Шуба Б.В. Відповідальність учасників господарського товариства як засіб захисту інтересів його кредиторів (порівняльно-правовий аналіз німецького і українського права)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробки, визначаються предмет, об’єкт, мета і завдання дослідження, обґрунтовується наукова новизна дисертації, викладаються основні положення, які виносяться на захист, розкривається теоретичне і практичне значення роботи і апробація результатів дослідження.

Перший розділ дисертації “Відповідальність учасників як наслідок вибору певної організаційно-правової форми господарського товариства” складається з двох підрозділів, присвячених відповідно персональним товариствам і товариствам з додатковою відповідальністю.

У підрозділі 1.1 розглядаються питання відповідальності учасників персональних товариств, тобто повного та командитного товариства. Автор зупиняється на особливостях регулювання інституту персональних товариств у німецькому праві, зокрема: відсутності статусу юридичної особи, первинному та акцесорному характері відповідальності учасників товариств, прив’язки відповідальності командитистів до відомостей, внесених в торговий реєстр, її необмеженості у випадку проведення товариством господарської діяльності ще до внесення інформацій про корпоративний статус в торговий реєстр. Значну увагу присвячено проблемі регресної вимоги учасника до товариства та до інших учасників.

В зв’язку з правосуб’єктністю персональних товариств як юридичних осіб в українському праві автор розкриває підстави відповідальності учасників таких товариств. Дисертант доходить висновку про незастосування абз. 2 ч. 2 ст. 619 ЦК України до відповідальності учасників персональних товариств. Цей існуючий недолік дисертант пропонує усунути шляхом закріплення можливості пред’явлення кредитором вимоги до учасника у випадку, недостатності майна у товариства, до якого прирівнюються випадки, коли товариство відмовляється задовольнити кредитора або не відповідає на його вимоги. Одначе в цих випадках учаснику повинно бути надане право довести, що у товариства є достатнє майно для виконання свого зобов’язання. Цим учасник захищається від рисків, пов’язаних з неналежним веденням справ в товаристві, якщо він не приймає участі в управлінні останнім.

Окрім цього, досліджено часові рамки відповідальності, регулювання відповідальності учасника у випадку передачі належної йому долі в товаристві третій особі, доведено обґрунтованість існуючого законодавчого регулювання, за яким відповідальність за зобов’язаннями товариства несуть як старий, так і новий учасники. Автор акцентує увагу на ч. 4 ст. 124 ЦК України, що регулює право регресної вимоги учасника, що задовольнив кредиторів товариства, і демонструє необхідність внесення поправок і доповнень до цієї норми з метою розширення і уточнення вказаної вимоги учасника, що має поширюватися і на саме товариство, а також не залежати від того, чи були кредитори задоволені учасником у повному обсязі.

Дисертант глибоко аналізує доктринальне підґрунтя абз.2 ч.1 ст.138 ЦК України, що регулює виняток із загального правила відсутності відповідальності вкладників командитного товариства по зобов’язаннях товариства особистим майном. Зокрема, відкидається думка щодо введення в оману учасників правового обігу щодо характеру участі вкладника як підстава відповідальності вкладника. Дисертант робить висновок, що означена норма є невдалою спробою законодавця скоригувати загальні положення про регулювання наслідків дій представника з перевищенням повноважень. В зв’язку з цим доводиться необхідність змінення цих положень, що містяться в ст. 241 ЦК України таким чином, що в разі несхвалення правочину, здійсненого представником з перевищенням повноважень, кредитору надається право вибори між притягненням представника до виконання такого правочину або до відповідальності за шкоду, нанесену діями останнього. Правочини, описані в абз.2 ч.1 ст.138 ЦК України, навіть за чинним законодавством – всупереч думці, поширеній в науковій літературі, – не несуть правових наслідків для самого товариства в разі їхнього несхвалення останнім. Автор доводить, що посилання на абз.2 ч.3 ст.92 ЦК України у цьому контексті є неприпустимим. З цього можна зробити ще один висновок: в разі передачі вкладником своєї долі в товаристві іншій особі остання не несе відповідальності в порядку абз.2 ч.1 ст. 138, ч.3 ст.133, ч.2 ст.127, ч.2 ст.124 ЦК України, бо відсутній борг товариства.

Дисертант робить зауваження щодо необґрунтованого звуження відповідальності учасників, що вибули з товариства. За чинним законодавством, вона поширюється лише на зобов’язання, що виникли до моменту вибуття. В роботі обґрунтовано доводиться, що ця відповідальність повинна поширюватися на всі зобов’язання товариства, правову основу яких було закладено товариством до вибуття учасника, тобто якщо товариство виконало всі дії, належні від нього для виникнення зобов’язання. При цьому пропонується ввести в законодавство відповідний термін “закладення правової основи зобов’язання”.

В роботі піддане критиці існуюче становище, при якому учасник не вправі висувати проти вимоги кредитора заперечення, які може висунути товариство, адже відповідальність учасників є своєрідним забезпеченням зобов’язання товариства. Тому пропонується зробити відповідальність учасників персонального товариства акцесорною. Проте на відміну від відповідних положень речення 2 ч. 2 ст. 555 ЦК України учаснику не повинна надаватися можливість висувати заперечення в разі відмови від них самого товариства, адже товариство і учасник не є повністю незалежними один від одного правовими суб’єктами.

В роботі стверджується. що у випадку оголошення товариства банкрутом, вимоги до учасників повинні пред’являтися ліквідатором товариства, щоб уникнути нерівного розподілу наявних майнових мас учасників і пов’язаної з цим гонки кредиторів  за задоволенням вимог.

В підрозділі 1.2 дисертант розглядає різні можливості забезпечення ефективності правового інституту товариства з додатковою відповідальністю. Для цього розглядаються пропозиції, зроблені з цією метою в правовій літературі. При цьому доводиться, що для підвищення ефективності додаткової відповідальності не можна зобов’язувати учасника набувати нерухомість або страхувати свою відповідальність, оскільки це виходило би за рамки обсягу  додаткової відповідальності, закріпленої в статуті товариства. Для цього автор пропонує закріпити вимогу щодо розміщення відповідної суми на банківському депозиті з одночасним обмеженням права учасника розпоряджатися цією сумою вимогою контролю з боку компетентного державного органу.

Другий розділ “Невнесення вкладів як підстава відповідальності учасників” містить два підрозділи, присвячені відповідним положенням німецького і українського права.

В підрозділі 2.1 демонструється, що німецьке законодавство підсилює захист інтересів кредиторів за рахунок того, що в разі несплати вкладів відповідне зобов’язання покладається на попередників, а в товариствах з обмеженою відповідальністю – в разі неможливості одержання суми вкладу від попередників – на інших учасників товариства.

Підрозділ 2.2 розглядає відповідальність учасників за українським правом.

Дисертант вперше у вітчизняній правовій науці розвиває ідею про первинність відповідальності учасників на підставі невнесення вкладів. Проти субсидіарності цієї відповідальності говорить, перед усім, те, що вона не породжує, зокрема, ніяких невигідних наслідків для учасника і не виконує у повному обсязі компенсаційної функції цивільно-правової відповідальності. Шляхом телеологічного аналізу дисертант доводить, що ця відповідальність припиняється, якщо учасник повністю внесе свій вклад, тому що вже довнесенням вкладу реалізуються функцій згаданої відповідальності. В іншому випадку було б покарано учасника. який вирішив припинити правопорушення, внісши вклад. З іншого боку, відповідальність не припиняється в тому випадку, якщо відбувається зменшення статутного фонду, тому що одностороння відмова товариства, що виражається в рішенні про зменшення статутного капіталу, не має впливу на самостійне зобов’язання учасника перед кредиторами. В той же час відсутня реалізація функцій відповідальності учасників, яка б дозволила знехтувати принципом відносності зобов’язального правовідношення. Крім того, автор робить висновок, що положення ч.5 ст.144 ЦК України про право вимоги дострокового виконання зобов’язань в разі зменшення статутного фонду повинне застосовуватися і до відповідальності учасників.

Дисертант доводить необґрунтованість різниці в правовому регулюванні відповідальності за вказаною підставою в товаристві з обмеженою відповідальністю і в акціонерному товаристві, в якому існування цієї відповідальності поставлено в залежність від рішення учасників, тому що існуючі різниці корпоративної структури цих видів товариств не мають відношення до гарантійної функції статутного капіталу, яка порушується невнесенням вкладів учасником. Відповідальність акціонерів є первинною, але не солідарною, бо це не передбачено в законі і не може бути врегульовано в статуті, тому що статут не є договором. Закон повинен позбавити акціонерів права розпоряджатися питанням своєї відповідальності, що існує в інтересах кредиторів.

На основі аналізу змісту відповідальності за вказаною підставою дисертант спростовує погляди тих представників вітчизняної науки, які тлумачать відповідне зобов’язання учасників перед кредиторами як виконання ними свого зобов’язання перед товариством.

Дисертант пропонує закріпити відповідальність на підставі невнесення вкладу і для вкладників командитних товариств, оскільки нині існуючі можливості стягнення невнесеного вкладу відрізняються значною тривалістю і необхідністю досягнення сприяння інших учасників або судового виконавця.

Не врегульованим залишається в законі і теоретичній літературі і питання, яким чином можна запобігти загрозі майновим інтересам кредиторів товариства у випадку неплатоспроможності учасників, що не внесли свій вклад. Зменшення статутного капіталу і право кредиторів на дострокове задоволення вимог (яке націлене на запобігання виводу активів з товариства до задоволення кредиторів) не допомагають кредиторам, бо майнова маса, створення якої є компенсацією за обмеження відповідальності учасників не була зібрана в повному обсязі. Окрім того, кредитори покладаються на дані внесені в Єдиний державний реєстр щодо обсягу статутного капіталу. В зв’язку з можливістю учасників впливати на умови створення товариства, внесення вкладів і вибір співучасників дисертант пропонує звернутися до досвіду німецького права і запровадити обов’язок інших учасників внести бракуючу суму у відношенні до їхніх часток у статутному фонді з наступним збільшенням цих часток за рахунок розподілення частки, внесеної таким чином.

Розділ третій “Відповідальність учасника за фінансування товариства у період кризи” присвячено розгляду інституту капіталізованих позик у німецькому праві і розв’язанню питання про необхідність і можливість інкорпорації подібних положень у вітчизняне право.

У підрозділі 3.1 дисертант вперше у вітчизняній літературі системно дослідив зміст німецького права, а також численні джерела судової практики щодо положення про капіталізовані позики. Означений правовий інститут має безпосереднє відношення до підстав відповідальності учасників товариства уразі фінансування товариства у той час, коли воно знаходиться у скрутному фінансовому становищі. У цьому разі учасник стоїть перед альтернативою надати товариству позику, збільшити статутний капітал або стати свідком закриття товариства, якому треті особи відмовляють у наданні кредиту з огляду на скрутне фінансове становище, в якому воно опинилося. Найоптимальніший шлях з позиції захисту прав кредиторів являє собою при цьому збільшення статутного капіталу. У цьому разі внесені кошти захищені від вилучення учасниками існуючими в німецькому праві положеннями про збереження статутного капіталу. Окрім того, учасник не набуває статусу кредитора, а тому не створює конкуренції стороннім кредиторам в разі невдачі спроби санації товариства. Надання ж позики або прирівнювані до цього дії, як-от: надання майна в користування, надання забезпечення по зобов’язанню товариства перед сторонніми кредиторами хоча і створює можливість для виходу товариства із кризи, але містить в собі значні ризики для інтересів кредиторів: учасник стає кредитором, що збільшує пасивний баланс товариства, в зв’язку з кращою обізнаністю із справами товариства учасник може в останній момент перед оголошенням процедури банкрутства одержати задоволення від товариства, використовуючи свій вплив на останнє і позбавивши сторонніх кредиторів можливості одержати хоча б частки належного їм боргу; надання позики стимулює проведення потенціально особливо прибуткових, але надмірно ризикованих операцій товариством, що може призвести до зникнення і тієї майнової маси, що залишалася у товариства на момент надання позики. Законодавчо забороняти надання позик учасниками товариству недоречно, бо цим був би перекритий значний шлях фінансування товариства. Тому і було створено інститут капіталізованих позик, який прив’язує до надання позики учасником товариству в той час, коли воно, зважаючи на фінансову скруту, не змогло би одержати цю позику від сторонніх кредиторів, правові наслідки, що наближують її до статутного капіталу (з цього – назва “капіталізованої” позики): заборону повернення позики до виходу з кризи; право вимагати повернення відповідного майна в разі порушення означеної заборони; оскарження повернення позики конкурсним керуючим у разі повернення в межах зазначеного в законі строку до відкриття процедури банкрутства; присвоєння останньої черговості при задоволенні вимог у процедурі банкрутства.

Дисертант особливо детально зупиняється на питаннях, які є традиційно спірними серед німецьких теоретиків і практиків, і пропонує власні рішення або нові аргументи на користь тієї чи іншої позиції:

розмір частки акціонера-позикодавця, не визначений в законі, але це необхідно для застосування положень про капіталізовані позики, тому що вказані вище ризики не стосуються надання позики міноритарним акціонером;

необхідність встановлення суб’єктивного складу в діях учасника для застосування вказаних положень;

визначення права користування як предмету капіталізації в разі надання в користування товариства майна;

прирівнювання невилучення після настання кризи позики, наданої до цього моменту, активним діям по наданню позики;

спростування погляду про субсидіарність забезпечення, наданого товариством кредиторові, в разі одночасного існування забезпечення, що надане учасником і носить капіталізований характер.

У підрозділі 3.2 автор аналізує правові засоби, що існують у вітчизняному праві, передусім у законодавстві про банкрутство, і можуть бути використані для запобіганням загроз інтересам кредиторів в результаті позикового фінансування товариства учасником на різних стадіях погіршення платоспроможності товариства. Цей аналіз призводить до висновку, що чинне вітчизняне право не в змозі запобігти вказаним загрозам. Це стосується і стадії досудової санації. При цьому дисертантом робиться і обґрунтовується висновок про відсутність обов’язку учасника проводити санацію товариства як такого. Недоліки є і в регулюванні процедури розпорядження майном, зокрема недосконалість визначення вимог, на задоволення яких поширюється мораторій; неохоплення мораторієм випадків надання учасником майна у користування товариству; можлива часова різниця між введенням мораторію і призначенням процедури розпорядження майном товариства-боржника. Недоліки характерні і для процедури санації, оскільки повинні задовольнятися зобов’язання перед учасником-кредитором, що виникли після порушення справи про банкрутство. У той же час положення ч.11 ст.17 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, за висновком дисертанта, не охоплюють випадків надання фінансової допомоги товариству збоку учасника.

На основі розглянутого досвіду німецького права і встановлених недоліків у вітчизняному правовому регулюванні дисертант доходить висновку про необхідність інкорпорації у вітчизняне право правового інституту капіталізованих позик. Для цього дисертант дає якісно нове визначення терміну “фінансова допомога”, що вживається в ч.2 ст.3 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”; вводить поняття “криза товариства” та “функціональний капітал”, раніше не відомі українському праву; визначає правовий статус функціонального капіталу, тобто правові наслідки надання фінансової допомоги підчас кризи товариства: заборона повернення фінансової допомоги до закінчення кризи; вимога товариства по поверненню майна, переданого учаснику з порушенням зазначеної заборони, причому правом пред’явлення цієї вимоги (в інтересах товариства) наділяються кредитори і арбітражний керуючий; остання черговість задоволення вимоги учасника при проведенні процедури банкрутства.

Ці положення дисертант пропонує застосовувати лише до учасників, участь яких в товаристві носить фактично підприємницький характер, що презюмується за наявності блокуючої частки в товаристві. Відмова кредитора від вимоги до учасника повинна означати при цьому втрату вимоги до товариства. Передбачено і реформування положень абз. 3 ч. 11 ст. 17 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, які повинні охоплювати і повернення учаснику фінансової допомоги.

Дисертант звертає також увагу на те, що в разі виходу товариства з кризи повинні бути передбачені положення про винагороду для учасника, який допоміг товариству що є актуальним, зокрема, в разі наявності декількох учасників. Таких положень бракує також в німецькому праві. В роботі запропоновано ввести поняття додаткових дивідендів і розроблена методика розрахування цих дивідендів.

Розділ четвертий “Відповідальність учасників залежного господарського товариства” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 4.1 присвячено розгляду теоретичних концепцій, що обґрунтовують можливість притягнення учасників до відповідальності по зобов’язаннях товариства. Кожна концепція є, по суті, частиною певної системи поглядів на юридичну особу. У відповідності із завданнями дисертації класифікацію зазначених поглядів автор проводить на основі критерію персонального субстрату товариства. В роботі аналізується кожна концепція, демонструються відповідні недоліки, розкриваються практичні наслідки застосування тієї чи іншої концепції. Дисертант доводить, що превага належить концепції зловживання правовим інститутом юридичної особи, в її суб’єктивному різновиді, що передбачає встановлення вини в поведінці учасника.

У підрозділі 4.2 розкривається зміст правового регулювання, що існує в Німеччині. Робота класифікує випадки відповідальності учасника залежного товариства, по-перше, за критерієм наявності організаційно-правового акту, яким закріплено залежність товариства (на відміну від фактичних відносин залежності); по-друге, за організаційно-правовою формою самого товариства. Зважаючи на неоднорідність законодавчого регулювання відповідальності учасників залежного товариства в німецькому праві, особливу увагу присвячено аналізу судової практики Федеральних Судів, Імперського Суду, Верховних Судів земель та нижчих судових інстанцій.

Підрозділ 4.3 висвітлює питання відповідальності учасників залежних товариств за українським правом. Поряд з аналізом чинного законодавства автор дає оцінку поглядам на реформування системи відповідальності учасників залежного товариства, представленим в сучасній правовій літературі і аргументовано доводить їхню слабкість.

Дисертант бере за основу систему корпоративних залежностей, що існує в господарському  законодавстві та базується на поняттях об’єднань підприємств і асоційованих підприємств. При аналізі чинного законодавства значну увагу присвячено питанню визначення відносин вирішальної залежності і зроблено висновок, що економічна залежність виключно на основі зобов’язально-правових відносин не охоплюється поняттям вирішальної залежності. Автором доведено, що переважна участь в статутному фонді або загальних зборах не є абсолютною кількістю, а визначається з урахуванням фактичних обставин, як-то: розмір часток інших учасників, порядку прийняття рішень на загальних зборах, середнього показника явки учасників на загальні збори. Критиці піддано чинне законодавство за те, що воно не охоплює випадків створення декількома учасниками пулів з метою встановлення домінування в товаристві. Автором запропоновані відповідні зміни до чинного законодавства, що передбачають солідарну відповідальність таких учасників.

Дисертантом доведено, що відносини вирішальної залежності охоплюють і випадки преважної участі в управлінні товариством, не пов’язаної з участю в органах товариства. Це дозволяє розглядати і об’єднання підприємств як контролююче підприємство. Не є контролюючим підприємством, навпаки, домінуючий учасник означеного контролюючого об’єднання, який безпосередньо не задовольняє вимоги гіпотези ч. 3 ст. 126 ГК України. Автор аргументовано демонструє, що це дозволяє домінуючим учасникам концерну уходити від відповідальності за здійснення впливу на товариство, і пропонує визнати учасника концерну, від якого залежать інші учасники, контролюючим суб’єктом.

В роботі аналізується догматичне підґрунтя випадків відповідальності контролюючого підприємства, закріплених в ч. 6 і ч. 7 ст. 126 ГК України. Перший випадок слід розуміти як фактичне визнання вітчизняною правовою системою обов’язку лояльності учасника щодо товариства. Другий – як вираження концепції зловживання правовим інститутом юридичної особи. Особливістю відповідальності за ч. 6 ст. 126 ГК України є те, що вона наступає лише у випадку активних дій учасника, скоєний з умислом або за необережності. Реформуванню підлягає використане в законі поняття вини. Воно охоплює нині і причинно-наслідковий зв’язок діяння, тобто містить в собі фактично два елементи, які повинні бути розділені, щоб здійснити поширення презумпції вини, існуючої в цивільному праві і на відносини корпоративного контролю-підпорядкування. Масштаб належної поведінки суб’єктів відповідальності, тобто масштаб вини запропоновано реформувати на обачність і обережність, яку б проявив акуратний і сумлінний підприємець. Форми вини повинні бути обмежені до умислу і грубої необережності, щоб не звужувати надмірно підприємницьку ініціативу і з огляду на те, що інтереси кредиторів не постраждають в зв’язку із запропонованим введенням презумпції вини.

Відповідальності за ч. 7 ст. 126 ГК України наступає і за бездіяльність учасника. Критиці піддано в роботі таку умову настання відповідальності, як визнання товариства банкрутом, яка веде лише до погіршення шансів кредиторів на одержання задоволення від учасників; а також відсутність обов’язку ліквідатора пред’являти до учасників вимоги за вказаною нормою. Ці недоліки запропоновано усунути за допомогою зміни такої умови відповідальності, як банкрутство на неможливість одержання задоволення від товариства (що поряд з банкрутством охоплює і невдалу спробу виконавчого провадження). Для конкретизації діянь, за які настає відповідальність за вказаною підставою, пропонується закріпити в законі їх приблизний перелік: змішування майна товариства і контролюючого суб'єкта у формі неналежного бухгалтерського обліку, що не дозволяє визначити приналежність майна; забезпечення товариства власним капіталом, явно не відповідним характеру і об'ємам господарської діяльності, що проводиться; виділення з товариства частини виробництва, необхідної для його життєздатності; систематичного вилучення значних фінансових коштів з фондів залежного  товариства. У цих, найбільш типових випадках, тягар доказування причинно-наслідкового зв’язку повинно бути перекладено на суб’єкта відповідальності. В разі є банкрутства товариства вимога до учасника повинна пред’являтися ліквідатором товариства, що забезпечує рівномірне задоволення кредиторів. При цьому автор обґрунтовує необхідність встановлення норми, за якою вимоги кредиторів не підлягають задоволенню учасником в тій мірі, в якій вони не були повноцінними до моменту зловживання учасника своїм положенням.

Критиці піддано автором обрану законодавцем позицію, за якої до відповідальності за вплив на товариство можливо притягти лише учасника, що є юридичною особою. В роботі показано, що ризики для інтересів кредиторів, зумовлені відносинами контролю-підпорядкування мають місце незалежно від організаційно-правової форми учасника. Тому запропоновано скасувати це обмеження. Для цього треба замінити вже саме поняття “асоційованих підприємств” на поняття “фактичних відносин залежності”.

Автор демонструє різницю між об’єднаннями підприємств і відносинами залежності без утворення об’єднання. На цій основі робиться висновок про необхідність розмежування та диверсифікації режимів відповідальності між цими двома випадками.

Це пояснюється, насамперед, тим, що у об’єднання існує власний інтерес як вираження спільних інтересів суб’єктів, що входять до його складу. Цей інтерес визнано законом. Наявність об’єднання є позитивною і з точки зору прозорості корпоративних відносин. Вказаний інтерес об’єднання може вимагати того, щоб його учасники поступилися своєю вигодою заради досягнення кращих економічних результатів об’єднання або щоби прибутки вільно могли бути перерозподілені протягом певного періоду всередині об’єднання. Тому для дій, які здійснюються суб’єктами відповідальності на підставі відносин контролю-підпорядкування і сприяють загальному інтересу об’єднання, автор передбачає особливий механізм забезпечення інтересів кредиторів. Так, вказані суб’єкти повинні усунути негативне сальдо балансу товариства, що входить до об’єднання, а у разі вибуття товариства з об’єднання – надати кредиторам товариства забезпечення виконання товариством своїх зобов’язань. Останнє положення пояснюється тим, що товариство, яке входить до складу об’єднання, як правило, є лише обмежено життєздатним в умовах повної господарської самостійності.