі юридичної особи повинна нести фізична особа, яка вчинила зазначене діяння як представник даної юридичної особи, або яка діяла за дорученням юридичної особи, або службова особа, пов'язана з цією юридичною особою трудовими відносинами. Зазначене положення диктується потребами практики. Так, експертне опитування 100 працівників органів досудового слідства і суддів Миколаївської області показало, що дві третини з них вважають, що Особливу частину КК України варто доповнити видовими нормами, в яких визначалися б ознаки спеціальних суб'єктів злочинів. Дев'яносто три експерти висловилися за подальше розширення ознак спеціального суб'єкта шляхом їхнього детального закріплення в нормах Особливої частини Кримінального кодексу України.

Аналізуючи спеціальні правила кваліфікації, ми зіштовхуємося із ситуаціями, коли відсутність спеціальних властивостей і якостей суб'єкта могли служити підставою для притягнення особи до відповідальності як універсального суб'єкта; фікції виконавця, при якій об'єктивну сторону виконує особа, що діяла на прохання, за вказівкою, сама не володіючи ознаками спеціального суб'єкта (при цьому спеціальний суб'єкт повинен визнаватися виконавцем, а особа, яка фактично виконала об'єктивну сторону злочину - посібником); конкуренції між спеціальним і спеціально-конкретним суб'єктом; особливостей кваліфікації діянь, зроблених спеціальними суб'єктами в кваліфікованих і привілейованих складах злочинів.

Дослідження використання законодавцем спеціальних ознак суб'єктів злочинів як кваліфікуючих ознак складів злочинів, а однаково, для встановлення привілейованих складів, дає можливість з одного боку диференціювати кримінальну відповідальність, а з іншого - з метою неможливості притягнення до відповідальності осіб, що такими спеціальними ознаками не володіють чітко й однозначно визначити коло потенційних суб'єктів конкретних злочинів.

При розгляді меж відповідальності співучасників у злочинах зі спеціальним суб'єктом, у роботі виділяються три види подібних ситуацій. Перший стосується випадків, коли у скоєні злочину, поряд зі спеціальним суб'єктом, що виконує об'єктивну сторону, беруть участь особи, чиї дії підпадають під ознаки чч. 3 - 5

ст. 27 КК (тобто організатора, підбурювача або посібника). Їхнє протиправне поводження кваліфікується відповідно до правил, передбачених у чч. 2 - 5 ст. 29 КК України. Другий вид - коли об'єктивну сторону діяння виконує особа, спеціально залучена спеціальним суб'єктом для цих цілей. Подібний варіант не завжди представляється можливим розглядати як посереднє виконання, оскільки особа, яка не є спеціальним суб'єктом, має всі ознаки загального суб'єкта (вік, осудність) і може обирати той чи інший варіант поводження. При цьому кваліфікація діяння буде залежати від правосуб'єктності особи, яка виконує об'єктивну сторону, а також від особливостей кримінальне правової характеристики діяння, яке нею вчинене. Третій вид - коли в безпосередньому виконанні об'єктивної сторони злочину зі спеціальним суб'єктом бере участь кілька осіб. Сьогодні у випадку, коли особа, яка не володіє ознаками спеціального суб'єкта, здійснює дії, що належать до об'єктивної сторони злочину, то ці дії підлягають кваліфікації як пособництво в здійсненні злочину, оскільки дії особи мали характер надання сприяння в протиправних вчинках спеціального суб'єкта. Разом з тим у дисертації відстоюється позиція необхідності нормативного закріплення інституту співвиконавства, визначаючи співвиконавця як особу, яка вчинила злочин разом з виконавцем, але не володіє його спеціальними ознаками, що більш точно дозволило б вирішити дану проблему. При цьому ознаки спеціального суб'єкта не повинні поширюватися на інших співучасників, якщо вони стосуються особистісних властивостей спеціального суб'єкта.

У дисертації розглянуті також підстави притягнення до кримінальної відповідальності спеціальних суб'єктів за діяння, які не передбачають спеціальної відповідальності спеціальних суб'єктів. З огляду на те, що загальні ознаки суб'єкта злочину властиві спеціальним суб'єктам в обов'язковому порядку, при кваліфікації подібних діянь діє правило пріоритетності норм, у яких зазначений спеціальний суб'єкт. Відповідно, спеціальні ознаки суб'єкта, які закріплені в окремих статтях Кримінального кодексу України за допомогою вказівки їх ролі в співучасті, е додатковими до загальних ознак і тому характеризують винного у вчиненні діяння як спеціального суб'єкту злочину. При обов'язковій (необхідній) співучасті законодавче закріплені ознаки суб'єкта е обов'язковою умовою притягнення особи до кримінальної відповідальності і не вимагають відсилання до ст. 27 КК України, оскільки їхні дії в рамках конструкції статті розглядаються як співвиконавство.